03.07.2012р. Б. / «Всюди і завжди можемо бути святими», - владика Діонісій

 

У неділю, 1 липня 2012 р., о год. 9.00 Апостольський Візитатор Владика Діонісій Ляхович, здійснюючи черговий душпастирський візит, очолив Архієрейську Божественну Літургію у римо-католицькому храмі «Divina Pastora» у місті Марбея, що на «Сонячному узбережжю Іспанії» (Costa del Sol), на відстані 70 км. на захід від м. Малаґи. Співслужили з Владикою о. Роман Гамрацей, душпастир громад УГКЦ у мм. Марбея і Малага, та о. Любомир Дутка, парох української парафії св. Варвари у Відні. У Літургії взяли участь близько сотні вірних.

 

На проповіді Архієрей з нагоди Неділі всіх святих українського народу зокрема зазначив: «Український народ має багато святих: Княгиня Ольга, св. Володимир, св. свящ. Йосафат, блаженні новомученики, яких проголосив Папа Іван Павло ІІ, 21 червня 2001 року у Львові. Крім цих святих, проголошених офіційно Церквою, наш народ має тисячі, а навіть мільйони мучеників, які загинули з рук різних наїзників, і тих вигнанців по Себірах, які воліли вмерти, ніж зрадити свій народ і свою віру. Ми є їхніми нащадками! Нас зараз ніхто не переслідує, проте свідчити нашу віру ми можемо всюди і завжди: на Себірах і тут у теплій Іспанії. Всюди і завжди можемо бути святими, досконалими, як Отець наш Небесний досконалий. Всюди можемо стати святими і героями. А ця святість і геройство може проявлятися щодня, коли будемо сторонитися від гріхів, а особливо тоді, коли будемо робити добро для інших, коли будемо говорити правду, коли будемо вірними подружнім обов’язкам, коли будемо брати участь у недільних Літургіях і в громадському житті та в тисячах інших добрих ділах».

 

Після Літургії відбулося мировання та зустріч Апостольського Візитатора із вірними.

 

Цього ж дня Владика Діонісій здійснив душпастирський візит у місті Малаґа, де о год. 12.00 очолив Архієрейську Божественну Літургію у римо-католицькому храмі св. Рамона Ноната у співслужінні о. Романа Гамрацея, о. Любомира Дутки та за участі понад 150-ти вірних. Після Літургії відбулося мировання та зустріч Апостольського Візитатора із вірними.

 

У вечері о 17-ій годині українська громада в іспанському м. Малаґа, очолювана о. Романом Гармацеєм, на площі біля порту і міської ратуші представила духовний концерт на тему «Бог – Україна – Родина». Професійним співом українські таланти, серед яких зокрема багато підростаючого покоління, захопили як українську, так і іспанську публіку.

 

Під час концерту серед глядачів були приступні зокрема керівник Консульства України в м. Малаґа п.Олег Власенко та Апостольський Візитатор Владика Діонісій Ляхович.

Прес-служба УГКЦ в Італії

30.06.2012р. Б. / Владика Діонізій Ляхович відвідав українців Іспанії

 

У четвер, 28 червня 2012 р., Апостольський Візитатор Владика Діонісій (Ляхович) відбув з черговим робочим візитом до Іспанії. Цього дня о 18-ій годині Апостольський Візитатор зустрівся з Архієпископом Толедо Монс. Брауліо Родріґес Пласа (Don Braulio Rodríguez Plaza).

 

Під час зустрічі мова йшла про розвиток душпастирства для українських іммігрантів в Толедо та околицях і завершилася домовленістю про прийняття священика УГКЦ в Архієпархію Толедо для зазначених душпастирських потреб.

У п’ятницю, 29 червня, о год, 12:45, в м. Алкала де Енярес, у храмі "Вифлиємської Богородиці" Владика Діонісій очолив Божественну Літургію для дітей українських іммігрантів в Іспанії, які беруть участь в літньому християнському таборі. Співслужили Владиці о. Іван Липка, капелан місцевої української громади, та о. Богдан Тимчишин, який приїхав з України в складі катехитичної групи з чотирьох чоловік, разом з п. Назаром Дуда, п. Наталією Мусій та с. Юліаною Дзюбатою, ЗСМ, щоб проводити табір для українських діточок в Іспанії. В проведенні табору допомагає також місцева українська катехитка панна Ірина Лис. Організатором табору вже четвертий рік поспіль є Сестра Луїза Цюпа, СНДМ, заступник Голови Патріаршої Катехитичної комісії УГКЦ, яка через ряд обов’язків була вимушена передчасно повернутися в Україну.

Табір, в якому беруть участь 40 діточок, організовано за спеціально розробленою духовно-розважальною методикою, де поєднані молитва, навчання та дозвілля. До обідньої пори проводиться катехизація і Літургія у церкві, а після обіду відбуваються забави спортивно-оздоровлювального характеру у місцевій школі. Триватиме табір до 3 листопада ц.р.

Апостольський Візитатор перебуватиме в Іспанії до 8 липня та відвідає з душпастирським візитом громади УГКЦ у м. Малаґа (1-5 липня), у мм. Алмерія та Ґаручя (5-7 липня), у м. Торрев´єха (8 липня).

Джерела: Прес-служба УГКЦ в Італії


Воїни Христа Царя

12.06.2012р. Б. / Напади на Церкву добрі для Її здоров`я

 

Тим, які хоча б трішки пам’ятають часи Підпілля Церкви в Україні, зовсім не здаватиметься дивною ситуація, коли напади на Церкви, ущемлення прав вірних, переслідування лише скріплюють Її. Єдина з усіх християнських конфесій – Католицька Церква – ніколи не втішалася повною свободою від утисків і переслідувань. Якщо Її толерували в одних краях, чи підтримували в інших, то деінде Вона зазнавала переслідувань і гонінь. Цікавий факт. Але саме на Католицькій Церкві здійснилися і безперестанку здійснюються слова Христові: «Переслідували мене – переслідуватимуть і вас». (Ів. 15, 20). Жодна з конфесій не може примінити на себе ці слова в минулому і в теперішньому часі. Жодна. Окрім Католицької Церкви.

 

І що цікаво. Ось уже майже дві тисячі років ті, які Католицьку Церкву ненавидять, ніяк не можуть збагнути одного простого правила: що більше Церкву переслідують, що більше на Неї тиснуть – то Вона сильніша. Дивна річ. Але якби, боронь Боже, на Церкву перестали тиснути, перестали на Неї нападати, перестали Її переслідувати, перестали б Їй пакостити, Вона би точно опинилась у великій кризі, якої не було з моменту Її заснування Божественним Спасителем.

 

Так і відчайдушна спроба розкрутити скандал довкола викрадених приватних папських документів не вродила серйозним плодом віровідступництва в католицькому світі. Щобільше, якраз навпаки, у Вселенській Спільноті Католицької Церкви починає підійматися хвиля підтримки Святішого Отця. Так Лицарі Колумба  не лише самі моляться за Папу, вони закликають католиків до глобального нового молитовного хрестового походу за Папу. В затруєній ліберальною теологією Німеччині  розпочали акцію «Deutschland pro Papa» – Німеччина за Папу. І це, будемо сподіватися, тільки початок загальнокатолицької підтримки Христовому Наміснику.

 

Антипапська пропаганда ЗМІ в католиків може викликати тільки щире співчуття до журналістської ненависті до Католицької Церкви, яка закриває «об’єктивним» журналістам очі та вуха на реальні послання Папи, але розбурхує фантазію, щоб дивовижно тлумачити і висмоктувати з пальця «скандальну» інформацію про Ватикан. І це особливо чітко видно в ситуації з останнім ватиканським скандалом. Кардинал Анджело Содано, декан Колегії кардиналів і колишній Держсекретар Ватикану, зазначив, що поведінка у цій ситуації ЗМІ є свідомою деформацією інформації про Церкву.

 

Цікаво, що світові ЗМІ, чомусь не помітили бунт американських католиків проти реформи системи охорони здоров’я у США. Вони просто проігнорували акції протесту у сто тридцять одному американському місті. Даремно ви шукатимете повідомлення про це на сторінках світських світових медіа гігантів, там про це жодного слова. Хіба що християнські ЗМІ повідомили про ці акції. Не тому, що вони були малочисельними, а тому, що це не були заходи проти ущемлення «прав» гомосексуалістів чи «права» на аборти, чи проти війни в Іраку.

 

Четверта влада – ЗМІ – як й інші гілки влади, чітко зрозуміла, як потрібно маніпулювати людьми, щоб привернути їхню увагу до себе – не правдивою інформацією, а скандалами. Але так, як і кожна влада, яка не є опертою на Божих законах, і четверта влада розбещує. Оскільки ЗМІ мають майже необмежені можливості впливати на маси і формувати їхні смаки, вподобання і переконання, водночас практично не несуть жодної відповідальності за свої дії, хіба що нарвуться на грубий гаманець чи волохату руку, то вони, як четверта влада, стають усе дедалі розбещенішими і безвідповідальнішими. ЗМІ усе більше жовтіють, червоніють та рожевіють. Реальних, правдивих, непродажних, незаангажованих журналістів щораз менше.

 

Єдиним острівцем у цьому морі тотальної безвідповідальності є ті журналісти і ЗМІ, які усе ще не втратили основних моральних вартостей.

 

Але саме атаки ЗМІ на Церкву дають змогу католикам зробити рішення, яке їх ставить твердіше у Церкві, або цілковито відриває від Спільноти Христової. Фактично напади ЗМІ – це великий дар для усієї Церкви. Бо вони радикалізують ситуацію віри, ставлячи католика перед вибором: залишитися вірним Христові та Його Церкві, чи цілковито стати на сторону світу і князя світу цього. Хоча, в принципі, більшість католиків свій вибір уже зробила давно. І подальші кроки, вчинки, обставини тільки цей вибір утверджують. Тих, що хитаються, усе менше. Як завжди, Святе Письмо має рацію: «Неправедний хай ще неправду чинить, і скверний нехай ще скверниться, і праведний ще творить правду, і святий ще освячується» (Одк. 22, 11).

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

31.05.2012р. Б. / Не біймося «русского міра», будуймо український світ – глава УГКЦ Святослав Шевчук

 

Варшава – Українці повинні будувати свій український світ, незалежно від того, де вони перебувають, вважає глава Української греко-католицької церкви, Верховний архієпископ Святослав Шевчук. Радіо Свобода зустрілося з Блаженнішим Святославом у польському Вроцлаві, де відбулося засідання постійного синоду УГКЦ – органу, який допомагає Верховному архієпископу управляти церквою в Україні та за її межами. Греко-католицькі єпископи розмовляли про стратегію розвитку церкви, зокрема про духовну опіку над українськими емігрантами. Глава УГКЦ поділився з Радіо Свобода своїми міркуваннями щодо еміграції та гарячих мовних дискусій в Україні.

– Ваше Блаженство, українцям, які емігрують з України, доводиться чути, що вони безвідповідально ставляться до долі вітчизни, що вони зрадники. Яка Ваша думка з цього приводу?

 

– Абсолютно ні, я працював серед емігрантів – і в Греції, і в Італії. Я і тепер їх відвідую всюди, де є наші люди, а нема наших структур. Це добрі люди, які виїхали з України не від легкого життя, чи в пошуках кращого клімату. Можливо, навіть, що це найкращі люди. Ми бачимо, що з України сьогодні виїжджає середній клас, нас це не може не турбувати, тому наша церква намагається зробити все для того, щоб з одного боку мінялося суспільство в Україні, а з іншого, щоб ті наші люди, які опинилися за межами батьківщини, мали духовну опіку в своїх громадах, у своїй церкві, у своєму обряді і своєю мовою. Ми йдемо за нашими людьми. Я б сказав, що географія нашої церкви сьогодні є географією руху наших емігрантів (якщо мова йде по нашу церкву у світі, поза межами України). І завжди наша церква йшла за нашими людьми для того, щоб український світ міг розбудовуватися там, де, можливо, його не було, щоб ми могли побачити якусь позитивну сторону феномену еміграції що, безперечно, сьогодні є складним і болючим для українського суспільства.

– В Україні точаться бурхливі дискусії про статус української та російської мов. Як Ви вважаєте, яким цей статус повинен бути?

 

– На це питання відповім однозначно: державною мовою повинна бути тільки українська. Чому? Тому що введення другої державної мови спричинить зникнення української мови в Україні. Сьогодні багато аналітиків говорять про те, що якщо російська мова стане другою державною, то вона посилить шалений процес русифікації, який сьогодні відбувається в Україні. Дехто говорить, що такої русифікації не було навіть за часів Совєтського Союзу. Тому, коли йдеться про державну мову в Україні, то вона повинна бути одна – українська, бо це запорука її збереження і розвитку.

– Ваше Блаженство, наскільки, на Вашу думку, для України небезпечна ідея «русского міра»?

 

– «Русскій мір» – це політичний проект, який не має нічого спільного ні з історією, ні з сьогочасними суспільними рухами, які відбуваються в Україні. Сьогодні в Україні про «русскій мір» в контексті суспільного життя говориться, як про певний геополітичний проект, який зазнав невдачі. Очевидно, буде тиск політичний, можливо, теж і економічний, але я думаю, що ми повинні не так боятися «русского міра», як ми повинні будувати український світ. А ми його будуємо тоді, коли всі українці, де б вони не перебували, чи то в Україні, чи то за її межами, відчували єдність нашої української громади і не піддавалися асиміляції. Тоді, я думаю, що там де ми є, ми лишимося собою і ніякі чужі світи нам не загрожуватимуть. Не йдеться про противагу «русскому міру», та якщо ми не будуватимемо свій світ, то за нас хтось це обов’язково змушений буде зробити.

Юрій Савицький


Джерела: www.radiosvoboda.org

Воїни Христа Царя

28.05.2012р. Б. / «Церква дорікає світові самим своїм існуванням»

 

Інтерв'ю з єпископом-помічником Львівським Протосинкелом  Львівської Архиєпархії Кир Венедиктом Алексійчуком

 

Преосвященний Владико, останнім часом Католицька Церква виявила певну суспільно-політичну активність, зокрема були два спільні звернення Синоду нашої Української Греко-Католицької Церкви і римо-католицького єпископату в Україні: щодо захисту сімейних цінностей та захисту ненароджених дітей. Українське суспільство дуже двояко зреагувало на ці заяви, якщо на першу заяву не було жодної реакції: ні позитивної, ні негативної, то звернення, яке було практично одночасно опубліковано, стосовно захисту ненароджених дітей викликало великий і негативний резонанс. Чим, на Вашу думку, є та подвоєність українського суспільства?

Я би не казав, що це є саме подвоєність, можна говорити про потроєність чи іншу подільність суспільства. Завжди мусимо пам’ятати, що наше суспільство є пострадянським, бо ті юнаки і юнки, яким двадцять років, які живуть тепер в Україні і які народилися за незалежної України, поки що не є творцями загальної суспільної опінії. Суспільну думку формують люди, які здебільшого народжені, що більше, виховані в іншій державі – в Радянському Союзі. І як наслідок цього – специфічна пострадянська свідомість, ментальність, культура. Cаме ця пострадянськість і є найбільшою проблемою нашого суспільства.

Саме у контексті цієї пострадянськості потрібно розглядати і реакцію суспільства на ці два спільні послання католицького єпископату. Суспільство взагалі не відреагувало на послання, яке стосується захисту сімейних цінностей, бо посередня людина в Україні сама до кінця не знає, якими би мали ці цінності, тому не було про що дискутувати.

Щодо заяви про захист ненародженого життя (про аборти), то тут також спрацювала пострадянська система. Не забуваймо, що перша держава, яка узаконила аборти – це Радянський Союз. Ми зі свого радянського минулого принесли у сьогодення багаторічний досвід абортів, адже більшість населення не мала розуміння, що аборт – це посягання на життя.

Погляньте на протести, якими суспільство відреагувало на антиабортну заяву Церкви: завжди як найголовніший аргумент і критерій ставили право жінки. Так, права людини мусимо шанувати – і це є цілком нормально. Але не забуваймо, що коли жінка вагітна, в її лоні вже є інша особа, яка також має свої права, зокрема право на життя. Якщо держава не стоїть в обороні прав цих ненароджених осіб, хто буде стояти на сторожі їхнього права на життя? Хто, якщо не Церква?

Добре, що нам, вже народженим, пощастило, в тому що ми народилися. На нашій сторожі вже стоять закони держави. І коли мама викине народжену дитину на сміття чи зашкодить їй в інший спосіб, то її притягнуть до відповідальності. Отже права народженої особи охороняє багато законів, а прав ненародженої дитини ніхто не охороняє. І тому Церква, хоч і не може заборонити людям робити аборти, але Вона висловлює свою думку, щоб так спонукати захистити права ненародженої особи. Бо кожен з нас був такою особою в лоні матері. Уявімо, що б кожна наша мама скористалася б своїм «правом» на аборт, то вся Україна була би безлюдна, ніхто б не народжувався. Добре, що наші права наші батьки нам пошанували.

Думаю, що мало хто ставить себе на місце тої ненародженої дитини і розуміє, що міг би не побачити цієї землі, якби його мама застосувала своє «право», яке тепер він так ревно обороняє.

Ваше Преосвященство, аналізуючи статистику абортів в Україні, бачимо, що в Галичині кількість абортів значно нижча, ніж, скажімо, на сході України. Чи можемо тут говорити про якусь заслугу нашої Церкви?

Думаю, що не варто говорити про заслугу нашої чи не нашої Церкви. Але найперше про заслугу християнства, християнського розуміння зачаття дитини. У Галичині радянська влада була, і вона залишила свій відбиток, однак це і тривало коротший час, і Церква тут, в Галичині, дуже добре функціонувала до встановлення радянської влади. Ба більше, наша Церква функціонувала навіть в підпіллі, і тепер Вона також функціонує. Тому не можемо заперечувати, що є і вплив Церкви. Звичайно, він би міг бути ефективнішим, але люди тут розуміють фундаментальні християнські цінності, і серед яких цінність життя, розуміють християнський підхід до вагітності, як великого благословення Божого, коли зароджується нове життя.

І саме тому, щоб засвідчити ці фундаментальні цінності перед цілим українським суспільством, Церква звернулась до нього. І це не є просто приватна позиція Блаженнішого Святослава чи митрополита Мокшицького, це не є приватна позиція католицьких єпископів України – це позиція усієї Вселенської Церкви, яка налічує півтора мільярда осіб. Це наша позиція, позиція Церкви. І ми про неї говоримо. Ми нікого не примушуємо, але прагнемо, щоб це знала і розуміла кожна особа.

Ваше Преосвященство, останнім часом через ЗМІ та соціальні мережі пропагують думку, що мають бути вбогими не лише служителі Церкви, не лише священики, монахи, монахині, але також і сама Церква. Виглядає, що так певні кола пропагують ідею, щоби Церква, позбавлена матеріальних цінностей, не могла здійснювати своєї діяльності. Чому, на Вашу думку, наше суспільство стільки уваги приділяє матеріальному стану церковнослужителів?

Думаю, що, окрім інших чинників, це є ще одним спадком радянського минулого. Цікаво, що водночас на наших українських землях вшановують пам'ять про святого Миколая, який був також досить багатим на той час коли він жив, завдяки чому міг за життя багато допомагати вбогим. Також багато говоримо про заслуги перед Церквою і перед суспільством митрополита Андрея Шептицького, для маленького прикладу - після І Світової війни він надав у допомогу для сиріт 600 тис. доларів, що зараз приблизно 6 млн. доларів. Якби Церква, яку він очолював була бідна і вбога, то звідки би він міг ці гроші виділити? Він мав, бо Церква мала.

Церква може багатьом допомогти, коли має з чого це зробити. Думаю, що це упереджене ставлення до Церкви в тому, що всі ми вийшли з Радянського Союзу, де нас тримали «голодними», бідними, жебраками. І навіть ті особи, які стали багатими, немов би далі є бідними, бо ніяк не можуть загасити спрагу за багатством, вони постійно чогось хочуть, тому люди до них інколи ставляться з презирством. З іншого боку, у всіх людей, бо всі ми були радянські, та спрага багатства залишилася, бо ми всі були жебраками.

Знаю про одну багату родину на Заході, ці люди є міліонери, але вони є вільними від свого багатства, вони не є його рабами. Ці люди знають, що на власні потреби їм якісь кошти, а решту заробітків, а це не мало не багато, це біля 100 мільйонів  щороку, роздають на благодійність через свій фонд вже ціле сторіччя. У нас ще немає цього в свідомості. Погляньте на наших друзів-протестантів, вони досить добре розуміють, що треба дати десяту частину своїх доходів на потреби спільноти, в якій вони є, на потреби Церкви. Але спробуйте заїкнутися зараз у нас в будь-якій парафії, щоб там давали десяту частину. Відразу виявиться, що ми не готові до такого. Бо в нас є люди, які з одного боку хочуть допомоги від Церкви, а з іншого – вважають, що ці гроші мають невідомо звідки з’являтись. Така наша ментальність.

Преосвященний Владико, відважуся на продовження Ваших думок спитати про те, що ЗМІ часто називають церковними поборами, тобто йдеться навіть не про катедрактик, а про те, що сама громада домовляється, що з кожної хати раз на місяць чи раз на рік збирають 50-100 грн., а потім починаються скандали, непорозуміння, які у ЗМІ подають в такому контексті, що це священики настільки погані та зажерливі. Як це сприймати?

Я би почав від особистості Ісуса Христа, який став людиною, прийняв тіло, а це значить Бог «зматеріалізувався». І тому буття Церкви завжди є в цих двох сферах – з одного боку є Бог як Дух, а з іншого – Бог як людина. Дуже часто, коли ми приходимо до Церкви, акцентуємо на ту божественність Ісуса Христа, але забуваємо про Його людськість. І тому Церква, яка живе і функціонує в світі, підвладна також законам людської природи. Священик, який служить в Церкві, мусить їсти, спати, лікуватись, як будь-хто інший, бо він є людиною, а не ангелом.

І щоб збудувати і підтримувати Церкву, потрібні кошти. Часто християни не відчувають в собі відповідальності за Церкву. За їхніми уявленнями відповідальність за Церкву мають священик та єпископ. І деколи Церква, як бюро ритуальних послуг, куди ми приходимо, щоб замовити хрещення, чи похорон, чи Літургію… Ми не свідомі того, що Церква є частиною нас самих. Чи, радще, що ми і є частиною Церкви.

Мене не раз дратує, коли хтось каже: «От Церква вирішила, сказала» і так далі. Я тоді питаю: «Я лише єпископ, частина Церкви, я не Церква. Ви також є частиною Церкви». Церква – це і вірні, і диякони, і священики, і єпископи. Ми всі є Церквою. Кожен з нас є частиною Церкви, лише покликаний до іншого і виконує різні функції. Я каже св. апостол Павло, усі християни є членами одного Тіла, тобто Церкви (див. 1 Кор. 12, 12–31). І з нами, членами Церкви, як і в тілі: око не каже, що воно тіло, бо воно око, язик не каже, що він тіло, бо він язик. Але кожен має свою функцію, як і в житті Церкви.

Існує така площина функціонування нашої Церкви, яку, звичайно, ні священик, ні єпископ, ні монахи не можуть охопити, це харитативна діяльність, в якій важлива поміч кожного члена Церкви, і не лише фінансова, але й організаційна. Багато парафій ініціюють цікаві та корисні для суспільства і самої Церкви проекти, але потрібне задіяння кожної особи, кожного члена Церкви, кожного члена парохії, які є конкретним утіловленням Церкви у конкретному часі та конкретному просторі.

Це не означає, що усі мають полишити свою щоденну роботу і виключно займатися церковними проектами. Ні. Той, кому не виходить, може допомогти фінансово, щоб ефективно працювали інші.

Чи можна це охарактеризувати як вираз споживацького менталітету, який ми прийняли від заходу, і браку громадської самоорганізації, яку ми перейняли з радянського менталітету?

О так, цілковито. Я думаю, що тут усе ж таки переважає «спадок» з радянського часу. Часу, коли нам вибивали з голови потребу громадської відповідальності, бо завжди було домінантним розуміння, що на горі усе вирішать.
Пригадую, коли я був у монастирі настоятелем, то виникла ідея створити братство для тих людей, які до нас приходили на богослужіння, але самі люди не дуже горіли бажанням активізуватися у Церкві. Їм більше підходив принцип «прийшли і пішли», бо вони сприймали нас, як російський «приход» – «пришел и ушел».

Усі християни практично щодня проказують молитву «Отче наш», і якщо б ми серйозно цю молитву промовляли б, то тоді революція відбулась, бо коли я визнаю Бога за Отця, але не тільки свого, але і Отця мого сусіда, який ту молитву молиться, і мого керівника на роботі – то починаю розуміти, що всі ми діти того ж самого Отця. Якщо ми усвідомимо, що ми діти одного Отця, що Бог є наш Батько, то які стосунки мають бути між нами і яке ставлення до Церкви. Ми мали би бути свідомі, що ми є однією християнською родиною. Це була би правдива революція.

Чи в цьому контексті можна витлумачити те дивовижне ставлення людей до власного пароха, які здатні простити йому і сквернослів’я, і пияцтво, і будь-що інше, але надзвичайний ґвалт здіймають, коли священик придбає чи нову «Калину», чи стару потерту іномарку?

Думаю, що тут є декілька аспектів. І не останнім серед них є те, що: «Ніщо так не псує настрій українцеві, як добробут його сусіда». Ми не вміємо радіти, що хтось чогось досягнув. Люди часто перекидають і на священиків своє пострадянське міркування: «Як він може мати, а я не маю». Це одна річ. А друга – священики мусять бути второпні, бо деколи вони дійсно купують дорожчі авта, ніж треба. Це також має своє джерело у пострадянській спразі майнового достатку. Бо і священики були учасниками радянського жебрацтва. А тепер позичають, беруть кредити, щоб придбати авто.

Люди пробачать комусь «Тойоту», «БМВ» чи «Лексус», але священику таке не пробачать, тому священик має добре думати, яке авто вибрати. Але також і слід взяти до уваги, що те, що було десять років тому розкішшю, тепер багато хто має. Так, п'ятнадцять років тому мобільний мали лише хіба що мільйонери, а тепер кожна дитина в школі має.
На мій погляд, священик мав би тут триматися середнього рівня. Хоч би й мав можливість придбати дорогу машину, можливо, йому можуть подарувати батьки чи жертводавці, але, думаю, з огляду на болісну реакцію людей, мав би не приймати цього подарунка або продати.

Щодо толеранції недостойної поведінки священика з боку наших людей, то пояснення дуже просте: коли я роблю зло і починаю бачити, що таке ж зло робить священик, то в мене вже серце спокійне, бо і він так робить. Коли священик сквернословить чи вип’є, то мене вже совість не мучить, бо я маю оправдання.

Ви казали, що люди толерують, але не тільки толерують, а й смакують. Бо якщо так священик робить, то що казати нам смертним. Але священик також смертний. Він має ту ж саму унаслідувану від Адама і Єви гріховну природу, ті самі спокуси. Звичайно, він має покликання, більше знає, але він так само має нагоду до падіння. Мусимо вдивитися в корінь. Погляньмо в оточення Ісуса Христа: Юда зрадив, Петро відрікся. Значить Церква ніколи не була в ідеальному стані. Якщо Христос мав проблему з одним із 12 апостолів, то й Церква може мати проблему з одним зі 12 священиків, мати якісь труднощі. Історія нам каже, що такі труднощі були з перших кроків християнства.
Священик є моральним взірцем, і люди порівнюють себе не з Христом, а з священиком-грішником, і покликаючись на його грішність, почуваються морально заспокоєними.

Ваше Преосвященство, надзвичайно дивовижну тенденцію у поведінці суспільної думки можна було бачити в контексті педофільних скандалів в Америці, коли усі ЗМІ смакують інформацію про звинувачених священиків, але коли майже усіх їх суд оправдовує через відсутність складу злочину, а щодо кількох засуджених правники мають великі сумніви, то про це ніхто не повідомляє. Чому так відбувається?

Не знаю чи зачеплю всі аспекти у відповіді, але перше, що варто сказати, що Церква, яка стоїть категорично і твердо на сторожі шостої і дев’ятої заповіді, багатьом заважає спокійно жити. І тому Вона мусить за це «платити». Такого Їй не прощають.

Держави легалізовують гомосексуальні зв’язки, різні сексуальні безчинства, а Церква стоїть в обороні Богом об’явлених істин, тому атакують саме Церкву.

Чому? Щоб показати, що Церква буцімто страждає від надужиттів, які сама ж критикує. Але йдеться не про церковний загал, а лише про окремих осіб. І тут знову аспект, про який я вже говорив: якщо Господь мав проблеми з дванадцятьма учнями, то зі стількома священиками також бувають проблеми. Але це є проблемою все ж таки поодиноких осіб, а не Церкви, як такої.

Другим аспектом є те, що священики – це люди, які виросли в тих чи інших обставинах, які зранені різними ситуаціями, і які в Церкву могли прийти зі своїми схильностями.

Третім аспектом є саме американське суспільство. Слід зазначити, що саме Америка є найбільшим «продуцентом» педофільних скандалів. Там є такий спосіб заробляння грошей, як судові позови. Рано чи пізно любителі посудитися мусіли дійти і до позовів щодо Католицької Церкви, яка в Америці є великою структурою, що дбає про свій авторитет. Отже є чудесна нагода вибити з неї гроші, то чому б не скористатися можливістю?

Але коли ми говоримо про випадки реальні, які задекларовані, то це 0,03 відсотка від загальної кількості судових розглядів в Америці, пов’язаних з педофільними злочинами. Тобто серед загальної кількості американців, звинувачених за педофілію, священнослужитель є одним із 3000 звинувачених. Реальна статистика засуджених за цими звинуваченнями є мінімальна.

Звичайно, про згаданих 3000 випадків ніхто не говорить. Зате активно обговорюють випадки в Церкві. Саме так прагнуть зруйнувати авторитет Церкви щодо моральних питань, тому й поливають Її болотом. Але ті, що так розмірковують, не розуміють, що ніколи Церква не перестане говорити проти гріха.

Треба визнати, що є окремі випадки сексуальних злочинів з боку священиків. Це є їхнім падінням, їхнім прогрішенням і їхньою виною, але Церква не може перестати ніколи говорити, бо це Її покликання, Її завдання і Її місія – свідчити людині про її людськість. Уявімо собі, що світ колись стане настільки «свобідний», що його заполонять гомосексуальні зв’язки, то звідки ж тоді будуть діти народжуватись – це абсурд. Церква боронить те, що є природне в людині. І я цілковито певний, що Церква властиво в цьому має майбутнє. Тобто, вказуючи на гріх, як на протиприродній стан людини, Церква наперед вказує людству про небезпеку, що воно само себе знищить своїм гріхом. Ми вже мали Содом і Гомору і знаємо чим це скінчилось.

Людство може експериментувати до безконечності: з абортами, з евтаназією, але в житті є деякі правила, як на дорозі є правила руху. Ти можеш мати мільйон і джип, але ти довго не поїздиш проти руху. Так само і в природі є певні правила, закони, які ми вчили в школі, фізичні чи хімічні. І ми можемо зрозуміти, що ті закони, як і закони людського буття, встановив Господь. І те, що людина хоче ці закони змінити, до нічого доброго не приведе.  І Церква не перестає говорити, що наслідки таких експериментів будуть трагічними.

Ті, кому це не подобається, атакують Церкву. Я також глибоко переконаний, що людство пізніше чи раніше повернеться до християнських цінностей. Бо це не є щось придумане, а нормальне людське життя, до якого Бог створив людину.

Прошу Владики, зараз маємо в Америці парадоксальну ситуацію – коли ЗМІ поливають Церкву болотом, а кількість покликань зростає…

Вірю, що Церква дорікає світові навіть не так своїми заявами, як самим своїм існуванням. Водночас Церква, яка не боїться свідчити Істину, є тим магнітом, який притягує людей. Тому нема нічого парадоксального у тому, що облита брудом американська Церква стає Церквою нових покликань. Це не парадокс – а цілком логічне правило. Адже люди здатні розрізнити Істину від неправди і Істина їх притягує, надихає, кличе.

Преосвященний Владико, останнім часом деякі ЗМІ в Україні, то накидають Церкві обов’язок реагувати на ситуацію в державі, то звинувачують, що пхається в те, що не є її компетенцією… Що робити в такому випадку?

Кожна людина створена на образ і подобу Божу, і чи ми робимо щось як окрема особистість, чи як суспільство, ми добре розуміємо, де є зло, а де добро. Коли ж Церква починає говорити, то настає паніка, бо вона починає говорити не те, що нам подобається.

Водночас Церква не покликана давати відповіді абсолютно на всі питання. Погляньте на Євангелію, вона не дає відповідей на все. Христос активно не боровся з соціальною несправедливістю, яка тоді існувала. Не говорив нічого про політичну ситуацію, в якій перебували євреї того часу. Тому і Церква не має на всі питання давати готову відповідь. Вона не покликана говорити про якісь там хімічні, астрономічні речі. Адже Євангаліє чи Біблія про це не пише. Але Церква говорить про людину, про її стосунки з Богом, про те, як би вона мала жити, про її моральне життя.

Завдання і покликання Церкви в суспільстві, як я його розумію, дуже просте – бути совістю суспільства. Совість завжди нам каже, зле чи добре робимо. Ми можемо її не слухати, але вона нам підказує. Завдання Церкви – свідчити, говорити, чи суспільство, влада слухає це, чи ні, але це Її завдання і покликання, так само, як і совісті, – вказувати, без огляду на реакцію – дослухаємося ми чи ні… І тому ми говоримо про те, що Церква мала би бути незалежною, щоб могти  свідчити про правду. Задля людей.

Коли я був настоятелем одного монастиря, один з співбратів мав непростий характер. Не завжди було легко робити йому зауваження. Одного разу я навіть сказав йому, щоб чинив, як хоче. Але він відповів: «Ні, отче, дуже Вас прошу, говоріть мені, бо я спочатку не сприймаю, а потім починаю розуміти».

Тому Церква не має зважати, що хтось не сприймає, це їхня право. І ті люди, які сьогодні нам дорікають, роблять різні протести, пишуть звернення, потім у вічності перед Богом спитають нас: чому ви мовчали, коли бачили, що ми жили не так як належить. Ми мусимо свідчити Істину.

Прошу владики, недавно відомий український релігієзнавець пан Єленський зробив досить різку заяву про те, що усі українські Церкви перебувають під безпрецедентним нападом, перелічуючи  постійне порушення протоколу з боку держави, проблематичність державно-церковних відносин, відомий скандал з поїздкою представників Всеукраїнської Ради Церков у Брюссель, коли їх практично відкликали мало не з літаків на зустріч з президентом, випадок, коли президент не привітав греко-католиків з Різдвом… Чи це твердження, на Вашу думку, є реальним, тобто чи справді Церква перебуває під нападом, чи це просто некомпетентність працівників держави, які організовують такі речі?

На мій погляд, тут вартує використати  інше слово – агресія. З боку держави дійсно є певна агресія щодо Церкви. І причина цієї агресії дуже і дуже проста, що держава боїться Церкви. Бо агресія завжди є спровокована страхом перед кимось, саме той, хто боїться когось, реагує агресивно.

А у випадку з викривленням у ЗМІ інформації про Церкву, чи це є наслідком упередженості наших ЗМІ, чи просто некомпетентністю.

Як я уже казав, суспільство в наслідок своєї зіпсованої природи і схильності до гріха морально сповзає. А є хтось, хто тримає цей рівень. І вказує своїм буттям, що цей рівень мав би бути інакшим. І тому завжди є це бажання засобів масової інформації облити Церкву болотом, щоби рівень Церкви знизити. ЗМІ також відчувають себе непевно, оскільки часто не дотримуються жодних критеріїв моральності. І наслідок – знову та сама агресія.
Ваше Преосвященство, що би Ви побажали теперішнім християнам?

Для нас, християн, є небезпечною ілюзія, що колись усе було ідеальним, або має бути ідеально, насправді завжди були труднощі. Один старець в нашому монастирі завжди казав: де є людина, всюди є проблеми і клопоти.
Для мене завжди є показовим той приклад особистості Ісуса Христа, до Якого Петро йде  по воді, але доти він йшов, поки дивився на особу Христа. Доки Петро живе вірою, він йде, коли починає бути реалістом, тоне. В християнстві не тільки не можна бути реалістом, ми не говоримо про песимізм, ми навіть не можемо бути оптимістами. Християнин обирає життя віри. Коли я вірю в Бога, то розумію, що Бог є всюди і всім керує. Тоді я не маю страху цілковито, який би не був президент, прем’єр-міністр, єпископ, священик, я бачу Христа. І от коли ми починаємо ставати реалістами, дивитись, як ми кажемо, реально на життя, то тоді одразу в наше життя приходить криза. А поки ми живемо вірою, ми з Богом, ми йдемо по тій воді, це значить завжди через непевні обставини життя.

Тому зичу всім нам, християнам, жити вірою, яка дасть нам силу йти через будь-які трудні ситуації нашого життя.

Розмовляв о. Орест-Дмитро Вільчинський, «Католицький Оглядач»

Джерело:  Воїни Христа Царя

23.05.2012р. Б. / Тиждень Подружжя вдруге відбувся в Україні

 

Паради щасливих сімей крокували минулого тижня центральними вулицями багатьох українських міст. Організатори другого Тижня Подружжя, який тривав з 15 по 22 травня, таким чином прагнули показати, що щаслива родина – не випадковість.

 

Протягом одного тижня багато християнських конфесій та деномінацій об’єднались в акції, мета якої – показати цінність сім’ї та щасливого подружнього життя для суспільства та країни. 

Понад 20 міст України взяли участь у другому Тижні Подружжя: Київ, Луцьк, Одеса, Львів, Івано-Франківськ, Кам’янець-Подільський, Донецьк, Житомир, Дніпропетровськ, Севастополь та інші. 

В рамках Тижня Подружжя відбувся також другий Всеукраїнський Тиждень Молитви про сім’ю. Окрім масових заходів були проведені численні семінари та тренінги, присвячені збудуванню сімейних стосунків, а також заняття на тему материнства та батьківства. 

Загалом другий Тиждень Подружжя в Україні об’єднав понад 100 заходів, присвячених збудуванню сім’ї, в яких взяли участь близько 18 000 чоловік. 

«Щоб сім’я була щасливою, подружній парі необхідно працювати над своїми стосунками кожного дня. В сім’ї завжди бувають конфлікти та непорозуміння, але головне не це, а те, як пара справляється з цими труднощами. Протягом Тижня Подружжя ми намагаємось показати молоді, що сім’я – це чудово. Це не просто конфлікти та непорозуміння, але хороша можливість рости та розвиватись разом, пізнаючи один одного. Лише в родині можлива справжня близькість і посвята, про яку мріє кожна людина», – говорить Олена Шабуніна, комунікаційний директор Тижня Подружжя в Україні. 

Наступного року організатори Тижня Подружжя в Україні планують залучити до святкування міжнародного Дня Сім’ї, який традиційно проводиться 15 травня, всі регіони України та водночас закликають християнські церкви та просімейні громадські організації працювати з родинами та утверджувати цінність подружжя протягом цілого року.

Довідка

Тиждень Подружжя – це міжнародних рух, створений з метою поширення авторитету сім’ї в суспільстві та утвердження цінності родини та шлюбу як найбільш значимого суспільного інституту. Вперше Тиждень Подружжя відбувся у Великобританії в 1997 році. 

Мета Тижня Подружжя: кожного року протягом одного тижня зробити подружжя та шлюб головними темами в країні, об’єднавши для цього зусилля громадських організацій, державних та недержавних інституцій, медіа та журналістів, християнських церков, бізнесу та всіх небайдужих людей. 

Серед 19 країн світу, де вже проводиться Тиждень Подружжя такі держави, як: Німеччина, Нідерланди, Великобританія, Ірландія, Швейцарія, Бельгія, США, Австралія, Угорщина, Чехія, Румунія, Словаччина та інші країни. В багатьох країнах світу Тиждень Подружжя став традиційним святом та був затверджений на національному рівні. 

 

Джерело:  КРЕДО

22.05.2012р. Б. / Українська спільнота Риму взяла участь у щорічному Святі народів

 

У неділю, 20 травня 2012 р., в Римі уже двадцять перший раз відбулося традиційне Свято народів. «Зустріч і гостинність» – тема цьогорічного свята. Організаторами свята, як і кожного року, стали отці-місіонери Скалабриняни у співпраці Пасторального відділу «Мігрантес» та «Карітас» Римської Єпархії, Мерії міста Риму, Обласної Ради та етнічних спільнот міста Риму. Україну на Святі народів представляли парафіяни Української парафії Свв. Сергія і Вакха у співпраці Релігійного Товариства «Свята Софія».

 

Найбільшим виявом єдності у різноманітності стала Божественна Літургія в Базиліці Сан Джованні на Латерані, яку очолив Ґуеріно Ді Тора, єпископ-помічник Римської єпархії, у співслужінні численних священиків різних народів та обрядів. Від Української Греко-Католицької Церкви взяли участь о. Марко-Ярослав Семеген, пасторальний координатор для українців греко-католиків в Італії, о. Іван Кулик, настоятель церкви Свв. Сергія і Вакха в Римі, о. Маврикій Попадюк, ЧСВВ, генеральний протоконсультор Василіянського чину, о. Макарій Іванишин, ректор Собору Святої Софії в Римі, о. Іван Говера та о. Дмитро Квич.

 

Базиліка Сан Джованні на Латерані стала немовби веселкою, яку склали понад 150 етнічних громад міста Риму із своєю духовністю, обрядовістю, літургійною традицією, музикою та співами. Єпископ Ґуеріно у своїй проповіді під час Святої Літургії, звертаючись до присутніх у храмі молільників, наголосив: «Ми тут для того, щоб підкреслити нашу єдність і нашу різноманітність. Різноманітність, вираження різних культур, рас, відображає універсальність благодаті Христової, і допомагає нам жити разом і збагачувати один одного, творячи єдиний народ дітей Божих».

 

Традиційний для Свята народів спів Святої Літургії різними мовами і різноманітними наспівами та під супровід музичних інструментів, характерних для тої чи іншої культури, знову і знову став виявом багатющої традиції Церкви і її вселенського виміру. Прослава Бога в українській мові лунала під куполами Базиліки у літургійному гімні «Свят, Свят, Свят» у виконанні парафіяльного хору церкви Свв. Сергія і Вакха під керівництвом п. Галини Громик.

 

По завершенні Божественної Літургії відбувся почастунок традиційними стравами, які приготували представники спільнот, щоб представити кулінарне багатство своїх народів. Українська кухня на Святі народів була зорганізована п. Любомирою Жученко. Смачні українські традиційні страви швидко розходилися між учасниками свята.

 

Згодом свято продовжилось концертом, який виявляв пісенно-танцювальну гордість різноманітних культур. Традиційна творчість України була представлена співом Марти Фочук та танцювальним колективом «Горянка».

 

На Свято народів прибув також мер міста Риму Джанні Алеманно. Звертаючись під час концерту до присутніх на площі іммігрантських спільнот, мер міста підкреслив: «Свято народів – це дуже важливе свято, тому що в цьому місті іммігрантські спільноти є його важливою частиною, невід’ємною частиною. Без них Рим був би сумнішим та убогішим. Ми повинні працювати разом, щоб Рим зростав, дивитися разом в майбутнє, щоб могти подолати всякі перешкоди та ідеологічні схеми». «Це важливо для Риму, – додав мер, – зростати разом з багатьма етнічними спільнотами, які в ньому живуть». Це можливо, на переконання Джанні Алеманно, на «основі взаємної поваги, поваги до ідентичності іммігрантів, які приїжджають до Риму, а також поваги до ідентичності Риму, особливої уваги до того, що становить його коріння та історію». «Ці чудові представлення на Святі народів, – сказав мер, завершуючи свою промову, – це вияв того, що будучи сильні своїми коріннями, своєю ідентичністю, своїм християнським духом, ми завжди зможемо дивитися в майбутнє з надією. Я обіймаю всіх вас і відчувайте себе повністю громадянами Риму».

 

На площі перед Базилікою Сан Джованні на Латерані уже від самого ранку були виставлені палатки. Протягом усього дня бажаючі могли ознайомитися з елементами незнайомих культур завдяки виставці національних атрибутів, ручних виробів чи фотографій, традиційного національного одягу та інших експонатів, що презентували культуру та традиційну особливість того чи іншого народів.

 

Щоб показати і розповісти про українську культуру, вишиванки, різьбу по дереву, писанки, керамічні вироби, в українській палатці працювали п. Галина Задільська із дочкою Надією та сином Романом, п. Вікторія Чесневська із дочкою Катериною, п. Євгенія Куделич та п. Марія Говгера. Гарним виявом української гостинності був коровай, який спекла п. Анна Щукіна. На закінчення свята, за українською традицією, хліб-сіль розділили між собою всі присутні.

 

Свято народів є доброю традицією Риму, яка виявляє гармонійне поєднання різних культур в одному суспільстві, що не стає змішанням чи поглинанням різноманітних звичаїв, але збагачується людським досвідом з далеких і близьких кутків світу.

За матеріалами: www.ukr-parafia-roma.it / www.chiesaucraina.it

• 
• 
• 
• 
• 

Джерело:  Воїни Христа Царя

20.05.2012р. Б. / «LifeDay 2012»: свято Народного руху за життя в неділю 20 травня у Ватикані

 

Більше 60 автобусів доставлять в Рим волонтерів з Народного руху за життя з найбільш віддалених регіонів Італії, які приєдналися до тисяч інших, що прибули в італійську столицю поїздами і на автомобілях.

Всі вони, спільно із запрошеними гостями з різних католицьких асоціацій та рухів, зберуться в Залі Павла VI у Ватикані для святкування Дня Життя «LifeDay 2012», який пройде в цю неділю 20 травня з 10.00 до 13.30.

«В цьому році, - говориться в новинах Народного руху за життя, - зустріч приурочена до кількох подій: до річниці прийняття закону 194 про аборти, в результаті якого до цього дня були знищені 5,5 мільйона невинних людських життів, ще один привід - нагородження переможців XXV навчального європейського конкурсу, в якому за останні роки взяли участь більше мільйона студентів, і, нарешті, відкриття нової європейської ініціативи під назвою "Один з нас", метою якої є визнання прав людини починаючи з моменту зачаття».

Захід транслюватиметься в телеефірі з площі Святого Петра. Серед виступаючих будуть, зокрема, президент Форуму асоціацій сімей Франческо Беллетті, президент католицької організації «Retinopera» Франко Паскуалі, а також президент асоціації «Наука і Життя» Лучіо Романо. На закінчення зустрічі виступить кардинал Енніо Антонеллі, президент Папської ради у справах сім'ї. Більш детальну інформацію можна знайти за адресою: www.lifeday.mpv.org.

За матеріалами radiovaticana.org

Джерело:  Воїни Христа Царя

КОМПЛЕКС УНІЯТИЗМУ

 

Життя УГКЦ без «вічного» спору, який тягнеться ще від ХІХ століття, – що було перше: курка чи яйце, – якось і не мислиться. «Вічна» дискусія між «латинниками» і «восточниками», яка у ХІХ столітті набрала форм боротьби між народовцями і москвофілами, а після виходу УГКЦ з підпілля між «васильянчиками» і «патріархальщиками» могла би виглядати смішною, недоречною і банальною, якби вона не було виразом комплексу галицької меншовартості. Саме цей комплекс і породжує явище галицького «уніятизму» – нездорового мавпування чужого.

І цей комплекс не є проблемою тільки греко-католиків, хоча в середовищі УГКЦ його найкраще видно, ним хворіють і римо-католики, і православні, і навіть протестанти. Це такий своєрідний комплекс «недо»: «недокатолики», «недоправославні», «недопротестанти», ба більше, «недоєвропейці», «недоукраїнці», «недополяки», «недорусскіє».

 

ІСТОРИЧНЕ КОРІННЯ «УНІЯТИЗМУ» НЕ В УНІЇ, А У «ВЕСНІ НАРОДІВ»

 

Любителі поскубати «униатов» часто власне Берестейську Унію 1596 р. виставляють, джерелом «уніятизму». Але історичні факти це виразно заперечують. Після Унії Київська Церква не страждала ніяким пошуком ідентичності – вона продовжила жити своїм нормальним життям, щоправда, встановлення православної єрархії гетьманом Сагайдачним спровокувало гостру боротьбу між православними та греко-католиками, але справи «уніятизму» аж ніяк не стосується.

 

Інші «любителі» Унії, особливо з середовища УГКЦ, люблять поширювати плітки, що начебто Замойський синод 1720 був джерелом «уніятизму». Але такі дурниці можуть траскати хіба що ті, хто ніколи не читав документів цього синоду. Синод просто навів порядок у тому безладді, яке Київська митрополія успадкувала з часів ще доунійних, коли було цілком невідомо «хто п’є, а хто платить». Синод Встановлює чіткі приписи обов’язків і прав митрополита, єпископів, парохів, монахів, монахинь, мирян, видає чіткі вказівки проти симонії та інших зловживань. Та й після цього синоду Церква не страждала «уніятизмом» як таким.

 

«Уніятизм» і вічний пошук ідентичності почав проникати в нашу Церкву саме в галицькому середовищі. Коли УГКЦ стала Церквою Галичини, власне тоді й почався цей дивовижний феномен.

 

Не слід шукати джерело того комплексу в психології галичан чи в расовій приналежності, як це полюбляють теперішні галичанофоби різних мастей, ані в глибині віків. Горді предки галичан – хорвати – довго не давалися ні під чиє панування, і тільки смерть в бою останнього галицького хорватського князя 993 р. зробила галицьку Хорватію залежною від Києва, але вже 1099 року перемогою над киянами на Рожному полі під гологірською Дуклею Галицьке князівство відзискало свою самостійність, і юридично Галицька держава припинила своє існування щойно 1918 року Актом Злуки з УНР.

 

Гордовита галицька шляхта навіть під час поділу Речі Посполитої 1772 сама фактично обрала Галицько-Волинським королем цісаря Святого Римського цісарства германської народності Йосипа Австрійського. І саме галицька шляхта виношувала плани, а на чолі з Митрополитом Київським Львом Шептицьким робила спроби при Віденському дворі, щоб відреставрувати Галицько-Волинську державу в кордонах часів короля Данила, як автономне королівство у складі Римської Імперії.

 

Тож ні галицька ментальність, ні глибина віків не вкажуть на корінь «уніятизму», його там годі шукати. Галичани завжди знали собі ціну. Аж до «просвіченого» ХІХ століття.

 

Комплекс «уніятизму» з історичної перспективи явище нове, воно не сягає глибше ХІХ століття. Австрійська «Весна народів» 1848–1849 рр. сколихнула і приспану Галичину. Галицькі русини і шляхта, і духовенство, і міщанство створили Головну Руську Раду. То був колосальний вибух національної свідомості.

 

Але… вже дуже скоро далося чути типово слов’янське «де двоє слов’ян – там троє ватажків». Бо то не тільки українці про себе так говорять – на власні вуха чув це і від поляків, і від хорватів, і від словенців, і від словаків. Напевно, і серед інших слов’янських народів та сама хвороба. Отож і наші галицькі русини посварилися між собою, дійшло аж до того, що тодішній Галицький митрополит, примас Галичини Михайло кардинал Левицький, хоча і сам був шляхетського роду, розгнівано заявив галицькій руській шляхті: «Ми нарід хлопів і попів, і шляхти нам не тре!». Так було розірвано столітні союз Церкви і шляхти в Галичині.

 

Помилка?

 

Так, саме трагічна помилка. Цим, зовсім цього, вочевидь, не усвідомлюючи, тодішній митрополит відкрив двері москвофільству, полонофільству і винародненню нашої шляхти. Саме так, не усвідомлюючи, бо занадто багато добра зробив цей митрополит для нашого народу.

 

Але, на превеликий жаль, саме він зробив те, що й кальвінізм на Правобережжі та Волині до нього, – позбавив свій власний народ провідної верстви. Розчарована шляхта побрела до польського табору, бо освіченість їй не дозволяла йти до табору московського. Але «попи і хлопи» дезорієнтовані втратою провідної верстви і міщанства, яке не хотіло ідентифікувати себе ні з одними, ні з другими, почали шукати «себе» серед інших народів – вдарившись в москвофільство та полонофільство.

 

Тут нема чому дивуватися. Тодішні «малі» народи Європи шукали своєї ідентичності у протистоянні з імперськими домаганнями сусідів. ХІХ століття – доба націоналізмів, що зароджувалися і набирали шовіністичного забарвлення.

 

Мадярський націоналізм виник, як вираз страху мадярів, що опинилися серед германо-слов’янського моря Австрійської імперії. Відчувши загрозу власній ідентичності – мадяри вдарились в націоналізм – нормальна реакція здорового національного організму на загрозу винароднення. Точнісінько так само австрійські німці, поляки, русини, хорвати, серби, італійці, чехи, словаки, румуни. Кожен знову хотів бути своїм ґаздою в своїй хаті.

 

Австрійські німці шукали собі союзників і серед неавстрійських німців, італійці так само, подібно і румуни, поляки. А от малі народи, як ото хорвати, словенці, русини, чехи, словаки почали шукати собі союзників серед собі подібних. Чехо-словацький союз вродив пізніше Чехословаччиною, якою словаки під чеською гегемонією ніколи не були задоволені. Хорватсько-сербський та словенсько-сербський союзи породили югославську примару, якою, окрім сербського гегемона, ніколи не були задоволені інші народи.

 

А що ж наші галицькі русини?

 

Галицькі русини усвідомлювали свою інакшість і від поляків, і від москалів, і від німців, і від білорусинів, і від мадярів, і від румунів. Але питання «хто ми?» стало для «новоствореної» нації «попів і хлопів» особливо гостро. Адже саме у цей час Церква і шляхта були основними зберігачами національної пам’яті у всіх практично без винятку середньоєвропейських народів. Руську шляхту з її «сарматизмом» галицькі русини втратили, тож Церква залишалася єдиною, здатною оберігати національну пам’ять. Тогочасне галицьке духовенство таки ще було не визначилося у собі, «що то значит русин бути». Надто мало було русинів у їхньому розумінні, тож потрібен був сильний родич, щоб протиставитися германізації. От одні своїми родичами обрали «русскій мір» – москвофільство, інші – поляків – полонофільство, а ще інші – українців – народовці.

 

Не маючи належної лігвістичної бази, лінгвістика тоді тільки зароджувалась, вони легко бачили у руській мові діалект російської, польської чи української. Але… не бачити, що галицькі русини таки різняться від поляків та москалів, міг тільки сліпий. Так само і від українців – ну, ще говірка подоляків і волинян подібна, подібні звичаї, але подібні і звичаї поляків… Ну, добре, ми – українці, але українці – були православні на той час…. От і почали себе галицькі русини почувати не як самодостатні автохтони – свій на своїй землі, а як зіпсованих «русскіх», «полякув», чи українців. От і почали вишукувати своїй Церкві «недоправослав’я» чи «недокатолицтва». От і з’явився в галичан комплекс «недо- щось там чи хтось там».

 

Перемогою в ХХ столітті в Галичині українства та польства галицьке суспільство розкололося. Але «нові» поляки та «нові» українці усе ж таки себе усе ще відчували «недоукраїнцями» чи «недополяками». Польсько-галицька війна після пропасті Австро-Угорщини той поділ закріпила і зацементувала. Але галицькі українство та польщизна так і не стали повноцінним самодостатнім явищем. От і виникла підсвідома потреба в галичан постійно іншим доводити, що вони таки найбільше правильні українці чи поляки. От і виникло ототожнення нації і обряду. І це залишилось до дня сьогоднішнього. Галицькі греко-католики дуже часто перше українці, а тоді вже католики. Галицькі римо-католики перш за все поляки, а тоді вже католики. І одні і другі своїм матичним народам постійно доводять: «Ми таки найправильніші ваші».

 

Це до певної міри відбилося і на церковному житті.

 

СУЧАСНИЙ ГАЛИЦЬКИЙ «УНІЯТИЗМ»

 

Може, комусь очі на лоба полізуть, але комплексом «уніятизму» в Галичині страждають перш за все православні усіх конфесій.

 

Так, в православ’ї в Галичині цей комплекс «уніятизму» виявляється в ідентифікації «ми – не уніати». Така негативна ідентифікація самому галицькому православ’ю, звісно, більше шкодить, як допомагає. Але, на жаль, і, скажу відверто, це тільки на мій особистий погляд, позитивна ідентифікація у православних полягає власне у постійному доказувані всім і всякому, що вони таки справжні православні. Хоча водночас і в УАПЦ, і в УПЦ КП і Божий Гріб на Велику П’ятницю лаштують, і «уніатські» молебні правлять і вервичку молять, і процесії на Пресвятої Євхаристії влаштовують. А постійне покликання на самодостатність українського православ’я не віддаляється аж занадто від фольклорної шараварщини.

 

Окремий випадок є УПЦ МП (РПЦ). У своєму прагненні відділитися від «бандерівського плебсу» ця конфесія в Галичині часами, але хронічно, має приступи поширення великодержавного московського шовінізму, вдаряючись більше в політику, аніж в духовність. Стараючись ідентифікувати себе як гнаний остаток колись панівної конфесії, вона постійно впадає у маразматичні жалі на «униатские преследования». По щирості сказати, галицька екзотика – московське православ’я на Короленка (вулиця, де розташований кафедральний собор митрополита Августина Маркевича), окрім кількох помпезних храмів для двох-трьох перестарілих бабусь на більше, виглядає, поки що не здатна. Вийти зі зачарованого кола галицького «уніятизму» і стати реальним рупором московської духовності цій конфесії очевидно не вдається.

 

У протестантських деномінаціях, для яких Галичина так і залишається малопридатним для діяльності тереном, також можна не озброєним оком помітити «уніятизм». Тут він виражається через відверту спробу перенести американський протестантизм з усіма його плюсами і мінусами на галицький ґрунт без найменшої реальної спроби адаптації цього американського протестантизму до галицьких реалій. Це часто перетворює галицький протестантизм мало не на карикатуру і є серйозною проблемою для самих протестантів так само, як і негативна самоідентифікація: «Ми не католики і не православні».

 

У РКЦ в Україні, здається, не відчувається потреба комусь доводити щось. Вона живе своїм самодостатнім життям. Але в Галичині – то справа інакша. Галицькі римо-католики у своїй більшості в реальності мало мають спільного з поляками – це переважно вихідці зі змішаних шлюбів або полонізовані галичани. Вони постійно мають потребу утвердження своєї польськості. Забуваючи при цьому, що вони не мусять нікому нічого доводити. Вони тут, і вони обрали собі певну ідентичність, а ідентичності не потрібно постійно комусь показувати та підтверджувати. Нею треба жити. Не варто страждати комплексом меншовартості. Потрібно реально бути католиком і жити свою католицьку віру у своєму обряді. І не варто забувати, що католик – перше за все католик, а тоді вже і все решта, в тому числі і поляк.

 

В УКГЦ картина дуже подібна, але сильніше виражена. Одна частина прагне довести невідомо кому, що вони таки східні, а інша частина прагне показати, так само не зрозуміло кому, що вони таки католики. І все це заправлене дивовижним пошуком «нашої ідентичності». Але в кінцевому результаті зводиться до пустих обрядових суперечок.

 

Галицький «уніятимзм» має своє конкретніше вираження у «галицькому мареві», такому собі дивакуватому месіянізмі – галичани дуже хочуть побудувати європейську Україну в Східній Україні, замість будувати її в себе. Так і ми, греко-католики, часто прагнучи об’єднати Київську Церкву, стараємося уподібнитися до московського Сходу аж на стільки, аби лишень не бути тими, ким ми насправді є – греко-католиками візантійсько-українського обряду.

 

ЯК НАМ, ГРЕКО-КАТОЛИКАМ, ПЕРЕМОГТИ «УНІЯТИЗМ»

 

Щоб подолати «уніятизм», не варто йому на зміну створити нові міфи, не варто шукати складних наукових рішень. Не варто шукати свою ідентичність у залах богословських факультетів, чи блукати у чужих краях. Насправді варто вивчити досвід УГКЦ в підпіллі. Адже якби наша Церква не мала власної ідентичності і внутрішньої сили, вона би не встоялась перед нальотом енкаведистського большевизму, так як не встоялась в Східній Україні свого часу УАПЦ.

 

Ми часто схильні ідеалізувати наших духовних велетнів минулого. Так стається і з мойсеївською постаттю Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Ми легко переоцінюємо його реальний вплив на УГКЦ, приписуючи саме йому те, що УКГЦ вистояла в підпіллі. Але не забуваймо одного простого історичного факту. Реальний вплив митрополита Андрея був обмежений лише до канонічних границь тодішньої Львівської Архиєпархії. Станіславська та Перемишльська єпархії були абсолютно автономними щодо Митрополита. І кожна з цих єпархій провадила свою церковну політику, яка не завжди була у фарватері політики Митрополита. Це ще більше стосується Ужгородської єпархії на Закарпатті.

 

А попри це стан «збереження» УГКЦ після комуністичних гонінь серйозно не відрізняється в Івано-Франківську і в Тернополі. Отож, «збереження» УКГЦ в підпіллі є не тільки і не стільки заслугою митрополита Шептицького.

 

УГКЦ вистояла з трьох причин: по-перше, це Церква, яка своєю єдністю з Вселенською Церквою є учасницею Христової обітниці, що ворота пекельні її не переможуть, по-друге – це Церква, велика частина вірних, якої має живу, практикуючу побожність, а не обрядовірність, і, по-третє, попри всі негаразди це – Церква – яка має вірний клир і монашество. І саме жива народна побожність стала тим феноменологічним моментом, на який УГКЦ змогла опертися у часи підпілля.

 

Розуміючи силу народної побожності, комуністичний окупант старався її імітувати у своїй церкві. Тому не дивно, що РПЦ у часі комуністичного панування на галицьких землях заохочувала своїх священиків дотримуватися «униатских практик», що донині часто практикують священики УПЦ КП та УАПЦ в Галичині. І живість галицьких православних парохій вигідно їх відрізняє від заспаних православних парохій Сходу.

 

Цей позитивний вплив «латинізаторських» практик добре помітив ще митрополит Андрей Шептицький, згадати хоча б його послання про почитання Серця Христового. Позитивний вплив тодішніх «латинізаторських» практик на народну побожність і живість церковного життя досовєтської Галичини неможливо ігнорувати. Але це не значить, що зараз цей шлях є найплодоносніший для нашої Церкви.

 

Ми би мали перш за все зрозуміти одну важливу річ: якщо ми і далі будемо старатися уподібнитися до когось, то станемо просто нецікавими для світу і не зможемо провадити свою місію поширення Царства Божого серед нашого люду.  Видатний єврейський філософ Мартін Бубер гостро виступав проти спроб євреїв інтегруватися у європейські народи через асиміляцію. На його думку – це не було захистом від гонінь. Він був переконаний, що «світ чекає від євреїв, щоб вони були саме євреями. Свідками монотеїзму і єврейської ідентичності. Вливаючись в інші народи, євреї перестають бути самими собою, не здобуваючи в замін миру, якого вони прагнуть».

 

Так і ми, українські греко-католики, якщо перестанемо бути самі собою – втратимо свою місію, і сам смисл свого існування. Адже саме ми, греко-католики, покликані свідчити і римо-католикам, і православним, що стан Схизми не є нормальним, що це нонсенс в житті Церкви. І що єдність Церкви не є жодною мрією, а категоричним імперативом християнської совісті. Саме тому ми покликані бути самі собою.

 

Це не означає зациклитися на збереженні традицій. Збереження традицій – це справа музейників, етнографів і фольклористів. Ми маємо жити нашу традицію і дати їй можливість розвиватися. Якщо наша традиція не буде виразом живої віри і побожності, то вона перетвориться на музей історичного мотлоху, який буде цікавий хіба що науковцям. Живий розвиток народної побожності, освітлений правдивим світлом католицької ортодоксії, – єдиний вихід для нашої Церкви у час повального секуляризму і моральної деградації.

 

Ми мусимо усвідомити свою власну самодостатність, як члени великої родини – Вселенської Спільності Католицької Церкви, які, подібно до інших, мають свою власну культуру, традицію, побожність. І власне з позиції цієї самодостатності оцінювати наш власний досвід, досвід Церкви, яка витривала одне з найгірших переслідувань в історії християнства. А не старатись притлумити усе, що нас відрізняє від інших, чи бездумно по-мавп’ячому наслідувати інших.

 

З цієї позиції самодостатності маємо також оцінювати і досвід інших християн і перш за все наших братів одновірців – католиків інших обрядів, а тоді вже інших. І відповідно до потреби, пристосовуючи цей досвід, але не викривлюючи його і не перетворюючи його на монстра, а зберігши його суть, використати його на добро люду Божого. 

 

Щобільше, в самому нашому греко-католицькому середовищі збережено незмірно багато речей з нашої дохристиянської культурної спадщини, які все ще чекають свого переосмислення і християнської реінтерпритації, якщо це можливо, або відкинення, якщо вони є нездоровими.

 

Мусимо бути самі собою. І лише такі ми можемо реально бути свідками Христа та єдності Його Церкви.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Воїни Христа Царя

«Щоб усі були одно»

 

Цими днями на Північноамериканському континенті відбулася дуже і дуже цікава подія. Шкода, що її майже ніхто не зауважив. Цей континент відвідав патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет Денисенко. Особа неординарна. Комусь він може подобатися, комусь ні, хтось може його на дух не виносити, але особа патріарха Денисенка – історична, одна з тих, що вже на віки вдарила печать християнству в Україні.

Візит патріарха Філарета, якого православні українські єпископи Америки небезпідставно сприймають як конкурента, міг би стати черговим візитом невизнаного світовим православ’ям патріарха до американських православних українців, якби не одна маленька деталь: брати-православні видали заборону православним американцям зустрічатися з Філаретом, а от греко-католики надали свою церкву св. Димитрія патріархові УПЦ КП для зустрічі з його вірними .

Факт вже сам по собі дивовижний. Адже саме тодішній митрополит Київський Московського патріархату Філарет Динесенко у 80-90-х роках ХХ століття докладав титанічних зусиль, щоб зупинити процес виходу з підпілля та відродження УГКЦ. Навіть після проголошення Київського патріархату ворожнеча ще деякий час культивувалася.

Однак саме цей візит до Америки показав усю вузькогрудність тих, хто називає себе православними, які у страху перед реакціями Царгородського патріарха не просто відмовили Філарету у можливості відправити Літургію для своїх вірних, але й заборонили своїм вірним і священикам зустрічатися з ним. У контекст цього цілком вписуються і розповіді паломників зі Святої Землі, які твердять, що коли священики Київського патріархату беруть участь у прощах, що їх організовують українські греко-католики, то вони відправляють Літургію в римо-католиків, бо православні їх не допускають навіть до молитви.

Властиво у цьому і полягає серйозна появна (феноменологічна) різниця між католицтвом і православ’ям. Католицька Церква і в найконсервативніші періоди своєї історії знаходила можливість залишатися єдиною в різноманітті. Православ’я ж попри сповидний плюралізм насправді є дуже уніфікуючим. Фактично різнобарв’я католицизму для православного світу є чимось неприпустимим.

У Католицькій Церкві, особливо після ІІ Ватиканського собору, розуміння того, що власне єдність Церкви не полягає в уніфікації всіх і кожного, дало змогу розвиватися різним традиціям, які краще відповідають народному менталітету окремих країв, аніж один загальноуніфікуючий обряд.

Католицьке «щоб усі були одно» – не означає, щоб всі були однаковими клонами. Це – єдність у різноманітті обрядів і традицій. Велике здивування у значної частини православних і протестантів викликають вирази католик-харизмат, католик-неокатекумен, католик-традиціоналіст і подібні, які не лише не позбавлені смислу, а є реальним відображенням католицької Вселенської Спільноти.

Щобільше, ці нововиниклі традиції органічно інкорпоруються у древні та новіші традиції в середині католицтва не лише не загрожуючи його внутрішній єдності, а навпаки – ту єдність роблять органічнішою і багатограннішою.

Але і древні традиції не лише шанують і зберігають в Католицькій Спільності. Їх в Ній також і розвивають. Саме завдячуючи своїй єдності з Католицькою Спільнотою Східні Католицькі Церкви можуть не лише духовно збагачуватися між собою, але й збагачуватися духовно зі скарбниць Заходу, збагачуючи західне християнство навзаєм.

Правдою є те, що в певний період своєї історії деякі Східні Католицькі Церкви вдавалися до «латинізаторських» тенденцій, зокрема Сиро-Малабарська та наша УГКЦ. Але у нашому обряді це, радше, було виразом пошуків шляху розвитку та спроби дати належну відповідь викликам того часу. Правду кажучи, скільки б не плакали з цього приводу ревнителі східних древностей, але у цей період історії такі практики були оправдані. І зачепили вони не лише УКГЦ. «Латинізатором» був і Київський православний митрополит Петро Могила, який не боявся вносити до свого Требника такі «латинізаторські» моменти, як екзорцизм, чи католицьке розуміння Таїнства Євхаристії.

А що стосується УГКЦ, то саме «латинізаторські» практики почитання Серця Христового, почитання Святих Тайн поза Літургією, Хресні Дороги, новоукладені молебні, вервичка зберегли побожність галицького люду живою. Саме ці практики допомогли УГКЦ зберегти український християнський світ.

Йдеться саме про «латинізацію», а не про реальну латинізацію, яка є некритичним, безпотрібним перенесенням ідей Заходу на наш український ґрунт, який у таких випадках часто родить покручами, заміть якісних гібридів. Зрештою, так само як і восточнизація – некритична спроба імплементації московських практик у життя УГКЦ.

Якби там не було, але сама українська культура сформувалася, як дифузія різних первнів і культур, тому і християнство, якщо прагне якісно інкультуруватися в український культурний простір, мусить залишатися відкритим до прийняття, переосмислення і нострифікації досвіду інших, але в першу чергу властиво українських культурних елементів й здобутків.

УГКЦ, хоча і не завжди успішно, вдавалося завжди і тепер вдається бути саме такою відкритою конфесією. Засвоєння і переосмислення з подальшим використанням власного і чужого досвіду є одним з «секретів» успішності УГКЦ як в світі, так і в Україні. І ця відкритість є властиво субстанціальною ознакою її католицтва. Православ’я чи протестантизм через власну конфесійну закритість цієї можливості не мають. Якщо православ’я залишається повністю закритим на інкорпорацію інших традицій, то протестантизм відкидає традицію як таку. На відміну від католицтва, яке має понад тисячу літ досвіду інкультурації в інші культурні простори та інкорпорації усього, що є позитивного в інших культурах.

Останнім яскравим прикладом успішності саме такого підходу Католицької Церкви до реальності є персональний ординаріят для колишніх англікан або, як їх популярно називають, англо-католиків. Зберігаючи літургійну, обрядову та навіть до певної міри канонічну спадщину англіканізму, англо-католикам надана можливість реінтерпритації власної спадщини у католицькому ключі. У цей спосіб католицький «англіканізм» став відкритим до спадщини усієї Вселенської Католицької Спільності, але і сам став джерелом духовного та культурного збагачення цієї ж Спільності.

Для українських християн – це добрий знак. Це – сигнал того, що Католицька Церква була, є, залишається і буде відкритою до інкорпорації різних культур, традицій та обрядової спадщини. На цій же ж таки лінії є і гостинність, що її надали українські греко-католики патріархові Філаретові на американському континенті. І це не просто поодинокий знак гостинності, прощення і доброї волі з боку українських греко-католиків – це субстанціальний стан українського католицтва. Братам православним є над чим задуматися. І перш за все над тим, чи мають вони адекватне уявлення про те, чим насправді є католицтво загалом, а українське католицтво зокрема.

УГКЦ завжди залишається відкритою не просто до діалогу, а до справжньої братньої спільності з братами-християнами, які не перебувають у реальному спілкуванні з Вселенською Спільністю Католицької Церкви. Як і вся Католицька Церква, УГКЦ теж закликає усіх християн: «Прийдіть до дому!»

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Воїни Христа Царя

15.04.2012р. Б. / Святкуванню Великодня дуже зашкодила радянська влада

 

Напередодні Воскресіння Христового «Обозрєватєль» записав інтерв’ю зі священиком УГКЦ отцем Ігорем Яцівим. Нас цікавило таке. 

- Отче, чи погоджуєтесь Ви з тим, що Великдень – свого роду запозичення з іудейської обрядності, помножене на суто язичницькі традиції зустрічі весни і уславлення поганських богів, котрі «вмирають» восени і «воскресають» щовесни? (Принаймні сучасні рунвірівці люблять трактувати Великдень як алогічне нашарування багатьох культур).

- Якщо говорити про обрядову складову святкування Великодня, то до певної міри з вашим твердженням можна погодитися. Тут дійсно дещо взяте з іудейських традицій, дещо – з дохристиянських часів. І в цьому немає нічого дивного, бо кожен народ протягом своєї історії формує власний спосіб прославлення  Бога.

Але якщо говорити про дух, то, звичайно, Великдень є святом докорінно іншим. Дні, які передують Великодню і які у літургійному календарі називають Страсним тижнем, засвідчують одну важливу істину, котрої немає у Старому Завіті і яка не присутня у поганському способі богопочитання – це те, що Бог є любов.

Це важливий момент – те, що Бог потребує людини, а не тільки вона одна шукає за Господом… І задля того, щоби людина була з Ним, Господь готовий на таку жертву – Він готовий помирати на хресті – в ім’я того, аби витягнути людину з гріховного провалля, привести її до спасіння і до царства небесного. Це той ключовий момент, який вирізняє Великдень з-поміж інших свят.   

- Так звана «єврейська Пасха» залежить від місячного календаря. Православна – згідно Олександрійської Пасхалії – святкується після весняного рівнодення і після єврейського свята. Так у 325 році у Нікеї постановив Перший Вселенський собор. Католицький же Великдень визначений Григоріанською Пасхалією, введеною у 1582-му Папою Григорієм ХІІІ. Чи існує шлях, який дозволив би принаймні християнам (і східного, і західного обряду) відзначати цей день синхронно? І наскільки це питання є значимим на сьогоднішній день?

- Питання є значимим. Мені вже доводилось розмірковувати на тему, чи можливо зробити так, аби християни разом відзначали Великдень? Адже це актуально і щодо Різдва, яке ми святкуємо 7 січня, а католицький світ – 25 грудня. Але знаєте, який момент є ключовим для віруючої людини? Не «коли» святкувати, а «як»…

Ми можемо скільки завгодно дискутувати, досліджувати календарі та традиції, науковці можуть застановлятися над тим, яка дата є більш точною… Але для спасіння душі важливо не те, коли ми святкуємо Великдень, а те, як ми його переживаємо, наскільки він стає нашим святом, а не просто подією, котра колись сталася в історії людства.

Для того ж, щоб християни відзначали Великдень разом, у першу чергу потрібна добра воля. Якщо говорити про нашу державу, то тут важливо, аби вся Україна разом перейшла на новий календар, бо перехід окремої конфесії тільки створюватиме зайвий поділ між вірянами.

- Християнство прийшло на Русь лише у Х сторіччі нової ери. Чи могли б Ви розказати, коли та під впливом яких чинників відзначення Великодня в Україні набуло саме таких рис, які воно має зараз?

- Так, Великдень прийшов в Україну у Х сторіччі, але за ці десять віків свято вже зайняло належне йому місце. Великдень є святом над святами і праздником усіх праздників.

Важливим є і Різдво, і Успіння Богородиці, але Великдень у подібній «ієрархії» займає виключну позицію. Тож коли Україна приймала християнство, така позиція вже була певним чином сформована.

Якщо ж говорити про той чи інший спосіб святкування Великодня, то мені дещо тяжко зараз проаналізувати, як одна традиція додавалась до іншої тощо. Київська Церква Володимирового хрещення прийняла візантійський обряд – богослужіння було вже сформоване, тож літургійне служіння лишилось хіба що перекласти слов’янською мовою.

Суто українські ознаки Великодня – гаївки, наприклад – це, вже, радше, народні елементи свята, які гармонійно до нього увійшли. Так свого часу було і з колядками, які з поганських співів перетворювалися на елемент християнського обряду.

- Наскільки різним є відзначення Великодня у різних регіонах нашої країни? Наскільки тут далася взнаки окупація різних частин України різними державами – передусім православною Росією (центральна, північна та східна частини) і католицькими Польщею, Румунією (на заході)? Чи відчуваєте Ви як священнослужитель певне «великодне протистояння», якщо брати до уваги святкові традиції сходу та заходу України?

- Я думаю, що не стільки нашкодило святкуванню Великодня і розумінню його справжньої суті ситуація з минулих століть, скільки – останній – радянський період в нашій історії. Причому, де довше перебувала радянська влада, там довший слід і більше негативу вона і залишила. Галичина, приміром, кращим чином зберегла великодні традиції, ніж таж таки київська община.

Але люди скрізь прагнуть долучитися до святкування, хоча навіть така річ, як наповнення великоднього кошика, свідчить про їх неповне розуміння, що таке Воскресіння Христове. У кошик беруть і алкогольні напої, і апельсини, і навіть суші – різні страви, які люди просто хочуть споживати. Тоді як насправді освячувати треба паску, м’ясні та молочні страви, яйця – саме це є ті речі, над якими священик читає молитву.

Мене радує, що люди – хай навіть вони не були на всіх службах Божих упродовж Страсного тижня – йдуть на Великдень зі своїм кошиком до церкви. Мене радує їхнє прагнення пізнати суть цього свята, а не просто намагання відбути ряд обрядодій. І от тоді і приходить до них розуміння, що недостатньо освятити свої кошики, треба освятити свою душу через сповідь і прийняття євхаристії. 

- Ви вже фактично відповіли на моє наступне питання. Що Вам не імпонує у сучасному відзначенні Великодня?

- Мені не імпонує – якщо казати коротко – поверховість святкування. Подекуди віряни більше дбають про страви, про одяг, в якому вони йтимуть до церкви, більше дбають про чистоту оселі, ніж про чистоту своєї душі. Певна занедбаність цього питання мене якраз і турбує.

- В такому разі які добрі великодні традиції (можливо, характерні для західної України, звідки Ви родом) є, на Вашу думку, незаслужено забутими?

- Деякі з них ми якраз намагаємось відродити. Наприклад, в неділю на Софійському майдані наша молодь організовує гаївки. Це є ще один спосіб – позалітургійний – святкування Великодня – коли всі збираються разом і через спів долучаються до відзначення цього свята.

У нас зараз дуже багато втрачено (і на західній Україні зокрема) – і все це також дякуючи радянській владі. Пригадую, як за мого дитинства та юності вчителі пильнували біля брами церкви і записували, хто куди йде. Це також наклало певний відбиток на наше сьогодення. Втрачене потрібно повертати з забуття – а не просто заспівати одну пісеньку абощо. До відродження традицій ми запрошуємо наразі усю молодь, не лише греко-католиків… 

- Як морально (емоційно, духовно) налаштуватись на відзначення Великодня? Враховуючи і наш непростий час, і навіть те, що багато вірних працюватимуть саме на Великдень. Чи можна після свята, так би мовити, «пост фактум» знайти для своєї душі певну розраду?

- Безумовно, що «надолужувати» великоднє святкування певним чином складно. Так, є обставини, які змушують людей у цей день працювати. Кожен має виконувати свою місію – задля спільного блага. Але, врешті, все залежить від нашої настанови, нашого настрою. Навіть на робочому місці ми можемо долучитися до святкування – у віртуальний спосіб, через веб- чи телетрансляцію абощо.

…Стараймося слухати і чути, всотувати у себе той великодній настрій, а відтак – при нагоді – вже безпосередньо прийти до храму. Зрештою, сорок днів після Воскресіння Христового і до Вознесіння є великоднім часом.

Тобто це той час, щоб відчути себе гідно і пройнятися святковим настроєм. Та й кожна неділя є святом воскресіння, бо священик, коли чинить відпуст, говорить «Христос, що воскрес із мертвих», промовляючи майже ті самі словами, які від каже під час великоднього богослужіння – таким чином, кожна неділя є святом Воскресіння Христового.

- Власне, про обрядність «поствеликоднього» періоду зазвичай ніхто не говорить. Що б Ви відзначили у цьому контексті? Простіше кажучи: як поводити себе після великодніх свят, які обмеження тощо вводить церква тощо? І ще одне. Чи не шокують Вас традиції «обливального понеділка» у Львові та інших західноукраїнських містах? Певна річ, що вони мають певне коріння, проте чи не дисонують вони з християнських віроученням?

- Почну з кінця вашого запитання. Щодо обливального понеділка – підтримую вас цілком. Готовий повторити ті слова, які я казав вище – про те, що в інтерпретуванні великодніх традицій мені не подобається їхня поверховість. Та й обливаються найбільшою мірою ті, хто і у церкві не був в той день…

Люди, що були у храмі, мали зранку, чим зайнятись – вони збирались до церкви, святково вдягались, а відразу по службі Божій йшли додому снідати. Якщо вони й чинять обливання, то у такий спосіб, як це було у давнину – радше символічно, ніж буквально.

Та й обливали хлопці тих дівчат, до яких вони залицялись, а не всіх підряд. Бо інакше це вже є хуліганством, котре, звісно, нічого не має спільного з Великоднем. Дехто так і лишився неуком, який, на жаль, не розуміє того, що чинить. І цю тенденцію, безумовно, слід долати.

Наталія Лебідь


Джерела: obozrevatel.com

Воїни Христа Царя