29.07.2012р. Б. / Я лину думками до тебе, Вкраїно

Я лину думками до тебе, Вкраїно, - з Іспанії пані Стефанія Шевцова

• 
• 

Стефанія ШЕВЦОВА (ЧОРНА), активістка українського руху в Іспанії

Про українську справу на Піренеях, веб-сайт та на захист рідної мови

Я вже більше 9 років читаю "Кобзу", захоплююсь натхненням її творців і директора Стефана Паняка, мого дорогого земляка, бо я теж родом із села Кам'яне, що на Львівщині.

А тепер дещо про життя української громади Іспанії. Нещодавно ми створили веб-сайт нашої Асоціації "Українська родина» (www.ur.vioks.es), на сторінках котрого намагаємось якнайповніше розповісти про нашу українську справу на іспанських теренах, конкретну роботу - заходи, урочистості, діяльність суботньої школи. А ще - і це не менш важливо - своєю діяльністю прагнемо підтримати-підбадьорити наших рідних і друзів в Україні, «пробудити» їх, дати сили й наснаги, бо так їх «затуркали» матеріальними проблемами, що можуть лишень "боронити картоплю від колорадського жука". Пишу це без іронії, із глибоким сумом у серці, бо відчувається: Україною вже повзе страх за майбуття і, навіть, життя...

Думаємо, українцям у всьому світі усе це відомо. Втім, одна справа - знати на загал, по факту, інша - щодня бачити, як неньку розпинають. Бачити і… мовчати. А саме така ситуація нині в Україні. Словами Шевченка: «а братія мочить собі, витріщивши очі..»

На веб-сайті українців Іспанії (як бачите, він, ніби побратим, сайту «КОБЗА. Українці Росії») розміщені фото- і відеорозповіді про урочистості, присвячені, зокрема, таким тематичним заходам як: «Наша писанка» чи «Голодомор». А ще, переглянути у форматі відео, як українці в Іспанії єдиною родиною відзначають найбільші свята українського народу. Звісно, поки наші «журналістські» спроби більше схожі на аматорство, але рук не опускаємо, тішимося надіями, що поступово опануємо ту нелегку творчу справу. Талановитих українців по світу - багато! Та найголовніше ми все ж маємо: любов і пошану до рідної України.

Наразі українців в Україні та світі хотіла б потішити (перепрошую за таку сміливість) своєю творчістю. Бо життя на віддалі від України не дуже солодке, і серцем повсякчас линеш у рідні краї, де залишив стежки дитинства, де живуть твої рідні, де ти залишив свої щасливі спогади. Словом, пропоную вашій увазі мою поезію «Я лину думками до тебе, Вкраїно…»

Я лину думками до тебе, Вкраїно,

Де внук мій, де дочка і мати єдина,

Де спів солов'їв уночі на калині,

Де води Стрия і Дністра воєдино,

Де біло-рожево квітують сади,

Де серцю весело і мило завжди,

Де сонце сміється, відбившись в калюжі.

О, рідний мій краю, люблю тебе дуже!

Я лину думками до тебе, Вкраїно,

Де рідний мій брат і сестричка єдина,

Де шелест і спокій дарує діброва,

Де поля і неба весняна розмова,

Де любо усюди, куди не гляди!

До тебе, мій краю, спішу я завжди!

Я лину думками до тебе, Вкраїно,

Де осінь у полі й тополя єдина,

Де вітер листочки останні зрива,

Де в лузі жовтіє і никне трава,

Де поля і неба вже стихла розмова...

ДЕ ВІЧНО ЗВУЧАТИМЕ РІДНАЯ МОВА!..

Стефанія ШЕВЦОВА (ЧОРНА), м. Мурсія, Іспанія

Вірш на захист рідної мови постав у душі й на папері зовсім не випадково. Упевнена стовідсотково: питання щодо того, яка чи які мови мають бути в Україні державними, навіть не варте обговорення. Лише українська! І про що тільки думають ті «українські» політики, які наразі на українських теренах «педалюють» тему другої державної (російської) мови?! Адже мова - це перша ознака нації і державності! Є мова - є народ! А ми ж українці, і мова у нас - українська. Невже це не зрозуміло?! А ще «мовне питання» украй гостро лунає з огляду на молоду українську державність. Має пройти певний час, щоб держава зміцніла, щоб пройшла етапи становлення.

Тому й ми, українці в Іспанії, не тільки «між собою», «на кухні», а й уголос, на мітингові, стали на захист рідної мови. Завдяки нам громадяни Іспанії, тамтешні урядовці та мас-медіа знають про утиски українського в Україні.

А сьогодні в Україні - просто жах! Як може міліція розганяти протестувальників, українських громадян, котрі, відповідно до прав і свобод, гарантованих Конституцією України, вийшли на акції протесту, аби засвідчити свою незгоду із тим, що відбувається нині під куполом Верховної Ради?!

Багато українців, котрі проживають в Європі чи Америці, ставлять підписи під відкритим листом - Протестом проти мовного законопроекту панів Ківалова-Колєсніченка (насправді - мовного свавілля). Головне - не лишатись байдужим. Також інформуємо світові мас-медіа про боротьбу українців за демократичні права, свободу вибору та за єдину державну українську мову...

Цікаво, а чи читають світову пресу, так звані, «українські» можновладці? Є сумніви... Адже ці люди, з претензіями на необмежену владу феодалів, здається, напевно, не мають того рівня внутрішньої культури, щоб почути власний народ. От, якби попрохати нині чинного українського Президента (чи Прем'єр-міністра) продекламувати напам'ять - і то українською! - хоч одну молитву або вірша!.. Не впевнена, що знають. А ходять до церкви, ставлять свічки і хрестять лоба…

Усі ми родом із Радянського Союзу, і в радянських зрусифікованих школах на вивчення «солов'їної калинової» відводилось зовсім мало годин. Але ж українську вчать і студенти-араби, і китайці, і афроамериканці, котрі приїздять на навчання до України. Невже, пан Азаров має менше кебети?.. Питання не риторичне. Тут або розуму не вистачає, тоді як такі люди, із низьким IQ, стали до керма цілої держави? Або величезна зневага, ба, навіть відторгнення усього українського. Тоді, знову ж, як такі люди стали керманичами саме української держави?

Нехай би «пан Азаров і К» боролися із бідністю, впроваджували нові економічні програми, щоб добробут населення зростав, і наші люди не їхали на заробітки деінде, микались світами, а наші діти зростали сиротами, бо батьки змушені стати заробітчанами. На чужині - хліб без меду! Щоб молодь наша не тікала за кордон, щоб було майбутнє у країни…

І наостанок, стосовно «труднощів перекладу». Вітер новітньої української історії розніс цвіт нашої нації по всьому світу, і всі ми протягом року-двох, а таки опановували мови держав, що дають нам хліб і до хліба... Відтак, знаємо із власного досвіду і запевняємо: нічого неможливого немає! Вчать і ведмедя крутити колесами веломашини…

А українцям світу хочемо сказати від душі: No Pasarán! Вони не пройдуть! Але якщо ми будемо небайдужими і рішучими!

Дякую усій чесній громаді за увагу. Рада спілкуванню безмежно! Заходьте на наш сайт, будемо раді!

З повагою,

Стефанія ШЕВЦОВА (ЧОРНА)

активістка українського руху,

за фахом - вчителька української мови,

м. Мурсія, Іспанія

el.vladi@hotmail.com

Наші школярики опановують українську мову, звичаї та культуру рідного народу

 

Оголошення-запрошення на навчання до української школи, м. Мурсія, Іспанія

 

Наші діти в Іспанії знають українську мову, а ви, панове українські можновладці...

 

Вид міста Мурсія, Іспанія

 

Ландшафти Іспанії

 

'Я лину думками до тебе, Вкраїно', - з Іспанії пані Стефанія Шевцова

На світлинах: Стефанія Шевцова (Чорна), активістка українського руху в Іспанії. Наші школярики опановують українську мову, звичаї та культуру рідного народу. Оголошення-запрошення на навчання до української школи, м. Мурсія, Іспанія. Наші діти в Іспанії знають українську мову, а ви, панове українські можновладці? Вид міста Мурсія, Іспанія. Ландшафти Іспанії. «Я лину думками до тебе, Вкраїно», - з Іспанії пані Стефанія Шевцова.

Джерело:    Українці Росії «КОБЗА»

«Щоб усі були одно»

 

Цими днями на Північноамериканському континенті відбулася дуже і дуже цікава подія. Шкода, що її майже ніхто не зауважив. Цей континент відвідав патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет Денисенко. Особа неординарна. Комусь він може подобатися, комусь ні, хтось може його на дух не виносити, але особа патріарха Денисенка – історична, одна з тих, що вже на віки вдарила печать християнству в Україні.

Візит патріарха Філарета, якого православні українські єпископи Америки небезпідставно сприймають як конкурента, міг би стати черговим візитом невизнаного світовим православ’ям патріарха до американських православних українців, якби не одна маленька деталь: брати-православні видали заборону православним американцям зустрічатися з Філаретом, а от греко-католики надали свою церкву св. Димитрія патріархові УПЦ КП для зустрічі з його вірними .

Факт вже сам по собі дивовижний. Адже саме тодішній митрополит Київський Московського патріархату Філарет Динесенко у 80-90-х роках ХХ століття докладав титанічних зусиль, щоб зупинити процес виходу з підпілля та відродження УГКЦ. Навіть після проголошення Київського патріархату ворожнеча ще деякий час культивувалася.

Однак саме цей візит до Америки показав усю вузькогрудність тих, хто називає себе православними, які у страху перед реакціями Царгородського патріарха не просто відмовили Філарету у можливості відправити Літургію для своїх вірних, але й заборонили своїм вірним і священикам зустрічатися з ним. У контекст цього цілком вписуються і розповіді паломників зі Святої Землі, які твердять, що коли священики Київського патріархату беруть участь у прощах, що їх організовують українські греко-католики, то вони відправляють Літургію в римо-католиків, бо православні їх не допускають навіть до молитви.

Властиво у цьому і полягає серйозна появна (феноменологічна) різниця між католицтвом і православ’ям. Католицька Церква і в найконсервативніші періоди своєї історії знаходила можливість залишатися єдиною в різноманітті. Православ’я ж попри сповидний плюралізм насправді є дуже уніфікуючим. Фактично різнобарв’я католицизму для православного світу є чимось неприпустимим.

У Католицькій Церкві, особливо після ІІ Ватиканського собору, розуміння того, що власне єдність Церкви не полягає в уніфікації всіх і кожного, дало змогу розвиватися різним традиціям, які краще відповідають народному менталітету окремих країв, аніж один загальноуніфікуючий обряд.

Католицьке «щоб усі були одно» – не означає, щоб всі були однаковими клонами. Це – єдність у різноманітті обрядів і традицій. Велике здивування у значної частини православних і протестантів викликають вирази католик-харизмат, католик-неокатекумен, католик-традиціоналіст і подібні, які не лише не позбавлені смислу, а є реальним відображенням католицької Вселенської Спільноти.

Щобільше, ці нововиниклі традиції органічно інкорпоруються у древні та новіші традиції в середині католицтва не лише не загрожуючи його внутрішній єдності, а навпаки – ту єдність роблять органічнішою і багатограннішою.

Але і древні традиції не лише шанують і зберігають в Католицькій Спільності. Їх в Ній також і розвивають. Саме завдячуючи своїй єдності з Католицькою Спільнотою Східні Католицькі Церкви можуть не лише духовно збагачуватися між собою, але й збагачуватися духовно зі скарбниць Заходу, збагачуючи західне християнство навзаєм.

Правдою є те, що в певний період своєї історії деякі Східні Католицькі Церкви вдавалися до «латинізаторських» тенденцій, зокрема Сиро-Малабарська та наша УГКЦ. Але у нашому обряді це, радше, було виразом пошуків шляху розвитку та спроби дати належну відповідь викликам того часу. Правду кажучи, скільки б не плакали з цього приводу ревнителі східних древностей, але у цей період історії такі практики були оправдані. І зачепили вони не лише УКГЦ. «Латинізатором» був і Київський православний митрополит Петро Могила, який не боявся вносити до свого Требника такі «латинізаторські» моменти, як екзорцизм, чи католицьке розуміння Таїнства Євхаристії.

А що стосується УГКЦ, то саме «латинізаторські» практики почитання Серця Христового, почитання Святих Тайн поза Літургією, Хресні Дороги, новоукладені молебні, вервичка зберегли побожність галицького люду живою. Саме ці практики допомогли УГКЦ зберегти український християнський світ.

Йдеться саме про «латинізацію», а не про реальну латинізацію, яка є некритичним, безпотрібним перенесенням ідей Заходу на наш український ґрунт, який у таких випадках часто родить покручами, заміть якісних гібридів. Зрештою, так само як і восточнизація – некритична спроба імплементації московських практик у життя УГКЦ.

Якби там не було, але сама українська культура сформувалася, як дифузія різних первнів і культур, тому і християнство, якщо прагне якісно інкультуруватися в український культурний простір, мусить залишатися відкритим до прийняття, переосмислення і нострифікації досвіду інших, але в першу чергу властиво українських культурних елементів й здобутків.

УГКЦ, хоча і не завжди успішно, вдавалося завжди і тепер вдається бути саме такою відкритою конфесією. Засвоєння і переосмислення з подальшим використанням власного і чужого досвіду є одним з «секретів» успішності УГКЦ як в світі, так і в Україні. І ця відкритість є властиво субстанціальною ознакою її католицтва. Православ’я чи протестантизм через власну конфесійну закритість цієї можливості не мають. Якщо православ’я залишається повністю закритим на інкорпорацію інших традицій, то протестантизм відкидає традицію як таку. На відміну від католицтва, яке має понад тисячу літ досвіду інкультурації в інші культурні простори та інкорпорації усього, що є позитивного в інших культурах.

Останнім яскравим прикладом успішності саме такого підходу Католицької Церкви до реальності є персональний ординаріят для колишніх англікан або, як їх популярно називають, англо-католиків. Зберігаючи літургійну, обрядову та навіть до певної міри канонічну спадщину англіканізму, англо-католикам надана можливість реінтерпритації власної спадщини у католицькому ключі. У цей спосіб католицький «англіканізм» став відкритим до спадщини усієї Вселенської Католицької Спільності, але і сам став джерелом духовного та культурного збагачення цієї ж Спільності.

Для українських християн – це добрий знак. Це – сигнал того, що Католицька Церква була, є, залишається і буде відкритою до інкорпорації різних культур, традицій та обрядової спадщини. На цій же ж таки лінії є і гостинність, що її надали українські греко-католики патріархові Філаретові на американському континенті. І це не просто поодинокий знак гостинності, прощення і доброї волі з боку українських греко-католиків – це субстанціальний стан українського католицтва. Братам православним є над чим задуматися. І перш за все над тим, чи мають вони адекватне уявлення про те, чим насправді є католицтво загалом, а українське католицтво зокрема.

УГКЦ завжди залишається відкритою не просто до діалогу, а до справжньої братньої спільності з братами-християнами, які не перебувають у реальному спілкуванні з Вселенською Спільністю Католицької Церкви. Як і вся Католицька Церква, УГКЦ теж закликає усіх християн: «Прийдіть до дому!»

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Воїни Христа Царя

29.03.2012р. Б. / Любомир Гузар: «Там, де є дрібочка ненависті, — Бога немає»

 

Блаженніший кардинал Гузар у розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським розповів про Каїнів гріх, що мститься на Україні, про дріб’язковість конфесійного поділу та лжепророків, а також чому Господь допускає війни й за що українці мають добряче покаятися.

 

Ваше Блаженство, як почуваєтеся, свідомо відмовившись від великої влади? Чи є жаль за нею?

– Нема анітрошки. Бачте, приходить час, коли треба конкретно і практично передавати актуальну владу. Старша людина хоч і має, ясна річ, досвід і знання, але не має вже розмаху. Вже думається (цілком природно), скільки ж Господь Бог дасть ще років. Нема тої сили, щоби починати якісь триваліші проекти. Анітрохи не жалкую, що відійшов від свого колишнього уряду і все лишив у добрих руках – і Синод, і Церква працюють. Я не маю відчуття втрати – є й інші способи служіння.

 

Ви – чи не перший, хто в Україні відмовився від будь-якої влади.

– Завжди хтось має починати. Поняття «влади»… (всміхається. – ZIK). Влада – то є служіння. Ті ж, що так тримаються влади, не розуміють цього. До певної міри можна служити ефективно, пізніше можна служити в інші способи, більш питомі, скажімо, для старших людей. Але надходить час, коли владу треба передавати. Це як на господарстві – батько має все передати синові, бо нема сили пхати плуга.

 

Блаженніший Любомире, як Ви оцінюєте рік урядування Блаженнішого Святослава? Нема, часом, розчарування?

– Боже милий, яке розчарування?! Блаженніший Свято­слав сповнений сили, енергії, розмаху, старається продов­жувати ту працю, що почали наші попередники, – саме так і повинно бути. Є така приповідка – «якби молодість уміла, а старість могла». Безперечно, людина сорока років не має такого досвіду, як людина, якій майже 80 літ. Але не можна вимагати більше, ніж можливо: набрати досвіду – це не проб­лема книжної науки, це проб­лема, великою мірою, часу. Я абсолютно задоволений і не можу нарікати.

 

Коли нам чекати церковної обнови?

– Процес церковної обнови поступає. Його, може, не так дуже помітно – люди, які не є всередині церковної адміністрації, його, можливо, аж так і не спостерігають. На останньому Синоді, який відбувався у Бразилії, було сказано, що наша стратегія на найближчі десять років – удосконалити життя на парохії. Ми обрали цей шлях і я цьому дуже радий – це дуже природний спосіб. Якщо хочемо оживити суспільність, мусимо мати живу діючу родину – і вже з того виростає громада. Подібне і в Церкві. Основна одиниця, клітина Церкви – парохія.

 

Не хотів би виглядати єретиком, але, як на мене, частина священиків є хворою на среб­ролюбство і кар’єризм…

– Священики – теж люди. І бувають різні, дуже різні… Я сам походжу зі священичої родини і навіть не знав, що стільки священиків було в нашому роді. Були взірцеві, які цілковито посвятили себе душпастирській праці, а були такі (всміхається. – ZIK), що не цілком підходили під норму з різних причин. Це, на жаль, наша дійсність. Пам’ятаймо – священики не впали з неба. То є люди, які живуть на землі і є частиною того суспільства, в якому виростали і виховувалися. Тож є ті відхилення, які є, – я не заперечую цього. Вони – показник нашого суспільства. Ми ще перебуваємо під впливом матеріалізму минулих десятиліть, і нам трохи часу візьме, заки з цього звільнимось. Якщо Бог дасть, таки звільнимося, якщо будемо працювати. Мене не менше, ніж сребролюбство, журить не надто високий рівень проповідництва нашого священства – це свідчить, що вони не приготовляються, не присвячують досить часу тій ділянці. Живе слово надзвичайно важливе – за ним, якщо воно щиро сказане, слідує й відповідна поведінка.

В історії всіх Церков і релігійних організацій, на жаль, кар’єризм і сребролюбство трапляються. Я не виправдовую цього й не беруся заперечувати фактів. Можу лише з прикрістю ствердити – вони є. У виховних інституціях, у семінаріях маємо виховувати більш ревних, більш відданих священиків.

 

Чи вдасться Блаженнішому Святославу поконати це? Євген Сверстюк назвав таких священиків фальшивими, бо ж людина може формально носити сутану чи рясу, але лишатися негідною.

– У Святому Письмі їх називають лжепророками (всміхається. – ZIK). Треба це викорінювати, але то непроста справа. Можу лише бажати Блаженнішому Свято­славу, аби йому все вдалося. Не кажу про 100%: якби йому при Божій помочі вдалося поправити ситуацію у цій ділянці на 50%, я вже був би надзвичайно задоволений. Ми не можемо себе обманювати, думаючи, що Бог зна що зробимо. Поконаємо те, що зможемо зробити, тільки цього треба прагнути. Якби ви мені на світі показали людину, якій із задуманого все стовідсотково добре вдалося б, я був би захоплений. Хоча ціляти слід високо, щоби поцілити. Я не хочу жити в уявному світі, думаючи, що все є дуже добре або все можна зробити дуже доб­рим за короткий час. Подібне з нашою державою. Ми думаємо, що за 20 років будемо мати ідеальну українську державу… На це піде щонайменше два покоління, заки не станемо бодай нормальною державою – вже не кажу про взірцеву. Треба бути реалістом, але не можна складати рук, бо, мовляв, нічого не вдіяти. Ні, так не повинно бути. Хто працює, той чогось осягає.

 

Ваше Блаженство, як нам бути з владою, що лишається глухою до голосу народу? Чи має християнин коритися владі, яку вважає неправедною?

– Бачте, він має старатися у першу чергу самому жити по-Божому – нарікати замало. Дуже багато людей скаржаться на корупцію, але збирають хабарі направо і наліво. Говорити – це одна річ, а робити – інша. Якщо хочемо щось направити, маємо зачинати з долини, від себе. І сказати собі – «я намагатимуся бути чесним громадянином». Загалом ми живемо у світі (назвімо його демократичним), де люди можуть змінити образ свого життя. Якщо ж є диктатура, тоталітаризм, тоді вже трудно щось зробити. Ми ще перебуваємо у такій фазі, що хоч у нашої влади є дуже велика спокуса до диктатури, але ця влада не є аж така сильна. Я навіть сказав би, що вона значно слабша, ніж робить враження, – її слабкості починають вилазити дуже виразно. Але і влада – то є тільки люди, які, як і ми всі, грішні. Людям треба допомагати ставати кращими. Іноді це вдається посередньо, іноді Господь Бог сам, у безпосередній спосіб, направляє дуже багато речей, але працювати треба. Бачте, з цілковитим непослухом владі слід бути дуже обережним. Якщо ми підемо цим шляхом, тоді будь-кому при владі буде дуже трудно. Треба бути дуже рішучим, п’ятнувати те, що не є добрим, не боятися говорити, критикувати те, що робиться несумлінно й несправедливо. Але щодо радикальних способів потрібно бути обережним.

 

Як бути з революцією?

– Чому так багато людей говорить про революцію?! Вони думають, що то короткий і легкий шлях щось направити. Я не знаю, котрій революції таке вдалося. Вона дає лише заміну людей – від жовтневої чи французької революцій потерпають і донині. То дуже небезпечна річ, вона не дає добрих результатів. Значно ефективнішою є революція, але свідомо проведена. Вона мусить мати ціль і людей, готових пожертвувати, інколи навіть власним життям, заради загального добра. І, живучи, працювати в напрямі добра. Багато людей думає, що революція є коротшим шляхом, але, на мою думку, вона не є жодною розв’язкою. Єдиний шлях – оздоровлювати, хоча це довгий процес.

 

Чи вдасться оздоровити українські політичні еліти? Змусити їх бодай примиритися заради країни?

– Залежить від того, як буде нарід працювати (сміється. – ZIK). Саме по собі цього не станеться. Треба, щоби люди гуртувалися, формували відповідні громадські й політичні організації і працювали – успіх залежить від усіх нас. Ніхто з нас не є невинним у тому, що маємо. Чому така влада? Бо такий нарід. Не знати, чи в інших обставинах та влада мала би такий успіх, що має у нас. Може, якщо Бог дасть, наша громадськість почне трохи більше працювати. Дам прямий приклад: опозиція не може об’єднатися – я не кажу в одну партію, але духовно, політично. То чому ми нарікаємо? Це ж віддзеркалення нашого народу! З тої нездібності користають усі інші. Шкода такого прекрасного явища, як наша Помаранчева революція – це неповторна річ. Я не знаю, чи в світі колись було щось подібне до неї, однак ми якось не витримали до кінця.

Є способи мирних, але ефективних акцій, які змушують конкретну владу щось міняти. Але треба бути дуже обережним, аби не замінити одну владу іншою подібною – мусить бути зміна не людей, а цілої системи.

 

Ви знаєте і нашу владу, й опозицію. Гадаєте, вони почують Вас? Гадаєте, Янукович, якого вже остаточно заганяють у кут, готовий прислухатися до голосу Церкви?

– Церква говорить. І говорила. Маємо надію цей голос трішки скріпити при помочі акції «Першого грудня». Чи влада, чи опозиція нас послухає – дай, Боже. Але, бачте, тут є ще й інший момент – влада слухає чи не слухає, натомість реагує на силу. Я не кажу про революцію (повторюся – це не є жодна розв’язка), але про моральну силу. Якби наші громади на рівні сільської ради чи міської починали одна за одною дуже солідно працювати, воно дійшло б і до самої гори. І тоді слухати мусили б. Демократія є найтруднішим, але єдиним мудрим рішенням. Я, до речі, не бачу нашу ситуацію безнадійною. Якщо виникає брак надії, є побоювання, що люди, які багато говорять, нічого не зроблять. А якби щось робили, воно йшло би крок за кроком. Не треба думати, що ми раптом навернемо людей, які виростали впродовж 30-40 років у комуністичній системі, – вони легко не зміняться. Тому я кажу – потрібні одне-два покоління нових людей.

 

Як гадаєте, чи не буде нашому народові кари за змарнований шанс?

– Може бути. Воно вже є карою – те, що є. Я почну з іншого боку. Кара вже на народі є: нарід терпить через нездібність влади, яка могла використати цю прекрасну нагоду – вияв всенародної доброти. Ми від того терпимо, бо суттєвих змін на краще не прийшло. Хоча не скажу, що нічого не було зроблено. Але вповім вам те, що мене шокує: у нас є страшна практика абортів. Подумайте – пересічно говориться, що в Україні є близько мільйона абортів на рік. Помножте це на 20 років незалежності – майже 20 мільйонів дітей невинно загинуло, ненароджених. А ми хочемо благословення… Ми хочемо робити, що хочемо, і Господь Бог нам має так легко все давати!? Ми самі себе морально заганяємо в жахливий кут, і треба нам не лише добре працювати, а й добре каятися. Скільки невинної крові пролив комуністичний режим – мільйони і мільйони людей загинуло! А скільки невинної крові пролилося за часи незалежності – власне тих ненароджених, яким не дали можливості побачити світ їхні батьки! Не думаю, що буде причина до великої радості чи надії на благословення, якщо ми не почнемо добряче бити себе в груди за те, що робимо і що діється у нашому народі.

 

Популярною лишається думка, що ми – чи не найбільш стражденний народ в історії людства...

– Я так не думаю. Цілком ні.

 

Але спокутувати гріхів ми не хочемо.

– У світі ми не є одинокими в цьому. Є така приповідка: чому бідний – бо нерозумний, а чому нерозумний – бо бідний. Ми не хочемо працювати, ми не хочемо підноситися – самого бажання замало. Ми ж багата країна – маємо безліч гарних людей. Але маємо і колосальну трудність ці таланти використати – таке лінивство… Ми призвичаїлися, що хтось нам дасть. За комуністів нас виховували, мовляв, держава все зробить, партія про все подбає. І ми подібно думаємо. Хто працює – той має, хто не працює – той не має. Ми не є гірші від інших, наша історична ситуація, напевно, не є гірша від багатьох інших народів впродовж історії. Мусимо закачати рукави і почати серйозно працювати.

 

Як бути українським конфесіям за часів негласного панування Московського патріархату? Знову «в катакомби»?

– Не думаю. Залежить від того, як будемо працювати. УПЦ (МП) є одною з гілок Київської Церкви, яка з різних причин перебуває під сильним впливом наших північних сусідів. Чимало залежить від політичних обставин. Але що найважливіше – наскільки наші Церкви (чи то церковні організації) будуть собою, будуть справді Церквами. Якщо підноситиметься духовний рівень усіх нас, тоді ми один до одного зближуватимемося, а головне – наближатимемося до Ісуса Христа, який є засновником Христової Церкви. Тоді будемо мати те, що належить. Знаєте, нічого не робити і сподіватися – так не можна. У тому то наша (і не наша) трудність. Ми знаємо з часів наших предків – князів, козаків – якісь світліші моменти нашої історії. Тобто коли нарід працював, то справи йшли добре. За останні 200 років наш нарід перебував під чиєюсь окупацією і ми, на жаль, втратили почуття нашої гідності й потреби працювати. «Від нас залежить наша майбутність!» – під цим оглядом треба перевиховувати нарід, аби він збагнув, що є відповідальним за своє існування. І нехай працює у тому напрямі, як інші сильні народи, може, й не такі численні. Ті лиха, які сьогодні переживаємо, то ж не є щось питомо українське – то є питомо людське для тих, хто не працює й не старається.

 

Ваше Блаженство, як бути з ментальною кризою у християнстві, коли на перший план виходить конфесійність, а не сутність? Усі вважають себе насамперед католиками, греко-католиками, православними чи протестантами, якось забуваючи, що всі є християнами.

– Це дуже важливе питання. Мусимо зробити великий крок для розуміння, чому ж ми є такими, якими є, – бо нам так вигідно. І це під різними оглядами… Я заманіфестую невеличкий приклад. Уявіть собі колесо воза, що має металевий обруч, має шприхи, які ведуть до осі. Ці шприхи на обручі далеко одна від другої, а от біля осі вони всі сходяться разом. Ми, християни: католики, православні, протестанти – сидимо на обручі колеса далеко один від одного, але якби кожен з нас старався бути ближче до осі… А вісь – це Христос! Що ближчі шприхи до осі, то ближче вони одна до одної. Відтак і ми були би значно ближчими, якби об’єдналися в Ісусі Христі. Бачте, цей шлях дуже простий, але дуже трудний. Наші людські немочі, наші людські гріхи нам перешкоджають – і то не 22 роки, а багато століть. Ми мусимо схотіти наблизитися до Христа, бути кращими християнами, відтак будемо і ближчими один до одного. Ці різниці конфесійні, що зараз існують, у своїй суті є смішні. Коли на них подивимось об’єктивно, вони перестануть нас і тривожити, й існувати взагалі – будемо знову та одна Церква, яку заснував Ісус Христос.

 

Дуже гостро питання зневіри постало по двох світових війнах – лунало навіть, що Бог нас полишив. Чому Господь не врятував людство від лиха?

– Це люди вчинили. А від чого Він мав нас рятувати – від нашої дурноти? Господь Бог нам того не післав. Господь Бог дав нам розум і сумління, але люди вперлися. Чому Адам і Єва згрішили? Хто їх примушував? Адам і Єва є дзеркалом кожного з нас... Чому вони грішили, хіба їм було зле в раю? Чому ми грішимо, хіба нам зле в світі? Хіба Господь Бог не дав нам прекрасний світ, не дав братів і сестер? Усе нам дав... А що ми з тим робимо? Воюємо. Ми не маємо нарікати на Господа Бога, що Він у тому винен. Богу дякувати, що ми взагалі ще є. Як сказано у Псалмі, «якби Ти, Господи, карав нас за наші гріхи, – нас би вже не було». Бог завжди дає нам шанс навернутися.

 

Як бути з відродженням націоналізму, чи заступає він християнські вартості?

– Націоналізм у дусі патріотизму добрий, коли він є любов’ю до своєї батьківщини. Нам треба боронитися від шовінізму.

 

Але шовіністи ніколи не зізнавалися, що вони є шовіністами. Всі іменують себе націоналістами чи патріотами.

– Шовінізм – це крайній націоналізм, це ненависть до всіх інших: люблю тільки своїх, а всіх решта ненавиджу. Для ненависті жодного виправдання немає. Пригадуєте, що написав Митрополит Шептицький у посланні «Не вбий»? Він писав до тих, хто вбивав один одного.

Тоді була велика трагедія людей, котрих ми шануємо під іншими оглядами. Були бандерівці, мельниківці й інші – і всі один одного поборювали, навіть убивали. Митрополит Шептицький тоді пише: «Не вбивай, шануй свого брата», – бо до того доходило. Вони не були людожерами, вони боронили своє, рідне у дуже трудних обставинах. Я не скажу, що вони все робили як належить, може, часто переступали межу і робили навіть погані чи злочинні речі. Те, що Митрополит нап’ятнував – вбивали брат брата – це жахливий гріх, Каїнів гріх. І це на нас мститься до сьогодні – ми досі не годні одне одного любити й шанувати. Знаєте, як то у нас є: «До смерті любить Україну, але не любить українців». То є типовий наш псевдопатріотизм. Але треба любити українців, якими вони не були б, і старатися їм помагати бути добрими, а не громити чи бити по голові один одного.

 

Як посполитим відрізняти націоналізм від шовінізму? Бо тези дуже часто підмінюють.

– Це спільне завдання священиків, журналістів, учителів – виховувати наш нарід. Слід говорити, «націоналізм – то є то, шовінізм – то є то». Там, де є дрібочка ненависті до ближнього, – там Бога немає. Водночас коли наступають на мої права, я маю боронитись і боронити ближніх. Але слід бути свідомим, що не можна плекати ненависті і зверхньо ставитися до якогось народу. Надія наша у Бозі, що не буде напасті. Скажімо, найближчий сусід робить мені якусь прикрість – треба шукати способи, як це направити. Ми маємо виховувати людей у тому, що любити батьківщину – то не є гріх, це обов’язок і завдання. Але не маємо робити свідомої кривди, нікого свідомо не принижувати, нікому не заперечувати його прав.

 

Але частина тодішніх священиків не розуміла позицію Митрополита Андрея?

– Це правда. Але й сьогодні є подібне. Отже треба старатися, аби якнайбільше число розуміло. Хоча всіх, певно, не навернемо.

Довідка:

Кардиналові, архієпископу-емериту Любомирові Гузару 79 років. Він народився у Львові. 1944-го з родиною виїхав  до Австрії, згодом у США. У 1958-му був висвячений на священика, 1969-го переїхав до Ватикану на богословські студії. 1972 року вступив до монастиря студитів в Італії. Викладав у Папському університеті в Римі. 1977-го Патріaрх Йосиф Сліпий висвятив його на єпископа. У 1993 році повернувся в Україну. 1996-го став єпископом-помічником Глави УГКЦ Мирослава Любачівського, 2001-го – Верховним архієпископом УГКЦ й кардиналом. У лютому 2011-го у віці 78 років добровільно відмовився від уряду Глави УГКЦ.
Додатково:

Ініціативу «Першого грудня» започаткували у 20-ту річницю референдуму за незалежність Українська православна Церква (МП), Українська православна Церква (КП) та Українська греко-католицька Церква. До неї долучилися В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Володимир Горбулін, Семен Глузман, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк та ін. На думку учасників, Україна може вийти з кризи лише завдяки опертю на моральні цінності, самоорганізацію та солідарність.

Розмовляв Антін Борковський
газета ZIK №11 (22 березня 2012р.)
фото: Росана Бісьмах

Джерела: ЗІК

Мандрівники Христа Царя

26.02.2012р. Б. / Початок Великого посту - 27 лютого 2012 року

 

Коротка історія

Уже апостоли й перша християнська громада почали заміняти день жидівської Пасхи днем поминання Христових мук і смерті. Роковини Христової смерті були для них дуже сумним днем. Тож, щоб його належно відсвяткувати, вони зберігали піст у цей день. І так первісна християнська Пасха почала існувати у вигляді посту. Це була хресна Пасха. За свідченням святого Іринея (к. 125 — к. 203), про яке говорить історик Церкви Євсевій (к. 260 — к. 340), перший зародок нинішнього 40-денного посту в той час обмежу­вався одним-двома днями посту, який не вважався передпасхальним, а таки самою Пасхою.

 

У ІІІ столітті передпасхальний піст у деяких Церквах триває цілий тиждень. Це той час, який сьогодні звемо Страсним тижнем. При кінці ІІІ століття Великий піст уже сягає 40 днів. Від IV віку маємо перші свідчення про 40-денний передпасхальний піст. Перше свідчення дає нам Нікейський Собор, котрий каже, щоб помісні собори відбувалися "один перед Чотиридесятницею , щоб після усунення всякого неладу чистий дар приносився Богові, а другий під осінній час" (Правило 5).

 

Хоч говоримо про 40-денний піст, але у Східній Церкві він триває тільки 36 з половиною днів. Сім тижнів посту без субот і неділь — це 35 днів. До цього числа треба ще додати Велику суботу і половину ночі перед празником Пасхи, що також уважається посним, і тоді наша 40-ця матиме 36 і пів дня, що становить одну десяту цілого року.

 

Латинська Церква має 6-тижневий піст, бо вона й суботу зачисляє до посних днів, тобто у практиці й на Заході 40-ця мала тільки 36 днів. Та щоб мати повних 40 днів посту, латинська Церква в VII сторіччі додала ще чотири дні на початку посту. Тому Захід починає тепер свій піст у т. зв. "Попільну середу", тобто в середу нашого першого тижня посту.

 

Число 40, як числа 3, 7 і 9, з давніх-давен мало символічне значення. Тому воно ввійшло і до передпасхального посту радше в символічному, аніж буквальному значенні. У Старому Завіті читаємо про 40 днів потопу (Бут. 7, 4), про 40-літню мандрівку Ізраїля пустинею (Чис. 14, 33), про 40-денний піст Мойсея, поки він дістав від Бога таблиці закону (Вих. 34, 28), про 40-денну подорож пророка Іллі до гори Хорив (1 Цар. 19, 8). У Новому Завіті святе Євангеліє говорить, що 40-го дня Йосиф і Марія принесли Дитятко-Ісуса до святині, про 40-денний піст Ісуса Христа в пустині (Мт. 4, 2), про 40-денне перебування Його на землі після свого воскресення (Ді. 1, 2).

 

Хоч наші часи принесли багато змін щодо церковних законів, традиції й дисципліни, і хоч після Другого Ватиканського Собору прийшло значне злагіднення всіх постів взагалі включно з Великим постом, все-таки й сьогодні час Чотиридесятниці має своє велике значення для нашого духовного життя. Може сьогодні через різні причини ми не можемо так строго постити, як постили колись наші предки, але й сьогодні над нами тяжить обов'язок духовного посту, боротьби з нашими гріхами і злими нахилами, обов'язок молитви, практики чеснот та добрих діл. І якраз ця наша духовна обнова є властивою і найважливішою метою святого Великого посту.

 

 

Проповідь

Святе Письмо про Покаяння.

1.Покаяння - Тайна.

Вступний текст.

«Кому відпустите гріхи — відпустяться, кому ж затримаєте - затримаються» (Ів. 20,.23).

Христос дав усяку владу Петрові й Апостолам та їх наслідникам: «Тож і я тобі заявляю, що ти - Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую Церкву і що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на Небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на Небі» (Мт. 16.18-19).

Христос дає владу, котру раніше обіцяв: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас. Це промовивши, дихнув на них і каже їм: Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються» (Ів. 20.21-23).

Христос прощав гріхи та проповідував прощення гріхів: «от принесено до нього розслабленого, що лежав на ношах. Побачивши їхню віру, Ісус сказав розслабленому: Бадьорися, сину, твої гріхи відпускаються» (Мт. 9.2).

Апостоли розуміли, що треба виявити й отримати прощення за поважні наші гріхи: «Щоб, коли я знову прийду, мій Бог задля вас не принизив мене, і щоб я не оплакував тих багатьох, які раніше згрішили й не покаялись у нечистоті, розпусті та в безсоромності, яких були допустилися» (II Кор. 12, 21).

 

Важливість покаяння.

«Якщо не покаєтеся, усі загинете так само» (Лк. 13, 3).

«Покайтеся, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4, 17).

«Бо коли живете за тілом, то помрете. Як же ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити» (Рим. 8, 13).

«Тож покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті» (Ді. З, 19).

«Злоба грішника його ж убиває, і ті, що ненавидять праведника, зазнають кари» (Пс. 14, 22).
«Тому і ви будьте готові, бо Син Чоловічий прийде тієї години, що про неї ви й не думаєте» (Мт. 24, 44).

 

Як часто треба прощати.

«Тут підійшов Петро й каже до нього: Господи! Коли мій брат згрішить проти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати? — Ісус промовив до нього: Не кажу тобі: До сімох разів, але — до сімдесяти разів по сім» (Мт 18.21-22).

 

Висновок.

«Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші й моліться один за одного, щоб вам видужати. Ревна молитва праведника має велику силу» (Як. 5, 16)

 

2.Покаяння - чеснота

 

Вступний текст.

«Як не покаєтеся, усі загинете так само» (Лк. 13, 3).

И перш усього проповідує Христос: «3 того часу Ісус почав проповідувати і говорити: Покайтеся, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4.17).

Умертвіння: «Бо коли живете за тілом, то помрете. Як же ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити» (Рим. 8.13).

Покута спричинить радість у Небі: «Отже, кажу вам, що на небі буде більше радості над одним грішником, що кається, ніж над дев'ятдесят дев'ятьма праведниками, що їм не треба покаяння» (Лк. 15.7).

Покута змиває гріх: «Петро ж до них: Покайтесь, - каже, - і нехай кожний з вас охреститься в ім'я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа» (Ді. 2.38). «Тож покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті» (Ді. 3.19).

Ісус Христос покутував «Він постив сорок день і сорок ночей і нарешті зголоднів» (Мт. 4.2).
Святий Павло також покутував «А умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним» (І Кор. 9.27).

(Використано книгу: «Слова Святого Письма під озвагу всім і для проповідника», в-во о.о.Василіян, Торонто (Канада), 1968, с.с. 75-77).

 

Святі Отці Церкви про покаяння.

 

Преподобний Єфрем Сирійський: «Оскарження себе самого»: «Не хочу підкорятися, але люблю, щоби мені підкорялися. Не хочу, щоб мене ображали, та ображаю інших. Не люблю, коли мене звинувачують, але часто звинувачую інших. Не хочу слухати критики, проте люблю критикувати. Не хочу прощати, але шукаю прощення. Не прагну розуміти інших, однак домагаюся, щоби мене розуміли. Не хочу виконувати наказів, та люблю їх давати. Мудрий я на те, щоби давати поради, але не на те, щоб їх виконувати. Вказую, що треба робити, а роблю те, що не треба».

Преподобний Іван Касіян: «Досконале покаяння полягає в тому, щоб більше не чинити тих гріхів, у яких розкаюємося і в яких винуватить нас сумління. Свідченням же спокути за них з нашого боку, а з їхнього - нам прощення слугує вигнання з нашого серця навіть самого потягу до гріха».

Преподобний Ісаак Сирійський: «Покаяння - це друга благодать, яка народжується з віри і страху. А страх - це батьківський жезл, що керує нами, допоки не досягнемо духовного раю благ, - от тоді він і відходить від нас.

Сморідне море між нами і мисленним раєм зможемо подолати лише на човні покаяння, де є веслярі страху. Але якщо вони не кермують човном, на якому через море цього світу ми переходимо до Господа, то в цьому сморідному морі ми й потонемо.

Покаяння - це корабель, його стерновий - страх, а любов - Божественна пристань. Страх запроваджує нас до корабля покаяння, перевозить через сморідне море життя і кермує нами до Божественної пристані, якою є любов. До цієї пристані приходять усі - струджені й обтяжені - через покаяння. І коли ми осягнули любов, то осягнули й Господа, тоді й шлях наш подоланий».

Преподобний Максим Ісповідник. Брат запитав: «Чому, отче, немає в мене скрухи?» Старець відповів: «Бо не маємо ми з тобою перед нашими очима Божого страху, бо стали ми сховищем усілякого зла і нехтуємо страшні погрози Господа як беззмістовні марева. Плід покаяння - це безпристрасність душі, а безпристрасність є стиранням гріха. Коли ж і надалі пристрасті то дошкуляють нам, то полишають нас, знай - цілковитої безпристрасності ми ще не здобули».

Преподобний Антоній Великий: «Удень і вночі болій за свої гріхи.

Не роздумуй у своєму умі над колишніми своїми гріхами, аби не відновилися вони знову. Будь певен, що їх прощено тобі тоді, коли ти віддався Господеві й покаянню, та не май жодного сумніву в цьому. Про втіхи і приємності, якими ти був поглинутий у часи свого недбальства, не згадуй і мови про них не заводь, кажучи: це вчинив чи то порушив, - бо це може стати причиною твого падіння. Про пристрасті, яким ти служив у світі, і зовсім не згадуй, аби не постали їхні давні пожадання і це не послужило б для тебе спокусою.

Блаженний авва Зосима. В устремліннях волі - уся сила. Палка воля враз здатна принести Господеві більше Йому благовгодного, ніж тривалі труди, звершені без неї. Млява і лінива воля є бездіяльною.

Навіть, якщо хтось і проживе Матусаїлові роки, але не пройде прямою дорогою, якою йшли всі святі, - а я говорю про дорогу безчестя і несправедливих дорікань та мужнього їх перенесення, - той не осягне ні великого, ні малого і не здобуде скарбу, який захоронений у заповідях, а лише надаремно розтратить свої літа».

Ілля і Екдик: «Ті, що не схильні до покаяння, частіше грішать. Тим же, які грішать не зі схильности, покаяння доступніше, проте потреба в ньому виникає не так часто».

Преподобний Іван Ліствичник: «До того, як упадемо в гріх, біси малюють нам Господа чоловіколюбним, а після падіння - неприступно строгим».

Святий Григорій Синайський: «Зазнати докорів сумління тут чи в майбутньому судилося не всім, а лише тим, хто ухилився від віри й любові. Сумління, тримаючи напоготові меч ревносте і викривання, мучить не жаліючи. Того, хто противиться гріхові й плоті, воно потішає, а того, хто їм потурає, переслідують торту¬ри сумління, допоки не розкається. А якщо ж не покається, муки переходять з ним в інше життя, де триватимуть вічно».

(«Християнське життя за Добротолюбієм», Свічадо, 2008 рік)

о. Володимир Фарат



Для створення сторінки використано такі видання:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
"Сівач", лютий 2012 Ч. 3 (149) рік 14
Збірник проповідей "Сівач".


Джерела: www.ugcc.org.ua

Мандрівники Христа Царя