КАТЕХИТИКА-I: питання

ЛЮБОВ

ЛЮБОВ – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

Показ дописів із міткою питання. Показати всі дописи

вівторок, 6 березня 2012 р.

06.03.2012р. Б. / Важкі питання: Чи існує справжній образ Ісуса?

ПИТАННЯ: Чи існує справжній образ Ісуса Христа?

ВІДПОВІДЬ: Спробуємо відповісти на це запитання, зіславшись на історію всім відомої Туринської Плащаниці.

Плащаниця, що знаходиться у Туринському катедральному соборі, – це лляне полотно, на якому відбився подвійний слід від людини, яка померла внаслідок довгих катувань, що завершилися розп'яттям. Біля відбитка є дві чорні лінії та кілька розривів: це сліди пожежі, яка завдала шкоди Плащаниці у Шамбері у 1532 році.

За переказами, мова йде про полотно, про яке написано в Євангелії. У нього загорнули тіло Ісуса для поховання. Хоча традиція стверджує, а численні наукові дослідження підтверджують, що йдеться про те саме полотно, поки що не можна сказати, що це доведено остаточно.

Але можна з точністю стверджувати, що Плащаниця з відбитим на ній образом безпосередньо спрямовує нас до роздумів про трагічну реальність страждань Ісуса Христа. Ось чому Папа назвав її «дзеркалом Євангелія».

Перші точні документальні відомості, що стосуються Туринської Плащаниці, датуються серединою 14 століття, коли Жеффруа де Шарні, доблесний лицар і людина глибокої віри, помістив полотно у храмі, збудованому ним у 1353 році в Ліре у Франції.

У першій половині 15 століття, у розпал Столітньої війни, Маргеріт де Шарні забрала полотно з церкви у Ліре (це сталося у 1418 році) і разом з ним вирушила у подорож Європою. Вона була прийнята при дворі герцогів Савойських, яких знали як її батько, так і її другий чоловік Де-ла-Рош. Саме за таких обставин відбулася передача у 1453 році Плащаниці, в контексті цілої низки правових актів між герцогом Людовіко і Маргеріт, родині Савойя.

Починаючи з 1471 року блаженний Амедей IX, син Людовіко, почав роботи з оздоблення і розширення каплиці замку Шамбері, столиці герцогства, для майбутнього розміщення у ній Плащаниці. Спочатку полотно було покладене під францисканською церквою, а потім остаточно перенесене до Сен-Шапель-де-Сен-Суер. Савойя попросили і отримали у Папи Юлія II схвалення особливого літургійного святкування на честь Плащаниці, яке було встановлено 4 травня. А 4 грудня 1532 року пожежа зруйнувала Сен-Шапель, завдавши значної шкоди Плащаниці, яку потім відновили міські монахині-клариски. Пожежа залишили кілька симетричних отворів (полотно зберігалося у складеному навпіл вигляді). Монахині покрили її лляними клаптиками трикутної форми і закріпили на так званому «голландському полотні».

Еммануїл-Філіберто остаточно переніс Плащаницю до Турину в 1578 році. Відтоді святиня завжди залишалася в Турині, де протягом наступних століть неодноразово виставлялася для публічного і приватного вшанування.

Звичайно, збереження святині часто опинялося у критичному стані. З часом шви і органічні частки стали становити ризик для цілісності тканини. Папський Кустодій (тобто хранитель) Плащаниці кардинал Джованні Сальдаріні скликав спеціальну міжнародну наукову комісію для вивчення оптимальних умов зберігання Плащаниці. Комісія рекомендувала очистити тканину і зберігати її не у згорнутому, а в розкладеному вигляді. У 2002 році професор Флюрі-Лемберг та її співробітниці здійснили надзвичайно делікатну роботу із роз'єднання швів і видалення органічних частинок, а також із заміни закріплюючого полотна. Було також зроблено сканування полотна і здійснено нову фотографічну документацію.

Туринська Плащаниця зберігається у розгорнутому горизонтальному вигляді всередині футляра (без повітря, з інертними газами). Футляр, у свою чергу, захищений багатошаровим саркофагом.

У великій панорамі наукових досліджень Туринської Плащаниці особливе місце займає недавнє відкриття напису арамейською мовою, що сягає епохи Ісуса. Підтвердження її достовірності могло б внести вирішальний вклад у спірне питання про датування Плащаниці. Сенсаційне відкриття французького вченого Тьєррі Кастекса породило безліч дебатів і зацікавило Барбару Фрале, фахівця з історії тамплієрів і співробітницю Ватиканських архівів. Барбара Фрале висунула гіпотезу про те, що священна реліквія один час перебувала в руках у тамплієрів.

Плащаниця зникла з каплиці візантійських імператорів під час пограбування Константинополя у 1204 році. Як пояснила автор, на Плащаниці були виявлені єврейські букви, і мова йде, цілком ймовірно, про арамейську мову. Дослідниця уточнює: арамейські написи на тканині Плащаниці виявлені не вперше. Ще у 1978 році їх помітив професор латинської мови з Міланського католицького університету. У 1989-му були знайдені й інші єврейські букви – відкриття належить Мессіні, вченому-гебраїсту. За його словами, ці букви складали частину фрази «Цар Юдейський», тобто ми маємо справу з текстом обвинувачення, висунутого Пилатом проти Ісуса. Напис, знайдений недавно Тьєррі Кастекс, говорить: «знайдено», – але він може означати і «бо знайдено», а також «ми знайшли». Цікаво те, що ця фраза може бути віднесена до уривку з Євангелія від Луки, де сам Лука повідомляє про звинувачення проти Ісуса, з якими Той був приведений до римського правителя. Слова апостола Луки звучать так: «Ми знайшли, що Він розбещує народ наш, і забороняє давати кесареві податок, називаючи Себе Христом Царем».

Потрібно ще зрозуміти, яким чином цей напис з'явився на Плащаниці. Але немає сумнівів, – зазначає Фрале,– що, оскільки йдеться про людину звинувачену і засуджену до смерті, мало існувати якесь свідоцтво, якесь підтвердження, прикріплене до тіла цієї людини. Треба мати на увазі, що небіжчика, загорнутого у полотно, – за давнім єврейським звичаєм, – неможливо було більше впізнати, і написи були абсолютно необхідними для ідентифікації покійного.

Відкриття Кастекса відкриває новий етап у суперечці щодо датування Плащаниці. Проблеми, пов'язані з датуванням за допомогою радіоактивного вуглецю, багатоскладові, і через широке оприлюднення і рекламу цього факту свого часу виникла величезна плутанина. Відбувалися дебати на міжнародному рівні, у кожного була своя думка. Сенсаційні книги вийшли ще до того, як був представлений результат наукових досліджень. Фрале вважає, що лабораторії з аналізу Туринської Плащаниці користувалися методами, які, хоча і не були тими, що є у нас в розпорядженні сьогодні, були цілком коректні. Однак, проблема полягає у тому, які саме зразки були передані в ці лабораторії, які, звичайно, не могли відмовитися від надісланих зразків і попросити інші, більш відповідні для такого виду досліджень.

Найдавніші документи вказують, що існувала якась тимчасова "дірка" – близько 150 років – після зникнення Плащаниці під час розграбування Константинополя у 1204 році, у період четвертого Хрестового походу, – і до її появи у Франції близько 1350 року. У своїй книзі Фрале висуває абсолютно конкретну тезу про те, в чиїх руках перебувала Плащаниця у той період. Барбара Фрале виявила безліч слідів того, що тамплієри зберігали цей предмет у період між 1260 і 1312 роками, при чому ця подія призвела навіть до зміни їх чину літургії. Тамплієри бачили в Плащаниці свого роду прапор проти розповсюдження єресей, і це пов'язано з написом, знайденим на полотні. Справді, катари й інші єретики стверджували, що Христос не мав справжньої людської плоті і крові, не зазнав Страстей, не вмирав, не воскресав, тому вони не здійснювали Євхаристію, вважаючи її безглуздим ритуалом, так як Христос ніколи не володів істинною плоттю. Свого часу король Франції звинуватив тамплієрів у тому, що вони «таємно поклонялися невідомому «ідолу» – портрету, що зображує людину з бородою», – на думку деяких дослідників, це і була Туринська Плащаниця. Зображення було «вкладене в особливу раку, зроблену так, щоб було видно тільки лик», «воно вшановувалося в повній таємниці, бо саме його існування в лоні ордена було компрометуючим фактом: адже предмет був вкрадений під час огидного пограбування, винуватців якого Папа Інокентій ІІІ відлучив від Церкви; таке ж покарання було призначене IV Латеранським собором 1215 року за незаконне перенесення реліквій».

Спочатку Фрале хотіла з'ясувати, чи не Тамплієри були авторами арамейського напису. Але коли вона почала його досліджувати, виявилося, що букви не мають жодного відношення до тамплієрів, оскільки вони сягають епохи, що як мінімум на тисячу років передувала часу заснування Ордену.

У 2010 році з нагоди виставлення Святої Плащаниці в Турині побував Папа Бенедикт XVI. «Той, хто був розп'ятий, – сказав Папа, – хто розділив з нами страждання, як красномовно нагадує нам Св. Плащаниця, – Він же і воскрес і хоче об'єднати нас у Своїй любові». «В Плащаниці ми бачимо, як у відображенні, наші страждання в Страстях Христових: Passio Christi, Passio hominis. Саме тому вона є знаком надії: Христос прийняв хрест, щоб викорінити зло; щоб дозволити нам розгледіти в Його Пасці запоруку того моменту, коли і кожна наша сльоза буде втерта. І більше не буде ні смерті, ні смутку, ні крику, ні болю».

За матеріалами: Радио Ватикана

На питання читачів відповідає російська служба Радіо Ватикан - rus@vatiradio.va, поштова адреса для запитань - – Російська служба Радіо Ватикану, 00120 Ватикан.

вівторок, 14 лютого 2012 р.

Важкі питання. Вона - католичка, він – розлучений православний. Чи можливий шлюб?

ПИТАННЯ: «Як бути молодим людям, які закохані, але є нюанси: вона - практикуюча католичка і у шлюбі не перебувала, він хрещений у Православній Церкві, був одружений, але за законом розлучений, має двох дітей. Шлюб тривав близько десяти років і був розірваний через зраду дружини. Як бути, якщо вони хочуть одружитися, але він був вінчаний? У Православній Церкві є обряд розвінчання. Чи можливо для них отримати шлюб в Католицькій Церкві і які треба для цього виконати умови? ».

ВІДПОВІДЬ: Ми припускаємо, що з цим питанням до нас звернулася католицька сторона, тому, звичайно, розглянемо його з точки зору католицького вчення про Таїнство Шлюбу. Але, перш за все, нам хотілося б відзначити, на основі знайдених нами православних матеріалів, що все ж ніякого «обряду розвінчання» в Православній Церкві не існує. Розлучений не проходить ніякої процедури розірвання попереднього шлюбу, а лише отримує благословення на укладення другого або навіть третього шлюбу. Процитуємо, наприклад, портал «Православ'я та сучасність": «Церква не дає «благословення подружжю розлучатися ». Церква, по поблажливості до людської немочі, у разі, якщо шлюб розпався з вини одного з подружжя, визнає факт розпаду цього шлюбу і благословляє невинній стороні повторне вінчання тоді, коли у людини є бажання вступити в другий шлюб. У сучасній практиці при вирішенні подібних питань церква керується положеннями документа «Основи соціальної концепції Російської Православної Церкви». У 1918 році Помісний Собор Російської Православної Церкви в «Визначенні про підстави до розірвання шлюбного союзу, освяченого Церквою», визнав як такі, крім перелюбу і вступу однієї зі сторін в новий шлюб, також відхід чоловіка або дружини від Православ'я, протиприродні вади, нездатність до шлюбного співжиття, що настала до шлюбу чи стала наслідком навмисного самоскалічення, захворювання проказою або сифілісом, тривала відсутність безвісті, засудження до покарання разом з позбавленням всіх прав і майна, посягання на життя чи здоров'я дружини або дітей, кровозмішення, невиліковна тяжка душевна хвороба і зловмисне покинення одного з подружжя іншим. В даний час цей перелік підстав до розірвання шлюбу доповнюється такими причинами, як захворювання на СНІД, медично засвідчені хронічний алкоголізм чи наркоманія.

Церковні таїнства не мають зворотної сили, тому, за канонами Церкви, ніяких «розвінчань» не передбачається. Церква може тільки зі скорботою констатувати той факт, що шлюб розпався через, наприклад, невірність одного з подружжя. У разі, якщо одна зі сторін невинна, їй дозволяється повторний церковний шлюб. Православна Церква, допускаючи повторні шлюби, сходить до людської немочі, тому в чині вінчання «другошлюбних» читаються особливі покаянні молитви ».

Отже, це - з православної точки зору. Але, зрозуміло, католицька сторона не може керуватися цими принципами. По-перше, згідно канону 1085 Кодексу канонічного права, «недійсно намагається вступити в шлюб той, кого утримує зв’язок попереднього шлюбу». Католик може укласти шлюб тільки з людиною, яка ніколи не укладала дійсного Таїнства Шлюбу. Але Таїнство Подружжя може бути визнане недійсним, і у таких випадках нове вінчання можливе. Що ж означає визнання шлюбу недійсним? Це - не анулювання дійсного Таїнства, а визнання того, що Таїнства в принципі не було, оскільки для його дійсного укладення були відсутні якісь необхідні умови. Зокрема, перед вступом у шлюб майбутнє подружжя повинно прийняти ціль і певні конститутивні елементи шлюбу, а саме: продовження роду, вірність і нерозривність. Якщо перед вступом у шлюб хтось із подружжя виключає одну з цих характеристик, то шлюб може бути визнано недійсним. Наприклад, якщо, вступаючи в шлюб, подружжя свідомо не виключають можливість його розірвання або мають намір відмовитися від дітонародження, це може стати причиною до визнання його недійсним, але тільки після ретельного аналізу ситуації. Мова йде не про те, що сталося вже після вінчання, а про те, як було налаштоване подружжя саме в момент укладення шлюбу. Таким чином, католицький церковний суд може визнати попередній шлюб православного недійсним відповідно до законів Католицької Церкви.

Якщо католичка бажає вийти заміж за розлученого православного, то вона повинна дочекатися визнання його шлюбу недійсним відповідно до законів, які існують в Католицькій Церкві. Для цього необхідно звернутися в церковний суд. Католицька Церква в жодному разі не допускає розлучення, і благословення на укладення шлюбу з боку православного архиєрея не може визнаватися для неї дійсним. І якщо католичка все ж укладе шлюб з розведеним православним згідно законів Православної Церкви, то для Католицької Церкви її шлюб буде недійсним і, як наслідок, вона втратить можливість приймати Причастя в Католицькій Церкві і, звичайно, у Православній Церкві у неї також не буде такої можливості .

Крім Кодексу канонічного права, ми можемо привести документи, в яких розглядається саме така ситуація: укладення Таїнства шлюбу між католицькою і православною сторонами, одна з яких зв'язана попереднім шлюбом. Зокрема, існує Декрет про канонічне одруження, виданий Італійською єпископською конференцією. Він ясно говорить: «Католики не можуть бути допущені до укладення шлюбу з хрещеними некатоликами, а також з нехрещеними, зв'язаними попередніми узами з іншою особою, яка не є католиком, навіть якщо попередній зв’язок було розірвано якою-небудь некатолицькою релігійною чи цивільною владою».

Верховний суд Апостольської сигнатури видав в 2006 році Декларацію про правову цінність рішень Румунської Православної Церкви з приводу розірвання шлюбу. У документі, по-перше, підкреслюється, що Таїнство Подружжя, що здійснюється в Православній Церкві, розглядається Католицькою Церквою як дійсне. І у випадку, якщо б церковний трибунал Православної Церкви оголосив про недійсність укладеного в ній шлюбу, Католицька Церква, після необхідного аналізу, могла б визнати рішення православного трибуналу. Але проблема в тому, що Православна Церква не проводить процесів щодо визнання шлюбу недійсним, а лише дає благословення на наступний шлюб, розриваючи попередній (мова йде про практику розірвання шлюбу в Румунській Церкві). І практику допущення архиєреєм до нового шлюбу ні в якому разі не можна прирівнювати до довгого і ретельного процесу, що передує рішенню католицького трибуналу про визнання шлюбу недійсним.

Отже, що можна конкретно порадити дівчині, яка бажає вступити в шлюб з розлученим православним? Насамперед їй слід звернутися в церковний трибунал її єпархії та викласти суть справи. Цілком ймовірно, що знайдуться підстави для того, щоб католицький трибунал зміг визнати попередній шлюб православної сторони недійсним - те, що зазвичай називають «анулюванням». При будь-якому ж рішенні церковного суду віруюча людина покликана покладатися на Господа, молитися і приступати до Таїнств Покаяння та Євхаристії, у всіх своїх вчинках і рішеннях ставлячи на перше місце дружбу з Богом, яку розриває гріх, і пам'ятаючи про те, що без Бога ми не зможемо побудувати міцного дому. «Якщо Господь не будує дому, даремно працюють його будівничі» - говорить 126 Псалом.

А всім нашим читачам побажаємо розсудливості: адже любов, навіть та, яка приходить, як кажуть, з першого погляду, не виростає відразу: ми будуємо її в своєму серці і розумі. І коли ми дізнаємося, що наш обранець (наша обраниця) пов'язані колись дійсним шлюбом, мало того, від цього союзу у нього(неї) є діти, - напевно, потрібно все-таки задатися питанням: а чи варто плекати цю любов у серці, надіятися, чи все ж краще бути розважливим і зробити вибір на користь внутрішнього миру і духовного благополуччя? Людина слабка, але віруючий у Христа має надійну опору, завдяки якій йому вдасться подолати все, що вносить сум'яття в його життя у Христі.

вівторок, 24 січня 2012 р.

24.01.2012р. Б. / Важкі питання. Чи правда, що Бог любить мене?

ПИТАННЯ: Чи правда, що Бог любить мене, навіть якщо я не достойна Його любові? Я постійно згадую про тяжкі гріхи, з яких мені довелося сповідатися. Бог настільки чистий і святий, що мені здається, Він не зможе пробачити мені все. Але Він вміє читати в серці, а значить, бачить, чого я хочу, але не можу бути Його образом. Чи правда, що Він любить мене таку, якою я є? Чи бачить Він бажання мого серця? У своєму житті я не зробила нічого особливого, і все одно іноді буває дуже важко ...

ВІДПОВІДЬ: Ніхто з нас не заслужив любові Господа. По-перше, тому, що Його любов до нас абсолютно безкорислива, а по-друге, через наші гріхи. Автор запитання пише: «Я постійно згадую про тяжкі гріхи, з яких мені довелося сповідатися». Це нагадує слова царя Давида з 50-го Псалма: «Гріх мій завжди переді мною».

Свята Тереза Авільська писала, що немає більш жорстокої смерті, аніж смерть у свідомості, що ти образив Господа. Ця свята досягла високих ступенів пізнання Бога і Його благодаті, і тим не менше її тривожила пам'ять про нанесені Йому образи і про невдячність Богу. Спогад про наші гріхи допомагає нам залишатися в смиренні і спонукає до добрих вчинків.

Чи любить нас Бог такими, якими ми є, з нашими гріхами? Звичайно ж. Він любить нас, але не наші гріхи. Гріхи - це справжнє зло, яке безпосередньо чи опосередковано породжує безліч страждань у світі. Але Бог любить нас тому, що ми - Його сотворіння і Його діти. Він любить нас тим більше, що ми слабкі, вразливі, схильні до спокус. Його любов - не абстрактне почуття, а вилиття дарів і милосердя для нашого спасіння, якими Він позбавляє нас від того, що приносить нещастя.

Господь не тільки бачить наші бажання, але Він сам їх і пробуджує. Святий Павло писав: «Бог викликає в вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Фил 2,13). І ще: «Бог один і той самий, який усе в усіх робить " (1 Кор 12,6 ). Іноді ми вживаємо вираз: «Бог винагородив за те чи інше». Але було б правильніше говорити, що Він винагороджує Свої справи, як стверджував Блаженний Августин.

«У своєму житті я не зробила нічого особливого», пише автор. Наше життя як таке - це всього лише мить. Але коли в неї входить Бог і живе в ньому Своєю благодаттю, Він надає життю вимір вічності. І те мале, що ми робимо з любові до Бога, залишається для Нього навічно.

За матеріалами radiovaticana.org

На питання читачів відповідає російська служба Радіо Ватикан - rus@vatiradio.va, поштова адреса для запитань - – Московитська служба Радіо Ватикану, 00120 Ватикан.

Читайте також:
Важкі питання.Чи бачить диявол наші думки?
Важкі питання. Від кого походять люди?
Важкі питання. Протестанти і апостольське спадкоємство
Важкі питання. Як Бог може бути єдиним і в той же час Трійцею?
Важкі питання.Чи нормально для християнина боятися смерті?
Важкі питання. Чому не можуть приступати до Причастя розлучені, котрі вступили в новий шлюб?

Джерело: Мандрівники Христа Царя