Для багатьох християн людський аспект Церкви є страшним згіршенням.
Вони би всіма силами хотіли звести Церкву тільки на Божественну
установу, позбавлену всього людського. Але в цей же ж таки час самі
забувають про те, що з одного боку і вони є частиною Церкви, і що вони
також люди, і також грішні. Для остудження таких ревних варто би було
процитувати слова протестантського проповідника минулого століття Дерека
Прінса: «Я не знаю жодної досконалої спільноти. Якби я таку знайшов, я
би відразу став її членом. Але оскільки я недосконалий, то і ця
спільнота разом зі мною стала б недосконалою». І це щира правда.
Сам Христос пророкував, що до кінця часів у Церкві ростимуть разом і
кукіль і пшениця (Мт. 13, 24-30), і шукати Церкву, в якій би була сама
досконалість і святість, значить не вірити словам самого Спасителя.
Кажуть, що людина помстилася Богові за те, що Він створив її на Свій
образ і подобу, і створила собі Бога на свій образ і подобу. І не
потрібно далеко ходити, щоб підтвердити собі цей факт. Треба тільки
поговорити з кількома людьми, декларованими християнами, щоб
переконатися, що кожен з них має власне уявлення про Бога. Щось
подібного є і з Церквою, яку Бог заснував. І знаком того, що кожен
«будує» собі «церкву» по власних лекалах, є роздробленість
християнського світу на чисельні конфесії, які часто кардинально
різняться одна від іншої.
Багато є тих, хто прагне Церкву звести тільки на людську установу,
змусити Її функціонувати як чисто людське суспільство, примінюючи на Неї
досягнення модерної психології, соціології, антропології і тому
подібне. Забуваючи, що Вона насправді є відображенням ситуації
Христової. Так, як Христос є Богочоловіком, так і Церква, Ним заснована,
є не тільки спільнотою людей, але й Божественною установою.
Цей дуалізм буття Церкви для багатьох є великою спокусою. Легше звести
Її до Божественної надлюдської установи, «переселивши» Її у світ
містичного досвіду, або звести до чисто людської установи безпосередньо
підпорядкувавши Її законам функціонування всіх людських суспільств. І
такий еклезіальний монофізитизм (тільки Божественна установа) чи
еклезіальний аріянізм (тільки людська установа) не є якогось занадто
теоретичного, спекулятивного характеру – ні, такі єресі зараз не в моді.
Але ці два, здавалося б, протилежні уявлення про Церкву зараз є
надзвичайно поширеними не тільки в нас в Україні, але й у світі. Вони,
подібно до сучасного практичного атеїзму, не шукають свого теоретичного
богословського оправдання, вони просто функціонують, будучи частиною
якоїсь ідеології.
І що найцікавіше – корінь в них єдиний – несприйняття дуальності буття
Церкви, яка, будучи Божественною установою, складається з недосконалих
людей, незважаючи на те, яку службу в Церкві вони виконують. І тут
реальним і раціональним прикладом віри для «згіршуючихся» є
славнозвісний Боккаччівський паризький єврей з «Декамерону».
Ми, що живемо у суспільстві, яке більш-менш толерантно відноситься до
нашого християнства, можемо собі дозволити «розкіш» бавунькатися у
суперпрофесіоналів чи суперкритиканів. Маємо Церкву, маємо священиків,
за наше християнство нас ніхто не б’є і не принижує. Але християни
країн, де Церкву переслідують, вочевидь, не мають такої «розкоші».
Хоча й смутно, але все ще можу пригадати собі часи Підпілля, коли
зустріч з священиком була неначе зустріччю з самим Богом. Не тому, що
вони, підпільні священики, усі були суперсвятими і супердосконалими. Ні.
А тому, що вони були рідкістю. Вони були для нас надзвичайним Божим
даром – людьми, через яких Сам Бог давав нам розгрішення і годував Своїм
Тілом і Кров’ю, хрестив, вінчав і таємно запечатував гроби вірних.
Але, очевидно, такою вже є людська природа. Коли ти голодний, то й
кусок черствого хліба видається найрозкішнішою потравою. Але коли щодня
їси шинку, ну то з часом і вона проїдається.
А варто би було таки вміти цінувати і черствий хліб…
Цього тижня якраз прозвучали слова отверезвляючі, слова Вселенського Архиєрея Бенедикта ХVІ, який, вітаючи духовенство і мирян Бамбергзьскої єпархії з її 1000-літтям, зазначив, що Церква не є групою за інтересами, місцем для спільних заходів або формою політичної спільноти, керованої світськими і політичними правилами або тимчасовими засобами. Як зазначив Папа, Церква не є якимсь громадським організмом, але діє від імені Христа. Він сам об'єднує віруючих у спільноти повного життя.
Це слова актуальні й для нашого українського християнства.
Цікаво, що в католицькому світі прозвучала ще одна актуальна для
українських католиків думка і то з вуст людини, яка живе у суспільстві,
де за приналежність до християнства можна накласти головою.
«Як східні християни маємо щодо мусульман та інших народів особливу
місію. Ми повинні передати їм вартості Заходу. Очевидно, не
секуляризацію, а права людини, релігійну свободу, повагу до іншого,
навіть тоді, коли він не поділяє моїх поглядів. Наприклад, в Сирії
посередниками можуть бути лише християни. Бо їм не розходиться у владі,
бо вони добре знають, що ніколи її не здобудуть. Але лише вони єдині
можуть вказати помилки обох сторін. Сказати урядові, що авторитарна
влада є неприйнятною, що він зробив помилку на початку, відкидаючи чи
відсуваючи в часі будь-які реформи. Але християни теж повинні сказати
опозиції, що вона занадто ґвалтовно зреагувала на поставу уряду, що
занадто швидко взялася за зброю» - сказав о.Саміл Халіл Самір ТІ, єгипетський єзуїт та ісламолог.
Для українських католиків варто тільки слово «мусульмани» замінити на
слово «православні», бо виховані комуністично-візантійською РПЦ вони
тяжко усвідомлюють собі, що позитивні цінності Заходу – це є насправді
надбанням усього християнства, оскільки саме ці цінності відображають ту
максиму нормальних людських взаємин, які Бог заклав у нашу природу. Але
не тільки православні мають з цим проблему. Це є проблема всього
українського суспільства, яке ніяк не може позбавитись тіней минулого
тоталітаризму. Властиво ми католики маємо доносити ці цінності до
українського загалу, щоб закласти фундамент здорового суспільства.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар