26.03.2012р. Б. / «Християнофобна» Європа і «боголюбива» Україна

 

Стара Європа вже давно заслужила собі фаму християнофобного регіону. Не раз і не два «великі» європейці з великим ентузіазмом, підбадьорені толеранцією усіх і кожного, звісно, окрім християн, пробували загнати європейських християн в мишачу нірку, і щоб вони навіть звідти носа не вистромлювали. Оприлюдненні нещодавно дані Центру спостереження за нетерпимістю і дискримінацією щодо християн у Європі стосовно 180 випадків дискримінації та утиску християн у Європі у 2011 році змушують поглянути на Європу, колиску християнської цивілізації, зовсім інакшими очима. Слід зауважити, що 180 випадків – це тільки ті, які працівники Центру вивчили. Франція, Великобританія, Нідерланди – лідери у цьому. І це зважаючи на те, що у Великобританії існує офіційна державна церква Англії (англіканська церква).

Такий невтішний стан речей використовують різні квазіхристиянські ідеологічні групи для антиєвропейської риторики. Особливо подібні аргументи полюбляють у нас, в Україні, прихильники «русскава міра». Цікаво, що часто прагнуть виставити ЄС, як таку собі антихристиянську наддержаву, яка має в кінцевому результаті розродитися Антихристом.

Те, що антихристиянство не є офіційною ідеологією ЄС, виявлялося уже не раз. І цими днями ми могли спостерігати нехарактерну для Європи реакцію, чи, краще сказати, реакцію, до якої ми не звикли. Президент Європейської Ради Герман ван Ромпей та президент Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу 20 березня оприлюднили Спільну заяву проти релігійної нетерпимості. «Ми рішуче засуджуємо останні напади проти низки релігійних громад в Європі та за межами Європи. Будь-яка форма переслідування і акти насильства щодо релігійних громад не повинні мати місця в Європі та й у світі», – заявили високопосадовці європейської спільноти.  Така рішуча заява мала би відкрити очі європейським обивателям на правду про те, що офіційні органи ЄС ніколи не вимагають від влад окремих країн утискати своїх громадян, сповідників Христа. Адже часто антихристиянські дії влади окремих європейських країн оправдовують міфічними вимогами Європи, які, до речі, ніхто ніколи  так і не підтвердив і не озвучив.

Євроантихристиянство є, скоріше, надбанням ліберальної групи європейських політиків, аніж явищем дирегованим спільними європейськими установами. І тому є ще одне підтвердження. За логікою антиєвропейських квазіхристиянських кіл, Європейський суд з прав людини мав би віднести «право» на гомо-«шлюб» до людських прав. Але він вчинив зовсім протилежне. «Право» на гомосексуальний «шлюб» не належить до прав людини, тому держава, яка не надає такої можливості або її забороняє, не порушує людських прав, – таким є вирок Європейського суду з прав людини у  Стразбурзі. Це підтвердження прецеденту 2010 року, коли той самий суд визначив у своєму вироку, що Австрія не порушує права людини відмовою у реєстрації гомо-«шлюбів».

Отже, джерело європейської християнофобії слід шукати в ліберальному, масонському, ґей-лобі, а не в євроінституціях. Ніхто не винен, що європейські християни не стають до оборони своїх прав, а дозволяють антихристиянам постійно збиткувати ся над собою. Але цим також здійснюються і Христові слова: «Діти цього світу мудріші, в їхньому роді, від дітей світла» (Лк. 16, 8с). Очевидно, що варто європейським християнам задуматися над своєю поведінкою і перестати толерувати напади на власну віру.

Тому заборону на хрести і Біблії в часі футбольного Євро-2012 не слід приписувати антихристиянству єврочиновників, а дурості організаторів цього спортивного дійства.

Прикладом того, що держави, які відкрито сповідують анти християнство, можуть усе ж таки з належною толерантністю відноситися до своїх громадян католиків, свідчать дві латиноамериканські країни: Мексика, де масонська Конституція країни не дозволяє чиновникам звертатися до Папи інакше, аніж «пане Рацінґер», та марксистська Куба. І це незважаючи на те, що Святіший Отець Бенедикт ХVІ закликав кубинців відмовитись від марксизму, називаючи цю ідеологію такою, що не відповідає дійсності. Направду, декому в Європі потрібно повчитися релігійної толеранції і шанобливого ставлення до релігійних переконань інших. І не лише в Європі…

А тим часом в Україні черговий скандал на реляції «Київ – Брюссель». І до того ж, не просто політичний скандал, до яких ми за останніх кілька років звикли, а скандал за участю найвпливовіших релігійних організацій України. Після довгої відсутності державно-конфесійного діалогу раптово відбулась зустріч президента України та представників Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Ні для кого не секрет, що європейські політики вважають, що ця зустріч відбулася тільки для того, щоб унеможливити зустріч представників Ради з єврочиновниками. Якби там не було, чи цю зустріч зумисно зорганізували, щоб зірвати візит, чи ні, але сама собою вона була не конче чемно організована. За два дні до цього українські чиновники надіслали запрошення на позачергову зустріч президента з лідерами конфесій і навіть не повідомили учасників про порядок денний, неначе це такі собі дрібні чиновники президентського апарату. Хоча навіть і до дрібних чиновників глава апарату мав би мати хоч мінімум поваги. Але президент (чи його оточення), висловлюючи неповагу до глав найвпливовіших українських конфесій, фактично показав свою неповагу до віруючих громадян України, яких представники Ради церков репрезентують. Така відверта неповага до Глав українських конфесій особливо контрастно виглядає на тлі декларативної «боголюбності» нашого політикуму.

Але всяке може бути. Можливо, дійсно виникли якісь екстрені обставини, які вимагають зустрічі глави держави з Главами конфесій. Однак… Нічого такого на цій зустрічі не було. Що більше, президентський посил про економічні дива якось зовсім не вписувався у формат зустрічі – зустрічі з релігійними діячами. А президентський ляп про те, що на весну «разом з природою оживають високі моральні якості людей чи суспільства», викликає справжнісінький шок. Тобто президент України переконаний, що люди і суспільство стають моральними тільки на весну і що це є нормальний природній цикл, чи що?

Про те, що поведінка президента була нечемною і недоречною, у надзвичайно ввічливій формі зробив зауваження президенту Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук. У своєму слові Глава УГКЦ передусім висловив здивування членів ВРЦіРО тим фактом, що про зустріч з Президентом їх було повідомлено за два дні до її проведення, а сама зустріч призначена на той день, коли мав розпочатися офіційний візит делегації ВРЦіРО до Брюсселю. У своєму виступі Предстоятель УГКЦ також наголосив на необхідності розвитку державно-церковних стосунків, що «є важливим чинником гармонійного розвитку нашої країни». Він підкреслив, що сьогодні у нашій державі часом відчувається гостра відсутність діалогу між владою та різними частинами громадянського суспільства. «Розвиток діалогу дозволить знімати ту напругу у суспільстві, яку сьогодні спостерігаємо», – наголосив Глава УГКЦ. Говорячи про міжнародний вимір діяльності Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, Блаженніший Святослав наголосив, що її українській владі не потрібно боятися. «Метою нашої заплановані поїздки до Брюсселю є демонстрація євроінтеграційних прагнень громадян України». Він наголосив, що українська держава має бути зацікавлена у таких контактах, адже вони служать розвитку європейської перспективи України. Блаженніший Святослав висловив сподівання, що про планові зустрічі з Президентом їх учасників повідомлятимуть щонайменше за тиждень до їхнього приготування та стосунки між органами влади та представниками Церков будуватимуться на паритетній основі. Залишається подіватися, що президент усе-таки врахує ці зауваження.

А те, що президентська зустріч з Главами українських конфесій самі конфесії сприйняли, як пусту і некорисну, свідчить «Звернення Всеукраїнської Ради Церков до Президента України Віктора Януковича» від 21.03.2012, оприлюдене у ЗМІ 22 березня, в якому члени Ради перераховують реальні проблеми у взаємостосунках держави та конфесій в Україні, що про них на зустрічі 21.03.2012 навіть не йшлося.

І дійсно, проблеми у державно-конфесійних стосунках в Україні значно більші та систем ніші, аніж європейська християнофобія. Звісно, мене, як католика, найбільше болить те, що Україна одна з небагатьох держав Європи немає врегульованих стосунків з Ватиканом. Адже навіть маленька православна Чорногорія, де католиків, як кіт наплакав, уже майже готова до підписання Конкордату з Апостольським Престолом. А найбільша європейська країна, де католики становлять майже 9% населення, до того ж більшість з них компактно проживає на заході країни, і немає якогось договору з Ватиканом, і навіть вочевидь не вважає це за потрібне.

На тлі постійних утисків католиків в Україні відсутність конкордату з Ватиканом виглядає особливо зловісно. Держава Україна не готова брати на себе хоч якісь зобов’язання стосовно прав католиків в Україні, а що більше, закріпити їх міжнародним договором. Така ситуація рано чи пізно має принести не зовсім добрі плоди. Дай Боже, щоб цьому вдалося завчасу зарадити.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

24.03.2012р. Б. / Роздуми над Євангелієм Четвертої неділі Великого Посту

 

Мр. 9, 17-31

17 І відказав йому один з народу: Учителю, привів я до тебе сина мого, що має німого духа, 18 і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев'яніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли. 19 Він же у відповідь каже їм: О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но його до мене. 20 І привели його до нього. Скоро дух угледів його, притьмом того затряс, і повалившись той на землю, запінившися, почав качатися. 21 Спитав же його батька: Скільки часу, як це йому сталося? - З дитинства, - відповів той. 22 І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним. 23 Ісус же каже йому: Щодо того - якщо можеш - то все можливо тому, хто вірує. 24 І вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: Вірю, поможи моєму невірству! 25 Ісус же, бачивши, що збігається народ, погрозив нечистому духові, кажучи: Німий та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього й не входь більше в нього. 26 І, закричавши та сильно його стрясши, вийшов з нього. І наче змертвів той, тож многі казали: Вмер він. 27 Але Ісус, узявши його за руку, підвів його, і той устав. 28 Коли ж увійшов у дім, то учні його питали його насамоті: Чому ми не могли його вигнати? 29. Він відповів їм: Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом. 30 Вийшовши звідти, проходили крізь Галилею, і він не хотів, щоб будь-хто знав. 31 Навчав бо своїх учнів і казав їм: Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб'ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне.

Євангельська перікопа про оздоровлення глухонімого розпочинається таким собі географічним повідомлення про Ісусову подорож: «І знову, покинувши країну Тирську, прийшов через Сидон над море Галилейське у межі околиць Десятимістя» (Мк. 7, 31).  Таке повідомлення євангелиста Марка виглядає дуже дивним. Ісус не повертається до країни Ізраїлевих синів, а заглиблюється у поганську територію, обходячи північне узбережжя Галилейського моря та повертаючись у Галилею зі Сходу. Щоправда, Він не залишає меж Землі Обіцяної Богом синам Ізраїлевим, але проходить через терени, які у цей час заселяли погани.

Його проходження поганськими краями неначе наперед звіщає, що світло Євангелія не має залишитися лише власністю Ізраїлю, воно має засяяти також і поганським народам. Уже наперед Ісус сповіщає, що усі люди покликані до спільності з Ним у Небесному Царстві. Вже заздалегідь Ісус говорить про універсальну місію Католицької Церкви, яку Він послав до всіх народів.

Ми ж , українські християни, часто уподібнюємося до ізраїльтян Ісусового часу, схиляючись до закритості у рамках власного етнокультурного та національного простору. Найбільше до чого ми часто прагнемо  – сповіщати Євангеліє своїм ближнім, ну, максимально – на Сході України. Якщо і є герої віри серед нас, готові сповіщати Євангеліє українцям, розсіяним у східній діаспорі – то це окремі приклади й максимальне досягнення нашого емісійного духу. Сповіщати Євангеліє московитським атеїстам чи далеким поганам – ну, це не для нас. Ми навіть не задумуємося над такою можливістю. І це не є хворобою виключно українських греко-католиків – це хвороба усіх українських християн. І на тлі цієї закритості поривання декого з українців сповіщати Євангелію «безбожному», але ситому Заходу виглядають направду смішним і мало прихованим бажанням жити у ліпшій економічній ситуації.

Більшість католицьких місій у світі, які активно звіщають Євангеліє поганським народам, потребують не лише наших молитов, але й наших матеріальних ресурсів, нашої заангажованості й присутності на теренах. Але ми про це навіть не роздумуємо. Нам навіть до голови не приходить, що можна брати хоч якусь участь у місії Церкви серед поган. Християни Заходу, обмежуючи себе в часі Великого Посту, часто зекономлені на цьому гроші жертвують на різні діла милосердя, але також і на католицькі місії у світі. Чому б і нам не задуматись принаймні над такою участю у місії церкви серед поган, можливо, це могло би бути одним з середників пробудження емісійного духу серед нас?

А що Церква добре розуміла і розуміє місійний натяк цього тексту свідчить і те, що випадок з глухонімим і Візантія, і Рим ввели до обрядів хрещення.

У візантійській хрестильній традиції перед уділенням властиво самого Таїства хрещення священик, помазуючи серед іншого і вуха оглашенного, каже: «На слухання віри і прийняття божественного Євангелія – нехай буде відкритий слух його (її)». Римська традиція тут є виразнішою. Уже охрещеному священик доторкаючись уст і вух, говорить: «Господь Ісус, який дав глухим слух, а німим мову, нехай уділить тобі, щоб ти міг (могла) приймати Його слово своїми вухами і визнавати віру на хвалу і славу Бога Отця. Амінь». Що більше, цей коротенький обряд у римських Ритуалах носить назву «Ефата».

Отже, якщо візантійська традиція лише натякає, то римська виразно вказує на євангелізаційний смисл цього оздоровлення, про яке говорить нам цього разу недільне Євангеліє.

Також саме оздоровлення глухонімого не відбувається привселюдно. Ісус відводить його в бік і там оздоровлює. Ісус уникає театральності й спектакулярності. Оздоровлення є таїнством, участь у якому не беруть маси. Маси лише бачать його плоди. До того ж, Ісус забороняє людям говорити про це. Він вочевидь прагне уникнути пустого сензаціоналізму, Його не цікавить екзальтована хвала мас. Тому перед тим, як прийняти когось за автентичного божого чудотворця, варто поглянути – чи прагне він відомості, популярності, слави. Не варто бігати за сенсаціями – там нема Бога.

Те, що робить Ісус – дає глухому слух, а німому мову – є ніщо інше, як здійснення пророцтв Ісаї, що сповіщає прихід месіанських часів: «Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки» (Іс. 35, 5–6), та: «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29, 18–19). Що більше, Сам Ісус ці знаки проголошує знаками приходу Месії: «Почувши у в'язниці про діла Христові, Іван послав його спитати через своїх учнів: “Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?” У відповідь на це Ісус сказав їм: “Ідіть і сповістіть Івана про те, що чуєте й бачите: Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина. Щасливий, хто через Мене не спотикнеться”» (Мт. 11, 2–6).

Саме ці знаки приходу месіанських часів є і знаками присутності Царства Божого у Церкві. Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина! Скільки ж чудесних знаків чинили і чинять святі Церкви, потверджуючи істинність її послання! І то не лише за свого туземного життя, але й після свого переходу у блаженну вічність!

Не раз і не два ставалися і стаються чудесні оздоровлення при уділенні Святих Таїнств?! Не один раз сталися чудесні знаки під час молитви священика чи мирянина?! Таких випадків є безліч!

Однак є і ті, що Ім’ям Ісусовим чинять чуда, але до Церкви не належать, а поширюють про Неї різні плюгаві вигадки і неправди. Але про таких вже сам Христос сказав, що місце їхнє у вогні невгасимому (див. Мт. 7, 21–23). Бо коли й вершать чудесні знаки, а перебувають у беззаконні, то не звіщають правдиво Добру Новину – автентичне Євангеліє, берегти яке Христос доручив Церкві, Яку Він заснував на св. апостолі Петрі (див. Мт. 16, 17–19).

Ми, католики, маємо унікальний привілей – належати до Церкви, що Її заснував сам Ісус Христос, належати до Церкви, Яка єдина з поміж християнських конфесій має усю повноту середників для осягнення спасіння. Чи вміємо ми це цінувати? Чому ж шукаємо розв’язання своїх проблем десь поза Христом і Його Церквою? Чому легковажимо своєю приналежністю до вибраного народу Божого?

Мусимо зробити щирий іспит власного сумління. Поглянути у своє серце, переоцінити своє життя. Мусимо у цих нелегких часах для нашого народу знайти у собі вірність Христу і Його Церкві, щоб з Божою допомогою стати на твердий фундамент автентичної Євангельської істини і так могти допомогти іншим та віднайти потрібний місійний жар. Лише через автентичне християнство ми отримаємо можливість реально допомогти собі й своєму народові та стати світлом для тих, що Христа ще не знають або Його не прийняли!

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело: Мандрівники Христа Царя

21.03.2012р. Б. / Гріх християнського ідолопоклонства, або І бог на власний образ і подобу

 

Саме словосполучення «християнське ідолопоклонство» на перший погляд виглядає, як оксиморон «кипучий лід», – повним абсурдом. На жаль, цей повний абсурд є реальністю життя чималої кількості християн. Це не є зовсім очевидне ідолопоклоніння, а прихована тонесеньким шаром побожності реальність. І властиво в цьому її велика небезпека – відразу не побачиш.

Здавалося б, християнство, як найвища форма єдинобожжя, мало би бути серйозним фільтром для таких реалій. Але насправді відбувається дещо інше. Є один напівжартівливий, а напівсерйозний вислів: «Бог створив людину на Свій образ і подобу, а вона йому відімстила тим самим – створила собі бога на свій образ і подобу». Дійсно, люди дуже і дуже схильні створювати собі свого, приватного бога, хоча і використовувати при цьому християнську термінологію. Ще Іван Франко помітив цю здатність у нашому народі: «І яка, врешті, подібність між сильними концепціями християнської догматики і релігійними віруваннями нашого люду з його наївним дуалізмом, що однаково відноситься до Бога і до чорта, з його чортами, що сидять у болоті і зводять п’яних людей на бездоріжжя, і яких може висміяти та обдурити мало що спритний селянин?» [1]  Тобто: концепція Бога у більшості людей Франкового часу в Галичині не відповідала християнській концепції Бога.

Ну добре, а може, це змінилося від того часу, може, це було явищем питомим для тої далекої епохи? І зрештою, яке це відношення має до ідолопоклонства? Ну було/є неправильне уявлення про Бога, а хіба це ідолопоклонство?

Щоб відповісти на питання про те, чи змінилося щось з Франкового часу, жителеві села варто послухати своїх односельчан, а жителеві міста – своїх сусідів. Варто спровокувати розмову, поспостерігати за народним життям, щоб відкрити і побачити, що тотальна непрокатехизованість нашого народу і вірність народним забобонам принесли свої отруйні плоди. Народ собі малює Бога так, як йому це подобається.

Інша річ, яке має відношення неправильне уявлення про Бога до ідолопоклонства?

Тут мусимо опертися на слово, яке нам Бог об’явив – на Святе Письмо, на Біблію.

Коли розпалося старе Ізраїльске царство на двоє, на Юдею й Ізраїль, тоді з політичних мотивів ізраїльський цар Єровоам І побудував для ізраїльтян дві святині: одну в Дані, а другу в Бетелі. І поставив там золотих тельців. А що не хотів Єровоам запроваджувати в Ізраїлі якогось незнаного культу нового бога, а лише зреформувати ягвізм, свідчить нам і сама Біблія: «Досить вам підніматися у Єрусалим! Ось, Ізраїлю твій Бог, Який тебе вивів із землі єгипетської» (1 Цар. 28b). Якби Єровоам хотів увести культ якогось інакшого бога, то хіба б не повстав Ізраїль? Якби Єровоам відкинув Ягву, то хіба просив би Божого чоловіка, щоб заступався за ним перед Ягвеом (див. 1 Цар 13, 6)? Якби Єровоам відкинув Ягву, то хіба посилав би свою дружину за порадою до пророка Божого Ахії (див. 1 Цар. 14, 2–3)? Очевидно, що Єровоам залишився ягвістом, почитателем Єдиного. Але з уст чоловіка Божого чуємо засудження культу в Бетелі (див. 1 Цар. 13, 2–5), а Божим знаком було те, що жертовник тріснув і вугілля від спаленої жертви розсипалось по землі (див. 1 Цар. 13, 5). У всіх народів і в усіх часах такий випадок був знаком того, що божество відмовилось приймати жертву. Вже у самому старті бетельського святилища Бог показує – Мені це не миле, я не приймаю тут жертви. До того ж, наказ чоловікові Божому з Юдеї, який пророкував проти бетельського жертовника, Бог заборонив будь-що їсти чи пити в Ізраїльському царстві (див. 1 Цар. 13, 7 – 9). Такого не можна було чинити пророку в землі оскверненій. Актом Єровоама земля північного Ізраїлю була осквернена! Бо Єровоамів вчинок був побудженням до гріха (див. 1 Цар. 12, 30). Якого гріха? Чому Біблія оцінює ізраїльських царів перш за все через гріх Єровоамів?

Гріх Єровоама нічим не відрізняється від гріха Арона й ізраїльтян під Хоривом (Вих. 32, 1–6). І тут Арон, як і Єровоам, представляючи золоте теля ізраїльтянам каже: «Ось, Бог твій, Ізраїлю, який вивів тебе з землі єгипетської» (Вих. 32, 4с), а свято на честь теляти Арон називає святом на честь Ягве (див. Вих. 32, 5). І в цьому випадку Бог виявляє своє невдоволення вчинком Свого народу (див. Вих. 32, 7–10). Що більше, цей вчинок Біблія трактує як акт ідолопоклонства (див. Вих. 32, 25).

Тут не йдеться про відступлення від поклоніння Єдиному Богові, а про неправильність цього поклоніння, яке випливало з неправильності уявлень про Нього. Адже якщо нема правдивого знання про Бога, то і нема правдивого культу. І хоча те, чому покланяються, ще називається Божим Іменем – правдивим Богом воно не є. Такий культ стає культом когось інакшого, але не культом Бога. У такому випадку Бога підміняють іншою сутністю. Що більше, культ різних богів у подобі бика був дуже поширений у всьому Близькому Сході. І це було нагодою до гріха для Ізраїльтян – бетелський та данський тельці легко могли бути ідентифіковані, як ханаанські ваали. Легко було ізраїльтянам почати уявляти собі Ягву подібним до ханаанського Ваала. Тому-то й Бог через пророка Ахію каже Єровоаму, що він запровадив культ нових богів (див. 1 Цар. 14, 9).

Єровоамове опредмечення Бога, зведення Його до образу бика – це прямий шлях до перетворення Бога на предмет, яким можна маніпулювати, якого можна використовувати для власних цілей. А це вже – магія. Це вже повна деградація релігії. А Бога у такому випадку зводять до ідола, до мертвого бога, яким можна користуватися для задоволення власних бажань.

Саме проти таких зловживань і спрямований Божий наказ: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидять мене…» (Вих. 20, 4–5), та повторення цього ж таки наказу: «Не робитимеш собі ніякого тесаного боввана, подобини того, що на небі вгорі, ані того, що на землі внизу, ні того, що у водах під землею. Не падатимеш ниць перед ними й не служитимеш їм, бо я – Господь, Бог твій, ревнивий Бог, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління, тих, що ненавидять мене…» (Втор. 5, 8–9).

Тут включено дві речі – не зводь Бога до предмету та не служи, тобто не покланяйся жодним зображенням.
Те, що наш переклад окреслює «не падатимеш ниць» і «не служитимеш їм», є досить віддаленим перекладом гебрейських слів. Перше з цих слів, що перекладене «не падатимеш ниць», походить від кореня, який означає «виникнути, встати, піднятися, нехай буде відоме, нехай буде дане». А стоїть у такій породі дієслів старогебрейської мови, що означає дію, яка спрямована на осягнення власних інтересів, або дію, звернену на себе, чи дію вдавання чогось. Тобто те, що перекладено у цьому випадку як поклоніння, падання ниць перед божеством, можемо перекласти не лише «не падатимеш ниць», але також і «не поклонятимешся їм, як Богу».

А «не служитимеш їм» походить від кореня, що означає «тяжко працювати, бути рабом» та стоїть у породі, яка означає дію побудження від чогось/когось, дозволу на дію від когось, надання об’єкту якихось якостей. Тобто можемо це слово у цьому випадку перекласти, як «не даватимеш, щоб вони тебе побуджували до рабського їм служіння».

Отже, бачимо, що тут немає заборони зображати Бога, як би це хотіли бачити у цьому випадку неопротестантські деномінації. Тут все ж йдеться про заборону спроб інструменталізації Бога. Тим більше, що старі народи уявляли собі, що маючи чиєсь зображення – маєш і магічну владу над цією особою. Доречно згадати, що магія вуду саме на такому уявленні й ґрунтується.

Але також тут йдеться і про заборону бути слугою будь-кому чи будь чому, окрім Бога, та заборону віддавати Божеську честь будь-кому, окрім як Богові, що більше, перекладено на наш індоєвропейський менталітет – заборону уявляти собі Бога, як щось, що Богом не є.

Що це саме так, нам підтверджує і старогрецький переклад (мається на увазі Септуагінта) гебрейського тексту цих місць, який Божу заборону не зводить до роботи над предметами, а до надання цим предметам божественних атрибутів.

І саме у цьому дусі Церква трактує почитання ікон та зображень Бога, ангелів і святих.

Критикуючи єпископа Серене з Марселю за знищення зображень святих, св. папа Григорій І Великий (Двоєслов) у 600 році каже: «Нам доповіли, що ти розбив зображення святих, оправдовуючи це тим, що їм не можна покланятися. І ми підтверджуюмо, що їм не можна поклонятися, але ти не вчинив добре… Бо що є для писемних текст – це для неписемних зображення… Не забороняй, отже, якщо хтось хоче робити зображення святих, але на всякий спосіб уникай будь-якого поклоніння зображенням.» (DH 477) [2]  Про те, що Церква не навчає поклонінню іконам, а лише їх використовує, щоб допомогти нам пригадати того, хто там зображений, писав Папа Григорій ІІ візантійському цісарю-іконоборцю Леву ІІІ десь між 726 і 730 роками(див. DH 581). Допускаючи і підтверджуючи почитання зображень Бога, ангелів, святих, Церква на ІІ Нікейському соборі разом з св. Василієм Великим, цитуючи цього Отця Церкви, зазначає, що віддаючи шану зображенню, віддаємо шану і прамоделі (див. DH 601). Але Церква наголошує, що навіть зображенням Бога не можна віддавати поклоніння, бо поклоніння напряму належить тільки Богові (див. DH 601).

Отож, не ікони, фігури чи образи ображають Бога. І не їх Він розглядає, як предмети ідолопоклонства, звісно, лишень під умовою, що їм не віддають поклоніння, котре лише Богові належить. А неправдиве розуміння Бога – рівнозначне до ідолопоклонства.

А скільки людей з поміж нас, християн України, прагне отримати правдиве пізнання Бога? Скільки ж то християн в Україні задовольняються різними карикатурними уявленнями про Бога, поклоняючись насправді своїй заблудлій фантазії?

Чи прагнемо ми бодай почати виходити з цього стану?

Погляньмо у те уявлення про Бога, яке має багато вірних: старий бородатий дід, який сидить на небесній хмаринці, де Його нічого не обходить. Він собі насолоджується співом ангелів і святих. Він, так би мовити, на пенсії. Лише коли хтось вже дійсно щось вчудить – тоді Він такого карає. Або ще гнітючіша картина. Бог, такий собі садист, тільки і чекає, аби нас покарати за якийсь переступ. Його головне завдання – бути строгим, але справедливим суддею, карати винних, встановлювати справедливість, підтримувати порядок.

Та й про Ісуса не менш цікаве уявлення. Він колись Утілився від Вседіви Марії, жив на землі, творив чуда, був добрим, помагав людям, помер, воскрес і втік на Небо, прийде час, і Він повернеться на землю і грішників люто покарає. Про Духа Святого взагалі ніякого уявлення – максимально – голуб, який літає.

Щоправда, можна щось вициганити від Марії або якогось святого. Але для того, треба їх якось підкупити: поставити свічку в церкві, відбути якесь тяжке паломництво, якщо проблема, яку треба вирішити тяжка. Або щось ще вигадати.
Час від часу якийсь святий чи ангел може вскочити на допомогу, якщо йому цього, звісно, заманеться.

А взагалі-то, тільки чорт може дати багатство і здоров’я, вирішити проблеми пиятики, сімейного неспокою. Тому «нормальний» шлях пересічного українського християнина у випадку проблем – ворожка, бабка, ворожбит, характерник, екстрасенс чи хтось з цього загону. Дарма, що кожен свідомо чи підсвідомо знає, що за тим стоїть чорт. «Якось потім буде. Отримаю то, шо мені треба, і піду скажу на сповіді священику. І справа вирішена. Бог простить», – роздуми таких клієнтів.

От такий пантеон пересічного українця, який себе називає християнином. Це більше має спільного з грецькими чи слов’янськими богами, аніж з Богом Біблії і Церкви і з ангелами Божими і святими. Правдивим уявленням про Бога, про Церкву, про Таїнства тут і не пахне. Тут під тонесенькою кірочкою християнства приховане таке поганство, яке, напевно, ханаанцям навіть і не снилося.

Таке викривлене поганське уявлення про Бога породжує масу забобонів, забобонних звичаїв та практик.
У нас в народі ціла система «побожних» забобонів з таким розгалуженням, правилами, обрядами, таким хаосом і одночасною систематизацією, що етнографу цілого життя замало, щоб це усе описати. Тільки українське весілля та похорон до сьогоднішнього дня є справжньою антологією для того, хто хоче вивчити народне поганство. А де вже все решта! І навіть серйозні науковці використовують вивчення наших народних традицій і обрядових пісень для серйозних, науково обґрунтованих реконструкцій народного слов’янського поганства.

Знаємо зі Святого Письма, з науки Церкви, з творів святих, що за поганством стоять сили пекла. То може вже досить давати їм панувати у нашому Краї? Може, вже нарешті прийшов  той час, щоб через клопітку католицьку просвіту, через молитву і жертовність  допомогти нашому люду відректися забобонів, прийняти істину про християнського Бога, допомогти йому нарешті вирватися з його поганської та совєтської спадщини? Адже якщо Бога так засмучує неправдиве бачення Його з боку Його народу, що Він аж у своїй справедливості мусить допустити кару, то чи маю я любов до себе, не перебуваючи у правдивому богопізнанні; чи люблю я своїх ближніх, свій народ, якщо мене не болить його доля, можливо, зумовлена гріхом «побожного» ідолопоклонства – викривленого бачення Бога.

Час Великого Посту – досконалий час, щоб самого себе спитати: яке моє знання про Бога, чи воно правильне, біблійне, католицьке; що роблю я особисто, щоб допомогти своєму народу спізнати правдивого Бога до кінця, вирватися з пут забобонів і викривленого бачення Бога, ангелів, святих, Церкви, Таїнств?

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Мандрівники Христа Царя