05.09.2012р. Б. / «Європейський огляд»: Церква в Європі - загальна перспектива

У Біблії описується стародавня історія будівництва Вавилонської вежі. Люди, працюючи разом, були впевнені, що знаходяться на шляху до щастя, до досягнення неба. Вони не помітили, що щось іде не так, що хоч і працювали разом - будували один проти одного. В той час, коли думали стати як Бог, не помітили небезпеки перестати бути схожими навіть на людей. Вони втратили фундаментальний елемент, що характеризує людську особистість: здатність комунікації між собою, здатність взаєморозуміння і спільної діяльності для спільного добра.

 

Економічна криза вразила Європу. Її причини не є виключно європейськими чи економічними. Вони мають різне походження: криза банківської системи в США, динамічний розвиток Азії, наслідки все більшого безробіття серед молоді, брак відповідної освітньої системи суспільним і культурним потребам, труднощі в політиці передачі життя, демографічна криза в контексті все більшого напливу в Європу людей з інших континентів, громадські та культурні наслідки діяльності різних ідеологій і систем лобіювання, які концентруються на "особисті права" не думаючи про співтовариство, про майбутнє суспільства і т.д.

 

Сучасний розвиток є поліцентричним. Його головні герої і причини розвитку, як і недорозвинення є різнорідними. Глобалізація суспільства нас зближує, але не робить братами. Збільшується світове багатство, яке вважається глобальним, але зростають нерівності. Штучні ідеології дають спрощене бачення дійсності, в той час, як необхідно уважно аналізувати значення людських причин цих проблем. Систематичне збільшення нерівностей між суспільними групами в одній державі або серед людей різних країн не тільки знищує суспільні зв'язки, але викликає "ерозію" суспільного капіталу, цілого спектру довірливих стосунків, поваги до правил, необхідних кожному громадянському суспільству. Суспільне питання сьогодні стало питанням антропологічним. Штучне запліднення, дослідження над ембріонами, можливості клонування людей, а також численні можливості, які дають нові технології, створюють нові сценарії. Їх необхідно розглядати через призму етичного вибору, кроків до цивілізації життя або цивілізації смерті.

 

Ослаблена цивілізовано і культурно, збагачена людьми з інших континентів, культур і релігій, Європа робить кроки вирішальні для свого майбутнього. Вже в 1997 р., після зустрічі семи президентів європейських країн з Іваном Павлом II у Гнєзно, президент Німеччини Роман Герцог говорив: "зміни відбуваються швидко і навіть стає важко повірити, що через 25 років Європа залишиться окремим континентом, чи може стане лише доповненням американських ЗМІ або азіатської промисловості ". "Все залежить від того, чи зуміє Європа відшукати власну динаміку, яку протягом століть черпала з християнства", - сказав політик.

 

Бенедикт XVI зазначав: "в полікультурному світі, в якому ми всі живемо, видно, що якщо б європейська культура не мала трансцендентного і релігійного виміру, не була б в змозі встановлювати діалог з іншими культурами, так як всі мають трансцендентний і релігійний вимір, будучи вираженням людської природи. У цій ситуації завданням і місією Європи є побудова діалогу, з'єднання віри й сучасного раціонального світогляду в одне антропологічне бачення, яке створить повний образ людини і завдяки якому всі культури зможуть порозумітись ".

о. Анджей Капровскі, програмний директор Ватиканського радіо

Джерело:   Воїни Христа Царя

17.06.2012р. Б. / Урочистість Пресвятого Серця: День святості священиків

 

«Без священиків сама Церква не зможе існувати», - заявив в інтерв'ю газеті «Avvenire» префект Конгрегації у справах духовенства кардинал Мауро П'яченца, з нагоди Міжнародного дня святості священиків. Цей день тісно пов'язаний з урочистістю Пресвятого Серця Ісуса, яка відзначається 15 червня. На тему святості священиків відповідно до Серця Ісуса багаторазово розмірковував Папа Бенедикт XVI, особливо впродовж Року священства.

Церква і світ потребують святих священиків. Це невтомно, від самого початку свого понтифікату повторює Святіший Отець Бенедикт XVI. Цей виклик стає ще більш злободенним перед обличчям жахливої рани зловживань з боку деяких священиків по відношенні до неповнолітніх. Папа Бенедикт XVI засудив злочин «пастирів, які перетворюються у викрадачів овець». Існує нагальна потреба у священиках, які уподібнюються до Пресвятого Серця Господа Ісуса. Таких, яким був святий Іван-Марія Віанней, приклад для повсякденного життя кожного священика:

«Те, що зробило Арського пастиря святим, - це любов до Христа. Справжнім секретом успіху його пастирської діяльності була дієва любов до євхаристійної Тайни, яку він проповідував, здійснював і якою жив. Вона втілилася в любов до Христової пастви, до людей, які шукають Бога».

Церква, підкреслив Святіший Отець на початку Року священства та з нагоди 150-ї річниці з дня смерті Арського Пастиря, «потребує святих священиків, служителів, які можуть допомогти віруючим відчути милосердну любов Бога, будучи самими Його переконаними свідками»,

«Якщо ми подивимося на історію, то зможемо зауважити, як багато сторінок справжнього духовного і соціального оновлення було написано завдяки рішучій участі католицьких священиків, натхнених виключно любов'ю до Євангелія і до людини, в ім'я її справжньої свободи - релігійної та громадянської».

Священик, зауважив Папа, «є даром Серця Христового: даром для Церкви і всього світу». Тому невипадково Рік священства у 2010 році завершився в день Урочистості Пресвятого Серця Ісуса:

«Від Серця Сина Божого, переповненого любов'ю, виходять всі блага Церкви, особливо витоки покликання тих людей, які, будучи підкореними Господом Ісусом Христом, залишили все і цілком присвятили себе служінню християнському народу, за прикладом Доброго Пастиря».

Священик, сказав Папа, повинен бути «сформований любов'ю Христа». Тільки тоді можливо проповідувати Слово Господа, не ототожнюючись з конкретною культурою чи панівним менталітетом.

«Існує велика потреба у священиках, які говорять про Бога в світі і представляють цей світ Богу; потреба в людях, не схильних до ефемерної культурної моди, але здатних жити справжньою свободою, яку може дарувати тільки впевненість у приналежності до Бога».

За матеріалами radiovaticana.org

Джерело:   Воїни Христа Царя

Церква – божественне і людське

 

Для багатьох християн людський аспект Церкви є страшним згіршенням. Вони би всіма силами хотіли звести Церкву тільки на Божественну установу, позбавлену всього людського. Але в цей же ж таки час самі забувають про те, що з одного боку і вони є частиною Церкви, і що вони також люди, і також грішні. Для остудження таких ревних варто би було процитувати слова протестантського проповідника минулого століття Дерека Прінса: «Я не знаю жодної досконалої спільноти. Якби я таку знайшов, я би відразу став її членом. Але оскільки я недосконалий, то і ця спільнота разом зі мною стала б недосконалою». І це щира правда.

 

Сам Христос пророкував, що до кінця часів у Церкві ростимуть разом і кукіль і пшениця (Мт. 13, 24-30), і шукати Церкву, в якій би була сама досконалість і святість, значить не вірити словам самого Спасителя.

 

Кажуть, що людина помстилася Богові за те, що Він створив її на Свій образ і подобу, і створила собі Бога на свій образ і подобу. І не потрібно далеко ходити, щоб підтвердити собі цей факт. Треба тільки поговорити з кількома людьми, декларованими християнами, щоб переконатися, що кожен з них має власне уявлення про Бога. Щось подібного є і з Церквою, яку Бог заснував. І знаком того, що кожен «будує» собі «церкву» по власних лекалах, є роздробленість християнського світу на чисельні конфесії, які часто кардинально різняться одна від іншої.

 

Багато є тих, хто прагне Церкву звести тільки на людську установу, змусити Її функціонувати як чисто людське суспільство, примінюючи на Неї досягнення модерної психології, соціології, антропології і тому подібне. Забуваючи, що Вона насправді є відображенням ситуації Христової. Так, як Христос є Богочоловіком, так і Церква, Ним заснована, є не тільки спільнотою людей, але й Божественною установою.

 

Цей дуалізм буття Церкви для багатьох є великою спокусою. Легше звести Її до Божественної надлюдської установи, «переселивши» Її у світ містичного досвіду, або звести до чисто людської установи безпосередньо підпорядкувавши Її законам функціонування всіх людських суспільств. І такий еклезіальний монофізитизм (тільки Божественна установа) чи еклезіальний аріянізм (тільки людська установа) не є якогось занадто теоретичного, спекулятивного характеру – ні, такі єресі зараз не в моді. Але ці два, здавалося б, протилежні уявлення про Церкву зараз є надзвичайно поширеними не тільки в нас в Україні, але й у світі. Вони, подібно до сучасного практичного атеїзму, не шукають свого теоретичного богословського оправдання, вони просто функціонують, будучи частиною якоїсь ідеології.

 

І що найцікавіше – корінь в них єдиний – несприйняття дуальності буття Церкви, яка, будучи Божественною установою, складається з недосконалих людей, незважаючи на те, яку службу в Церкві вони виконують. І тут реальним і раціональним прикладом віри для «згіршуючихся» є славнозвісний Боккаччівський паризький єврей з «Декамерону».

 

Ми, що живемо у суспільстві, яке більш-менш толерантно відноситься до нашого християнства, можемо собі дозволити «розкіш» бавунькатися у суперпрофесіоналів чи суперкритиканів. Маємо Церкву, маємо священиків, за наше християнство нас ніхто не б’є і не принижує. Але християни країн, де Церкву переслідують, вочевидь, не мають такої «розкоші».

 

Хоча й смутно, але все ще можу пригадати собі часи Підпілля, коли зустріч з священиком була неначе зустріччю з самим Богом. Не тому, що вони, підпільні священики, усі були суперсвятими і супердосконалими. Ні. А тому, що вони були рідкістю. Вони були для нас надзвичайним Божим даром – людьми, через яких Сам Бог давав нам розгрішення і годував Своїм Тілом і Кров’ю, хрестив, вінчав і таємно запечатував гроби вірних.

 

Але, очевидно, такою вже є людська природа. Коли ти голодний, то й кусок черствого хліба видається найрозкішнішою потравою. Але коли щодня їси шинку, ну то з часом і вона проїдається.

А варто би було таки вміти цінувати і черствий хліб…

Цього тижня якраз прозвучали слова отверезвляючі, слова Вселенського Архиєрея Бенедикта ХVІ, який, вітаючи духовенство і мирян Бамбергзьскої єпархії з її 1000-літтям, зазначив, що Церква не є групою за інтересами, місцем для спільних заходів або формою політичної спільноти, керованої світськими і політичними правилами або тимчасовими засобами. Як зазначив Папа, Церква не є якимсь громадським організмом, але діє від імені Христа. Він сам об'єднує віруючих у спільноти повного життя.

 

Це слова актуальні й для нашого українського християнства.

 

Цікаво, що в католицькому світі прозвучала ще одна актуальна для українських католиків думка і то з вуст людини, яка живе у суспільстві, де за приналежність до християнства можна накласти головою.

 

«Як східні християни маємо щодо мусульман та інших народів особливу місію. Ми повинні передати їм вартості Заходу. Очевидно, не секуляризацію, а права людини, релігійну свободу, повагу до іншого, навіть тоді, коли він не поділяє моїх поглядів. Наприклад, в Сирії посередниками можуть бути лише християни. Бо їм не розходиться у владі, бо вони добре знають, що ніколи її не здобудуть. Але лише вони єдині можуть вказати помилки обох сторін. Сказати урядові, що авторитарна влада є неприйнятною, що він зробив помилку на початку, відкидаючи чи відсуваючи в часі будь-які реформи. Але християни теж повинні сказати опозиції, що вона занадто ґвалтовно зреагувала на поставу уряду, що занадто швидко взялася за зброю» - сказав о.Саміл Халіл Самір ТІ, єгипетський єзуїт та ісламолог.

 

Для українських католиків варто тільки слово «мусульмани» замінити на слово «православні», бо виховані комуністично-візантійською РПЦ вони тяжко усвідомлюють собі, що позитивні цінності Заходу – це є насправді надбанням усього християнства, оскільки саме ці цінності відображають ту максиму нормальних людських взаємин, які Бог заклав у нашу природу. Але не тільки православні мають з цим проблему. Це є проблема всього українського суспільства, яке ніяк не може позбавитись тіней минулого тоталітаризму. Властиво ми католики маємо доносити ці цінності до українського загалу, щоб закласти фундамент здорового суспільства.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Воїни Христа Царя

30.04.2012р. Б. / Українське християнство перед лицем аморальної влади

Українські християни живуть у суспільстві, яке стрімко втрачає будь-які моральні орієнтири та обмеження. Воно, суспільство, усе ще здатне реагувати на резонансні злочини, але це переважно реакція віртуальна, а не реальна. У соціальних українських джунглях виживати стає дедалі складніше, тому для доброї частини соціуму «єдиним» виходом залишається або втеча за кордон, або втеча у віртуальний світ Інтернету та соціальних мереж.

Не те щоб утікачі не хотіли змін, вони їх хочуть. Хочуть, але сучасний український дехристиянізований менталітет, у якому християнство є лише частиною фольклору, не дає ані відповідей, ані орієнтирів, як вийти з ситуації перманентного жаху. І жах нашого українського буття породжує нову парадигму соціального реагування: «Краще жахливий кінець, аніж безкінечний жах». Краще втікати з Батьківщини, заплющувати очі і вуха, поринути у віртуальний світ, аніж зіткнутися з жахами щоденного українського буття.

Що більше ця парадигма пускає коріння в український менталітет, то скоріше українське суспільство наближається до свого краху. Найактивніші та найздібніші, але неагресивні члени соціуму самі виключають себе з нього, агресивна ж частина усе більше радикалізується. Наслідки такого стану просто і легко можна передбачити – насильницький крах суспільства з невідомими наслідками.

У цій ситуації зарадити може лише чітка й активна позиція українських християн. Позиція, яка за свій фундамент матиме особисту вірність Христу і Його Церкві, відчуття власної відповідальності за себе і свій народ та відкритість до сприйняття та нострифікації досвіду інших охрещених народів.

АМОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

Минулого тижня Церква беатифікувала (проголосила блаженним) о. П’єра Адріана Тулорожа, священика, який своєю смертю засвідчив вірність християнським ідеалам, в період найкривавішої фази так званої Великої Французької революції. У цей період революціонери проводили тотальну дехристиянізацію та атеїзацію Франції.

Передвісником цього стала Цивільна конституція клиру від 12 липня 1790 року, яка фактично створювала автокефальну церкву у Франції. Понад 70% клиру відмовилися складати присягу і приєднуватися до цієї «церкви». Більшість християнського люду залишилась вірна своїй вірі. А вже 1793 Робесп’єр і його маніяки почали впроваджувати культ розуму, оскверняючи церкви і масово вбиваючи священиків, монахів, монахинь, простих мирян та чудом ще вцілілих єпископів.

Революційний бухгалтер,
французька гравюра кінця ХVІІІ ст.

Французьку революцію часто намагаються показати у позитивному світлі, забуваючи про 4,5 млн. жертв цієї різанини, більшість з яких – 91% [1] – були простими селянами та робітниками. Також часто закривають очі на геноцид, влаштований революціонерами проти повсталих селян Вандеї, які не хотіли миритися з дехристиянізацією. Варто зазначит, що під прикриттям боротьби з спекуляцією та мародерством революціонери знищили тисячі людей, хоча реальних спекулянтів і мародерів серед вбитих було не більше 0,1% [2].

Зате корупція, продажність, пригноблення і знищення усіх незгідних з радикально ліберальними ідеями революції заполонили Францію від краю до краю. Народ опинився повністю деморалізований державним революційним терором. І лише католицький клир, який залишився вірний Христу і Його Церкві, був єдиною опорою знедоленого народу, виконуючи своє служіння підпільно і під постійною загрозою смерті. Не зважаючи на те, що церковні структури були повністю знищені.

Напередодні революції Церква у Франції виявилась глибоко враженою ліберальними ідеями та галіканським націоналізмом [3].  Провалля між вищим і нижчим клиром набуло мало не рабовласницького характеру. Лібералізм та продажність клиру набирали усе гротескніших форм [4].  У такій ситуації Церква у Франції не змогла дати належного опору зазіханням революційної французької держави.

Аморальна влада французьких революціонерів не отримала належної відповіді з боку Церкви. Ніхто не спромігся у революційній істерії звернути увагу народу на страшні наслідки, які несе войовничий лібералізм. Щобільше, на початку цієї революції велика частина французького католицького клиру вітала революцію, особливо знедолене нижче духовенство, стан якого мало чим різнився від стану більшості селян, яких це духовенство обслуговувало.

Цей історичний урок добре нам показує небезпеку церковної аполітичності, поширення ліберальних ідей в церковному середовищі та «розколу» Церкви на «високу» і «низьку». Якщо прагнемо нормального церковного життя то мусимо пильнувати, щоб згадані випадки та подібні до них тенденції не заполонювали нашого церковного життя.

Будь-яка аморальність влади, чи то ліберальної, чи консервативної, будь-які кримінальні дії з боку властьімущих, будь-яка соціальна несправедливість мусить наражатися на гостру критику Церкви. Інакше Церква може втратити свою віродостойність в очах суспільства. Будь-яке поширення у церковному середовищі ідей, які надгризають православність (ортодоксію) Католицької Церкви, мусить знаходити рішуче засудження і за потреби суворе покарання з боку Церкви. Будь-яка спроба розшарування між вищим і нижчим клиром, між клиром та мирянами треба не лише попередити, але і вміло лікувати, якщо вона вже є. Теперішня ситуація Церкви в Україні просто кричуще вимагає від Церкви пильнувати свого послання і не продаватися за сповидний мир чи дешеву популярність.

КОНСЕРВАТИВНА РЕВОЛЮЦІЯ

Лібералізм для Церкви є рівно ж такий небезпечний, як і будь-яке інше збочення. Події в США яскраво свідчать про це. Після ІІ Ватиканського Собору Католицька Церква США взяла курс на зближення з американським суспільством, яке включало професійні піар-кампанії, певну лібералізацію, обминання гострих етичних тем, гіпервідкритість Церкви, а особливо церковної єрархії перед суспільством. Усе це вродило кризою покликань і віри. Цікавим є той факт, що американські католики були вимушені продавати свої церкви у 80-90х роках ХХ століття не стільки через зменшення кількості вірних, як через брак священиків, а тому неспроможність цих вірних обслуговувати.

Дуже скоро гіпервідкритість зірвала з церковної єрархії серпанок сакральності. Владу єпископа почали розцінювати, як владу будь-якого виборного служителя чи функціонера. Єпископат стрімко почав втрачати авторитет серед самих католиків. А от авторитет у суспільстві, попри оптимістичні очікування, не зріс. І це – цілком природно. Адже влада в Церкві кардинально різниться від будь-яких інших форм влади. Вона, на відміну від усякої людської влади, має сакральний характер. ЇЇ встановили не люди, а Бог, і тому часто її функціонування суттєво різниться від функціонування людської влади, вона не завжди підпадає під закономірності соціології, психології чи антропології.

Звісно, дитячі уявлення, що священик чи монах нічого не їдять, чи подібні до них, викликають усмішку. Але і в уяві більшості вірян богопосвячені особи і клир є істотами інакшого порядку. Знаючи це, противники Церкви дуже добре цим користуються, висвітлюючи в ЗМІ клерикальні «неподобства». Повна відкритість Церкви перед світом є власне тим, що фактично руйнує ареол містичності церковної влади. Без цього розуміння Церква приречена на висвітлення у ЗМІ у ролі таких собі мікімаусів для забави натовпу, який з часів римської імперії майже не змінився у своєму прагненні хліба і видовищ.

Це не означає, що Церква має закритися перед світом і зайняти позицію ворожості до ЗМІ. Ні. Церква має бути відкритою, але не виставляти, як екзбіціоніст, свою інтимність на загальний огляд. Блаженний Папа Іван Павло ІІ свого часу говорив, що перед світом Церква має бути домом з скляними стінами, через які усе видно. Але це зовсім не означає, хоч декому дуже б хотілося, що у цьому домі виходок і лазничка теж мають мати скляні стіни.

Коли журналістів цікавить, у якому магазині купують білизну для єпископів, яким милом вони миються, якою косметикою вони користуються, то, задовольняючи їхню цікавість, Церква таки впадає в своєрідний екзбіціонізм, втрачаючи ареол сакральності. Отож, відкритість річ корисна, вона нівелює дурні домисли, але екзбіціонізм позбавляє Церкву авторитету, зводячи її до рівня біснуючогося натовпу.

Ліберальність, замовчування гострих моральних питань, аполітичність – усе це сприяє дезорієнтації вірних, позаяк позбавляє їх чіткої і здорової ортодоксальної науки Церкви та робить їх нечутливими до заяв Учительського Уряду Церкви. Властиво це надзвичайно дієво провокує кризу віри і серед мирян і серед клиру.

Усе це і деякі меш важливі речі й спровокували кризу Церкви в Америці.

Але останнім часом намітилися тенденції цілком протилежні: американський єпископат зайняв виразну позицію, щодо ліберальних реформ президента Обами, йдучи на конфлікт з діючою американською Адміністрацією, що за «аполітичності» було б неможливим кроком. У американських єпископів був вибір: або «мудро» промовчати на поставлену вимогу до католиків фінансувати аборти, чого домагається містер Обама і його команда, або піти на конфлікт з єдиною супердержавою у світі. Щоб утриматися на плаву в американському суспільстві, політична мудрість, очевидно, підказувала шлях пошуку компромісів з найліберальнішою до тепер американською Адміністрацією. Мудрість ж євангельська вказувала на шлях безкомпромісного обстоювання права католиків США на сповідування католицької віри у повноті її православності, тобто на конфлікт з Адміністрацією єдиної світової супердержави. Богу дякувати, американські єпископи обрали шлях безкомпромісної боротьби за православність Католицької Церкви.

Саме це призвело до різкого зростання авторитету Католицької Церкви в США, і це на тлі постійної фабрикації педофільних скандалів ліберальними ЗМІ. З американськими католиками солідаризуються тепер і різні протестантські конфесії, що у 80–90х роках ХХ століття було немислимим.

Саме зріст чутливості до православності Церкви і боротьба за цю православність, безкомпромісність у цій боротьбі і породили те, що можемо зараз спостерігати в американській Церкві – своєрідну консервативну революцію. Випадок з Конференцією вищих настоятельок жіночих монаших згромаджень США слід також розглядати як частину цієї революції.

Минулого тижня стало відомо про те, що американська Церква переживає зараз своєрідний бум покликань до священичого стану. На думку одного з найавторитетніших католицьких закладів США, єзуїтського Джорджтаунського Університету, який досліджував цей феномен, саме креативний консерватизм американського єпископату став причиною зросту кількості покликань. Цікаво, що у досліджені зазначають: саме такі «консервативні» практики, як молитва на вервиці та адорація Найсвятіших Тайн, які теперішні літургісти люблять висміювати, є найкращими промоторами священичих покликань.

Американське світське видання «The Wall Street Journal», уже назвало цю консервативну революцію переможним католицизмом, приписуючи цей несподіваний успіх новій лінії американської Церкви, завдяки так званим креативним консерваторам – єрархам, яких папа Бенедикт XVI останнім часом призначає у найважливіші єпархії.

Усе це підтверджує, що Церква лише тоді є Переможною Церквою, коли Вона не витрачає свої сили на шизофренічний пошук своєї ідентичності, не йде на компроміс ні з модними богословськими віяннями, ні зі світом, а безкомпромісно звіщає Євангеліє Христове у Його повноті. Лише тоді Церква здатна протиставитися аморальності влади і суспільства. І не просто протиставитися, а вийти переможцем з конфліктної ситуації.

УКРАЇНА У СТАНІ АМОРАЛЬНОСТІ ВЛАДИ

Проблема аморальності української влади, яка тягнеться від моменту проголошення української незалежності, за теперішнього режиму набула фатальних ознак.

Розрив між багатими та бідними, зубожіння населення, упослідження Конституції, утиски та постійні спроби дискредитації Церкви, різноманітні спроби обмеження економічного добробуту Галичини та Волині, лицемірне потакання квазіліберальним тенденціям і показна побожність, відбілювання злочинів комунізму, «реформа» освіти, тотальна корупція і хабарництво, постійні спроби задушити будь-які паростки демократії, переслідування інакомислячих та політичних опонентів, розгул різних форм бандитизму, сповзання суспільства до дикої суміші тотального визиску, тоталітаризму та хаосу, знищення судочинства, перетворення податкової адміністрації на інструмент тиску і вибивання грошей, постійні спроби знищення економічної свободи, розгул беззаконня навіть у структурах, покликаних оберігати законність, перетворення законів на інструмент знищення середнього класу і повне позбавлення прав нижчих суспільних прошарків – це ще далеко не всі наслідки діяльності нинішнього режиму в Україні.

Такий стан речей уже не загрожує лише встановленням диктатури, а повним розвалом держави: або через її розпад, або через окупацію іншими державами.

У цей же ж час українське суспільство, знищене тоталітарними режимами ХХ століття, не завжди виявляє розуміння небезпек, які несуть йому войовничі ідеології. Усе це, помножене на, принаймні, тристалітню відсутність демократичних традицій на Сході й перервану демократичну традицію на Заході України та відсутність громадянського суспільства, робить українське суспільство особливо відкритим на небезпеку встановлення і лівої, і правої, чи взагалі безідеологічної диктатури. Щобільше, зараз в Україні диктатуру майже встановлено.

У цій непростій ситуації голос Церкви, як ніколи, потрібен українському соціуму. І найбільше йому потрібен голос саме УГКЦ. Оскільки ця Церква є практично національною (за своєю формою) та католицькою (за своєю суттю). Саме ця Церква здатна промовити до цілого українського суспільства зрозумілою йому мовою і через свою пов’язаність з Вселенською спільністю Католицької Церкви, через абсорбцію досвіду Католицької Церкви дати суспільству саме ці рецепти, які йому є вкрай необхідними.

Адже саме Вселенська Церква виробила чітку соціальну доктрину та окреслене християнське оцінювання того чи іншого політичного режиму. Правдиве католицтво, окрім чітких суспільних моральних та релігійних орієнтирів, саме завдяки своїй вірності Христовій Євангелії здатне перестрашеного індивіда перетворити на вільну і відповідальну людину. І саме УГКЦ покликана бути тим посередником, який досвід і науку Католицької Церкви перенесе на український ґрунт.

Не дивно, що саме УГКЦ уже надіслала українському суспільству кілька застережних знаків. Зокрема саме реакція о. Бориса Ґудзяка на спробу працівників СБУ схилити його до співпраці з органами принаймні на якийсь час пригальмувала наступ режиму на свободи громадян. Свого часу і Лист Синоду єпископів УГКЦ до Януковича був також знаком тривоги для українського суспільства, щоправда, суспільство залишилося тоді глухим, як і президент Янукович.

Також суспільство практично не почуло спільний заклик католицьких єпископів України обох обрядів стосовно захисту сімейних цінностей та гостро і неадекватно зреагувало на заклик до припинення аморального вбивства ненароджених. Адже аборти є одною з основних причин депопуляції України, а без нормальної, захищеної та стабільної сім’ї неможливе існування самого народу як такого.

Останнім, але надзвичайно тривожним сигналом у низці церковних закликів є заява Архиєпископа-емерита Блаженнішого Любомира Гузара про те, що у випадку, коли теперішня влада продовжуватиме сповідувати принципи відмінні від принципів, які сповідує громадськість, то діалог з такою владою буде неможливим. Якщо взяти до уваги того, хто говорить, і тих, про кого це говориться, то цю заяву можна трактувати лише однозначно: «Діалог з режимом Януковича є неможливим». Про це особливо гостро свідчать події минулого тижня. Звісно, що окрім криків-ґвалтів на форумах іншої реакції українського соціуму ця заява не викликала. А шкода. Якщо настільки толерантна і вирозуміла людина, як Блаженніший Любомир, заявляє про фактичну неможливість діалогу між владою і суспільством, оскільки очікувати зміни поведінки від теперішнього режиму просто нереально, то це означає не що інше, як встановлення влади, яка не зважає на потреби суспільства – а це не що інше, як тиранія. Таким є невтішній діагноз теперішніх українських реалій.

І саме в цій ситуації Церква не може собі дозволити будь-якого компромісу з тиранією, який означатиме для Неї громадянську смерть і втрату будь якого авторитету в українському суспільстві. Тому саме тепер, як ніколи раніше за останніх 20 років української незалежності, Церква мусить відкинути усякий компроміс та без агресивності, але рішуче і твердо, звіщати повноту Христової Євангелії українському суспільству. І це є завданням не тільки церковної єрархії, але і завданням кожного з нас.

Перш за все, кожен, хто вважає себе католиком, в теперішній українській ситуації просто зобов’язаний вивчити соціальну доктрину Католицької Церкви, і не лише соціальну.

По-друге, кожен, хто себе вважає католиком в Україні, зобов’язаний відкинути усякі власні уподобання і дослухатись до Учительського Уряду Церкви.

І на сам кінець. Кожен католик в Україні повинен не забувати про потребу безкомпромісної вірності Христові та Його Святій Церкві, не лише зберігаючи православність свого католицького віросповідання, але й живучи згідно з вченням Католицької Церкви, даючи у цей спосіб свідчення віри зболеному і розчарованому українському суспільству.

Виконуючи ці вимоги, можемо мати надію на краще майбутнє. Лише так! Інакше не слід очікувати не те що доброго, а навіть нормального майбутнього ні для себе, ні для прийдешніх поколінь.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

26.03.2012р. Б. / «Християнофобна» Європа і «боголюбива» Україна

 

Стара Європа вже давно заслужила собі фаму християнофобного регіону. Не раз і не два «великі» європейці з великим ентузіазмом, підбадьорені толеранцією усіх і кожного, звісно, окрім християн, пробували загнати європейських християн в мишачу нірку, і щоб вони навіть звідти носа не вистромлювали. Оприлюдненні нещодавно дані Центру спостереження за нетерпимістю і дискримінацією щодо християн у Європі стосовно 180 випадків дискримінації та утиску християн у Європі у 2011 році змушують поглянути на Європу, колиску християнської цивілізації, зовсім інакшими очима. Слід зауважити, що 180 випадків – це тільки ті, які працівники Центру вивчили. Франція, Великобританія, Нідерланди – лідери у цьому. І це зважаючи на те, що у Великобританії існує офіційна державна церква Англії (англіканська церква).

Такий невтішний стан речей використовують різні квазіхристиянські ідеологічні групи для антиєвропейської риторики. Особливо подібні аргументи полюбляють у нас, в Україні, прихильники «русскава міра». Цікаво, що часто прагнуть виставити ЄС, як таку собі антихристиянську наддержаву, яка має в кінцевому результаті розродитися Антихристом.

Те, що антихристиянство не є офіційною ідеологією ЄС, виявлялося уже не раз. І цими днями ми могли спостерігати нехарактерну для Європи реакцію, чи, краще сказати, реакцію, до якої ми не звикли. Президент Європейської Ради Герман ван Ромпей та президент Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу 20 березня оприлюднили Спільну заяву проти релігійної нетерпимості. «Ми рішуче засуджуємо останні напади проти низки релігійних громад в Європі та за межами Європи. Будь-яка форма переслідування і акти насильства щодо релігійних громад не повинні мати місця в Європі та й у світі», – заявили високопосадовці європейської спільноти.  Така рішуча заява мала би відкрити очі європейським обивателям на правду про те, що офіційні органи ЄС ніколи не вимагають від влад окремих країн утискати своїх громадян, сповідників Христа. Адже часто антихристиянські дії влади окремих європейських країн оправдовують міфічними вимогами Європи, які, до речі, ніхто ніколи  так і не підтвердив і не озвучив.

Євроантихристиянство є, скоріше, надбанням ліберальної групи європейських політиків, аніж явищем дирегованим спільними європейськими установами. І тому є ще одне підтвердження. За логікою антиєвропейських квазіхристиянських кіл, Європейський суд з прав людини мав би віднести «право» на гомо-«шлюб» до людських прав. Але він вчинив зовсім протилежне. «Право» на гомосексуальний «шлюб» не належить до прав людини, тому держава, яка не надає такої можливості або її забороняє, не порушує людських прав, – таким є вирок Європейського суду з прав людини у  Стразбурзі. Це підтвердження прецеденту 2010 року, коли той самий суд визначив у своєму вироку, що Австрія не порушує права людини відмовою у реєстрації гомо-«шлюбів».

Отже, джерело європейської християнофобії слід шукати в ліберальному, масонському, ґей-лобі, а не в євроінституціях. Ніхто не винен, що європейські християни не стають до оборони своїх прав, а дозволяють антихристиянам постійно збиткувати ся над собою. Але цим також здійснюються і Христові слова: «Діти цього світу мудріші, в їхньому роді, від дітей світла» (Лк. 16, 8с). Очевидно, що варто європейським християнам задуматися над своєю поведінкою і перестати толерувати напади на власну віру.

Тому заборону на хрести і Біблії в часі футбольного Євро-2012 не слід приписувати антихристиянству єврочиновників, а дурості організаторів цього спортивного дійства.

Прикладом того, що держави, які відкрито сповідують анти християнство, можуть усе ж таки з належною толерантністю відноситися до своїх громадян католиків, свідчать дві латиноамериканські країни: Мексика, де масонська Конституція країни не дозволяє чиновникам звертатися до Папи інакше, аніж «пане Рацінґер», та марксистська Куба. І це незважаючи на те, що Святіший Отець Бенедикт ХVІ закликав кубинців відмовитись від марксизму, називаючи цю ідеологію такою, що не відповідає дійсності. Направду, декому в Європі потрібно повчитися релігійної толеранції і шанобливого ставлення до релігійних переконань інших. І не лише в Європі…

А тим часом в Україні черговий скандал на реляції «Київ – Брюссель». І до того ж, не просто політичний скандал, до яких ми за останніх кілька років звикли, а скандал за участю найвпливовіших релігійних організацій України. Після довгої відсутності державно-конфесійного діалогу раптово відбулась зустріч президента України та представників Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Ні для кого не секрет, що європейські політики вважають, що ця зустріч відбулася тільки для того, щоб унеможливити зустріч представників Ради з єврочиновниками. Якби там не було, чи цю зустріч зумисно зорганізували, щоб зірвати візит, чи ні, але сама собою вона була не конче чемно організована. За два дні до цього українські чиновники надіслали запрошення на позачергову зустріч президента з лідерами конфесій і навіть не повідомили учасників про порядок денний, неначе це такі собі дрібні чиновники президентського апарату. Хоча навіть і до дрібних чиновників глава апарату мав би мати хоч мінімум поваги. Але президент (чи його оточення), висловлюючи неповагу до глав найвпливовіших українських конфесій, фактично показав свою неповагу до віруючих громадян України, яких представники Ради церков репрезентують. Така відверта неповага до Глав українських конфесій особливо контрастно виглядає на тлі декларативної «боголюбності» нашого політикуму.

Але всяке може бути. Можливо, дійсно виникли якісь екстрені обставини, які вимагають зустрічі глави держави з Главами конфесій. Однак… Нічого такого на цій зустрічі не було. Що більше, президентський посил про економічні дива якось зовсім не вписувався у формат зустрічі – зустрічі з релігійними діячами. А президентський ляп про те, що на весну «разом з природою оживають високі моральні якості людей чи суспільства», викликає справжнісінький шок. Тобто президент України переконаний, що люди і суспільство стають моральними тільки на весну і що це є нормальний природній цикл, чи що?

Про те, що поведінка президента була нечемною і недоречною, у надзвичайно ввічливій формі зробив зауваження президенту Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук. У своєму слові Глава УГКЦ передусім висловив здивування членів ВРЦіРО тим фактом, що про зустріч з Президентом їх було повідомлено за два дні до її проведення, а сама зустріч призначена на той день, коли мав розпочатися офіційний візит делегації ВРЦіРО до Брюсселю. У своєму виступі Предстоятель УГКЦ також наголосив на необхідності розвитку державно-церковних стосунків, що «є важливим чинником гармонійного розвитку нашої країни». Він підкреслив, що сьогодні у нашій державі часом відчувається гостра відсутність діалогу між владою та різними частинами громадянського суспільства. «Розвиток діалогу дозволить знімати ту напругу у суспільстві, яку сьогодні спостерігаємо», – наголосив Глава УГКЦ. Говорячи про міжнародний вимір діяльності Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, Блаженніший Святослав наголосив, що її українській владі не потрібно боятися. «Метою нашої заплановані поїздки до Брюсселю є демонстрація євроінтеграційних прагнень громадян України». Він наголосив, що українська держава має бути зацікавлена у таких контактах, адже вони служать розвитку європейської перспективи України. Блаженніший Святослав висловив сподівання, що про планові зустрічі з Президентом їх учасників повідомлятимуть щонайменше за тиждень до їхнього приготування та стосунки між органами влади та представниками Церков будуватимуться на паритетній основі. Залишається подіватися, що президент усе-таки врахує ці зауваження.

А те, що президентська зустріч з Главами українських конфесій самі конфесії сприйняли, як пусту і некорисну, свідчить «Звернення Всеукраїнської Ради Церков до Президента України Віктора Януковича» від 21.03.2012, оприлюдене у ЗМІ 22 березня, в якому члени Ради перераховують реальні проблеми у взаємостосунках держави та конфесій в Україні, що про них на зустрічі 21.03.2012 навіть не йшлося.

І дійсно, проблеми у державно-конфесійних стосунках в Україні значно більші та систем ніші, аніж європейська християнофобія. Звісно, мене, як католика, найбільше болить те, що Україна одна з небагатьох держав Європи немає врегульованих стосунків з Ватиканом. Адже навіть маленька православна Чорногорія, де католиків, як кіт наплакав, уже майже готова до підписання Конкордату з Апостольським Престолом. А найбільша європейська країна, де католики становлять майже 9% населення, до того ж більшість з них компактно проживає на заході країни, і немає якогось договору з Ватиканом, і навіть вочевидь не вважає це за потрібне.

На тлі постійних утисків католиків в Україні відсутність конкордату з Ватиканом виглядає особливо зловісно. Держава Україна не готова брати на себе хоч якісь зобов’язання стосовно прав католиків в Україні, а що більше, закріпити їх міжнародним договором. Така ситуація рано чи пізно має принести не зовсім добрі плоди. Дай Боже, щоб цьому вдалося завчасу зарадити.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

21.03.2012р. Б. / Гріх християнського ідолопоклонства, або І бог на власний образ і подобу

 

Саме словосполучення «християнське ідолопоклонство» на перший погляд виглядає, як оксиморон «кипучий лід», – повним абсурдом. На жаль, цей повний абсурд є реальністю життя чималої кількості християн. Це не є зовсім очевидне ідолопоклоніння, а прихована тонесеньким шаром побожності реальність. І властиво в цьому її велика небезпека – відразу не побачиш.

Здавалося б, християнство, як найвища форма єдинобожжя, мало би бути серйозним фільтром для таких реалій. Але насправді відбувається дещо інше. Є один напівжартівливий, а напівсерйозний вислів: «Бог створив людину на Свій образ і подобу, а вона йому відімстила тим самим – створила собі бога на свій образ і подобу». Дійсно, люди дуже і дуже схильні створювати собі свого, приватного бога, хоча і використовувати при цьому християнську термінологію. Ще Іван Франко помітив цю здатність у нашому народі: «І яка, врешті, подібність між сильними концепціями християнської догматики і релігійними віруваннями нашого люду з його наївним дуалізмом, що однаково відноситься до Бога і до чорта, з його чортами, що сидять у болоті і зводять п’яних людей на бездоріжжя, і яких може висміяти та обдурити мало що спритний селянин?» [1]  Тобто: концепція Бога у більшості людей Франкового часу в Галичині не відповідала християнській концепції Бога.

Ну добре, а може, це змінилося від того часу, може, це було явищем питомим для тої далекої епохи? І зрештою, яке це відношення має до ідолопоклонства? Ну було/є неправильне уявлення про Бога, а хіба це ідолопоклонство?

Щоб відповісти на питання про те, чи змінилося щось з Франкового часу, жителеві села варто послухати своїх односельчан, а жителеві міста – своїх сусідів. Варто спровокувати розмову, поспостерігати за народним життям, щоб відкрити і побачити, що тотальна непрокатехизованість нашого народу і вірність народним забобонам принесли свої отруйні плоди. Народ собі малює Бога так, як йому це подобається.

Інша річ, яке має відношення неправильне уявлення про Бога до ідолопоклонства?

Тут мусимо опертися на слово, яке нам Бог об’явив – на Святе Письмо, на Біблію.

Коли розпалося старе Ізраїльске царство на двоє, на Юдею й Ізраїль, тоді з політичних мотивів ізраїльський цар Єровоам І побудував для ізраїльтян дві святині: одну в Дані, а другу в Бетелі. І поставив там золотих тельців. А що не хотів Єровоам запроваджувати в Ізраїлі якогось незнаного культу нового бога, а лише зреформувати ягвізм, свідчить нам і сама Біблія: «Досить вам підніматися у Єрусалим! Ось, Ізраїлю твій Бог, Який тебе вивів із землі єгипетської» (1 Цар. 28b). Якби Єровоам хотів увести культ якогось інакшого бога, то хіба б не повстав Ізраїль? Якби Єровоам відкинув Ягву, то хіба просив би Божого чоловіка, щоб заступався за ним перед Ягвеом (див. 1 Цар 13, 6)? Якби Єровоам відкинув Ягву, то хіба посилав би свою дружину за порадою до пророка Божого Ахії (див. 1 Цар. 14, 2–3)? Очевидно, що Єровоам залишився ягвістом, почитателем Єдиного. Але з уст чоловіка Божого чуємо засудження культу в Бетелі (див. 1 Цар. 13, 2–5), а Божим знаком було те, що жертовник тріснув і вугілля від спаленої жертви розсипалось по землі (див. 1 Цар. 13, 5). У всіх народів і в усіх часах такий випадок був знаком того, що божество відмовилось приймати жертву. Вже у самому старті бетельського святилища Бог показує – Мені це не миле, я не приймаю тут жертви. До того ж, наказ чоловікові Божому з Юдеї, який пророкував проти бетельського жертовника, Бог заборонив будь-що їсти чи пити в Ізраїльському царстві (див. 1 Цар. 13, 7 – 9). Такого не можна було чинити пророку в землі оскверненій. Актом Єровоама земля північного Ізраїлю була осквернена! Бо Єровоамів вчинок був побудженням до гріха (див. 1 Цар. 12, 30). Якого гріха? Чому Біблія оцінює ізраїльських царів перш за все через гріх Єровоамів?

Гріх Єровоама нічим не відрізняється від гріха Арона й ізраїльтян під Хоривом (Вих. 32, 1–6). І тут Арон, як і Єровоам, представляючи золоте теля ізраїльтянам каже: «Ось, Бог твій, Ізраїлю, який вивів тебе з землі єгипетської» (Вих. 32, 4с), а свято на честь теляти Арон називає святом на честь Ягве (див. Вих. 32, 5). І в цьому випадку Бог виявляє своє невдоволення вчинком Свого народу (див. Вих. 32, 7–10). Що більше, цей вчинок Біблія трактує як акт ідолопоклонства (див. Вих. 32, 25).

Тут не йдеться про відступлення від поклоніння Єдиному Богові, а про неправильність цього поклоніння, яке випливало з неправильності уявлень про Нього. Адже якщо нема правдивого знання про Бога, то і нема правдивого культу. І хоча те, чому покланяються, ще називається Божим Іменем – правдивим Богом воно не є. Такий культ стає культом когось інакшого, але не культом Бога. У такому випадку Бога підміняють іншою сутністю. Що більше, культ різних богів у подобі бика був дуже поширений у всьому Близькому Сході. І це було нагодою до гріха для Ізраїльтян – бетелський та данський тельці легко могли бути ідентифіковані, як ханаанські ваали. Легко було ізраїльтянам почати уявляти собі Ягву подібним до ханаанського Ваала. Тому-то й Бог через пророка Ахію каже Єровоаму, що він запровадив культ нових богів (див. 1 Цар. 14, 9).

Єровоамове опредмечення Бога, зведення Його до образу бика – це прямий шлях до перетворення Бога на предмет, яким можна маніпулювати, якого можна використовувати для власних цілей. А це вже – магія. Це вже повна деградація релігії. А Бога у такому випадку зводять до ідола, до мертвого бога, яким можна користуватися для задоволення власних бажань.

Саме проти таких зловживань і спрямований Божий наказ: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидять мене…» (Вих. 20, 4–5), та повторення цього ж таки наказу: «Не робитимеш собі ніякого тесаного боввана, подобини того, що на небі вгорі, ані того, що на землі внизу, ні того, що у водах під землею. Не падатимеш ниць перед ними й не служитимеш їм, бо я – Господь, Бог твій, ревнивий Бог, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління, тих, що ненавидять мене…» (Втор. 5, 8–9).

Тут включено дві речі – не зводь Бога до предмету та не служи, тобто не покланяйся жодним зображенням.
Те, що наш переклад окреслює «не падатимеш ниць» і «не служитимеш їм», є досить віддаленим перекладом гебрейських слів. Перше з цих слів, що перекладене «не падатимеш ниць», походить від кореня, який означає «виникнути, встати, піднятися, нехай буде відоме, нехай буде дане». А стоїть у такій породі дієслів старогебрейської мови, що означає дію, яка спрямована на осягнення власних інтересів, або дію, звернену на себе, чи дію вдавання чогось. Тобто те, що перекладено у цьому випадку як поклоніння, падання ниць перед божеством, можемо перекласти не лише «не падатимеш ниць», але також і «не поклонятимешся їм, як Богу».

А «не служитимеш їм» походить від кореня, що означає «тяжко працювати, бути рабом» та стоїть у породі, яка означає дію побудження від чогось/когось, дозволу на дію від когось, надання об’єкту якихось якостей. Тобто можемо це слово у цьому випадку перекласти, як «не даватимеш, щоб вони тебе побуджували до рабського їм служіння».

Отже, бачимо, що тут немає заборони зображати Бога, як би це хотіли бачити у цьому випадку неопротестантські деномінації. Тут все ж йдеться про заборону спроб інструменталізації Бога. Тим більше, що старі народи уявляли собі, що маючи чиєсь зображення – маєш і магічну владу над цією особою. Доречно згадати, що магія вуду саме на такому уявленні й ґрунтується.

Але також тут йдеться і про заборону бути слугою будь-кому чи будь чому, окрім Бога, та заборону віддавати Божеську честь будь-кому, окрім як Богові, що більше, перекладено на наш індоєвропейський менталітет – заборону уявляти собі Бога, як щось, що Богом не є.

Що це саме так, нам підтверджує і старогрецький переклад (мається на увазі Септуагінта) гебрейського тексту цих місць, який Божу заборону не зводить до роботи над предметами, а до надання цим предметам божественних атрибутів.

І саме у цьому дусі Церква трактує почитання ікон та зображень Бога, ангелів і святих.

Критикуючи єпископа Серене з Марселю за знищення зображень святих, св. папа Григорій І Великий (Двоєслов) у 600 році каже: «Нам доповіли, що ти розбив зображення святих, оправдовуючи це тим, що їм не можна покланятися. І ми підтверджуюмо, що їм не можна поклонятися, але ти не вчинив добре… Бо що є для писемних текст – це для неписемних зображення… Не забороняй, отже, якщо хтось хоче робити зображення святих, але на всякий спосіб уникай будь-якого поклоніння зображенням.» (DH 477) [2]  Про те, що Церква не навчає поклонінню іконам, а лише їх використовує, щоб допомогти нам пригадати того, хто там зображений, писав Папа Григорій ІІ візантійському цісарю-іконоборцю Леву ІІІ десь між 726 і 730 роками(див. DH 581). Допускаючи і підтверджуючи почитання зображень Бога, ангелів, святих, Церква на ІІ Нікейському соборі разом з св. Василієм Великим, цитуючи цього Отця Церкви, зазначає, що віддаючи шану зображенню, віддаємо шану і прамоделі (див. DH 601). Але Церква наголошує, що навіть зображенням Бога не можна віддавати поклоніння, бо поклоніння напряму належить тільки Богові (див. DH 601).

Отож, не ікони, фігури чи образи ображають Бога. І не їх Він розглядає, як предмети ідолопоклонства, звісно, лишень під умовою, що їм не віддають поклоніння, котре лише Богові належить. А неправдиве розуміння Бога – рівнозначне до ідолопоклонства.

А скільки людей з поміж нас, християн України, прагне отримати правдиве пізнання Бога? Скільки ж то християн в Україні задовольняються різними карикатурними уявленнями про Бога, поклоняючись насправді своїй заблудлій фантазії?

Чи прагнемо ми бодай почати виходити з цього стану?

Погляньмо у те уявлення про Бога, яке має багато вірних: старий бородатий дід, який сидить на небесній хмаринці, де Його нічого не обходить. Він собі насолоджується співом ангелів і святих. Він, так би мовити, на пенсії. Лише коли хтось вже дійсно щось вчудить – тоді Він такого карає. Або ще гнітючіша картина. Бог, такий собі садист, тільки і чекає, аби нас покарати за якийсь переступ. Його головне завдання – бути строгим, але справедливим суддею, карати винних, встановлювати справедливість, підтримувати порядок.

Та й про Ісуса не менш цікаве уявлення. Він колись Утілився від Вседіви Марії, жив на землі, творив чуда, був добрим, помагав людям, помер, воскрес і втік на Небо, прийде час, і Він повернеться на землю і грішників люто покарає. Про Духа Святого взагалі ніякого уявлення – максимально – голуб, який літає.

Щоправда, можна щось вициганити від Марії або якогось святого. Але для того, треба їх якось підкупити: поставити свічку в церкві, відбути якесь тяжке паломництво, якщо проблема, яку треба вирішити тяжка. Або щось ще вигадати.
Час від часу якийсь святий чи ангел може вскочити на допомогу, якщо йому цього, звісно, заманеться.

А взагалі-то, тільки чорт може дати багатство і здоров’я, вирішити проблеми пиятики, сімейного неспокою. Тому «нормальний» шлях пересічного українського християнина у випадку проблем – ворожка, бабка, ворожбит, характерник, екстрасенс чи хтось з цього загону. Дарма, що кожен свідомо чи підсвідомо знає, що за тим стоїть чорт. «Якось потім буде. Отримаю то, шо мені треба, і піду скажу на сповіді священику. І справа вирішена. Бог простить», – роздуми таких клієнтів.

От такий пантеон пересічного українця, який себе називає християнином. Це більше має спільного з грецькими чи слов’янськими богами, аніж з Богом Біблії і Церкви і з ангелами Божими і святими. Правдивим уявленням про Бога, про Церкву, про Таїнства тут і не пахне. Тут під тонесенькою кірочкою християнства приховане таке поганство, яке, напевно, ханаанцям навіть і не снилося.

Таке викривлене поганське уявлення про Бога породжує масу забобонів, забобонних звичаїв та практик.
У нас в народі ціла система «побожних» забобонів з таким розгалуженням, правилами, обрядами, таким хаосом і одночасною систематизацією, що етнографу цілого життя замало, щоб це усе описати. Тільки українське весілля та похорон до сьогоднішнього дня є справжньою антологією для того, хто хоче вивчити народне поганство. А де вже все решта! І навіть серйозні науковці використовують вивчення наших народних традицій і обрядових пісень для серйозних, науково обґрунтованих реконструкцій народного слов’янського поганства.

Знаємо зі Святого Письма, з науки Церкви, з творів святих, що за поганством стоять сили пекла. То може вже досить давати їм панувати у нашому Краї? Може, вже нарешті прийшов  той час, щоб через клопітку католицьку просвіту, через молитву і жертовність  допомогти нашому люду відректися забобонів, прийняти істину про християнського Бога, допомогти йому нарешті вирватися з його поганської та совєтської спадщини? Адже якщо Бога так засмучує неправдиве бачення Його з боку Його народу, що Він аж у своїй справедливості мусить допустити кару, то чи маю я любов до себе, не перебуваючи у правдивому богопізнанні; чи люблю я своїх ближніх, свій народ, якщо мене не болить його доля, можливо, зумовлена гріхом «побожного» ідолопоклонства – викривленого бачення Бога.

Час Великого Посту – досконалий час, щоб самого себе спитати: яке моє знання про Бога, чи воно правильне, біблійне, католицьке; що роблю я особисто, щоб допомогти своєму народу спізнати правдивого Бога до кінця, вирватися з пут забобонів і викривленого бачення Бога, ангелів, святих, Церкви, Таїнств?

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

18.03.2012р. Б. / «Світло життя» - християнська телепередача (Випуск №2)

 

Джерела: www.kyrios.org.ua/

Мандрівники Христа Царя

18.03.2012р. Б. / Біоетичний лабіринт - Принцип пропорційності

 

Другим принципом біоетики, який визначає справедливість медичного втручання є принцип пропорційності. Він є настільки очевидним, що, здавалося б, немає необхідності говорити про нього. Однак життя показує, що нерідко його порушують, внаслідок чого дії стають морально сумнівними, щоб не сказати - недопустимими.

Принцип пропорційності передбачає, що будь-яке медичне втручання повинно бути – і звідси його назва – пропорційним до ситуації: до хвороби і загроз, що з неї випливають; до психофізичного стану пацієнта і лікаря. На практиці це означає кілька речей. По-перше, засоби і методи діагностики та лікування повинні бути відповідними для існуючих ризиків. Вони не можуть бути занадто слабкими, якщо загроза є серйозною, і не можуть бути настільки ж сильним, якщо загроза невелика. По-друге, побічні ефекти втручання не можуть бути гіршими за хворобу. Тут слід зазначити, що принцип пропорційності є тісно пов'язаний з принципом роботи подвійного ефекту, який визначає умови, що повинні бути виконані, якщо дане втручання тягне за собою також і негативні наслідки. Але це окремі принципи, і розуміння їх дозволяє в даній ситуації звертатися до відповідного з них.

Очевидність принципу пропорційності, свого роду почуття пропорційності, призводить до того, що його легко ігнорують і не враховують. Однак не слід забувати, що наслідки відмови від його дотримання можуть бути дуже серйозними, як в етичному, так і чисто медичному вимірі.

Очевидно, що не слід виривати зуб, який можна почистити і запломбувати. Набагато менш очевидними є рішення у випадку фармакологічної діяльності. Як часто буває так, що пацієнти вимагають призначення антибіотиків, навіть якщо вони не є необхідними. Лікар знає про це, але приписує "для чистого спокою". Одним із ускладнень порушення принципу пропорційності є додаткове ослаблення організму пацієнта, що може привести до наступного, на цей раз більш серйозного захворювання.

Впродовж багатьох останніх років в Європі спостерігається тенденція до надмірного споживання ліків. Значною мірою це явище є результатом великої маркетингової діяльності, яка переконує людей в тому, що майже на кожну хворобу знайдеться таблетка; оскільки слабкі таблетки є гіршими і менш ефективними, бажано відразу ж застосовувати таблетки сильнішої дії. З етичної точки зору, ці реклами є неетичними, оскільки вони не лише вводять людей в оману з приводу дії ліків, але і - що набагато небезпечніше - створюють менталітет, який спричиняє необдумане використання занадто сильних засобів, занадто часто і в надмірних кількостях.

Добрих намірів, добрих в тому сенсі, що хочеться допомогти людині, не вистачає. Такими благими намірами, як говорить прислів'я, вимощена дорога до пекла. Продиктовані ними дії приносять більше шкоди, ніж користі. Реально допомогти можна тоді, коли допомагається з розумом. Більш просунуті технології, продукція і методи загалом не обов’язково задовольняють цю умову. Очевидно, що вони є потрібним там, де цього вимагає ситуація, але все частіше використовуються лише тому, що, як "сучасні", є, нібито, кращими. Здоров'ю найкраще служить те, що йому служить, а не те, що сучасне. Якщо людині потрібний лише вітамін В6, немає сенсу напихати її складними гормональними препаратами. Існують хвороби серця, при яких є потреба агресивного фармакологічного впливу багатьма засобами, існують і такі, де необхідним є втручання хірурга, і, врешті-решт, є такі, де вистачає просто трохи відпочинку і аспірину. Ну, і зменшення ваги та рівня холестерину.

Ось у чому проблема. Сучасна людина схильна вживати таблетки і навіть лягти під хірургічний ніж, щоб бажаний ефект досягнути швидше і, можливо, без власних зусиль. Вона хоче, щоб лікар або фармацевт, відремонтували - легко і швидко - те, що вона сама раніше зламала. Але ці короткі шляхи – шляхи, які ведуть в нікуди. Принцип пропорційності має захищати нас від видимого спрощення, і насправді від нас самих. Інше питання полягає в тому, чи дотримуємося ми його, чи ні.

ks. Piotr Kieniewicz MIC

За матеріалами: Radio Watykańskie
Біоетичний лабіринт – принцип цілісності
Біоетичний лабіринт: Принципи медичної інтервенції
Біоетичний лабіринт – Назвати дитину на ім’я
Біоетичний лабіринт: Питання про суть терпіння
Біоетичний лабіринт: Відколи пацієнт є людиною, відколи людина є пацієнтом?
Біоетичний лабіринт – істина і добро чи моя примха
Біоетичний лабіринт – подвійне обличчя перинатальної медицини
Біоетичний лабіринт – смертна кара


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

25.01.2012р. Б. / Архиєпископ Д’Розаріо про духовне зростання сімей

 

Сім’ї покликані відігравати більшу роль в Церкві та робити свій вклад у її зростання. З таким закликом до християнських родин звернувся архиєпископ Дакки, столиці Бангладешу, Патрік Д’Розаріо, під час нещодавнього обговорення душпастирського плану місцевої Церкви на 2012 рік.

 

Особливу увагу ієрарх звертає на важливість участі сімей в житті Церкви, що є обов’язком, який народжується в лоні самої ж сім’ї. «Кожна родина, – пояснив він, – це домашня Церква, тому що з раннього віку саме тут діти здобувають перші елементи віри». Не всі мають можливість вчитися в католицьких школах, або ж навчаються у школах, в яких немає вчителів християнської релігії. Тому, зазначає архиєпископ, «обов’язок передавати віру та виховувати дітей у вірі лежить на батьках».

У цьому контексті Голова Бангладешського єпископату радить католицьким родинам збиратися в групах, які б налічували 10-12 сімей, творячи малі спільноти під проводом духівника, щоб вчитися бути дозрілою домашньою Церквою. «Якщо члени домашньої Церкви є зрілими та вміють обмінюватися любов’ю, дружбою та єдністю, вони зможуть внести мир і щастя в свою родину та стати позитивною закваскою для суспільства», – наголосив архиєпископ Д’Розаріо.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:   КРЕДО

23.01.2012р. Б. / Тижневий огляд: переслідування християн (15-21 січня)

 

16 січня повідомляється, що у 2011 році зафіксовано 2141 випадків агресії і гонінь на християн в Індії, – такі дані оприлюднила організація Світський Католицький Форум (CSF), яку підтримує Архиєпископ Бомбею, кардинал Освальд Грасіас.

Представник великого муфтія Джамму і Кашміру, переважно мусульманського штату Індії, оголосив, що шаріатський суд засудив 80-річного голландського католицького священика-місіонера і протестантського пастора за звинуваченням у примусовому наверненні мусульман у християнство.

У Пакистані християни живуть у гірших умовах, ніж раби. Влада не реагує, навіть коли ґвалтують і катують їхніх дітей. Так описує ситуацію, в якій перебувають послідовники Христа в районі Карачі, католицький політик Майкл Джавед.
Минулого 2011 року у Пакистані було звинувачено 161 особу за порушення горезвісного «закону про богохульство», а 9 осіб вбито.

За даними 17 січня читаємо, що Архиєпископ Савіо Хон Тай Фай, секретар Конгрегації Євангелізації Народів, дав оцінку кампанії інформаційного агентства "AsiaNews", яка має на меті звільнення у Китаї католицьких єпископів і священиків, кинутих владою у в'язниці і трудові табори. 

Юзеф Надархані, іранський протестантський пастор, засуджений в 2010 році до смерті за відмову від ісламу і перехід до християнства, знову відхилив запропоновану йому можливість вийти з в'язниці на волю, повернувшись в іслам.

18 січня з’явилося кілька повідомлень, зокрема про те, що за словами представників Коптської Церкви в період з січня по листопад 2011 р. близько 100 тис. коптів покинули Єгипет, рятуючись від насильства.

У Судані кілька невідомих осіб увірвалися на територію парохії св. Жозефіни Бахіти і викрали двох католицьких священиків.

Згідно з інформацією за 19 січня читаємо, що Церква Пакистану відкинула пропозицію компенсації, яку їй висловила влада провінції Пенджаб. Адміністрація запропонувала християнській спільноті нові ділянки в заміну на зруйновані минулого тижня каплицю, школу та притулок Карітасу.

Чергові три терористичних напади, під час яких загинуло щонайменше семеро людей, організували члени радикальної мусульманської секти Боко Харам в Нігерії.

Ставлення до католиків у Боснії та Герцеговині повинно бути таким самим, як і до інших представників суспільства. Таку позицію висловив кардинал Вінко Пуліч, Архиєпископ Сараєво.

20 січня повідомляється, що двоє священників, яких викрали 15 січня почуваються добре. Тривають перемовини щодо їхнього звільнення.

Поліція Філіппін розслідує смерть австралійського священика-місіонера, тіло якого знайшли у річці.

Архиєпископ Джон Онаєкан в Абуджі, Нігерія, повідомив, що телефонні текстові повідомлення, що поширюються на півночі країни, попереджають "про плани деяких мусульманських груп щодо вбивства християн на півночі певної ночі".

Християнські журналісти Пакистану висловили побоювання про власну безпеку після того, як на початку цього тижня було вбито репортера.

За даними 21 січня читаємо, що ісламський трибунал у Кашмірі вимагає вигнання з країни п'ятьох християнських місіонерів та передачі контролю над школами, які провадить Церква в Індії.

Католицькі єпископи Іраку звертають увагу на те, що боротьба за владу між шиїтами, сунітами і курдами б’є по християнській меншості в цій країні.

Викрадачі двох священиків зажадали викупу за їхнє звільнення.


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

18.01.2012р. Б. / Як медитують християни

 

Східні релігії приваблюють багатьох сучасників – покроковими рекомендаціями для духовного розвитку, містикою, медитативними практиками тощо. Тим часом, християнство теж ховає у собі небувалу глибину – було б бажання зануритись.

Один з центрів християнських медитацій, куди з усієї України їдуть лікувати зранені у буденній суєті душі люди, розташований у Хмельницьку. Тут, у передмісті обласного центру, посеред цвинтаря при костелі св. Анни розташувався реколекційний дім блаженного о. Йоана Бейзима. У ньому люди практикують християнські медитації.

Навіть столичні психологи рекомендують цей центр своїм клієнтам. Опікується реколекційним домом орден єзуїтів. Традицію єзуїтських медитацій розпочав засновник ордену – св. Ігнатій Лойола, що жив упродовж 1491–1556 рр. Духовна техніка нараховує більше 450 років вправлянь та відточення майстерності тисячами практикуючих християн. Побувала тут й кореспондентка ЗІКу, а у різдвяний період є підстави згадати про цей досвід.

«Розбалакавшись, душу вилив – і начебто щось загубив! З таким почуттям я з другом розстався», – писав колись японський поет Ісікава Такубоку. Щось подібне відчуваєш, говорячи про Бога. Надто багато списів зламано у словесних баталіях на цю тему, надто часто стикаємося з формальностями замість очікуваної глибокої духовності.

Напевно, тому реколектанти, навідавшись до дому блаженного о. Йоана Бейзима, дають обітницю мовчання і дотримуються її аж до моменту закінчення духовних вправ. Спілкуються хіба зі священиком – 20 хв. на день. Мовчання, пояснюють священики, сприяє самозаглибленню та відстороненню, що так потрібні, коли людина намагається врешті решт поговорити з Богом по щирості.

Власне, самі реколекції складаються з кількох етапів, які умовно називаються тижнями. Отець Олег (Кривобочок) розповідає: «Ігнатіанські реколекції – то харизма нашого ордену. Те, до чого мене вчили.

Все виводиться від Ігнатія (Лойоли – ЗІК). Можна так сказати, він сам собі зробив перші реколекції. Переживав глибокий духовний досвід, записував. Ну, і з часом з тих нотаток постала сучасна книга духовних вправ. У первісному стані вони були виключно індивідуальні. Він їх давав не групі людей – участь брала тільки одна людина. Систематично він то почав робити, коли вже вчився у Франції, в Парижі. І суть була така – якщо людина пройде перший тиждень, то вона вже може кому іншому давати реколекції. І спочатку так і було. Кожному давали перший тиждень, хто хотів. А там вже далі дивилися – кому другий, третій, четвертий. Коли вже був створений орден, то почалися проблеми, бо багато людей просили реколекцій. Якщо індивідуально, ну то всіх не охопиш. І як це почали вирішувати. Спочатку в жіночих монастирях настоятельки просили реколекцій. І тоді єзуїти писали, що робити, як воно має бути. Дозволили робити загальні реколекції, але то тільки перший тиждень. І так з часом почало воно розвиватися і маємо такі духовні вправи, як десь тепер».

До слова, зараз хоча реколектанти вислуховують настанови священика, котрий веде реколекції, разом, але медитують кожен окремо і між собою не спілкуються. Тобто, індивідуальність, на скільки це можливо, збережена.

Священик також додав: «Ці тижні не є календарні. Коли їх проходили індивідуально, то хтось міг і два тижні перший етап проходити. Якщо говорити класичною мовою, яка існувала в часи Ігнатія, перший етап – очищення, другий – просвічення, третій – з’єднання. Перший тиждень – то шлях очищення, якщо то сказати мовою пересічної духовності. Ну, а по-ігнатіанськи можна сказати, що це навернення, пізнання гріховності і любові до Бога. Другий тиждень – входження в таємниці земного життя Ісуса Христа. Третій тиждень – Його страсті і смерть. Четвертий тиждень – воскресіння».

Перший тиждень – це, власне, медитація. Смисл її полягає у роздумуванні на певну тему та спостереженні за порухами власної душі. Решта тижнів – контемпляція, що характеризується станом споглядання, у якому перебуває впродовж духовних вправ реколектант.

Ми свою увагу зосередимо на медитації, що є першим і обов’язковим етапом ігнатіанських духовних вправ. І перекажемо швидше суб’єктивні враження від медитацій по-християнськи, адже для кожного такий досвід – неповторний. Супроводжують цей процес розуміння, що реколекції – це не відпочинок, а щось більше схоже на вправи для душі. Період такого сильного психологічного напруження і зосередженості, що ридання і бажання втікати куди подалі – гарантовані. До всього, важливою умовою є усвідомлення постійної присутності Бога, що перебуває поряд, аби поговорити з тобою.

Повністю описувати медитації не варто, їх потрібно пережити самому. Тож перерахуємо лише ті тези, що змусили авторку цих рядків по-новому подивитися на християнство. А підсумуємо наш огляд розмовою про християнство, медитації, єзуїтів в Україні з отцем Олегом Кривобочком, якого цитували вже кількома рядками вище.

Тези з першого тижня ігнатіанських реколекцій

Про навернення: Навернення – це безперервний процес, а не разова подія у житті людини. Первинне навернення – спасіння від пекла. Кожна людина має цей шанс, але він потребує швидше рішення, а не часу. Коли людина у житті за різних обставин має першу глибинну зустріч із Богом, коли починає вірити. Після цього вона отримує шанс на спасіння. Але це просвітлення не є остаточним, людина усе одно занурюється у гріх, а потім знову вертається до Бога.

Про гріх: Мати гріхи означає мати свої історію дороги до Бога. Історія ця свята, бо хоча це історія гріха, але водночас це історія спасіння. Ціль людини – зійти на дно свого гріха, до глибинного його усвідомлення. Я відходжу від Бога, а він іде за мною. Я ввійшла в гріх – а Бог там. Ми завжди думаємо, що є кращі ніж насправді. У тих мріях Христа нема, він внизу, в усвідомленні реального стну речей. Там, де правда. Власне правда, солідарність з іншими людьми та готовність прийняти себе таким як є – це запорука духовного росту. Не треба нищити себе, але будувати власну особистість на примиренні із собою.

Про дітей: Спасіння може бути тільки даром, його не заробиш. Ісус називає апостолів дітьми не через безгрішність, а через те, що діти дозволяють себе обдаровувати.

Любов і ненависть: Ненависть завжди принижує того, хто ненавидить. Ненависть ніколи не може бути виправданою. Образа чи ненависть базуються на страху. Любов до когось теж смертна і слабка. Любов до всіх через Бога – вічна.

Міра людяності: Людина – це якість, а не форма. Грішиш – менше стаєш людиною. На вигляд людина, насправді – не зовсім. Людяність – це процес. Можеш продовжувати творити в собі людяність або нищити її – залежно від власного вибору. (Виходить, звинувачення людства у певних діяннях: споживацтві, війнах, злочинах тощо, – то вказування на відступництво від людяності як такої).

Добро і зло: Господь створив тільки добро. Дав людині добро, правду і працю і сказав – хочеш, то вибирай це. Зло – антипод добра. Відречення від добра означає відречення від усіх його результатів. Відкидаючи Бога, відкадаєш усе, що з Богом. Таким чином пізнаєш повноту нещастя. Так сталося з ангелами, які відійшли від Бога. Вони стали глибоко нещасними. Істота, якій погано, ділиться своїм нещастям. Так демони діляться своїм злом із людьми. Люди, пізнавши гріх, теж поширюють його далі між собою.

Сварки: Конфлікти між людьми є і будуть. Суперечки не є проблемою, але проблемою є нехіть або ненависть до когось тривалий час. Коли навіть кажемо собі, що простили, але нічого спільного з тою людиною мати не хочемо. Бо у Раю нема місця непримиреним. Своєю нехіттю не пускаємо людину до Раю і самі не можемо туди потрапити. Чи готові ми брати на себе відповідальність за те, що людина через сварку з нами позбавляється шансу на спасіння?. Священик може відпускати гріхи людині, але кожен з нас – теж. Я можу відпускати кривдникам ті гріхи, що стосуються мене. На хресті Ісус просив не за Богородицю чи апостолів, а за ворогів, бо не хотів перекривати їм шлях до неба.

Земне життя: Відмовляючись від Царства Небесного з любові до землі, брешемо. Бо Царство Небесне не вимагає від нас відмови. Любов до землі з відмовою від Царства Небесного, прийняття як належне наявного стану речей – це любов нечесна, бездіяльна, бо не бажаємо кращого для того, що любимо. Дієва любов, коли ми докладаємо зусиль, аби об’єкт нашої любові вдосконалювався, дорівнює прагненню Царства Небесного.

Страх: Багато чого робимо зі страху. Людина боїться слухатись своєї совісті, боїться терпіти від неї, тому оглушує її зануренням у суєту. Але таке заглушування не приносить бажаного спокою, але робить нас примітивнішими та грубішими. Думаємо, що стаємо менш чутливі, але насправді втрачаємо людську подобу. Страх береться із низької самооцінки і невіри. З того, що не віримо у свою божественну сутність і не можемо довіритися Богові. Боїмося, що не втримаємося на шляху до спасіння. Без віри в Бога і його провидіння таки не втримаємося. Ми боїмося і опаскуджуємо віру, щоб пошкодувати себе, зняти із себе відповідальність, знайти привід для сварки із Богом.

Вчинки: Свою вагу має кожен наш вчинок. Кожен з нас є спасенний і має дар, але можемо цей дар втратити. Це стосується не тільки спасіння, але і наших добрих якостей і талантів, які втрачаються через бездіяльність. Людину робить нечистим не те, що входить у неї, (як зло у серці внаслідок первородного гріха) а те, що виходить з неї (здатність зла до поширення). Усе взаємопов’язано. Через гріх земля стає проклятою. Гріх нищить природу – земля перетворюється на пустелю, будяки і терня. Через наш гріх нищимо світ.

Про депресивні стани: Гріх – це пекло на землі. Він супроводжується сумом, розпачем, соромом, гнівом, страхом, поганим самопочуттям. Чуєш у собі їх присутність – шукай слід гріха. Пекло – це нескінченна трагедія. Через гріх ми спроваджуємо його на себе, формуючи у собі нездатність до радості. При злодіяннях і/або відсутності духовного розвитку Бог іде з нашого серця і там утворюється пекло. Відчуття безсенсовості існування – це досвідчення пекла у собі. Людина тікає з пекла у інший гріх, але душа її залишається там, тільки совість оглушується. Не йдеться про страшні великі злочини. Змарнував слово Боже у собі – будь готовим нести відповідальність. Адже людина може не чинити злочинів хоча б тому, що не має змоги. Тим часом, важить те, що є у серці кожного з нас.

Пізнання: Часом певні речі чи події ми не розуміємо одразу. Але прийде час і зрозуміємо, Господь поможе. Як процес пізнання гріховності відкриває нам очі на наше життя все більшою мірою, так і пізнання Бога є процесом. Богородиця, яка була безгрішною, теж постійно пізнавала – уже досконалість Бога. Вона усвідомлювала все більше його граней і проявів. Пізнати Бога і навернутися до нього повністю не може ніхто. Бог знайдений весь час є шуканий, кажуть священики. Кожного разу ми осягаємо все більш правдивий образ Бога і це пізнання є безкрайнім. У цьому є велика радість.

Крайнощі: Зациклення на своїх гріхах відвертає від Бога. Визнання власної гріховності потрібне не для того, аби мучити себе, але щоб вдосконалюватися. Гріховність – не приреченість. Найлегше спокушається той, хто недоторканий гріхами, він не має досвіду. Через усвідомлення гріхів стаємо сильнішими.

Якщо багато спокушуваний і надто впевнений у собі, то теж знаходишся у ризикованому становищі. У Святому Письмі йдеться: «Хто стоїть, най дивиться, щоб не впав». Адже чим більшого сягла людина, тим більші й хитромудріші спокуси перед нею поставатимуть.

Як зациклення на гріховності, так і надто сильна впевненість у собі може спровокувати гріх проти Святого Духа. Поняття цього гріха полягає у зчерствінні, втраті людиною здатності вдосконалюватися. Серце людини стає невразливе до слова Господа, нездібне для навернення. Тим часом, людина має закладені внутрішні механізми захисту від такої крайньої межі. Таким є поняття страху Божого, страху не вчинених гріхів. Кожній людині дана міра грішності, переступити через яку означає зачерствіти серцем. Страх Божий – це не страх кари, а страх, що переступиш межу і більше не навернешся.

Ставлення до себе: Відречення і зради апостола Петра були потрібні для того, аби очистити його віру. Щоб він переконався у божественній силі. Слабка віра – це єдина наша проблема. Будеш опиратися на Ісуса – ходитимеш по хвилях смерті, кажуть священики. З наверненням пов’язане покликання людини, до якого Бог зове людина. І навіть, якщо вона відходить від покликання, Бог залишається поряд з нею. Тому варто примиритися із собою, як св. Петро. З собою та своєю історією. Згадати події, через які маємо претензії до себе і відпустити. Мати до себе любов як до людини, для якої Бог приготував особливе призначення, місію. Розуміти, що такого, як ти, не було і більше не буде ніколи. Христос не зрікається людини, але завжди залишається з нею, веде через життя за руку.

Так історія гріха стає історією спасіння, нашою дорогою до Раю. Тільки перед Богом ми можемо бути собою, бо ми й так йому відомі з усіма своїми рисами. Принести йому усі свої слабкості і страхи, усі свої гріхи – і він вчинить чудо, коли ти матимеш причини з радістю згадувати про той гріх, а не мучитися ним. Навіть гріх Адама є «щасливою виною», бо є причиною пришестя Спасителя.

Власне, цією радістю, надією, логічністю, зрозумілістю, глибиною пошуків та самоаналізу реколекції підкупають. Коли важливою є переміна серця, коли ти не формально науку церкви маєш прийняти, але повернутися до особи Бога. На реколекціях отець, що веде духовні вправи, пояснює, що оце навернення – це не так твоя праця, як праця Бога, тому основне твоє завдання – це скинути броню і навчитися відкриватися на його діяння. У атеїстів теж навернення може бути справжнім і глибоким, але відрізняється воно від християнського тим, що не містить у собі доброї новини на майбутнє, а лише жаль за минулим.

Отець Олег Кривобочко розповів нам про суспільний запит на реколекції, орден єзуїтів та їх нішу в українському суспільстві.

– Реколекції називаються ігнатіанськими. Розкажіть трохи про святого, що їх розробив.

– Ігнатій – засновник єзуїтського ордену. Церква розвивається, перед нею постають якісь виклики. І Дух Святий покликує якогось засновника в конкретний момент, щоби створив конкретний орден вирішувати ці проблеми часу – можна й так сказати. І тому на початках то все розвивається, ну, а коли проблема зникає чи вирішена, то орден повинен якось переосмислювати свою тотожність – що робити потім.

Єзуїти створилися внаслідок Реформації та впливу Лютера. Протестанти Біблію перекладали на народні мови, розвивали шкільництво, освіту. Католицька церква до цих процесів була глухою і темною. Тому єзуїти розвивали шкільництво, вищі навчальні заклади, тому набула сили освіта духовна.

– А як ігнатіанські реколекції пов’язані з психоаналізом?

– Коли реколекції починалися, то такої науки як психологія, у сучасному її розумінні – не було. Але Ігнатій був психоаналітиком з практичного досвіду. Те саме ми бачимо і в отців-пустельників. Ще задовго до психології. Тепер психологія існує як наука. Те все, що вони (святі отці) виконували і робили спонтанно, тільки на основі свого досвіду, – тепер це можна методично робити. Тільки зрозумійте, що психологія – то не альтернатива, то допомога. До якогось рівня її використовувати, а далі залиш. Далі молитва.

– А людина, що живе простим мирським життям… Узагалі, наскільки можливо є для неї знайти Бога?

– Не знаю. Всі покликані до святості. І всі покликані знайти Бога вже в цьому житті, а не десь там по смерті. Такий спосіб молитви, який тут пропонується, коли людина його практикує, всі етапи проходить, то вершина – те, що казав Ігнатій: шукати Бога у всьому. У повсякденному житті, у людських стосунках. Маємо вже книжку Ксаверія Кнотца, «католицьку камасутру», про секс. Для багатьох людей це відкриття, що як так – Бога можна пустити в секс, в інтимні стосунки. Виявляється, що і то може бути – сексуальні стосунки в молитві і прославленні Бога, а не як для більшості, коли то щось виключно грішне. По суті, все життя може бути шляхом до Бога, посвяченням. А не тільки десь там закритися, вигострити мозок і медитувати над Біблією.

– Якщо стільки можливостей, чому люди тікають у інші релігії?

– Християнство – то не тільки Біблія, таїнства, доктрина. Це конкретні люди, які в церкві працюють, духовенство. І тому можна, з одного боку, показати, власне, імпотенцію тих, які повинні вести до Бога. Що вони не спроможні на це, а тільки можуть мораллю мозги довбати. А самі тим не живуть. А ті релігії, що людей притягують – що вони там шукають? Їх там притягує не наука, не доктрина, не знання. Ті всі релігії великі чи езотеричні – вони відразу дають внутрішній досвід. Друга справа, чи то духовний, чи то якийсь психологічний досвід. Саме того люди й хочуть зараз. Що людині поможе – правильні знання про Бога чи коли ти відчуваєш: щось у мене всередині відбувається. Проблема в тому, щоб розпізнавати, які саме. І навіть коли духовного розпізнавання немає, але на рівні психічному людина отримує якесь полегшення, бачить якісь результати своєї праці. Там все практично: роби те і те. Різні вправи. І тому людей то притягує. Церква має традицію глибокої медитації, але переважно що людям передає?..

– Ритуальні послуги…

– От! А чим далі йдемо, людина стає більш індивідуальною. І раніше ще що до релігії притягувало? Релігія як елемент культури, традиції. Зараз те все зникає. Яка мені різниця, у що там мої батьки вірили? То вже не є елемент моєї віри. То їхній вибір, їхнє хобі, можна так сказати. Я от виберу Будду. І тому традиція зараз – це не вихід.

– Нам на реколекціях говорили про дорогу до віри через гріх. Як таке може бути?

– Нас переважно вчать: Бог – любов. Бога треба любити і мати тільки позитивні почуття. Вчать, абсолютно нехтуючи Біблією і духовним досвідом великих містиків. Так, Бог – любов. І Бога треба любити, так. Ну, шлях, поки ми дійдемо до тої любові – ми повинні також пройти і через нього. Це як перший тиждень реколекцій – починається від гріхів і кульмінація – роздуми про пекло. Бо що ж таке пекло? То місце, де немає Бога. Ну там, де нема Бога, там є чорт. Людина, яка є в пеклі, яке має відношення до Бога? Вона його ненавидить. І прожити то все треба, пройти, попасти в пекло і зненавидіти Бога. Але для чого то воно потрібно? Бо ця ненависть – це не те, що породжується тепер, на реколекціях. Як є закон збереження енергії, так і в нас. Воно постійно в нас сидить, тільки приховано. Все наше незадоволення, претензії до себе самих, до інших людей – в кінцевому результаті то все претензії і ненависть до Бога. Тільки так можу побачити, що в мені дійсно сидить. Чому богомільність може бути порожнім звуком? Якщо у глибині в душі я ненавиджу Бога. І то треба витягнути і усвідомити. То, власне, і є стан пекла. І лише тоді починається справжній шлях до Бога. Як з образом блудного сина, коли він там був серед свиней – то було його пекло. От тоді людина починає кричати до Бога – рятуй. Коли немає іншого виходу. І починається тоді підняття з дна, вихід з пекла і дійсно прямування до Бога вже як любові. Коли то своє «Я» розвалюється і людина може дійти до Бога, отримати любов, прощення і дійсно мати тоді веселі, позитивні почуття до Бога. Тобто любити Бога – це мета, а шлях до того не такий простий.

Василина Думан,

Західна інформаційна корпорація


Джерело:  Мандрівники Христа Царя