«Щоб усі були одно»

 

Цими днями на Північноамериканському континенті відбулася дуже і дуже цікава подія. Шкода, що її майже ніхто не зауважив. Цей континент відвідав патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет Денисенко. Особа неординарна. Комусь він може подобатися, комусь ні, хтось може його на дух не виносити, але особа патріарха Денисенка – історична, одна з тих, що вже на віки вдарила печать християнству в Україні.

Візит патріарха Філарета, якого православні українські єпископи Америки небезпідставно сприймають як конкурента, міг би стати черговим візитом невизнаного світовим православ’ям патріарха до американських православних українців, якби не одна маленька деталь: брати-православні видали заборону православним американцям зустрічатися з Філаретом, а от греко-католики надали свою церкву св. Димитрія патріархові УПЦ КП для зустрічі з його вірними .

Факт вже сам по собі дивовижний. Адже саме тодішній митрополит Київський Московського патріархату Філарет Динесенко у 80-90-х роках ХХ століття докладав титанічних зусиль, щоб зупинити процес виходу з підпілля та відродження УГКЦ. Навіть після проголошення Київського патріархату ворожнеча ще деякий час культивувалася.

Однак саме цей візит до Америки показав усю вузькогрудність тих, хто називає себе православними, які у страху перед реакціями Царгородського патріарха не просто відмовили Філарету у можливості відправити Літургію для своїх вірних, але й заборонили своїм вірним і священикам зустрічатися з ним. У контекст цього цілком вписуються і розповіді паломників зі Святої Землі, які твердять, що коли священики Київського патріархату беруть участь у прощах, що їх організовують українські греко-католики, то вони відправляють Літургію в римо-католиків, бо православні їх не допускають навіть до молитви.

Властиво у цьому і полягає серйозна появна (феноменологічна) різниця між католицтвом і православ’ям. Католицька Церква і в найконсервативніші періоди своєї історії знаходила можливість залишатися єдиною в різноманітті. Православ’я ж попри сповидний плюралізм насправді є дуже уніфікуючим. Фактично різнобарв’я католицизму для православного світу є чимось неприпустимим.

У Католицькій Церкві, особливо після ІІ Ватиканського собору, розуміння того, що власне єдність Церкви не полягає в уніфікації всіх і кожного, дало змогу розвиватися різним традиціям, які краще відповідають народному менталітету окремих країв, аніж один загальноуніфікуючий обряд.

Католицьке «щоб усі були одно» – не означає, щоб всі були однаковими клонами. Це – єдність у різноманітті обрядів і традицій. Велике здивування у значної частини православних і протестантів викликають вирази католик-харизмат, католик-неокатекумен, католик-традиціоналіст і подібні, які не лише не позбавлені смислу, а є реальним відображенням католицької Вселенської Спільноти.

Щобільше, ці нововиниклі традиції органічно інкорпоруються у древні та новіші традиції в середині католицтва не лише не загрожуючи його внутрішній єдності, а навпаки – ту єдність роблять органічнішою і багатограннішою.

Але і древні традиції не лише шанують і зберігають в Католицькій Спільності. Їх в Ній також і розвивають. Саме завдячуючи своїй єдності з Католицькою Спільнотою Східні Католицькі Церкви можуть не лише духовно збагачуватися між собою, але й збагачуватися духовно зі скарбниць Заходу, збагачуючи західне християнство навзаєм.

Правдою є те, що в певний період своєї історії деякі Східні Католицькі Церкви вдавалися до «латинізаторських» тенденцій, зокрема Сиро-Малабарська та наша УГКЦ. Але у нашому обряді це, радше, було виразом пошуків шляху розвитку та спроби дати належну відповідь викликам того часу. Правду кажучи, скільки б не плакали з цього приводу ревнителі східних древностей, але у цей період історії такі практики були оправдані. І зачепили вони не лише УКГЦ. «Латинізатором» був і Київський православний митрополит Петро Могила, який не боявся вносити до свого Требника такі «латинізаторські» моменти, як екзорцизм, чи католицьке розуміння Таїнства Євхаристії.

А що стосується УГКЦ, то саме «латинізаторські» практики почитання Серця Христового, почитання Святих Тайн поза Літургією, Хресні Дороги, новоукладені молебні, вервичка зберегли побожність галицького люду живою. Саме ці практики допомогли УГКЦ зберегти український християнський світ.

Йдеться саме про «латинізацію», а не про реальну латинізацію, яка є некритичним, безпотрібним перенесенням ідей Заходу на наш український ґрунт, який у таких випадках часто родить покручами, заміть якісних гібридів. Зрештою, так само як і восточнизація – некритична спроба імплементації московських практик у життя УГКЦ.

Якби там не було, але сама українська культура сформувалася, як дифузія різних первнів і культур, тому і християнство, якщо прагне якісно інкультуруватися в український культурний простір, мусить залишатися відкритим до прийняття, переосмислення і нострифікації досвіду інших, але в першу чергу властиво українських культурних елементів й здобутків.

УГКЦ, хоча і не завжди успішно, вдавалося завжди і тепер вдається бути саме такою відкритою конфесією. Засвоєння і переосмислення з подальшим використанням власного і чужого досвіду є одним з «секретів» успішності УГКЦ як в світі, так і в Україні. І ця відкритість є властиво субстанціальною ознакою її католицтва. Православ’я чи протестантизм через власну конфесійну закритість цієї можливості не мають. Якщо православ’я залишається повністю закритим на інкорпорацію інших традицій, то протестантизм відкидає традицію як таку. На відміну від католицтва, яке має понад тисячу літ досвіду інкультурації в інші культурні простори та інкорпорації усього, що є позитивного в інших культурах.

Останнім яскравим прикладом успішності саме такого підходу Католицької Церкви до реальності є персональний ординаріят для колишніх англікан або, як їх популярно називають, англо-католиків. Зберігаючи літургійну, обрядову та навіть до певної міри канонічну спадщину англіканізму, англо-католикам надана можливість реінтерпритації власної спадщини у католицькому ключі. У цей спосіб католицький «англіканізм» став відкритим до спадщини усієї Вселенської Католицької Спільності, але і сам став джерелом духовного та культурного збагачення цієї ж Спільності.

Для українських християн – це добрий знак. Це – сигнал того, що Католицька Церква була, є, залишається і буде відкритою до інкорпорації різних культур, традицій та обрядової спадщини. На цій же ж таки лінії є і гостинність, що її надали українські греко-католики патріархові Філаретові на американському континенті. І це не просто поодинокий знак гостинності, прощення і доброї волі з боку українських греко-католиків – це субстанціальний стан українського католицтва. Братам православним є над чим задуматися. І перш за все над тим, чи мають вони адекватне уявлення про те, чим насправді є католицтво загалом, а українське католицтво зокрема.

УГКЦ завжди залишається відкритою не просто до діалогу, а до справжньої братньої спільності з братами-християнами, які не перебувають у реальному спілкуванні з Вселенською Спільністю Католицької Церкви. Як і вся Католицька Церква, УГКЦ теж закликає усіх християн: «Прийдіть до дому!»

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Воїни Христа Царя