12.08.2012р. Б. / Біоетичний лабіринт: клонування

 

Навколо клонування наросло багато дискусій і напружень, легенд і непорозумінь. Перед тим як звернутися до питання клонування людей (бо власне тут піднімається найбільше протестів), варто нагадати, що воно застосовується – менш чи більш успішно – до тварин. Клонування – це діяльність, наслідком якої мало би бути виникнення організму (одного чи багатьох), ідентичного до прототипу. Майстерність у цій процедурі може відкрити нові перспективи, що підтверджує досвід минулих років. Як у розведенні лабораторних тварин (досвід стає набагато вірогідніший за рахунок більшої порівнянності результатів), так і в сільському господарстві здатність масово розводити тварин з необхідними характеристиками може відносно легко принести фінансову користь.

У природі клонування виступає як спосіб розмноження деяких організмів, в яких немає статевого диференціювання. Воно також присутнє тоді, коли від ембріону, що складається із двох чи більше клітин, відділяється одна чи кілька клітин; в цей момент вони починають функціонувати як окремий організм. Такий спосіб клонування називають «близнюковим поділом». Хід подальшого розвитку плодів залежить від моменту, в який відбувся поділ.

Другий вид клонування в природі не відбувається. Він полягає у дуже складній генетичній маніпуляції, яку називають «переносом клітинного ядра» чи «переносом ядра». Якщо говорити дуже спрощено, то ця процедура полягає в тому, щоб усунути з яйцеклітини клітинне ядро (що містить лише половину генетичної інформації дорослої особи), і ввести в це місце клітинного ядра, взятого з клітини клонованої одиниці. Після відповідної стимуляції електричним імпульсом  розміщена всередині яйцеклітина починає поводитись так, наче була запліднена.

Починається процес розщеплення, чергових клітинних поділів, а в результаті – розвиток від зародка до дорослого організму. Розведення зародка відбувається аналогічно до процедур, відомих в техніці in vitro, а потім проводяться спроби імплантації його в матку самки.

З теоретичної точки зору, увесь цей процес виглядає досить просто, однак його практичне застосування не було і не є легким. Це стосується перш за все більш складних організмів. Поки у 1996 році вдалося клонувати першого ссавця, вівцю Доллі, було проведено близько 300 спроб. Першого коня вдалось клонувати у 2003 році. Людину – хоча про клонування людей поговоримо наступного разу – наразі не вдалося клонувати, хоча спроби розпочалися одразу після вдалого клонування вівці.

Одним із важливих факторів, що ускладнюють процес клонування методом переносу ядра, є той факт, що клітинне ядро не є єдиною сферою в клітині, що містить генетичну інформацію. Частина генетичного коду міститься в мітохондріях, і, можливо, власне невідповідність між кодом в ядрі і мітохондріальним ДНК спричиняється до того, що клонування складних організмів є настільки важким.

 

Окрім цих двох, коротко описаних способів клонування, проводяться також дослідження над химерним клонуванням, хоча назва «клонування» тут не до кінця адекватна. Це процедура, в якій зародок будується з клітин двох (чи навіть більше) інших зародків – є наче «склеєним» з них, щоб – коли виросте – поєднувати в собі риси тих видів, з яких ці клітини походять. Таким чином вдається перехрещувати між собою різні види домашньої птиці чи великої рогатої худоби, що має дати швидший приріст м’яса чи збільшити репродукційну спроможність новоствореного виду.

Вже кілька років тривають спроби – наразі легально їх можна проводити лише у Великобританії – над створенням химер з використанням людських генів. Однією з цілей цих праць є виведення такого коду ДНК у тварин, щоб їх можна було в більшій мірі використовувати в медицині, наприклад, як джерела тканин і органи для трансплантації.

Техніка клонування застосовується в розмноженні тварин з трьома головними цілями. По-перше, йдеться про збільшення популяції одиниць із бажаними особистими характеристиками, такими як  стійкість до певних хвороб, здатність до швидшого зросту чи можливість використання їх тканин і органів в медицині. По-друге, проводяться спроби клонування тварин тих видів, яким загрожує вимирання, особливо тоді, коли їх розмноження в природний спосіб не є можливим. По-третє, просто заради грошей. Наприклад, однією із сфер, що найшвидше розвиваються в комерційному використанні технік клонування, є розведення бігових коней. На даний момент біологічні знання дозволяють клонувати в більш широкому масштабі принаймні деяких ссавців; можливо, ця шкала ще не є масовою, але вже дає можливість для комерційного застосування цієї технології.

Біотехнологія є потужною зброєю. Як і кожна зброя, вона може служити для добрих і поганих цілей. Часами розрізнення між відповідним і невідповідним застосуванням можливостей генної інженерії є особливо складним, з огляду на виникнення добрих і поганих наслідків. Не все, що є технічно можливим, є водночас моральним. Деколи зусилля науковців, хоча й здійснені заради добра науки і заради добра людства, повертаються проти людини і її основної гідності. І тоді навіть найскладніші біомедичні техніки не є добрими.

За матеріалами radiovaticana.org

Джерело:   Воїни Христа Царя

14.04.2012р. Б. / Єдина програма в Україні, основана на християнських моральних принципах, розширяє свою географію

 

Сертифікатна програма з біоетики «На службі охорони життя» була розроблена у 2009 році деканом богословського факультету УКУ о. д-ром Ігором Бойком у співпраці з Комісією УГКЦ душпастирства охорони здоров’я в особі о.д-ра Андрія Логіна та п. Стефана Дмитришина. Вже третій рік поспіль програма успішно діє при Українському Католицькому Університеті (м. Львів), а її слухачі мають унікальну нагоду слухати лекції, аналогів яким в Україні не існує. Варта зазначити, що це єдина програма в Україні, яка основана на християнських моральних принципах.

 

З ініціативи Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я відбулася робоча зустріч декана богословського факультету Українського Католицького Університету о. д-ра Ігора Бойка та о. д-ра Андрія Логіна, голови Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я з ректором Тернопільського державного медичного університету імені І.Я.Горбачевського, проф. Леонідом Ковальчуком. Під час зустрічі було досягнуто домовленість про співпрацю у ділянці біоетики і запровадження в Тернополі Сертифікатної програми з біоетики «На службі охорони життя».

 

Учасники сертифікатної програми вивчатимуть основи християнської віри та моралі, духовний і біблійний виміри здоров’я та психологію здоров’я і хвороби. Разом з тим, учасники отримають ґрунтовні знання у галузі біоетики, починаючи від основ, вивчення основних біоетичних документів до аналізу та дослідження сучасних викликів.

 

Тож, відтепер, програма розширяє свою географію і буде діяти в Тернополі на базі медичного університету. Вже сьогодні можна докладно ознайомитись з переліком дисциплін та записатись для участі в програмі, завітавши на сайт медичного університету. http://www.tdmu.edu.te.ua/ukr/news/111.htm

Джерела: zdorovia.ugcc.org.ua

Мандрівники Христа Царя

21.03.2012р. Б. / Отець Ігор Бойко: Через репродуктивні технології люди втратили розуміння дитини як дару

 

Українські біл-борди та інтернет рясніють закликами: «Стань сурогатною матір’ю». І все ніби непогано – який злочин у тому, щоб допомогти жінкам народити дитину?  Однак, у цій рекламі та блиску, діти перетворюються на «річ», яку можна замовити і яку навіть можуть народити замість вас. Україна перетворюється на «Мекку сурогатного материнства» – жінки з усього світу ідуть на чималі жертви та витрати, щоб українки виносили омріяне для них чадо. Однак існує інший бік сурогатного материнства і штучного запліднення. Про це та про можливості реалізувати власне батьківське покликання ми говоримо з керівником Школи біоетики УКУ, членом-кореспондентом Папської академії Pro Vita, деканом філософсько-богословського факульету УКУ о. д-ром Ігорем БОЙКОМ.

Зараз в Україні, зокрема у Львові, все частіше можна побачити рекламні заклики – «Стань сурогатною матір’ю». У чому полягає суть сурогатного материнства? І до чого власне закликає українських жінок така реклама?

Без сумніву Україна перетворюється на «Мекку сурогатного материнства». Якщо у багатьох європейських країнах, і у світі загалом, сурогатне материнство заборонено законодавством, то в Україні це явище доволі популярне: жінкам за немалі гроші пропонують вдатися до технології штучного запліднення або ж сурогатного материнства.

Часто сурогатне материнство представляють як певний метод лікування безпліддя. Я з цим абсолютно не погоджуюсь, бо вважаю, що лікують безпліддя при умові встановлення фізіологічних показників безпліддя у чоловіка чи жінки в подружжі. При цьому лікарі намагаються вирішити цю проблему і роблять усе можливе, щоб допомогти подружній парі мати власну дитину, при цьому не маніпулюючи людським життям. Натомість, сурогатне материнство, штучне запліднення в пробірці – це маніпуляція людським життям. Існують випадки, коли сурогатна мати не хоче віддавати дитину або ж замовники відмовляються від дитини, бо передумали. Часто, при використанні таких технологій, лікарі створюють зайві ембріони, це породжує багато моральних та етичних питань.

Медики виправдовуються, мовляв, вдаються до таких методів з гуманних причин: жінка не може народити свою дитину і вони хочуть їй допомогти. Однак, якщо над цим замислитися – наскільки легко для жінки іти свідомо на цю процедуру. У лоно сурогатної матері поміщають людський ембріон, для якого беруть сім’я та яйцеклітину від інших чоловіка та жінки. Мати і психологічно, і фізіологічно прив’язується до цієї дитини, її організм готується до того, щоб народити, а відтак опікуватися нею – це природно. Однак сурогатна мама підсвідомо розуміє, що за 9 місяців має цю дитину віддати комусь, а це, очевидно, непросто, і тому уже в лоні дитина отримує психологічну травму. А після народження дитина матиме двох матерів – біологічну, яка дала свій генетичний матеріал, та маму, що її виносила, народила та віддала за гроші.

А з іншого боку – це непоганий бізнес. Якщо почитати пропозиції, якими кишить інтернет, то можемо побачити, що за сурогатним материнством стоять гроші, і немалі. Послуги сурогатної матері у «прайсах» окремих клінік стартують від 130 тис. гривень і вище. Питання, чи це дійсно бажання допомогти комусь, чи радше заробити, на перший погляд, легкі, однак такі брудні гроші? Люди, які мають проблеми з безпліддям, у відчаї готові іти на цей крок і віддавати все, аби мати свою дитину за будь-яку ціну.

А чому Європа забороняє сурогатне материнство?

Бо така практика порушує право дитини народитись в сім’ї, порушує єдність подружньої пари, вірність подругів, нерозривність шлюбу. Адже сурогатними матерями стають жінки, які мають уже одну чи двоє власних дітей. І ця жінка повинна, зраджуючи свого чоловіка, (по-іншому це годі назвати), народити ще для когось – це гріх. У лоно жінки переносять або чоловіче сім’я, або ембріон. Це породжує низку психологічних, емоційних та етичних проблем як для жінки, так і для її чоловіка. А як пояснити своїм дітям, що мама вагітна, але мусить цю дитину віддати за гроші? Тому я вважаю, що практика зачинати життя за гроші, виношувати цю дитину за гроші з метою віддати і забути про неї є неприйнятною.

У Німеччині за сурогатне материнство можна сісти на три роки. У Італії за намагання рекламувати комерціалізацію гамет, ембріонів чи організувати сурогатне материнство, можна понести покарання від 3 місяців до 2 років позбавлення волі, окрім цього заплатити штраф від 600 тис. євро до 1 млн. євро.

Не заважаючи на це, в Італії існують певні веб-сайти італійською мовою, де пропонують послуги сурогатних матерів з України, і де замовники за каталогом можуть обрати українську жінку (блондинку, брюнетку, шотенку... віком до 25 років), яка виносить їхню дитину. Є лише дві умови: за українським законом треба, щоб замовники були подружньою парою, а жінка – стерильною. Італійські журналісти відкрили цілу схему такої торгівлі дітьми. Журналіст, за посередництвом італійського поліцейського, домовлявся про народження своєї майбутньої дитини в Україні. Не заважаючи на те, що чоловік представився самотнім (що суперечить навіть українському законодавству) за 35 тис. євро йому запропонували пакет «VIP-послуг», за яким обіцяли організовувати фіктивний шлюб. Українська фірма, яка займається таким бізнесом, також мала виготовити фіктивні документи для майбутньої дитини, і допомогти з її вивезенням в Італію. За найскромнішими підрахунками журналістів, за рік лише на італійках, завдяки такому бізнесу, можна заробити близько 480 тис. євро. Найцікавіше, що італійці, які вдаються до послуг сурогатної матері в Україні, за законодавством Італії, мали би нести кримінальну відповідальність, тому посередники та й самі батьки-замовники дуже уважні.

У 2009 році Україна мало не стала єдиною у світі державою, яка хотіла узаконити «професію сурогатної матері». Нардеп Володимир Каплієнко вніс законопроект на розгляд парламенту «Про сурогатне материнство», за яким сурогатне материнство мали фінансувати з держбюджету. На щастя, це питання зупинилось.

Отче, а чому, на вашу думку, люди йдуть на такі ризики?

Я розумію бажання кожної подружньої пари реалізувати дар батьківства. І це природно – хотіти мати дитину. Але Церква акцентує, що дитину треба сприймати як дар любові, яка має народитися у подружжі і з подружжя, де є чоловік і жінка. Сьогодні з розвитком технологій, дитину починають сприймати як об’єкт, який можна замовити: ось вам перелік сурогатних матерів, для вашого чада навіть можна обрати бажані характеристики (колір очей, волосся тощо), якщо ж ще у лоні матері у дитини виявлять дефекти, то вчасно зроблять аборт. Таким чином, не шанується гідність, цінність, достоїнство людської особи. Навіть, якщо технологічно це можливо, чи маємо право ми це робити? Сьогодні відбувається підміна понять – не можна допомагати, одночасно знищуючи людське життя

Яке місце у цьому складному процесі займає дитина?

Питання, що таке дитина? Чи вона є правом батьків, чи дитина – це дар, який ти маєш прийняти, любити, опікуватися. Мені здається, що з розвитком репродуктивних технологій, який відбувся за останні роки, втрачається розуміння дитини, як дару.

Я часто спілкуюся з жінками, які просять пояснити, чому не можна застосовувати ті чи інші технології. І часто жінки розповідають, що уже після першої консультації з лікарем, їм радять вдатися до штучного запліднення у пробірці. На мою думку, клініки репродуктивних технологій мають більше звертати увагу на лікування безпліддя у чоловіка чи жінки, і допомогти їм у природний спосіб зачинати дітей, проводити інформативні лекції та говорити про ризики безплідності та про причини, які можуть привести до таких наслідків. Натомість, медики іноді навіть не намагаються знайти причини безпліддя, не то щоб лікувати його.

Чимало жінок проливають сльози через те, що лікарі радять використовувати сім’я від чоловіка-донора, тому що розуміють, що це подружня зрада! А майже кожна із них брала шлюб і присягала подружню вірність. Чоловіки також нелегко це сприймають. Власне з цього починаються конфлікти та непорозуміння, виникає насильство та жорстокість. А як спокійно спати матері, яка знає, що у клініці заморожені її 4-5-6-7... ембріонів? Я мав нагоду спілкуватися з такими жінками і це не просто, адже жінка розуміє, що це її діти-сироти ще при житті. І не відомо чи вона наважиться народити їх. Чи можуть лікарі так легко радити іти на аморальні вчинки?

Мені здається, що сьогодні втрачається усвідомлення цінності людського життя. Зокрема, у момент його зачаття та розвитку на ранніх стадіях. Є випадки, коли батьки, щоб підстрахуватися користуються послугами двох сурогатних матерів – створюються ембріони і пересаджуються у лоно двох жінок. Це стає свого роду лотереєю – у кого вдасться? А якщо вдасться в обох, то доведеться від однієї дитини відмовитися. А що робити другій сурогатній матері – судитися з батьками-замовниками і доводити їхнє генетичне батьківство? У таких випадках дитину сприймають не як дар, який треба вміти прийняти, любити, опікуватися, а як певну річ, що можна замовити і мати. Однак питання для чого? Я розумію біль та розчарування батьків, які зіткнулися з проблемою безпліддя. Але постає питання, чи сурогатне материнство – це єдиний вихід?

Сьогодні все більше подружніх пар вдаються до методів штучного запліднення. Церква засуджує таку практику. Чому?

Церква засуджує певні технології штучного запліднення у випадку, коли зачаття відбувається поза материнським лоном, а зачата дитина не є плодом тілесного, духовного, цілісного єднання чоловіка і жінки у подружньому акті. Церква також не схвалює практики штучного запліднення, коли створюються зайві ембріони, а потім їх знищують або експериментують над ними. Такі технології, зокрема екстракорпоральне запліднення (поза материнським лоном) несуть велику небезпеку знищення людського життя на ранніх етапах його розвитку.

З 1978 року, коли народилась перша дитини«з пробірки», на світ з’явилося уже 4, 3 млн. таких дітей. Але статистика свідчить, що 120 млн. дітей було знищено. Ці технології не оправдовують себе, бо ризик, який вони несуть у собі, є дуже великим. Церква не може погоджуватися на щасливу долю подружні пар, ціною людських жертв. Тому у нашому суспільстві сьогодні відбувається підміна понять – адже не можна лікувати, одночасно знищуючи людське життя.

Які альтернативи пропонує сьогодні сучасна медицина?

Це лікування безпліддя, застосування інтракорпорального методу (зачаття в середині жіночого оргазіму). Церква схвалює методи, коли зачаття відбувається у материнському лоні, а лікар при цьому – виконує допоміжну та лікувальну функцію, щоб статевий акт завершився зачаттям дитини.

Також нещодавно під час XVIII Генеральної Асамблеї Папській Академії Pro Vіta професор з Інституту Папи Павла VI (США) (де вивчають репродукцію людини) представив новий метод Напротехнології (Natural Procreation Technology), який дозволяє спостерігати за природними циклами жінки, лікувати безпліддя, допомагає завагітніти, але при цьому не створювати і не знищувати людське життя. До того ж, ця практика є набагато дешевшою у порівнянні до ЗУП і ПЕ (заплідення у пробірці і перенесення ембріона). Сьогоді у Львові вже є лікарі, які також допомагають подружнім парам мати дитину, застосовуючи такий метод зачаття.

Ще одна альтернатива – це усиновлення. У світі є багато дітей, які потребують батьківської опіки. Якщо ви хочете ділитися подружньою любов’ю, то можна усиновити дитину чи ж стати прийомними батьками. Адже з цими дітьми вже вчинили несправедливо – хтось їх залишив, відмовився від них. Вони потребують сімей, котрі були б гостинними і повними любові. У Вас немає дітей, а у них батьків – у кожного може з’явитися шанс та надія!

Що ви порадите сім’ям, які з тих чи інших причин не можуть мати дітей?

Мені здається, головне не робити з цього невирішену проблему і не закриватися в собі, не концентрувати свою увагу на тому, щоб будь-якою ціну мати дитину. До цього треба прагнути (шукати усі можливі шляхи лікування безпліддя), але не зациклюватися, адже це може призвести до сімейної кризи.

Я раджу пробувати різні методи лікування. Однак, якщо після кількох спроб (які не суперечать етичним міркування), допомоги та лікування завагітніти не вдалось – завжди є вихід. Це усиновлення, ділення свою любов’ю з дітьми-сиротами, опіка над багатодітними сім’ями, це зрештою служіння для тих людей, які потребують нашого тепла, уваги та любові. Навчіться ділитися своєю материнською та батьківською любов’ю, з тими хто цього потребує, відкрийте двері вашого серця і вашого будинку для дитини, щоб опікуватися та любити її. Адже дитина – це дар, який треба вміти прийняти, а не річ – яку треба за будь-яку ціну мати.

Розмовляла Вероніка Саврук


Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя

18.03.2012р. Б. / Біоетичний лабіринт - Принцип пропорційності

 

Другим принципом біоетики, який визначає справедливість медичного втручання є принцип пропорційності. Він є настільки очевидним, що, здавалося б, немає необхідності говорити про нього. Однак життя показує, що нерідко його порушують, внаслідок чого дії стають морально сумнівними, щоб не сказати - недопустимими.

Принцип пропорційності передбачає, що будь-яке медичне втручання повинно бути – і звідси його назва – пропорційним до ситуації: до хвороби і загроз, що з неї випливають; до психофізичного стану пацієнта і лікаря. На практиці це означає кілька речей. По-перше, засоби і методи діагностики та лікування повинні бути відповідними для існуючих ризиків. Вони не можуть бути занадто слабкими, якщо загроза є серйозною, і не можуть бути настільки ж сильним, якщо загроза невелика. По-друге, побічні ефекти втручання не можуть бути гіршими за хворобу. Тут слід зазначити, що принцип пропорційності є тісно пов'язаний з принципом роботи подвійного ефекту, який визначає умови, що повинні бути виконані, якщо дане втручання тягне за собою також і негативні наслідки. Але це окремі принципи, і розуміння їх дозволяє в даній ситуації звертатися до відповідного з них.

Очевидність принципу пропорційності, свого роду почуття пропорційності, призводить до того, що його легко ігнорують і не враховують. Однак не слід забувати, що наслідки відмови від його дотримання можуть бути дуже серйозними, як в етичному, так і чисто медичному вимірі.

Очевидно, що не слід виривати зуб, який можна почистити і запломбувати. Набагато менш очевидними є рішення у випадку фармакологічної діяльності. Як часто буває так, що пацієнти вимагають призначення антибіотиків, навіть якщо вони не є необхідними. Лікар знає про це, але приписує "для чистого спокою". Одним із ускладнень порушення принципу пропорційності є додаткове ослаблення організму пацієнта, що може привести до наступного, на цей раз більш серйозного захворювання.

Впродовж багатьох останніх років в Європі спостерігається тенденція до надмірного споживання ліків. Значною мірою це явище є результатом великої маркетингової діяльності, яка переконує людей в тому, що майже на кожну хворобу знайдеться таблетка; оскільки слабкі таблетки є гіршими і менш ефективними, бажано відразу ж застосовувати таблетки сильнішої дії. З етичної точки зору, ці реклами є неетичними, оскільки вони не лише вводять людей в оману з приводу дії ліків, але і - що набагато небезпечніше - створюють менталітет, який спричиняє необдумане використання занадто сильних засобів, занадто часто і в надмірних кількостях.

Добрих намірів, добрих в тому сенсі, що хочеться допомогти людині, не вистачає. Такими благими намірами, як говорить прислів'я, вимощена дорога до пекла. Продиктовані ними дії приносять більше шкоди, ніж користі. Реально допомогти можна тоді, коли допомагається з розумом. Більш просунуті технології, продукція і методи загалом не обов’язково задовольняють цю умову. Очевидно, що вони є потрібним там, де цього вимагає ситуація, але все частіше використовуються лише тому, що, як "сучасні", є, нібито, кращими. Здоров'ю найкраще служить те, що йому служить, а не те, що сучасне. Якщо людині потрібний лише вітамін В6, немає сенсу напихати її складними гормональними препаратами. Існують хвороби серця, при яких є потреба агресивного фармакологічного впливу багатьма засобами, існують і такі, де необхідним є втручання хірурга, і, врешті-решт, є такі, де вистачає просто трохи відпочинку і аспірину. Ну, і зменшення ваги та рівня холестерину.

Ось у чому проблема. Сучасна людина схильна вживати таблетки і навіть лягти під хірургічний ніж, щоб бажаний ефект досягнути швидше і, можливо, без власних зусиль. Вона хоче, щоб лікар або фармацевт, відремонтували - легко і швидко - те, що вона сама раніше зламала. Але ці короткі шляхи – шляхи, які ведуть в нікуди. Принцип пропорційності має захищати нас від видимого спрощення, і насправді від нас самих. Інше питання полягає в тому, чи дотримуємося ми його, чи ні.

ks. Piotr Kieniewicz MIC

За матеріалами: Radio Watykańskie
Біоетичний лабіринт – принцип цілісності
Біоетичний лабіринт: Принципи медичної інтервенції
Біоетичний лабіринт – Назвати дитину на ім’я
Біоетичний лабіринт: Питання про суть терпіння
Біоетичний лабіринт: Відколи пацієнт є людиною, відколи людина є пацієнтом?
Біоетичний лабіринт – істина і добро чи моя примха
Біоетичний лабіринт – подвійне обличчя перинатальної медицини
Біоетичний лабіринт – смертна кара


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

10.01.2012р. Б. / Біоетичний лабіринт – смертна кара

 

Біоетика насправді є лабіринтом. Вона створена на стику моралі та медичних знань, етики та біології, пов’язана з питаннями у галузі права, економіки, соціології, психології, і Бог знає чого ще, намагається відповісти на питання про добро і обов'язок. Схиляється над людиною: над лікарем і над пацієнтом, над катом і над засудженим, над фармацевтом і лаборантом, над парламентарієм, що увалює закон, і суддею, що забезпечує його дотримання. Схиляється і питає, чи добро людини або добро кожного з цих людей поважають? Чи їхнє життя і робота є у вимірі їхньої людськості, а чи є ознакою того, що десь на шляху було втрачено те, що ми називаємо гідністю.

 

Ми не завжди можемо знайти в цьому лабіринті себе. Ми не можемо впоратися з конфліктом дібр і цінностей, бажань та очікувань, вимог, прав і можливостей для їхнього задоволення. Так часто ми стаємо безпорадними з відчуттям, що ми опинились у безвихідній ситуації, з одного боку є наші дії – здавалось би – ефективні, але негідні, а з іншого – морально добрі, але неефективні. І як після цього можна легко обійтися без високих моральних стандартів в ім'я короткотривалих ефектів.

 

Чудовим прикладом цієї дилеми є нещодавні обговорення пропозицій відновлення смертної кари. Були підняті різні аргументи, що посилались на багато наук, від психології та соціології, до богослов'я і соціального вчення Церкви. Цікаво, що кожна з цих наук надала аргументи для тих, хто вів дискусію, які підтверджували їхні погляди, принаймні, складалося таке враження. Не зовсім слушно, на мій погляд.

 

Смертна кара не новий винахід. Зовсім навпаки. Насправді, це найстаріший спосіб боротьби з тими, які вчинили тяжкі злочини. Її сенс однозначний і зрозумілий: «для людей, які так чинять так, немає місця в суспільстві, і для їхніх дій немає жодного виправдання». Кримінальна особа становить загрозу для громадської безпеки, тому належить усунути цю загрозу. Злочини завдали серйозної шкоди суспільству, і справедливість вимагає зрівняти рахунки.

 

Вся справа в тім, що смертна кара тільки видимо переслідує ці цілі. Позбавлення життя є в своїй суті застосуванням насильства до особи, яка вчинила злочин, застосовуючи насильство. Це умисне вбивство людини, яка сама скоїла тяжкий злочин раніше, санкціоновано законом. Так до ланцюга зла додаємо наступну клітинку – це подібно до того, якби гасити пожежу вогнем. Ризикований метод, іноді ефективний, але – чи добрий?

 

Смертна кара все ж не вирівнює рахунків, принаймні з погляду компенсації збитків. Вбивство злочинця нічого не виправить: не повертає життя людей, яких той убив, ані недоторканності жінкам, яких той зґвалтував, не поверне грошей пограбованим. Ні, єдиним ефектом є той, що до переліку злочинів, заподіяних злочинцем, суд і кат додадуть ще один – його смерть.

 

Також не можна при нагоді не спитати, за які злочини мав би бути винесеним смертний вирок. Сказати, що мало би це стосуватися найтяжчих злочинів, не зовсім чітке окреслення, що більше, тяжкість злочину залежить від суспільних настроїв. Колись найтяжчими злочинами була хула на Бога. Згодом такими були злочини проти соціалістичної системи. Вбивство і зґвалтування були на одному рівні з розтратою грошей. Враховуючи напрямок, в якому йдуть соціальні зміни, можна висунути тезу, що можуть настати такі дні, коли злочином буде спротив проти пропаганди гомосексуалізму.

 

Смертна кара за своєю суттю незворотня, водночас – оскільки її встановлюють люди на основі доказів, зібраних людьми – відносно легко може стати прикладом судової помилки, також є незворотньою. Як можна виправити вчинені злочини чи компенсувати заподіяну шкоду? Нема шансів ... Також нема можливості, щоб змінити життя, оскільки його забирають у злочинця. Все, що можна було б змінити, остаточно знищують.

 

Чому ж тоді, хтось може запитати, Церква підтримує присутність смертної кари в пенітенціарній системі? Ну – на відміну від заяви різних зірок публічної сцени – Церква не підтримує смертної кари, але тільки допускає її, і це не те ж саме. Як Мойсей через твердість сердець дозволив розлучення в Ізраїлі, так Церква ствердила, що аби знешкодити нападника, треба визнати право державної влади карати, «не виключаючи смертної кари у випадках найтяжчої складності». Відразу ж зазначено, однак, що уряди повинні використовувати безкровні засоби там, де вони є достатніми для цієї мети.

 

Сьогодні, винного можна знешкодити, закриваючи його у в'язниці. У всякому разі, засуджені до смертної кари часто довгий час очікують виконання вироку, переживаючи чергову апеляцію. Смертний вирок не так знешкоджує злочинця, як уможливлює виконання помсти за скоєні злочини. Така мотивація немає жодного виправдання, ні в Євангелії, ні у вченні Церкви. Тому, якщо є можливість досягти суспільної безпеки безкровними способами, вбивство навіть найбільшого злочинця стає перетином кордону самооборони і вже є злочином, який волає до неба про помсту. Як би це не виглядало, але Христос не був прихильником смертної кари. Взяв на Себе вантаж злочинів, спрямованих проти законів, щоби на Собі замкнути ланцюг зла.

ks. Piotr Kieniewicz MIC

За матеріалами: Radio Watykańskie


Джерело:  Мандрівники Христа Царя