19.07.2012р. Б. / ЕКУМЕНІЗМ ПО-ПРАВОСЛАВНОМУ

 

В часі, коли католицтво йде шляхом, який би за логікою подій мав завершитися відродженням католицтва , брати-християни, що називають себе православними, дають черговий привід задуматися над доцільністю і можливістю провадження з ними екуменічного діалогу.

Спостерігаючи за минулотижневими заявами нез’єдинених єрархів, в черговий раз виникає запитання: невже екуменізм з православним світом можливий?

Передумовою усякого діалогу є відкритість на цей діалог, а передумовою діалогу, який за кінцеву мету ставить християнську єдність є, як мінімум, щирість і відсутність дулі в кишені.

Цими днями лідер конвертитів з англіканізму прелат о. Кіт Ньютон, колишній англіканський єпископ, а нині глава Персонального ординаріату Матері Божої Уолсінгемської у Великобританії, в інтерв'ю агентству "SIR" зазначив, що почувається в Католицькій Церкві як вдома. І щиро дивується, що раніше не увійшов в лоно Католицької Церкви. Успішність свого персонального шляху в звершені екуменічного ідола о. Ньютон бачить у щирості, з якою після ІІ Ватиканського собору частина англікан підійшла до проблеми християнської єдності.

У світлі історії отця Ньютона та його сподвижників, екуменічний діалог з протестантизмом усе ж таки виглядає не позбавленим перспектив. Але якщо діалог з протестантизмом усе ж таки вродив плодом – велика частина англікан приєдналася і продовжує приєднуватися до Католицької Церкви, якихось відчутних плодів, окрім буйних сходів паростків релігійного іденферентизму серед українських греко-католиків, діалог зі східною схизмою, чи як самі себе називають наші брати, що перебувають в розколі, православ’ям,  не приніс.

Якщо за рік часу Великобританський ординаріат для колишніх англікан уже налічує 80 священиків та 1,5 тис. вірнихі динаміка росту таких ординаріатів по світіє не просто позитивною, але вражаючою, то свого часу саме екуменічний діалог завадив Македонській Православній Церкві стати Македонською Греко-Католицькою Церквою.

Ось цими днями розгорілася контроверсія довкола висмоктаного з пальця прозелітизму, яким буцімто займаються греко-католики «душехвати» на Східній Україні, відбираючи в УПЦ МП фантомних вірних. І це не прийшло з Москви, а з Києва. І це в черговий раз підтверджує, що міфи про начебто інакше московське православ’я в Україні є просто міфами. Можливо, воно де в чому різниться від свого московського господаря, але для українців греко-католиків це таки виглядає «та сама Марина, но в єншій хустині».

Не менш цікавою виявилась і позиція київського патріарха Філарета. Цей церковний діяч не більше не менше, а очікує розвалу УГКЦ, головне, щоб Москва чи Царгород таки надали автокефалію українському православ’ю, а далі … далі греко-католицькій Церкві прийде кінець, ну не повний, але повна маргіналізація.

І от з такими «любителями» українського католицизму ведеться екуменічний діалог – сміх крізь сльози.

А ще цікавішою минулого тижня виявилась поведінка сербського патріарха Іренея. Кілька тижнів тому він запросив Святішого Отця прийняти участь у святкуваннях річниці міланського едикту у сербському Ніші, колишній римській Ніссі – рідному місті Константина Великого. Дійсно, зі сторони сербського православ’я небачений жест. Але, але. Не так сталося, як гадалося. Минулого тижня сербський патріарх заявив, що приїзд Папи у Сербію є… завчасний. Ова! А причина, причина класична – московський патріарх і «страшні» образи, які «геноцидні» хорвати нанесли сербському православ’ю. Принципово, нічого несподіваного не сталося. Очікувати інакшого від того, хто приймав активну участь у розпалювані балканської різанини у 90-х роках ХХ століття, а потім активно боронив сербський «христолюбивий народ» перед «натівськими агресорами» не було варто.

Але все ж таки кілька моментів з заяви сербського патріарха просто сяють своєю унікальністю.

Папа не може приїхати у Сербію, бо ще живі згадки про ІІ світову війну?! Повний абсурд. Але тим не менше саме цей абсурд озвучив патріарх Іреней. Що більше, сербський патріарх заявив, що не може гарантувати Папі безпеку у Сербії. Черговий нонсенс. Адже сербський патріарх не має ані своєї поліції, ані своєї армії, щоб гарантувати комусь безпеку. Чи це прихований натяк на те, що патріархія Печцька є інтегральною частиною сербської держави?

Московський патріарх не приїде в Сербію, якщо туди приїде Папа. Унікальний момент. Московський патріарх Кіріл виявляється не в стані бути з Папою в одному приміщені. Ось він московський супер-екуменізм!

Виглядає на те, що увесь екуменічний діалог з православ’ям у реальності зведений до стамбульського Фанару. Але чи це дійсно діалог, чи пошук Константинопольської Патріархії виходу з загрозливої для неї ситуації перед лицем турецького ісламу?

Направду, тяжко визначитися. Хіба що варто зацитувати Класика: «Боюсь я данайців навіть тоді, коли вони дари приносять». Не потрібно занадто багато копатися в історії Церкви і в сьогоденні, щоб зрозуміти, що православ’я – це сила, яка завжди зраджувала. Усі Унії з греками виявились лише бажанням поодиноких єрархів або  політичною грою роменських імператорів перед лицем мусульманської загрози. Православ’я під мурами Царгороду спробувало обдурити хрестоносців і по сьогодні вину за наслідки власного політичного крутійства перекидає на Захід. Справляючи голосні ламентації з приводу завоювання франками «центру світу», які підхоплюються частиною католиків, обдурених православною пропагандою, православ’я не лише зраджувало Уніям,– воно свого часу не рідко зраджувало своїм мусульманським господарям, яким Троєдиним Богом після паду Царгороду заприсяглось на вірність.

Що більше, православ’я зіграло свою негативну роль і в історії українства. Свого часу саме православні грецькі єрархи, виконуючи роль подвійних агентів Османської Туреччини і Московії, спричинилися до руїни Київської Церкви (див. Володимир СЕРГІЙЧУК, «Нескорена Церква», 2001: 4-13). Що більше, саме православ’я стало причиною орієнтації козаччини на Москву (див. там же). Саме продане Царгородом українське православ’я стало в московських руках непоганим інструментом знищення українства у Московській Імперії. І знову ж таки у модерних часах саме константинопольське православ’я змогло розбити український корпус у діаспорі, поживившись збунтованими екс-греко-католиками у Америці, щоб зробити православних українців на поселеннях розмінною монетою у своїх чварах з Москвою.

Навіть відроджене після 1917 року, просякнене націоналізмом українське православ’я не встоялось перед налетом большевицького терору, а липківщина відвели частину українства у безплідне сектантство.  Саме шароварна автокефалія, заснована КГБ, в Галичині була як така заснована для «борьбы с возроздающимся униатством», стала добрим інструментом поділу нашого народу і фрагменталізації його зусиль до національного відродження. І тому лише затуманеному ідеологемами розуму не зрозуміло, що православ’я завжди виступало, як грабар українства, як інструмент імперської політики спочатку Царгороду-Стамбулу, а потім і Москви.

Перспективи екуменічного діалогу з православним світом можуть хіба що бути вичитані у контексті Царгородської Патріархії. А в Україні… В Україні говорити про екуменічний діалог трагічно зарано. Зарано говорити про діалог з тими, хто очікує заглади українського католицтва, зарано говорити про екуменізм з патріархом, який приймав активну участь у поборювані підпільної УГКЦ, як співпрацівник КГБ та ревний агент московського православ’я в Україні, а ніколи, жодним чином не вибачився за те, що переслідував Церкву Божу. Зарано говорити про екуменізм з тим, хто не втомлюється очорнювати у ЗМІ світлу постать слуги Божого Андрея Шептицького, хто без перерви вигадує різні «жахливі» звинувачення на адресу Католицької Церкви і УГКЦ зокрема.  Богу дякувати, що принаймні на даному етапі, принаймні частина українського православ’я кооперується з іншими християнами у відстоюванні прав українських християн перед державою. Та виглядає, що це і є український екуменізм. «Ви, католики, закрийте писок, і тоді ми разом можемо виступити на захист якихось там цінностей. А як будете реагувати на те, що ми вас обливаємо брудом - то ми здійматимемо ґвалти у прозелітизмі, антиекуменізмі й інших злочинах. А як то не допоможе – «настукаємо» на вас у Ватикан» - виглядає це і є екуменічний діалог по-православному.

Зрештою, тут нема нічого дивного: православ’я виникло, як імперіальна організація під покровом ромейських імператорів, тому дивуватися його постійному політиканству не варто. Православ’я, в принципі, ніколи не переставало відчувати себе радше політичним, як суто релігійним чинником. Тому, коли говориться про екуменізм з православ’ям, то не варто сприймати його через призму геніальної ікони Андрєя Рубльова «Троица» чи через красу афонських піснеспівів. Завжди варто мати на умі властиво політичну, імперіальну складову цього Розколу. Сказати відверто, скоріше можна сподіватися успіху в екуменічному діалозі з протестантизмом, як з православ’ям. Адже воно завжди буде сприймати католицтво, як ворога і конкурента, бо таке сприйняття засаджене у його політичній природі.

Годі собі уявити той крик, ті ґвалти, які здіймали би православні, якби в Україні 80 священиків та півтори тисячі перейшли у лоно Католицької Церкви. А перехід у Великобританії такої ж кількості англікан у лоно Католицької Церкви не спровокував жодних конфліктів католицтва з Церквою Англії. Якщо православні по сьогоднішній день терплять фантомні болі через втрату панівних позицій в греко-католицькій Галичині, то що ж би було, якби на Великій Україні греко-католики таки дійсно зайнялись місією серед православних? Московський патріархат на пару з київським оголосили би Ватикану війну?

Але хай там є як є. У світі розпочався католицький ренесанс, який сягнув уже й України, тому не варто аж занадто клопотатися проблемами тих, хто ще знаходиться у Схизмі. Варто дбати про власних вірних, про відродження і зріст власної Церкви. А відроджене католицтво стане магнетом для тих, хто справді шукає Бога і правдивої Його Слави.

о. Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:   Воїни Христа Царя

10.07.2012р. Б. / Патріарх Філарет (УПЦ КП) очікує розвалу УГКЦ

 

«Долучення (до об’єднанного українського православ’я) великої частини греко-католиків може статися після об’єднання всього українського православ’я в одну помісну церкву й визнання її іншими помісними церквами. Коли вона стане такою, тоді УГКЦ не залишиться нічого, як почати діалог про вливання до її структури. Але для цього слід відійти від Риму. Бо неможливо бути православним і підпорядковуватися Ватикану. Хоча я не думаю, що всі українські греко-католики погодилися б на відхід від нього..» - про це заявив Предстоятель УКП КП у інтерв’ю виданню «Український тижень».

Джерело:   Воїни Христа Царя

«Щоб усі були одно»

 

Цими днями на Північноамериканському континенті відбулася дуже і дуже цікава подія. Шкода, що її майже ніхто не зауважив. Цей континент відвідав патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет Денисенко. Особа неординарна. Комусь він може подобатися, комусь ні, хтось може його на дух не виносити, але особа патріарха Денисенка – історична, одна з тих, що вже на віки вдарила печать християнству в Україні.

Візит патріарха Філарета, якого православні українські єпископи Америки небезпідставно сприймають як конкурента, міг би стати черговим візитом невизнаного світовим православ’ям патріарха до американських православних українців, якби не одна маленька деталь: брати-православні видали заборону православним американцям зустрічатися з Філаретом, а от греко-католики надали свою церкву св. Димитрія патріархові УПЦ КП для зустрічі з його вірними .

Факт вже сам по собі дивовижний. Адже саме тодішній митрополит Київський Московського патріархату Філарет Динесенко у 80-90-х роках ХХ століття докладав титанічних зусиль, щоб зупинити процес виходу з підпілля та відродження УГКЦ. Навіть після проголошення Київського патріархату ворожнеча ще деякий час культивувалася.

Однак саме цей візит до Америки показав усю вузькогрудність тих, хто називає себе православними, які у страху перед реакціями Царгородського патріарха не просто відмовили Філарету у можливості відправити Літургію для своїх вірних, але й заборонили своїм вірним і священикам зустрічатися з ним. У контекст цього цілком вписуються і розповіді паломників зі Святої Землі, які твердять, що коли священики Київського патріархату беруть участь у прощах, що їх організовують українські греко-католики, то вони відправляють Літургію в римо-католиків, бо православні їх не допускають навіть до молитви.

Властиво у цьому і полягає серйозна появна (феноменологічна) різниця між католицтвом і православ’ям. Католицька Церква і в найконсервативніші періоди своєї історії знаходила можливість залишатися єдиною в різноманітті. Православ’я ж попри сповидний плюралізм насправді є дуже уніфікуючим. Фактично різнобарв’я католицизму для православного світу є чимось неприпустимим.

У Католицькій Церкві, особливо після ІІ Ватиканського собору, розуміння того, що власне єдність Церкви не полягає в уніфікації всіх і кожного, дало змогу розвиватися різним традиціям, які краще відповідають народному менталітету окремих країв, аніж один загальноуніфікуючий обряд.

Католицьке «щоб усі були одно» – не означає, щоб всі були однаковими клонами. Це – єдність у різноманітті обрядів і традицій. Велике здивування у значної частини православних і протестантів викликають вирази католик-харизмат, католик-неокатекумен, католик-традиціоналіст і подібні, які не лише не позбавлені смислу, а є реальним відображенням католицької Вселенської Спільноти.

Щобільше, ці нововиниклі традиції органічно інкорпоруються у древні та новіші традиції в середині католицтва не лише не загрожуючи його внутрішній єдності, а навпаки – ту єдність роблять органічнішою і багатограннішою.

Але і древні традиції не лише шанують і зберігають в Католицькій Спільності. Їх в Ній також і розвивають. Саме завдячуючи своїй єдності з Католицькою Спільнотою Східні Католицькі Церкви можуть не лише духовно збагачуватися між собою, але й збагачуватися духовно зі скарбниць Заходу, збагачуючи західне християнство навзаєм.

Правдою є те, що в певний період своєї історії деякі Східні Католицькі Церкви вдавалися до «латинізаторських» тенденцій, зокрема Сиро-Малабарська та наша УГКЦ. Але у нашому обряді це, радше, було виразом пошуків шляху розвитку та спроби дати належну відповідь викликам того часу. Правду кажучи, скільки б не плакали з цього приводу ревнителі східних древностей, але у цей період історії такі практики були оправдані. І зачепили вони не лише УКГЦ. «Латинізатором» був і Київський православний митрополит Петро Могила, який не боявся вносити до свого Требника такі «латинізаторські» моменти, як екзорцизм, чи католицьке розуміння Таїнства Євхаристії.

А що стосується УГКЦ, то саме «латинізаторські» практики почитання Серця Христового, почитання Святих Тайн поза Літургією, Хресні Дороги, новоукладені молебні, вервичка зберегли побожність галицького люду живою. Саме ці практики допомогли УГКЦ зберегти український християнський світ.

Йдеться саме про «латинізацію», а не про реальну латинізацію, яка є некритичним, безпотрібним перенесенням ідей Заходу на наш український ґрунт, який у таких випадках часто родить покручами, заміть якісних гібридів. Зрештою, так само як і восточнизація – некритична спроба імплементації московських практик у життя УГКЦ.

Якби там не було, але сама українська культура сформувалася, як дифузія різних первнів і культур, тому і християнство, якщо прагне якісно інкультуруватися в український культурний простір, мусить залишатися відкритим до прийняття, переосмислення і нострифікації досвіду інших, але в першу чергу властиво українських культурних елементів й здобутків.

УГКЦ, хоча і не завжди успішно, вдавалося завжди і тепер вдається бути саме такою відкритою конфесією. Засвоєння і переосмислення з подальшим використанням власного і чужого досвіду є одним з «секретів» успішності УГКЦ як в світі, так і в Україні. І ця відкритість є властиво субстанціальною ознакою її католицтва. Православ’я чи протестантизм через власну конфесійну закритість цієї можливості не мають. Якщо православ’я залишається повністю закритим на інкорпорацію інших традицій, то протестантизм відкидає традицію як таку. На відміну від католицтва, яке має понад тисячу літ досвіду інкультурації в інші культурні простори та інкорпорації усього, що є позитивного в інших культурах.

Останнім яскравим прикладом успішності саме такого підходу Католицької Церкви до реальності є персональний ординаріят для колишніх англікан або, як їх популярно називають, англо-католиків. Зберігаючи літургійну, обрядову та навіть до певної міри канонічну спадщину англіканізму, англо-католикам надана можливість реінтерпритації власної спадщини у католицькому ключі. У цей спосіб католицький «англіканізм» став відкритим до спадщини усієї Вселенської Католицької Спільності, але і сам став джерелом духовного та культурного збагачення цієї ж Спільності.

Для українських християн – це добрий знак. Це – сигнал того, що Католицька Церква була, є, залишається і буде відкритою до інкорпорації різних культур, традицій та обрядової спадщини. На цій же ж таки лінії є і гостинність, що її надали українські греко-католики патріархові Філаретові на американському континенті. І це не просто поодинокий знак гостинності, прощення і доброї волі з боку українських греко-католиків – це субстанціальний стан українського католицтва. Братам православним є над чим задуматися. І перш за все над тим, чи мають вони адекватне уявлення про те, чим насправді є католицтво загалом, а українське католицтво зокрема.

УГКЦ завжди залишається відкритою не просто до діалогу, а до справжньої братньої спільності з братами-християнами, які не перебувають у реальному спілкуванні з Вселенською Спільністю Католицької Церкви. Як і вся Католицька Церква, УГКЦ теж закликає усіх християн: «Прийдіть до дому!»

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Воїни Христа Царя

28.01.2012р. Б. / В УПЦ КП вважають, що відбулося захоплення ПЦвУ (УПЦ МП)

 

В УПЦ КП прокоментували інформагентству "Комерсант-Україна" рішення Синоду єпископів УПЦ (МП), який 26 січня відбувся під головуванням старшого за хіротонією постійного члену Священного Синоду митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела.

Як вже повідомляла РІСУ, Синод Української Православної Церкви (Московського Патріархату) скасував раніше створену комісію з трьох архиєреїв, які під час хвороби митрополита Володимира колегіально керували Київською єпархією. Ця функція передана в одноосібне ведення намісника Києво-Печерської лаври митрополита Павла (Лебедя). Крім того, архиєпископ Олександр знятий з посади настоятеля споруджуваного кафедрального храму Воскресіння Христового "з метою удосконалення адміністративно-фінансової діяльності при будівництві". Від посади заступника настоятеля кафедрального храму відсторонений і прес-секретар Митрополита Володимира протоєрей Георгій Коваленко.

В УПЦ КП вважають, що рішення Синоду є неканонічними."Рішення про призначення митрополита Павла керуючим Київською єпархією не відповідає канонам, оскільки Митрополит Володимир живий, і саме він вважається керуючим єпархією. Делегувати свої повноваження він міг лише сам, а зараз це зробили за нього, по суті, влаштувавши рейдерське захоплення у церкві, – заявив секретар Синоду УПЦ КП архиєпископ Євстратій (Зоря) .– Схоже, що тепер митрополит Агафангел хоче змінити статут, забрати владу у Митрополита Володимира і очолити УПЦ (МП)".

Джерела: РІСУ

Мандрівники Христа Царя