29.07.2012р. Б. / «Невислухані» молитви

 

 На католицьких сайтах і порталах, серед інших записів, зустрічаються питання про сенс молитви. «Я дуже клопоталася про релігійне виховання моїх синів, а коли вони виросли, то перестали ходити до церкви, хоч раніше були міністрантами. Мій брат – свідок Єгови. Який сенс просити Бога про їхнє повернення до Церкви, якщо Він сам дав їм свободу волі? Яка користь від моїх зусиль, постів, молитов? Бог вірний – Він своєї волі не змінить. Що мені робити?!» – пише Анна. Як же часто Бог не чує наших молитов, – повторюють розчаровані віруючі…

 

Не будь Брюсом Всемогутнім

В Євангелії від Луки Ісус розповідає притчу про те, що треба «молитись завжди й не падати духом» (див. Лк 18, 1-7). У Нагірній проповіді запевнення звучить ще переконливіше: просіть, і дасться вам (див. Мт 7,7). Водночас ми з власного досвіду знаємо, що Бог, здається, не тільки не поспішає нас вислуховувати, а й не дає нам те, про що просимо. Той самий досвід, і в більш драматичній формі, знаходимо в Псалмі 22 (21) – «Боже мій, чому мене покинув».

 

Тут варто згадати про жартівливе, але не позбавлене сенсу послання фільму «Брюс Всемогутній». Головний герой, посварившись із Богом через купу життєвих неприємностей, дістає від Нього всемогутність і швидко переконується, що бути всемогутнім – не так просто. Починаючи виконувати всі прохання людей, Брюс доводить усе до неймовірного хаосу.

 

У наших претензіях до Бога, що Він не завжди робить так, як ми про те молимося, інколи появляється переконання, що ми краще розпорядилися б цим світом. У крайніх варіантах це призводило до найбільших злочинів в історії: такі люди, як Сталін, Ленін, Мао Цзедун, Пол Пот насправді вважали себе розумнішими за Бога і здатними створити новий, кращий світ.

 

Біблія закликає нас просити, але й застерігає, нагадуючи: «Думки бо Мої – не ваші думки, і дороги ваші – не Мої дороги, – слово Господнє» (Іс 55,8). Тому нам не варто чекати, що як ми щиро помолимося, то все буде так, як ми хочемо, а Бог зробить наші плани своїми. Молитва – не заклинання, не магічна формула, яка зобов’язана викликати необхідну дію. Це перебування у присутності Бога, товаришування Йому з надією, що Бог усе передбачить, догляне і збереже моє – наше – життя. Бог – не «слюсар», якого можна викликати, аби виправити світ відповідно до наших потреб.

 

Не отримуєте, бо погано молитеся

Багато хто взагалі не молиться, але є й ті, хто молиться погано. Про це найкраще сказав апостол Яків: просите й не отримуєте, бо просите на зле, щоби розтратити на ваші жадання (пор. Як 4,2-3). Тобто погана молитва – та, що зосереджена на власних прагненнях. Це, знову ж таки, прояв магічного типу мислення, за якого людина, усвідомлюючи свою обмеженість, шукає підтримки у «вищих сил», до яких ставиться меркантильно й інструментально. Язичники думали, як би вмилостивити або «підкупити» бога. Жертва Христа – це не спроба «підкупу» Всевишнього, а зміцнення особистих, будованих на вірі та довірі, стосунків із Богом. Хто сприймає молитву як язичницько-магічний ритуал, легко відходить від віри і перестає молитися: «баш на баш» не спрацював, Він мені нічого, то й я Йому нічого.

 

Магічному світосприйняттю християнська духовність протиставляє молитву як пошук волі Бога. Апостол Йоан залишив нам важливу фразу: «Коли просимо щось, згідне з Його волею, Він вислуховує нас» (1 Йн 5,14). Людина звертається до Бога в конкретній ситуації, виливаючи перед Ним свої певні побоювання, і вона повинна так робити. Але водночас її молитва має бути відкрита на різні варіанти розвитку подій. Ісус молився: «Отче, коли Ти хочеш, віддали від Мене цю чашу, тільки хай не Моя, а Твоя буде воля!» (Лк 22,42) І це – суть християнської молитви. Буває так, що ми молимося «про всяк випадок», але, по суті, не маємо віри. На це Господь також вказував: вірте, коли молитеся, і дасться вам (пор. Мк 11,24). Зціленим Він казав, що то їхня віра їх зцілила! А в Назареті не міг звершити багатьох чудес через невіру мешканців…

 

Істинна віра «переставляє гори», але це переставляння інколи полягає в тому, що нам дається сила і розуміння прийняти те, що маємо, коли справи йдуть не так, як ми б того хотіли. Зріла віра знає, що Бог чує нашу молитву, просто інколи – по-своєму.

 

Таємниця молитви – таємниця страждання

Не гадайте, що як Бог вислуховує молитви «по-своєму», то з цим усе ясно, і можна більше ні про що не думати. Ми маємо право запитувати, чому щирі й правильні молитви залишаються без відповіді. Адже остаточна відповідь на питання про невислухані молитви – це питання про сенс страждань, особливо страждань неповинних людей.

 

Хоч би як ми до нього ставилися і хоч би що робили, а страждання залишається загадкою. І, як показує книга Йова, не варту мудрувати, силкуючись витлумачити значення кожного нещастя. Йов не погоджується з простими відповідями своїх друзів, він знає: найрозумніше – це попри все уповати на Бога. У житті стається так, що одних людей нещастя приводить в обійми Бога, а інших – у пастку безвихідності. Але проблема, певно, не в самому стражданні, а в ставленні людини до Бога. Який сенс замикати самого себе у клітці безнадії, відчаю та гніву на Нього?

 

Карл Ранер SJ зауважив, що страждання, про віддалення якого від нас ми просили, але Бог нас не вислухав, це за своєю суттю аргумент на користь віри: «Хіба ми не праві, завжди тримаючись світла, нехай і слабкого, а не пітьми; тримаючись благословення, а не бездонної пащі буття… А якби я відступив перед таким аргументом [страждання безвинних], то на що б я тоді проміняв християнство? На пустку, відчай і смерть». Співвідносячи ці слова з молитвою, можна сказати: хіба ми не праві, вірячи, що невислухані молитви одного дня, несподіваним для нас чином, будуть почуті, і все буде так, як має бути?

Даріуш Ковальчик SJ

Джерела: CREDO

Воїни Христа Царя

11.04.2012р. Б. / ХРИСТИЯНСТВО І ПОСЛУХ ВЛАДІ

Християнство неодноразово зазнавало хибних інтерпретацій у зв’язку з поверхневим тлумаченням слів Святого Письма. Чого лишень варті слова про підставляння другої щоки, з котрих деякі “горе-екзегети” роблять висновки про ультрапацифістський і, по суті, мазохістський характер Віри Христової... (При цьому в число “горе-екзегетів” входять як критики християнства, так і горе-християни, котрі готові екскомунікувати всіх, хто поняття “меч Христовий” розуміє не лише в переносному, але і в прямому значенні). 

Так само, як у випадку з пацифізмом, ми можемо наштовхнутись на небезпеку поверхневого, вирваного з контексту трактування інших моментів Святого Письма. Зокрема може викликати нерозуміння початок 13-ї глави Послання св. ап. Павла до римлян: “Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом. Тим то, хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягують. Начальники бо страшні не тим, що добро, а тим, що зло чинять. Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї; вона бо – слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо не дарма меч носить; вона – Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло” (Рим. 13, 1-4). 

Відштовхуючись від поверхневого трактування, ми можемо говорити, що християнство зобов’язує кожного свого адепта безоглядно підкорятись будь-якій владі. Однак чи дійсно це так? 

Насамперед зазничимо, що йдеться не про пасивний послух владі, не про схиляння раба перед деспотом чи його сатрапом, а про послуг “ради сумління” (Рим. 13, 5). Очевидно, апостол говорить про імманентний Божому закону принцип гармонізації суспільного життя, не можливого без існування владних структур; послух має слугувати суспільному благу – “дбайте перед усіма людьми про добро” (Рим. 12, 17) – але аж ніяк не злу. Апостол Петро підтверджує цю думку: християни мають коритися правителям, “посланим на кару лиходіям і похвалу доброчинцям. Така бо воля Божа, щоб ви, добро творивши, змусили мовчати неуцтво безглуздих” (1 Пт. 2, 14). При цьому він дає інструкцію оптимального використання суспільної свободи, котра є далекою і від хиб деспотизму, і від надуживань лібералізму чи анархізму (тобто від нівеляції особистої свободи з одного боку і від зловживання нею – з іншої): “Поводьтеся як вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби, але як слуги Божі” (1 Пт. 2, 16). 

Те, що покора владі не може бути абсолютною і безоглядною, показує Сам Христос. У виразно різких формах Він таврує фарисеїв – тодішню еліту юдейського суспільства. Він говорить про них як про “лукаве поріддя і перелюбне” (Мт. 12, 39), “сліпих провадирів”, “нерозумних й сліпих” (Мт. 23, 16-17), “лицемірів, що схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти” (Мт. 23, 27), “зміїв, гадюче поріддя” (Мт. 23, 33). Коли заарештований Христос стоїть перед Каяфою та іншими фарисеями, то поводить себе мужньо і, значною мірою, зухвало (Мт. 26, 57-64). 

Повчаючи учнів, Ісус критикує деспотичну владу: “Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами” (Мк. 10, 42-43). Тому Церква засуджує абсолютизацію влади, особливо, якщо та перетворюється на своєрідного ідола. В Компендіумі соціальної доктрини Церкви читаємо: “Коли людська влада виходить за межі, визначені Богом, то перетворюється на ідола і вимагає цілковитого підкорення. Вона стає апокаліптичним Звіром, образом імперської влади переслідувань, що напилася “від крови святих і від крови свідків Ісуса” (Од. 17, 6). 

Звірові служить “лжепророк” (Од. 19, 20), який оманливими чудесами спонукає людей поклонятися Звірові. Це бачення – пророчий знак пастки, якою послуговується Сатана, щоб керувати людьми, закрадаючись у їхній дух шляхом обману. Але Христос – Агнець-Переможець, Який упродовж людської історії долає будь-яку владу, що прагне абсолютизації” (КСДЦ, 382). 

Якщо б слова 13-ї глави Послання до римлян виключали можливість будь-якого опору, то цілком очевидно, що історія Церкви не знала б феномену мучеництва. Адже сповідування релігії, котра не визнається і навіть забороняється державою, а також невиконання офіційних державних культів по суті є виразним проявом непокори та опору. 

Феномен християнського мучеництва полягає в добровільному сопричасті вірних із жертвою Христа. В Нагірній проповіді Ісус говорить: “Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть, як безчесне, ваше ім’я Сина Чоловічого ради. Радійте того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі. Так само бо поводилися з пророками батьки їхні” (Лк. 6, 22-23). В дусі цих слів варто розуміти і заклик апостола Петра не повставати проти суспільних порядків: “Слуги, з глибокою пошаною коріться панам вашим, і то не тільки добрим та лагідним, але й прикрим. Бо то благодать, коли хтось свідомо, заради Бога, терпить злидні, страждаючи несправедливо” (1 Пт. 2, 18-19). Саме у тому випадку, коли християнин оцінює свої страждання як власний хрест (тяжкість якого лежить на ньому самому, а не на ближніх, за благо котрих він має дбати), він може “пасивно” їх сприймати. 

Христос дає Своїм послідовникам підбадьорюючу пораду, котру може використовувати і той, хто смиренно приймає мученицький вінець, і той, хто вирішує боротися зі злом й покласти життя за друзів своїх: “Кажу вам, Моїм друзям: Не бійтесь тих, що убивають тіло, а потім більше нічого заподіяти не можуть” (Лк. 12, 4).

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ

29.01.2012р. Б. / Божа воля єдина – щоб була одна Церква. Наше завдання – об’єднатися, – Блаженніший Любомир

 

Зустріч з Блаженнішим Любомиром Гузаром – як дотик до вічності, своє добротою, любов’ю, простотою та людяністю він ламає будь-яку кригу. 27 січня у Львові Любомир Гузар зустрівся з молоддю, у громадській організації УМХ, щоб поговорити про відповідальність. Блаженніший відразу попередив, що говоритиме лише 5 хвилин, а потім сподівається на запитання від молоді, які для нього мають стати дороговказом. Про що говорив колишній глава УГКЦ з львівською молоддю – «Гал-інфо» подає короткий підсумок розмови.

Про відповідальність

Зрозуміти, що таке відповідальність, – не дуже складно, однак набагато складніше взяти на себе відповідальність. Відповідальність – це готовність прийняти наслідки нашого рішення. Ми тільки люди і дуже часто боїмося цих наслідків. Зрілість особи пізнається по тому наскільки вона готова брати на себе відповідальність за те, що робить. Є люди, які ніколи ні на що не можуть наважитися, бо бояться наслідків відповідальності.

Про відповідальність особисту та загальну

Ви не можете бути цінним членом спільноти, якщо не є зрілою особою. Кожна людина є камінцем мозаїки. Але щоб наповнити цю мозаїку, камінець мусить мати форму, барву, власний характер. Людина, використовуючи Божі дари, повинна прагнути до самовдосконалення, бути повноцінною людиною. Лише тоді ми здатні будувати суспільство, сім’ю, родину, громаду, парохію, державу. Однак перший наш обов’язок – бути собою, відповідати на те, до чого Господь нас кличе. Усі камінці у цій мозаїці є різні за формою та барвою. Так само і в громаді – кожна людина інша. Але наскільки вона є людиною, християнином, настільки вона будує спільноту.

Про досконалість

Ми часто застановляємося, якою має бути держава, церква, громада? Все залежить від того, які люди складають їх. Якщо маємо людей зрілих, які працюють над собою, то все буде на своєму місці. Коли я говорю про зрілу людину, то не маю на думці досконалу, а таку особу, що старається. Адже ми ніколи не є цілковито завершені: наша святість полягає у тому, що ми віддаємо себе Божій ласці, яка діє у нас. Наша вартість – у тому, що ми стараємося розвивати дари, які маємо. Хтось скаже: «я вже досконалий», але такого нема.

Про святість

Не ми себе освячуємо, Бог нас освячує, бо Він святий. Святість дає нам Господь, а ми можемо Його прагнути, робити все, щоб бути відкритим для Нього і щоб нам нічого не перешкоджало у нашому прагненні Бога, ми лише можемо дуже інтенсивно шукати Його.

Чим ближчими ми хочемо бути до Бога, тим більше стараємося розвинути Божі дари, які ми одержали. Перша за все ми отримали дар життя. Якщо ми християни, то маємо дар віри. Також маємо таланти, покликання до чогось, це ті дари, які треба розвивати. Кожен є унікальним Божим Твором. Чим більше ми стараємося розвинути природні та надприродні дари, тим більше служимо і розбудовуємо усе навколо нас. Страйтеся пізнати, розвинути і жити за тим покликанням, яке Господь дав кожному з нас.

Ми завжди можемо ставати кращими, але треба бути, під цим оглядом, дуже покірним, свідомими того, що перед нами ще довга дорога. Не переоцінюйте себе. Життя не вистачить, щоб бути досконалим.

Про страх

Не треба боятися. Якщо ми боїмося стати святим, то відповідно боїмося навіть прагнути до цього. Не бійтеся бути святим, не бійтеся шукати Бога. Люди часами бояться насмішок з боку інших. Але не переймайтеся тим, що думають люди, проте не робіть якісь дивацтва, старайтеся бути нормальною людиною. Сповняйте свої обов’язки і просіть Господа Бога, щоб освячувати нас. Бути святим – не означає бути диваком, це – означає бути нормальною особою. Святість – це старатися цілковито віддати себе у руки Бога у всьому, що робимо і йти за Ним.

Про хабарі

У часи переслідування ми мали багато прикладів, коли людей, які вірували і за вірою жили, убивали, піддавали тортурам. Сьогодні в Україні немає кривавого мучеництва. Але є інша річ, наприклад – не приймати хабарів. Іноді це може бути проблематично, коли ваші колеги говоритимуть: «ти не хочеш брати хабарів, ти нас судиш». Тобто вони хочуть, щоб ви були таким як вони. У цьому випадку треба мати певну відвагу бути чесним, не брати хабарів і належно сповняти свої обов’язки. У нашому суспільстві це може бути навіть геройством. Але не треба боятися. Якщо ми щиро цього хочемо, Господь нам допоможе, дасть нам силу духа. Пам’ятайте, що у часи переслідування люди навіть умирали за свою віру, за те, що вони вважали праведним, Божим. Такі виклики маємо і сьогодні, але в іншій формі. Може бути прикро, коли ваші колеги будуть робити вам закиди, і це вимагає відваги. Але не бійтеся, просіть у Господа Бога сили духа, щоб відважитися бути іншими та чесними.

Про Людину

Кожне покоління має одні і ті ж проблеми. Ми усі спільно несемо відповідальність за ситуацію, яка є сьогодні. Але не треба думати, що наша ситуація зараз є якоюсь унікальною, що таких поганих часів ніколи не було – були ще гірші. Однак кожен повинен старатися, працювати над собою і для загального блага.

Приглядайтеся – це є дуже важлива школа. Дивіться, як люди навколо вас поводяться, прислухайтеся до конкретного життя і наслідуйте те, що гарне та приємне. Учіться практично, але пам’ятайте, немає людини досконалої, є люди надзвичайні. Такі як, наприклад, митрополит Андрей Шептицький.

Старайтеся бути справжніми людьми, бо це Божа воля. Пам’ятаєте про Діогена, який серед білого дня ходив зі свічкою і шукав людину. На світі дуже мало добрих людей, які направду стараються бути людьми. Бути людиною – це велика гідність, яку, на жаль, ми не стараємося розвинути. Наша гідність є від Бога, але її треба розвивати, ушляхетнювати. Якби на світі було більше людей, то світ став би кращим. Бути людиною – це також ставати великою частиною святості.

Часто нам бракує віри, тому ми повинні благати Бога, щоб скріплював її. Пригадуєте, слова Христа про віру як зерно гірчичне, за допомогою якої можна пересувати гори. Але що означає мати віру? Це розуміти, що не я роблю чудо, не я пересуваю гори, а Господь Бог це робить. Не ми творимо чуда, але віримо, що Бог їх творить.

Про кінець світу

Ісус Христос виразно каже, що ніхто не знає, коли настане кінець світу. Але ті прикмети, обставини, які мали би попередити про кінець, завжди були і є. Нам пророкують, що кінець століття – це кінець світу, дехто навіть на цьому заробляє. Однак треба завжди бути чуйним, робити свою роботу, бо ми не знаємо, коли буде кінець. Ісус Христос завжди на цьому наголошує.

Про об’єднання християн

Розділ церков є свого роду Божою Таємницею. Чому Господь дозволяє, щоб Церкву, яку Він створив, і загалом людство було так поділене? Апостол Павло робить натяк на цю проблему: Господь дозволяє поділ, щоб ми прагнули до єдності. Бог дозволяє таку ситуацію, щоб ми могли сповнити Божу волю і об’єднатися. Ми кажемо: є різні шляхи до Бога. З певної точки зору, це так. Але сьогодні на світі є три тисячі релігійних організацій. Я не думаю, що Бог каже: є три тисячі різних способів любити Його. Ісус говорив: Хто любить Бога, той сповняє Божу волю. А Божа воля єдина – щоб була одна Церква. Наше завдання – об’єднатися, а це означає бути ближчим до Бога.

Ця ситуація схожа на колесо до воза. Вісь – це Христос, а штрихи на обручі – Церкви. На обручі вони далеко одна від одної. Але цим ближче вони до осі, тим ближчі одна до одної. Так я розумію цю таємницю Божу, Господь допускає різнорідність вірувань, щоб дати нам завдання – зблизитись до Нього і зблизитись один до одного.

Підготувала Вероніка Саврук


Джерела: galinfo.com.ua


Мандрівники Христа Царя

Фото: Василь Пишкович

24.01.2012р. Б. / Важкі питання. Чи правда, що Бог любить мене?

 

ПИТАННЯ: Чи правда, що Бог любить мене, навіть якщо я не достойна Його любові? Я постійно згадую про тяжкі гріхи, з яких мені довелося сповідатися. Бог настільки чистий і святий, що мені здається, Він не зможе пробачити мені все. Але Він вміє читати в серці, а значить, бачить, чого я хочу, але не можу бути Його образом. Чи правда, що Він любить мене таку, якою я є? Чи бачить Він бажання мого серця? У своєму житті я не зробила нічого особливого, і все одно іноді буває дуже важко ...

ВІДПОВІДЬ: Ніхто з нас не заслужив любові Господа. По-перше, тому, що Його любов до нас абсолютно безкорислива, а по-друге, через наші гріхи. Автор запитання пише: «Я постійно згадую про тяжкі гріхи, з яких мені довелося сповідатися». Це нагадує слова царя Давида з 50-го Псалма: «Гріх мій завжди переді мною».

Свята Тереза Авільська писала, що немає більш жорстокої смерті, аніж смерть у свідомості, що ти образив Господа. Ця свята досягла високих ступенів пізнання Бога і Його благодаті, і тим не менше її тривожила пам'ять про нанесені Йому образи і про невдячність Богу. Спогад про наші гріхи допомагає нам залишатися в смиренні і спонукає до добрих вчинків.

Чи любить нас Бог такими, якими ми є, з нашими гріхами? Звичайно ж. Він любить нас, але не наші гріхи. Гріхи - це справжнє зло, яке безпосередньо чи опосередковано породжує безліч страждань у світі. Але Бог любить нас тому, що ми - Його сотворіння і Його діти. Він любить нас тим більше, що ми слабкі, вразливі, схильні до спокус. Його любов - не абстрактне почуття, а вилиття дарів і милосердя для нашого спасіння, якими Він позбавляє нас від того, що приносить нещастя.

Господь не тільки бачить наші бажання, але Він сам їх і пробуджує. Святий Павло писав: «Бог викликає в вас і хотіння  і діяння  за своїм уподобанням» (Фил 2,13). І ще: «Бог один і той самий, який усе в усіх робить " (1 Кор 12,6 ). Іноді ми вживаємо вираз: «Бог винагородив за те чи інше». Але було б правильніше говорити, що Він винагороджує Свої справи, як стверджував Блаженний Августин.

«У своєму житті я не зробила нічого особливого», пише автор. Наше життя як таке - це всього лише мить. Але коли в неї входить Бог і живе в ньому Своєю благодаттю, Він надає життю вимір вічності. І те мале, що ми робимо з любові до Бога, залишається для Нього навічно.

За матеріалами radiovaticana.org

На питання читачів відповідає російська служба Радіо Ватикан - rus@vatiradio.va, поштова адреса для запитань -  – Московитська служба Радіо Ватикану, 00120 Ватикан.

Читайте також:
Важкі питання.Чи бачить диявол наші думки?
Важкі питання. Від кого походять люди?
Важкі питання. Протестанти і апостольське спадкоємство
Важкі питання. Як Бог може бути єдиним і в той же час Трійцею?
Важкі питання.Чи нормально для християнина боятися смерті?
Важкі питання. Чому не можуть приступати до Причастя розлучені, котрі вступили в новий шлюб?


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

«Скільки душа спроможна сприйняти»

До 103-сторіччя з Дня народження Провідника

Д. Ярош

Передмова

“Скільки душа спроможна сприйняти”

Є кілька причин, що спонукали нас надрукувати цю малу за обсягом, але велику за філософсько-методологічною значимістю працю Степана Бандери. Передусім публікуємо її, щоб у такий скромний спосіб відзначити 100-річчя з дня народження славної пам’яті Провідника революційної ОУН – людини, чиє ім’я стало символом найбільш ідейно глибинного, організаційно досконалого і героїчного періоду національно-визвольної боротьби українського народу. Зокрема, видати повне зібрання його творів чи хоч повторно перевидати збірник “Перспективи української революції”, у нас нема можливості, а сподіватися, що це зроблять державні чинники чи якась псевдо”бандерівська” організація, - не доводиться.

Ми ж, публікуючи цей твір Степана Бандери, прагнемо привернути увагу національно пробудженої частини суспільства до теоретичної спадщини Провідника української національно-визвольної революції. Бо з роками вона не тільки не втратила свого значення, але й дивним чином набрала особливо гострої актуальності в наш час, коли український народ як ніколи близький до розв’язання найважливішої, ключової проблеми свого історичного буття – створення власної національної держави, без якої жодна інша суспільна проблема ніколи не буде вирішена на користь народу. 

Крім того, “З невичерпного джерела” - твір, який не тільки пояснює крах намірів імперкомуністичної системи остаточно збаранізувати цілі народи. Тут розкривається об’єктивно існуюча імунна система духовності кожного народу, зокрема українського. У цій системі особливо важливе місце належить релігії, її присутності в душі людини і цілої нації. 

Зараз, коли релігійну свідомість українців отруюють численні секти (до сатанинських включно!), антихристиянські й антиукраїнські сили вдалися до найпідступнішого способу деморалізації та розколу українського суспільства. Маємо на увазі так звану “рунвіру”, у якій святе почуття патріотизму використовується для подолання християнства. Дивно, але на цей “гачок” ловляться навіть інтелектуали. І жоден з них чомусь не задумується над долею, наприклад, народів Прибалтики, чехів чи поляків, яким християнство аж ніяк не стало на заваді у творенні власних національних держав. 

Ще більше дивно, що дехто з цих інтелектуалів-“рунвіристів” мислить себе “теж-націоналістом”. А це свідчить, що такі люди однаково далекі від релігії, і від націоналізму. Сподіваємось, що пропонована праця нашого Провідника – доброго християнина і великого націоналіста – допоможе таким людям виплутатися з тенет підлої провокації, а іншим – уникнути чергової антиукраїнської пастки. 

“З невичерпного джерела” - твір, який з особливою силою наголошує на людино- і народорятівній силі християнства. Історія переконливо довела також велику рятівну для нації силу ідеології українського націоналізму, великим теоретиком і практиком якого був Провідник. З цих невичерпних джерел нинішнє покоління борців за державність української нації черпає сили, натхнення і мужність для успішного завершення справи, який служив і за яку віддав своє життя вірний син нації Степан Бандера. 

Голова Центрального Проводу
ВО “Тризуб” ім.Степана Бандери
полковник Дмитро Ярош

---

Степан Бандера

З НЕВИЧЕРПНОГО ДЖЕРЕЛА

Боротьба з большевизмом – це справжня боротьба на життя і смерть не тільки для активних борців, але для цілого народу, який потрапить у большевицьке ярмо. Докорінне винищування всіх непокірливих, волелюбних елементів, які не хочуть служити большевизмові, систематичне народовбивство – це основні засоби большевицької політики підкорювання народів. Вона полягає в тому, щоб кожний поневолений народ, всі його прошарки, кожну людину тримати під постійним тиском неухильного або-або: скоритися, прийняти комуністичну доктрину за правду і без спротиву служити здійсненню цілей Кремля, або бути знищеним. 

На початку комуністичного володіння говорилося, що йде тіль­ки про знищення “клясового ворога” і про виховання нового по­коління в комуністичному дусі, без усяких “пересудів”, а тоді система насильства і терору буде усунена, як непотрібна, бо пере­виховані народи переконаються, що комунізм правильний і бу­дуть його добровільно втримувати. Впродовж чотирьох десятиліть большевики вспіли винищити всіх, кого можна було підтягнути під поняття “клясового ворога”. Сьогоднішні середні й доростаючі покоління від дитинства виховувалися під виключним впливом і наглядом большевицької тотальної системи, в повній ізоляції від усяких впливів зовнішнього світу, проте ні поєднання, ні замирення між народом і большевизмом немає. 

Большевикам не вдалося переродити людей за рецептами комуністичної доктрини, ні накинути переконання, що їхня злочинна, протинародня система і такі ж цілі комунізму є справді благородні, та що вони відповідають потребам і бажанням народів. Не багато помогло їм у тому найщільніше відгородження закріпачених народів від вільного світу та неперевершена брехливість комуністичної пропаганди про жахливі злидні й недолю народів у капіталістичних країнах і щасливе, свобідне життя під совєтами. Так само не принесло Москві сподіваних успіхів безпощадне переслідування і знищування релігії, національних традицій, спустошення всієї літератури, історії, всіх ділянок національної культури і творчости, викорінювання звідтіля всього, що формує, підносить духовість людини й народу, а не відповідає большевицьким тезам і цілям. 

Такими методами большевики створили собі, здавалося б, найдогідніші обставини для успішного проведення свого експерименту перетворення людини і народу. Та факт невдачі якраз при тих найдогідніших умовах, виявив цілком виразно, що сама большевицька концепція є фальшива і нездійсненна. Основою її є матеріялістичний погляд на людину і на людську спільноту, переконання, що духовість людини є продуктом життєвих обставин і умов розвитку.

Большевики самі переконалися, що здійснення цього їхнього фундаментального пляну не дало позитивних наслідків. Навпаки, підсумки тих наслідків перекреслюють всі сподівання на майбутнє. Зрозумівши це, керівники з Кремля поробили свої висновки. Ці висновки своєрідні, відповідні до незмінної цілі комуністичної партії: втримати, закріпити й поширити своє панування будь-якими засобами. Все інше має значення засобів, між іншим теж і плян переформування людини і народу. Це мав бути ідеальний засіб, але, коли він нездійсненний, треба залишитися при тому, що досі виявилось успішним. Тому КПСС перестала трактувати теперішню систему свого володіння як перехідний етап. Панування Москви над поневоленими народами й тоталітарна диктатура компартії завжди мають втримуватися примусом і терором, а все непокірне має бути знищуване. Відповідно до цього в компартії формується прошарок комуністичної пануючої бюрократії. В ній добирається безідейний і безоглядний елемент з особливими “здібностями”, потрібними в такій системі.

Комуністичне виховання, формування думки і характеру людини має продовжуватися в тому самому напрямі й такими ж методами, як і раніш, хоч від нього не ждуть вже таких наслідків, які заступили б систему насильства і терору. Воно має допомагати виправдувати цю систему, розкладати всякий спротив і, що найважливіше, протидіяти формуванню небажаних і ворожих комунізмові світоглядів, концепцій, течій. 

Коли большевицькі заходи перевиховати поневолені народи в комуністичному дусі не дали позитивних наслідків, то причиною в цьому напевно не була недостатня наполегливість, замалий тиск, чи інші “занедбання” з большевицького боку. Вони зробили все, що лиш було можливе, зокрема в деструктивній частині, у відрізуванні народу від усіх коренів його самобутнього розвитку і духового життя. Так само не можна вже перевершити їхніх методів у створюванні примусових обставин, які мали б мати вирішний вплив на формування людини і народу. 

Істотною причиною невдачі большевицької інженерії в духовій ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі людини й народу, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких похо­дження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти. Остаточним аргументом большевицької системи, теж у “перевихованні” людей, е смерть, загроза знищення, а далі й безоглядне нищення всіх непокірних і невигідних. Але й цей арґумент не є всесильний. 

Проби смерти не витримує те, що е витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя. 

Большевики повели найгіршу боротьбу проти релігії, переслідуючи й знищуючи Христову Церкву, унеможливлюючи релігійне життя. Але закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити не можуть. 

Большевизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не всилі здавити самого прагнення до волі. Воно притаманне кожній людині та народові, завжди живе і спонукує до змагання, бо свобідна воля – це дар, даний Богом. 

Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля, а на її місце поставила фальш і брехню. Але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда, туги за нею, бажання її перемогти. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. А від цього прямування ніхто й ніщо не відверне людства. 

Так само не згасити большевикам любови ближнього, почуття справедливости та прагнення її тріюмфу. Бо це основні Божі закони для людської спільноти, підвалини взаємин між людьми, які голосом совісти завжди відзиваються в душі. 

Большевицький наступ на нації, щоб їх розкласти і перетворити на бездушну отару “совєтських людей”, зосереджується в намаганнях уморити в людині національну свідомість і національні почуття. І в цьому відношенні ворогові не вдається добратися до самої глибини, бо національні почуття й прикмети не тільки ввійшли в кров людини, але органічно притаманні людській душі. 

Ці всі незнищимі первні людської душі не дозволяють людині стати безвольним і послушним знаряддям комунізму, сповненого ненависти до Бога, нації і людини. Вони спонукують людей чинити спротив злочинним діям большевизму та вести активну боротьбу за його усунення. 

Але натуга того спротиву і готовість до активної визвольної боротьби залежить у першу чергу від наснаги самих рушіїв. Покладатися на саме їхнє існування й на автоматизм їх реакції – одночасне з пасивним ставленням до справи. Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу. 

Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. Особливо у найтяжчих життєвих ситуаціях, великому нещасті, терпіннях і боротьбі, віра в Христа дає найсильнішу, часто єдину й певну поміч. В тому напрямі мусимо найперше звертати наші думки і серця, коли думаємо про допомогу нашому народові в його важкому, але благородному змаганні за правду й волю. 

Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького ко­мунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсиль-ніший наступ. 

У різдвяний час наші думки, повні турботи про долю народу, всіх наших рідних і близьких в Україні, в тюрмах, концтаборах і на засланні, перш за все спиняються над тайною воплочення Бога. Усвідомлення того, чому Бог прийшов на світ найперше до найнижчих, найбідніших, як безпомічне, переслідування немовля, наповняє душу вірою і любов'ю. 

Найістотніше в цьому – не приниження, бо найбільшим приниженням для Христа було товариство грішників, а не убогих. Наші серця захоплює символіка того, що Ісус найперше прийшов до тих, які найбільше потребували Божої помочі й опіки, а шуканням серед них захисту підніс їх на вершини. Відчуваємо безпосереднє відношення цієї Різдвяної символіки до теперішнього становища нашого народу і Христової віри у поневоленій Батьківщині. 

З цього джерела віри ми повинні зачерпнути найбільше сили, щоб витримати на правильному шляху. Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання.

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ