15.04.2012р. Б. / Святкуванню Великодня дуже зашкодила радянська влада

 

Напередодні Воскресіння Христового «Обозрєватєль» записав інтерв’ю зі священиком УГКЦ отцем Ігорем Яцівим. Нас цікавило таке. 

- Отче, чи погоджуєтесь Ви з тим, що Великдень – свого роду запозичення з іудейської обрядності, помножене на суто язичницькі традиції зустрічі весни і уславлення поганських богів, котрі «вмирають» восени і «воскресають» щовесни? (Принаймні сучасні рунвірівці люблять трактувати Великдень як алогічне нашарування багатьох культур).

- Якщо говорити про обрядову складову святкування Великодня, то до певної міри з вашим твердженням можна погодитися. Тут дійсно дещо взяте з іудейських традицій, дещо – з дохристиянських часів. І в цьому немає нічого дивного, бо кожен народ протягом своєї історії формує власний спосіб прославлення  Бога.

Але якщо говорити про дух, то, звичайно, Великдень є святом докорінно іншим. Дні, які передують Великодню і які у літургійному календарі називають Страсним тижнем, засвідчують одну важливу істину, котрої немає у Старому Завіті і яка не присутня у поганському способі богопочитання – це те, що Бог є любов.

Це важливий момент – те, що Бог потребує людини, а не тільки вона одна шукає за Господом… І задля того, щоби людина була з Ним, Господь готовий на таку жертву – Він готовий помирати на хресті – в ім’я того, аби витягнути людину з гріховного провалля, привести її до спасіння і до царства небесного. Це той ключовий момент, який вирізняє Великдень з-поміж інших свят.   

- Так звана «єврейська Пасха» залежить від місячного календаря. Православна – згідно Олександрійської Пасхалії – святкується після весняного рівнодення і після єврейського свята. Так у 325 році у Нікеї постановив Перший Вселенський собор. Католицький же Великдень визначений Григоріанською Пасхалією, введеною у 1582-му Папою Григорієм ХІІІ. Чи існує шлях, який дозволив би принаймні християнам (і східного, і західного обряду) відзначати цей день синхронно? І наскільки це питання є значимим на сьогоднішній день?

- Питання є значимим. Мені вже доводилось розмірковувати на тему, чи можливо зробити так, аби християни разом відзначали Великдень? Адже це актуально і щодо Різдва, яке ми святкуємо 7 січня, а католицький світ – 25 грудня. Але знаєте, який момент є ключовим для віруючої людини? Не «коли» святкувати, а «як»…

Ми можемо скільки завгодно дискутувати, досліджувати календарі та традиції, науковці можуть застановлятися над тим, яка дата є більш точною… Але для спасіння душі важливо не те, коли ми святкуємо Великдень, а те, як ми його переживаємо, наскільки він стає нашим святом, а не просто подією, котра колись сталася в історії людства.

Для того ж, щоб християни відзначали Великдень разом, у першу чергу потрібна добра воля. Якщо говорити про нашу державу, то тут важливо, аби вся Україна разом перейшла на новий календар, бо перехід окремої конфесії тільки створюватиме зайвий поділ між вірянами.

- Християнство прийшло на Русь лише у Х сторіччі нової ери. Чи могли б Ви розказати, коли та під впливом яких чинників відзначення Великодня в Україні набуло саме таких рис, які воно має зараз?

- Так, Великдень прийшов в Україну у Х сторіччі, але за ці десять віків свято вже зайняло належне йому місце. Великдень є святом над святами і праздником усіх праздників.

Важливим є і Різдво, і Успіння Богородиці, але Великдень у подібній «ієрархії» займає виключну позицію. Тож коли Україна приймала християнство, така позиція вже була певним чином сформована.

Якщо ж говорити про той чи інший спосіб святкування Великодня, то мені дещо тяжко зараз проаналізувати, як одна традиція додавалась до іншої тощо. Київська Церква Володимирового хрещення прийняла візантійський обряд – богослужіння було вже сформоване, тож літургійне служіння лишилось хіба що перекласти слов’янською мовою.

Суто українські ознаки Великодня – гаївки, наприклад – це, вже, радше, народні елементи свята, які гармонійно до нього увійшли. Так свого часу було і з колядками, які з поганських співів перетворювалися на елемент християнського обряду.

- Наскільки різним є відзначення Великодня у різних регіонах нашої країни? Наскільки тут далася взнаки окупація різних частин України різними державами – передусім православною Росією (центральна, північна та східна частини) і католицькими Польщею, Румунією (на заході)? Чи відчуваєте Ви як священнослужитель певне «великодне протистояння», якщо брати до уваги святкові традиції сходу та заходу України?

- Я думаю, що не стільки нашкодило святкуванню Великодня і розумінню його справжньої суті ситуація з минулих століть, скільки – останній – радянський період в нашій історії. Причому, де довше перебувала радянська влада, там довший слід і більше негативу вона і залишила. Галичина, приміром, кращим чином зберегла великодні традиції, ніж таж таки київська община.

Але люди скрізь прагнуть долучитися до святкування, хоча навіть така річ, як наповнення великоднього кошика, свідчить про їх неповне розуміння, що таке Воскресіння Христове. У кошик беруть і алкогольні напої, і апельсини, і навіть суші – різні страви, які люди просто хочуть споживати. Тоді як насправді освячувати треба паску, м’ясні та молочні страви, яйця – саме це є ті речі, над якими священик читає молитву.

Мене радує, що люди – хай навіть вони не були на всіх службах Божих упродовж Страсного тижня – йдуть на Великдень зі своїм кошиком до церкви. Мене радує їхнє прагнення пізнати суть цього свята, а не просто намагання відбути ряд обрядодій. І от тоді і приходить до них розуміння, що недостатньо освятити свої кошики, треба освятити свою душу через сповідь і прийняття євхаристії. 

- Ви вже фактично відповіли на моє наступне питання. Що Вам не імпонує у сучасному відзначенні Великодня?

- Мені не імпонує – якщо казати коротко – поверховість святкування. Подекуди віряни більше дбають про страви, про одяг, в якому вони йтимуть до церкви, більше дбають про чистоту оселі, ніж про чистоту своєї душі. Певна занедбаність цього питання мене якраз і турбує.

- В такому разі які добрі великодні традиції (можливо, характерні для західної України, звідки Ви родом) є, на Вашу думку, незаслужено забутими?

- Деякі з них ми якраз намагаємось відродити. Наприклад, в неділю на Софійському майдані наша молодь організовує гаївки. Це є ще один спосіб – позалітургійний – святкування Великодня – коли всі збираються разом і через спів долучаються до відзначення цього свята.

У нас зараз дуже багато втрачено (і на західній Україні зокрема) – і все це також дякуючи радянській владі. Пригадую, як за мого дитинства та юності вчителі пильнували біля брами церкви і записували, хто куди йде. Це також наклало певний відбиток на наше сьогодення. Втрачене потрібно повертати з забуття – а не просто заспівати одну пісеньку абощо. До відродження традицій ми запрошуємо наразі усю молодь, не лише греко-католиків… 

- Як морально (емоційно, духовно) налаштуватись на відзначення Великодня? Враховуючи і наш непростий час, і навіть те, що багато вірних працюватимуть саме на Великдень. Чи можна після свята, так би мовити, «пост фактум» знайти для своєї душі певну розраду?

- Безумовно, що «надолужувати» великоднє святкування певним чином складно. Так, є обставини, які змушують людей у цей день працювати. Кожен має виконувати свою місію – задля спільного блага. Але, врешті, все залежить від нашої настанови, нашого настрою. Навіть на робочому місці ми можемо долучитися до святкування – у віртуальний спосіб, через веб- чи телетрансляцію абощо.

…Стараймося слухати і чути, всотувати у себе той великодній настрій, а відтак – при нагоді – вже безпосередньо прийти до храму. Зрештою, сорок днів після Воскресіння Христового і до Вознесіння є великоднім часом.

Тобто це той час, щоб відчути себе гідно і пройнятися святковим настроєм. Та й кожна неділя є святом воскресіння, бо священик, коли чинить відпуст, говорить «Христос, що воскрес із мертвих», промовляючи майже ті самі словами, які від каже під час великоднього богослужіння – таким чином, кожна неділя є святом Воскресіння Христового.

- Власне, про обрядність «поствеликоднього» періоду зазвичай ніхто не говорить. Що б Ви відзначили у цьому контексті? Простіше кажучи: як поводити себе після великодніх свят, які обмеження тощо вводить церква тощо? І ще одне. Чи не шокують Вас традиції «обливального понеділка» у Львові та інших західноукраїнських містах? Певна річ, що вони мають певне коріння, проте чи не дисонують вони з християнських віроученням?

- Почну з кінця вашого запитання. Щодо обливального понеділка – підтримую вас цілком. Готовий повторити ті слова, які я казав вище – про те, що в інтерпретуванні великодніх традицій мені не подобається їхня поверховість. Та й обливаються найбільшою мірою ті, хто і у церкві не був в той день…

Люди, що були у храмі, мали зранку, чим зайнятись – вони збирались до церкви, святково вдягались, а відразу по службі Божій йшли додому снідати. Якщо вони й чинять обливання, то у такий спосіб, як це було у давнину – радше символічно, ніж буквально.

Та й обливали хлопці тих дівчат, до яких вони залицялись, а не всіх підряд. Бо інакше це вже є хуліганством, котре, звісно, нічого не має спільного з Великоднем. Дехто так і лишився неуком, який, на жаль, не розуміє того, що чинить. І цю тенденцію, безумовно, слід долати.

Наталія Лебідь


Джерела: obozrevatel.com

Воїни Христа Царя

03.04.2012р. Б. / Легальні аборти – основний фактор занепаду України

 

Президенту України Віктору Януковичу
Голові Верховної Ради України Володимиру Литвину

 

                                                                                     Звернення                                                                                               
Легальні аборти – основний фактор занепаду України

                                                              
Звертаємося до Вас із закликом докласти максимум зусиль, передбачених законодавством України, для заборони у нашій державі абортів­­-вбивств ненароджених дітей.

Кожна країна, яка перестає захищати життя людини від зачаття і до природної смерті та дозволяє  дискримінацію людей за стадією розвитку, занепадає, тому що вона підриває основу своєї  суспільної та економічної життєздатності і знищує свій основний ресурс – молоде покоління громадян.

 

Життя людини починається з моменту злиття батьківської та материнської статевих клітин держава, яка дозволяє знищувати його в період внутрішньоутробного розвитку, легалізує людиновбивство та ототожнює себе з моральним злом, замість боротися з ним.

 

Легальний статус абортів звужує дію ст. 27 Конституції України, яка гарантує кожній людині невід’ємне право на життя.

 

Через свій легальний статус аборти набули надзвичайного поширення, що має свої незворотні наслідки на фізичному (неплідність, онкологічні захворювання, висока смертність) та психічному й духовному рівнях (постабортний синдром та синдром уцілілих від аборту) для всього народу України.

Закликаємо органи державної влади України виконати вимогу “Конвенції про захист прав людини та основних свобод”, гарантувати право на життя кожній зачатій людині та припинити насильство над жінками, яким є легальні аборти.  

 

Ґеня САМБОРСЬКА, голова Всеукраїнського благодійного фонду «За гідність людини». Багатодітна матір. м. Київ

Антоніна ТОРБІЧ, координатор Руху за життя на Рівненщині. Багатодітна матір. м. Рівне

Вікторія ОЛІФЕРЧУК, канд. біол. наук, доцент кафедри екології НЛТУУ. Багатодітна матір. м. Львів

Леся ГУСАК, керівник Школи сім’ї та Осередку допомоги вагітним «Надія», активіст ЛОГО Товариства «Рух за життя», м. Львів

Петро Гусак, канд. філос. наук, голова Львівської обласної громадської організації Товариства «Рух за життя»

Олександра ЗАГОРОДНЯ, лікар акушер-гінеколог, канд.. мед. Наук, асистент Кафедри акушерства та гінекології НМУ ім. О. О. Богомольця, м. Київ

Людмила ГРИДКОВЕЦЬ, канд. психол. наук, Зав. Кафедрою психології і педагогіки КІБіТ. Багатодітна матір м.Київ

Священик Віталій Поровчук, голова благодійної місії «Православне діло», м.Рівне

Тарас Рябчевський, голова ГО «Рівненське православне молодіжне Свято-Софіївське братство»

Володимир Торбіч, головний редактор ІА «Рівненське агентство журналістських розслідувань»

Юрій Шадий, станиця Здолбунів Пласту Національної скаутської організації України

Олеся Бурдюк, «Міська молодіжна організація «Станиця Рівне Пласту – Національної скаутської організації України»

Тетяна Конончук, Рівненська обласна громадська організація «Спілка батьків дітей-інвалідів «Стежкою добра»

Марина Косинська, Рівненська міська громадська організація «Спілка інвалідів з дитинства «Передзвін»

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

21.03.2012р. Б. / Отець Ігор Бойко: Через репродуктивні технології люди втратили розуміння дитини як дару

 

Українські біл-борди та інтернет рясніють закликами: «Стань сурогатною матір’ю». І все ніби непогано – який злочин у тому, щоб допомогти жінкам народити дитину?  Однак, у цій рекламі та блиску, діти перетворюються на «річ», яку можна замовити і яку навіть можуть народити замість вас. Україна перетворюється на «Мекку сурогатного материнства» – жінки з усього світу ідуть на чималі жертви та витрати, щоб українки виносили омріяне для них чадо. Однак існує інший бік сурогатного материнства і штучного запліднення. Про це та про можливості реалізувати власне батьківське покликання ми говоримо з керівником Школи біоетики УКУ, членом-кореспондентом Папської академії Pro Vita, деканом філософсько-богословського факульету УКУ о. д-ром Ігорем БОЙКОМ.

Зараз в Україні, зокрема у Львові, все частіше можна побачити рекламні заклики – «Стань сурогатною матір’ю». У чому полягає суть сурогатного материнства? І до чого власне закликає українських жінок така реклама?

Без сумніву Україна перетворюється на «Мекку сурогатного материнства». Якщо у багатьох європейських країнах, і у світі загалом, сурогатне материнство заборонено законодавством, то в Україні це явище доволі популярне: жінкам за немалі гроші пропонують вдатися до технології штучного запліднення або ж сурогатного материнства.

Часто сурогатне материнство представляють як певний метод лікування безпліддя. Я з цим абсолютно не погоджуюсь, бо вважаю, що лікують безпліддя при умові встановлення фізіологічних показників безпліддя у чоловіка чи жінки в подружжі. При цьому лікарі намагаються вирішити цю проблему і роблять усе можливе, щоб допомогти подружній парі мати власну дитину, при цьому не маніпулюючи людським життям. Натомість, сурогатне материнство, штучне запліднення в пробірці – це маніпуляція людським життям. Існують випадки, коли сурогатна мати не хоче віддавати дитину або ж замовники відмовляються від дитини, бо передумали. Часто, при використанні таких технологій, лікарі створюють зайві ембріони, це породжує багато моральних та етичних питань.

Медики виправдовуються, мовляв, вдаються до таких методів з гуманних причин: жінка не може народити свою дитину і вони хочуть їй допомогти. Однак, якщо над цим замислитися – наскільки легко для жінки іти свідомо на цю процедуру. У лоно сурогатної матері поміщають людський ембріон, для якого беруть сім’я та яйцеклітину від інших чоловіка та жінки. Мати і психологічно, і фізіологічно прив’язується до цієї дитини, її організм готується до того, щоб народити, а відтак опікуватися нею – це природно. Однак сурогатна мама підсвідомо розуміє, що за 9 місяців має цю дитину віддати комусь, а це, очевидно, непросто, і тому уже в лоні дитина отримує психологічну травму. А після народження дитина матиме двох матерів – біологічну, яка дала свій генетичний матеріал, та маму, що її виносила, народила та віддала за гроші.

А з іншого боку – це непоганий бізнес. Якщо почитати пропозиції, якими кишить інтернет, то можемо побачити, що за сурогатним материнством стоять гроші, і немалі. Послуги сурогатної матері у «прайсах» окремих клінік стартують від 130 тис. гривень і вище. Питання, чи це дійсно бажання допомогти комусь, чи радше заробити, на перший погляд, легкі, однак такі брудні гроші? Люди, які мають проблеми з безпліддям, у відчаї готові іти на цей крок і віддавати все, аби мати свою дитину за будь-яку ціну.

А чому Європа забороняє сурогатне материнство?

Бо така практика порушує право дитини народитись в сім’ї, порушує єдність подружньої пари, вірність подругів, нерозривність шлюбу. Адже сурогатними матерями стають жінки, які мають уже одну чи двоє власних дітей. І ця жінка повинна, зраджуючи свого чоловіка, (по-іншому це годі назвати), народити ще для когось – це гріх. У лоно жінки переносять або чоловіче сім’я, або ембріон. Це породжує низку психологічних, емоційних та етичних проблем як для жінки, так і для її чоловіка. А як пояснити своїм дітям, що мама вагітна, але мусить цю дитину віддати за гроші? Тому я вважаю, що практика зачинати життя за гроші, виношувати цю дитину за гроші з метою віддати і забути про неї є неприйнятною.

У Німеччині за сурогатне материнство можна сісти на три роки. У Італії за намагання рекламувати комерціалізацію гамет, ембріонів чи організувати сурогатне материнство, можна понести покарання від 3 місяців до 2 років позбавлення волі, окрім цього заплатити штраф від 600 тис. євро до 1 млн. євро.

Не заважаючи на це, в Італії існують певні веб-сайти італійською мовою, де пропонують послуги сурогатних матерів з України, і де замовники за каталогом можуть обрати українську жінку (блондинку, брюнетку, шотенку... віком до 25 років), яка виносить їхню дитину. Є лише дві умови: за українським законом треба, щоб замовники були подружньою парою, а жінка – стерильною. Італійські журналісти відкрили цілу схему такої торгівлі дітьми. Журналіст, за посередництвом італійського поліцейського, домовлявся про народження своєї майбутньої дитини в Україні. Не заважаючи на те, що чоловік представився самотнім (що суперечить навіть українському законодавству) за 35 тис. євро йому запропонували пакет «VIP-послуг», за яким обіцяли організовувати фіктивний шлюб. Українська фірма, яка займається таким бізнесом, також мала виготовити фіктивні документи для майбутньої дитини, і допомогти з її вивезенням в Італію. За найскромнішими підрахунками журналістів, за рік лише на італійках, завдяки такому бізнесу, можна заробити близько 480 тис. євро. Найцікавіше, що італійці, які вдаються до послуг сурогатної матері в Україні, за законодавством Італії, мали би нести кримінальну відповідальність, тому посередники та й самі батьки-замовники дуже уважні.

У 2009 році Україна мало не стала єдиною у світі державою, яка хотіла узаконити «професію сурогатної матері». Нардеп Володимир Каплієнко вніс законопроект на розгляд парламенту «Про сурогатне материнство», за яким сурогатне материнство мали фінансувати з держбюджету. На щастя, це питання зупинилось.

Отче, а чому, на вашу думку, люди йдуть на такі ризики?

Я розумію бажання кожної подружньої пари реалізувати дар батьківства. І це природно – хотіти мати дитину. Але Церква акцентує, що дитину треба сприймати як дар любові, яка має народитися у подружжі і з подружжя, де є чоловік і жінка. Сьогодні з розвитком технологій, дитину починають сприймати як об’єкт, який можна замовити: ось вам перелік сурогатних матерів, для вашого чада навіть можна обрати бажані характеристики (колір очей, волосся тощо), якщо ж ще у лоні матері у дитини виявлять дефекти, то вчасно зроблять аборт. Таким чином, не шанується гідність, цінність, достоїнство людської особи. Навіть, якщо технологічно це можливо, чи маємо право ми це робити? Сьогодні відбувається підміна понять – не можна допомагати, одночасно знищуючи людське життя

Яке місце у цьому складному процесі займає дитина?

Питання, що таке дитина? Чи вона є правом батьків, чи дитина – це дар, який ти маєш прийняти, любити, опікуватися. Мені здається, що з розвитком репродуктивних технологій, який відбувся за останні роки, втрачається розуміння дитини, як дару.

Я часто спілкуюся з жінками, які просять пояснити, чому не можна застосовувати ті чи інші технології. І часто жінки розповідають, що уже після першої консультації з лікарем, їм радять вдатися до штучного запліднення у пробірці. На мою думку, клініки репродуктивних технологій мають більше звертати увагу на лікування безпліддя у чоловіка чи жінки, і допомогти їм у природний спосіб зачинати дітей, проводити інформативні лекції та говорити про ризики безплідності та про причини, які можуть привести до таких наслідків. Натомість, медики іноді навіть не намагаються знайти причини безпліддя, не то щоб лікувати його.

Чимало жінок проливають сльози через те, що лікарі радять використовувати сім’я від чоловіка-донора, тому що розуміють, що це подружня зрада! А майже кожна із них брала шлюб і присягала подружню вірність. Чоловіки також нелегко це сприймають. Власне з цього починаються конфлікти та непорозуміння, виникає насильство та жорстокість. А як спокійно спати матері, яка знає, що у клініці заморожені її 4-5-6-7... ембріонів? Я мав нагоду спілкуватися з такими жінками і це не просто, адже жінка розуміє, що це її діти-сироти ще при житті. І не відомо чи вона наважиться народити їх. Чи можуть лікарі так легко радити іти на аморальні вчинки?

Мені здається, що сьогодні втрачається усвідомлення цінності людського життя. Зокрема, у момент його зачаття та розвитку на ранніх стадіях. Є випадки, коли батьки, щоб підстрахуватися користуються послугами двох сурогатних матерів – створюються ембріони і пересаджуються у лоно двох жінок. Це стає свого роду лотереєю – у кого вдасться? А якщо вдасться в обох, то доведеться від однієї дитини відмовитися. А що робити другій сурогатній матері – судитися з батьками-замовниками і доводити їхнє генетичне батьківство? У таких випадках дитину сприймають не як дар, який треба вміти прийняти, любити, опікуватися, а як певну річ, що можна замовити і мати. Однак питання для чого? Я розумію біль та розчарування батьків, які зіткнулися з проблемою безпліддя. Але постає питання, чи сурогатне материнство – це єдиний вихід?

Сьогодні все більше подружніх пар вдаються до методів штучного запліднення. Церква засуджує таку практику. Чому?

Церква засуджує певні технології штучного запліднення у випадку, коли зачаття відбувається поза материнським лоном, а зачата дитина не є плодом тілесного, духовного, цілісного єднання чоловіка і жінки у подружньому акті. Церква також не схвалює практики штучного запліднення, коли створюються зайві ембріони, а потім їх знищують або експериментують над ними. Такі технології, зокрема екстракорпоральне запліднення (поза материнським лоном) несуть велику небезпеку знищення людського життя на ранніх етапах його розвитку.

З 1978 року, коли народилась перша дитини«з пробірки», на світ з’явилося уже 4, 3 млн. таких дітей. Але статистика свідчить, що 120 млн. дітей було знищено. Ці технології не оправдовують себе, бо ризик, який вони несуть у собі, є дуже великим. Церква не може погоджуватися на щасливу долю подружні пар, ціною людських жертв. Тому у нашому суспільстві сьогодні відбувається підміна понять – адже не можна лікувати, одночасно знищуючи людське життя.

Які альтернативи пропонує сьогодні сучасна медицина?

Це лікування безпліддя, застосування інтракорпорального методу (зачаття в середині жіночого оргазіму). Церква схвалює методи, коли зачаття відбувається у материнському лоні, а лікар при цьому – виконує допоміжну та лікувальну функцію, щоб статевий акт завершився зачаттям дитини.

Також нещодавно під час XVIII Генеральної Асамблеї Папській Академії Pro Vіta професор з Інституту Папи Павла VI (США) (де вивчають репродукцію людини) представив новий метод Напротехнології (Natural Procreation Technology), який дозволяє спостерігати за природними циклами жінки, лікувати безпліддя, допомагає завагітніти, але при цьому не створювати і не знищувати людське життя. До того ж, ця практика є набагато дешевшою у порівнянні до ЗУП і ПЕ (заплідення у пробірці і перенесення ембріона). Сьогоді у Львові вже є лікарі, які також допомагають подружнім парам мати дитину, застосовуючи такий метод зачаття.

Ще одна альтернатива – це усиновлення. У світі є багато дітей, які потребують батьківської опіки. Якщо ви хочете ділитися подружньою любов’ю, то можна усиновити дитину чи ж стати прийомними батьками. Адже з цими дітьми вже вчинили несправедливо – хтось їх залишив, відмовився від них. Вони потребують сімей, котрі були б гостинними і повними любові. У Вас немає дітей, а у них батьків – у кожного може з’явитися шанс та надія!

Що ви порадите сім’ям, які з тих чи інших причин не можуть мати дітей?

Мені здається, головне не робити з цього невирішену проблему і не закриватися в собі, не концентрувати свою увагу на тому, щоб будь-якою ціну мати дитину. До цього треба прагнути (шукати усі можливі шляхи лікування безпліддя), але не зациклюватися, адже це може призвести до сімейної кризи.

Я раджу пробувати різні методи лікування. Однак, якщо після кількох спроб (які не суперечать етичним міркування), допомоги та лікування завагітніти не вдалось – завжди є вихід. Це усиновлення, ділення свою любов’ю з дітьми-сиротами, опіка над багатодітними сім’ями, це зрештою служіння для тих людей, які потребують нашого тепла, уваги та любові. Навчіться ділитися своєю материнською та батьківською любов’ю, з тими хто цього потребує, відкрийте двері вашого серця і вашого будинку для дитини, щоб опікуватися та любити її. Адже дитина – це дар, який треба вміти прийняти, а не річ – яку треба за будь-яку ціну мати.

Розмовляла Вероніка Саврук


Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя

03.02.2012р. Б. / Мирослав Маринович: Україна страждає від аморальності влади

 

Часто ми говоримо про єдність як про уніфікацію, де всі мають бути однаковими. Однак такої єдності нам не вдається досягти, навіть на політичному рівні. Нам потрібна єдність, яка дасть можливість кожному зберігати власну ідентичність. Таку думку висловив проректор із призначення та місії УКУ, правозахисник Мирослав Маринович. 2 лютого він взяв участь у дискусія «Відгомін Дня соборності: об’єднання чи поділ?».

 

Правозахисник також прокоментував події 22 січня 1990 року: «Це був злет духу, ми аргументували ці події політичними, національними, регіональними аргументами, але духовна основа цієї акції є величезною. Усі інші інтереси були вторинними, або й взагалі не важливими. Сьогодні ми маємо ситуацію навиворіт. Коли інтереси різних угрупувань є на першому місці, але немає первинності духу – натомість панує зневіра та недовіра», – зазначив він.

 

На думку Мирослава Мариновича, лише з відродженням духовної основи відродиться справжня українська ідентичність.

 

Проректор УКУ також прокоментував політичне протистояння «двох Україн» – «помаранчевої» та «синьо-білої»: «Господня мудрість у тому, що ми опинилися біля двох розбитих корит. Це шанс для українців сісти за стіл переговорів і подумати про те, як нам об’єднатися, не в плані уніфікації, а зберігаючи особливості кожного, вийти на гармонійне поєднання двох половин».

 

Зустріч «Відгомін Дня соборності: об’єднання чи поділ?» відбулася у межах проекту «Зустріч поколінь», який організовує Інститут лідерства та управління УКУ у співпраці з Марійським товариством «Милосердя» за підтримки фонду «Турбота про літніх в Україні».

Прес-служба УКУ

"Нам потрібна єдність, яка дасть можливість кожному зберігати власну ідентичність". 

Таку думку висловив проректор із призначення та місії УКУ, правозахисник Марнослав Маринович... 

"МАРЕННЯ МАРНОСЛАВА, або відрубаної голови про золоту корону..."

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.