21.07.2012р. Б. / Правда про ІV Хрестовий похід – одну з найтрагічніших сторінок історії

 

Про цей Хрестовий похід написано істориками, напевне, далеко більше, аніж про перший чи який інший. Жоден з Хрестових походів не обріс такою кількістю негативних означень і визначень, наклеюванням чорних міток, як ця кампанія хрестоносців. І це не без причинно. Коли екуменічний діалог вийшов на новий рівень, а православній пропаганді видалось якось ніяково нападати на історичні причини великого розколу 1054 року. Адже доволі дискусійними виглядають твердження про виключну вину Риму у цьому питанні – знайшлася прекрасна «відмазка» - взяття хрестоносцями Константинополя 1204 року Божого.

Мовляв, православні ніколи не зможуть вибачити римлянам такий глум, який вони вчинили в Царгороді 1204 року. І взагалі причина розколу не у інтригах Фотія, Керулярія і двору візантійського василевса, а в тому, що хрестоносці захопили і збезчестили Константинопіль.

 

Але цей погляд на історичні події ніколи до середини ХХ століття не був домінантний у поясненні причин Розколу, що більше, самими православними істориками події 1204 року висвітлювались, як наслідок Розколу, а не його причина. Але тепер заради міфологеми, яка корисна для пропаганди, історична істина і неупереджений погляд на неї відсуваються на сто п’ятий план.

 

Але історичні реалії є дещо іншими. Спробуймо на них поглянути. А тоді давати оцінку.

 

У 1187 році Єрусалим знову потрапив під мусульманську окупацію. Це викликало ІІІ Хрестовий похід, якими керували західний римський цісар Фрідріх Барбароса, французький король Філіп ІІ та англійський король Річард Левове Серце. І хоча хрестоносці так і не відвоювали Єрусалим , договір з мусульманським світом від 1192 року передбачав безпечну можливість християнським паломникам відвідувати Святу Землю. Але в часі цього походу за порадою православного монашества візантійський цісар Ісаак Ангел, домовившись з султаном Саладіном,  по-зрадницькому напав на хрестоносців з тилу і був розбитий німецькими загонами. Звісно, що така поведінка греків нічого, крім огірчення не могла викликати у католицькому світі. Що більше, на вимогу Ісаака царгородський патріарх у церкві святої Софії закликав греків різати латинників. «Якщо який ромей вбив десять ромеїв, то нехай тепер вб’є сто латинників, і всі його попередні гріхи будуть прощені» - голосив патріарх перед Фрідріховими послами. Це мало не закінчилось взяттям Царгороду хрестоносцями. Та побачивши, що не мають можливості боронитися, греки згодилися на мирний договір, згідно з яким візантійський василевс  визнавав себе васалом цісаря Священного Римського цісарства германської народності, зобов’язувався платити данину, видавав велику контрибуцію і давав Фрідріху заложників. Здавалось, на цьому конфлікт з греками вичерпано.

 

Та наступний конфлікт стався з кіпрськими греками. Ісаак Комнен, захопивши Кіпр, проголосив себе царем. Коли три кораблі англійських хрестоносців розбило бурею біля берегів Кіпру, Ісаак наказав своїм людям усіх, хто урятувався від цієї катастрофи кинути у в’язницю, де їх замордовано голодом. Що більше, кораблеві, на якому була сестра і обручниця англійського короля Ісаак не дав дозволу причалити до кіпрських берегів. Вже самої заборони було на ті часи достатньо, щоб розпочати війну. Та Річард не був би Річардом, якби не поводився по-лицарськи. Підійшовши до берегів Кіпру, він три рази надсилав до Ісаака прохання визволити його людей. На ці прохання Ісаак кожного разу відповідав гордовитою та нахабною відмовою.  На таку поведінку Річард висадив десант, який легко дав собі раду з грецьким військом. Переможений англійцями Ісаак присягнув Річарду, як васал. Але за кілька днів Ісаак підняв повстання проти англійців. Річард і цього разу дав собі раду з ним і, закувавши у срібні кайдани, повів з собою, як полоненого у Святу Землю. А Кіпр продав останньому єрусалимському королю Ґвіду Луізіяну, чим започаткував Кіпрське королівство, яке потривало до 1480 року.

 

То ж після ІІІ Хрестового походу Захід дивився на греків, як на тих, хто не дотримується договорів і готовий всадити ножа в спину, як тільки від них відвернешся. Додати до цього «славу» греків, як твердошкірих розкольників та єретиків, які не знати з якої радості претендують на верховну владу у цілому світі, хоча не здатні втримати навіть власні землі від нападів інших народів, зокрема мусульманських, картина виходить не з найкращих.

І поки Захід робив відчайдушні спроби визволити Святу Землю від мусульманської окупації, а греки пробували забити хрестоносцям ножа в спину, у Царгороді тривали придворні інтриги.

 

Брат візантійського василевса Ісаака Ангела, за підтримки народу скинув свого брата з престолу, виколов йому очі й засадив до темниці. А сам зацарював під іменем Алексія ІІІ. Син же ж Ісаака, також Алексій, утік від стрийкової розправи.

 

Політична ситуація візантійського цісарства на цей момент була плачевною: візантійців тіснили і мусульманські народи зі сходу, і болгари з заходу, напади піратів на приморські міста стали щоденною реальністю. Притиснений з усіх сторін, маючи живого претендента на престол – племінника Алексія, Алексій ІІІ почав шукати союзника у, як йому видавалося, найбільшій силі тогочасного Заходу Папі Інокентію ІІІ.

 

Маючи перед очима постійні політичні ігри візантійців довкола питання З’єднання Церков, Папа у своїй відповіді виразив думку, що спочатку греки мають своїми вчинками показати добру волю до З’єднання, а тоді вже можна буде говорити про допомогу грецькій державі. Подальша переписка між Римом і Царгородом чітко вказує на те, що Папі розходилось про речі віри та функціонування Церкви, а василевсу та патріарху лише про питання політичної допомоги для ослабленого роменського царства.

 

У той час знову почались утиски християн на Святій Землі та проблеми для паломників зі Заходу. Тому західне християнство організувало ІV Хрестовий похід, щоб визволити Святу Землю від мусульманської деспотії. Що більше, Папа Інокентій ІІІ виразно заборонив хрестоносцям пхатися в політичні інтриги константинопольського двору. Адже перед цим царевич Алексій Ангел звернувся до Папи про допомогу проти стрийка Алексія ІІІ. Папа, сподіваючись продовжити діалог з Царгородом, відмовив Алексію, про що повідомив константинопольський двір, ще раз показавши добру волю по відношенню до василевса.

 

Але хрестоносці ІV Хрестового походу були далекі від ідеалів І Хрестового походу і навіть від лицарства короля Річарда. Вже в самому старті вони показали, що їх радше провадить політичний інтерес, ніж бажання визволити християнські святині з мусульманських рук.

 

Щоб потрапити у Святу Землю, на початку було вирішено винаймити кораблі у Венеціанської Республіки, які б мали перевести хрестоносців у єгипетську Александрію. Та венеціанці вирішили використати хрестоносців у своїх політичних цілях. Перше вимагали, як плату завоювання хорватського міста Задар та допомогу для Алексія Ангела проти Алексія ІІІ. Венеціанський дож Енріко Дондоло хотів помститися візантійцям за те, що кілька років тому цар Алексій ІІІ осліпив його з допомогою зеркала, яке концентрувало сонячні промені. А Задар був для Венеціанської Республіки стратегічно важливим торговим пунктом.

 

Папські гнівні послання ніякого впливу на хрестоносців і венеціанців не справили. 10 листопада 1202 року хрестоносці  взяли католицький Задар і передали його в руки венеціанців. Папа вимагав від хрестоносців віддати місто у руки хорватсько-мадярського короля та намарне. Його голос хрестоносці не почули. Навіть екскомуніка не подіяла на поважних католицьких баронів. Після Задру хрестоносці відправились на Царгород.

 

В червні 1203 хрестоносці захопили Константинополь, торжественно відновили владу сліпого Ісаака Ангела, поставивши співвладаром Алексія ІV, а Алексій ІІІ утік.

 

Але молодий Алексій ІV, який підписав у Венеції договір з хрестоносцями, який передачав З’єднання Церков, грошову нагороду хрестоносцям та військову допомогу проти мусульман не збирався виконувати договору. Поки хрестоносці під мурами Царгороду чекали виконання умов договору, однієї ночі Алексій послав грецькі кораблі з грецьким вогнем, щоб попалити венеціанські галери, які стояли на рейді біля Царгороду. Тільки чудом вдалося хрестоносцям уникнути катастрофи.

 

В між часі у візантійський столиці стався черговий придворний перевоворт. Алексій Дука скинув з престола Ісаака та його сина Алексія. Ісаак помер від серцевого нападу, а Алексія сам Алексій Дука вбив у тюрмі. Згідно тодішнього права, Алексій V усе ж таки мав дотриматись умов договору Алексія ІV з хрестоносцями. Принаймні таке розуміння було у західних феодалів. Опинившись в скрутній ситуації, Алексій V відчайдушно шукав виходу, як уникнути виконання договору свого попередника, а також позбутися присутності хрестоносців під царгородськими мурами. У той час до хрестоносців пристала велика частина греків та латинян, які за часів Андроніка І заледве втекли з Царгороду від кривавої розправи, яку Андронік І у 1182 організував проти латинів та їхніх прихильників у Царгороді. Це радикалізувало військо хрестоносців.

 

Відповіддю на чергові крутійства візантійського двору був напад на Царгород 8 квітня 1204 року, який греки відбили. Укріпивши свої ряди, хрестоносці 12 квітня знову вдарили на Царгород і цього разу його захопили.

 

Істиною є те, що у візантійськиій столиці хрестоносці вчинили розбій, пограбувавши її. Але за тодішнім правом, вони не були правопорушниками. Можна з висоти сьогоднішнього дня критикувати їх за вчинені неподобства. Але не слід забувати, що кожна історична подія, витягнена з її історичного контексту, набуває зовсім інакшого значення, а тим більше, коли її тлумачиться з перспективи іншого часу.

 

Так ІV Хрестовий похід фактично означив собою пропасть самої ідеї хрестових походів, як визвольних війн християнства проти мусульманської експансії. Так, він не досягнув своєї цілі. Але робити з нього основну причину римсько-візантійських непорозумінь було би антиісторочно.

 

Цікавим є той факт, що тодішній візантійський літописець Нікета Хроніат, описуючи у чорних фарбах падіння столиці ромеїв, хвалить першого латинського імператора Балдуіна. Цей візантійський літописець зазначає християнські чесноти нового володаря, наголошуючи в особливіший спосіб, що для греків він був кращим, аніж візантійські василевси. 

 

ІV Хрестовий похід не можна записати до геройських сторінок християнської історії, але ще більшим злочином проти правди і праведності було б з нього робити пугало, яке по сьогоднішній день стоїть між католицтвом і православ’ям, не даючи осягнути Єдність. А тим католикам, які зведені православної пропагандою, б’ють себе за нього в груди, вартувало би спочатку добре вивчити історію Церкви, щоб, принаймні, знати за що бити себе в груди.

Воїни Христа Царя

06.07.2012р. Б. / Чому католики праві?

 

На інтернет-сторінці агенції Zenit вміщено огляд авторства о.Джона Флінна LC, присвячений книжці канадського католика-конвертита на захист католицизму.

 

Стійкий «антикатолицизм» – це, можливо, одне з останніх упереджень, вельми поширених у сучасному «цивілізованому суспільстві», але канадський письменник і журналіст Майкл Корен не збирається з цим миритися. Нещодавно у видавництві МакКлелланда і Стюарта вийшла друком його книжка під назвою «Чому католики праві?» У ній розглянуто найпоширеніші звинувачення на адресу Католицької Церкви.

 

Корен народився у невіруючій сім’ї, його батько був єврей. Майкл свідомо навернувся на католицизм у віці 20 з лишком років. Його єврейське походження допомагало йому робити кар’єру, а ось навернення на католицизм коштувало йому двох місць праці та відмови у співпраці з боку численних ЗМІ. Про це Майкл Корен сам написав у вступі. А почав він свою книжку з теми, про яку, за його власними словами, і не хотів, і не повинен був писати: з «педофільського скандалу», в який виявилося вплутане католицьке духовенство.

 

Корен визнав, що своїми діями ці люди завдали величезної шкоди душам багатьох людей, але разом з тим відзначив, що чимала частина критики на адресу католицького кліру була безпідставною. Такі зловживання зовсім не специфічні для католицизму. Критики, які намагаються вивести випадки сексуальних зловживань з учення, проповідуваного Католицькою Церквою або зі способу життя її духовенства, не враховують того факту, що схожі явища стаються і в інших Церквах та релігіях, до того ж у значно більшому масштабі. А внаслідок уроків, винесених із цього скандалу, Католицька Церква нині перетворилася на одне із найбезпечніших місць для молодих людей. Отже, «сексуальний скандал», у який були втягнуті католицькі клірики, може дати привід для засудження окремих людей, але не Церкви як такої, – підсумовує автор.

 

У другому розділі свого твору Майкл Корен розглядає такі питання, як хрестові походи та інквізиція. Так, у цих сферах Церква не завжди діяла найкращим чином; однак як на ті часи, то вона діяла достатньо етично і в принципі була силою добра, – стверджує автор. Роздумуючи про хрестові походи, він насамперед відзначає те, що Свята Земля колись була повністю християнською територією, а вже потім її завоювали мусульмани. Хрестові походи зовсім не були вираженням імперіалістичних і колоніалістських прагнень; вони не затівалися заради експлуатації та пограбувань. Навпаки, чимало шляхетних родин зубожіли, споряджаючи в хрестові походи своїх батьків та синів разом з їхнім почтом. Сучасні наукові дослідження спростовують також і ту думку, що більшість учасників хрестових походів були вихідцями з бідних сімей, які вирушали на війну заради наживи. Насправді хрестоносці були «вершками» середньовічного «благородного суспільства».

 

На завойованих хрестоносцями територіях мусульманське населення могло продовжувати нормальне життя. Навіть серйозних спроб навернути їх у християнство не затівалося. Так, хрестові походи не були великим досягненням історії християнства, але, в той самий час, не варто робити з них карикатуру, за яку Заходові доводиться постійно каятися і в якій знаходить своє виправдання паранойя ісламських радикалістів, – підсумовує Корен.

 

Переходячи до питання інквізиції, він відзначає, що початкова мета цієї інституції – боротися з помилками у вірі та єресями, сприяти поверненню в лоно Церкви людей, які потрапили під згубний вплив. Під час інквізиторських розслідувань, бувало, використовувалися катування, але їх виконавцями були виключно світські власті. Потрібно також взяти до уваги, що в трибуналах інквізиції катування застосовувалися не більше, а менше, ніж у світських судах тих часів. Більше за все викликає критичні нарікання іспанська інквізиція. Принагідно Корен ставить питання, чому від уваги «прогресивної громадськості» постійно вислизає геноцид, влаштований католикам в Англії за Генріха VIII та Єлизавети І, так само як і катування, застосовувані щодо них. Що ж стосується іспанської інквізиції, то римські папи спершу її підтримували, але вона дуже швидко перетворилася виключно на виконавчо-каральний орган іспанської монархії. Справа полягала в тому, що після остаточного розгрому мусульманських халіфатів на Піренейському півострові Іспанія отримала у спадок чимало ісламського та єврейського населення. Багато мусульман і юдеїв наверталися на католицизм, і були щирі навернення, але не бракувало й таких, кого приваблювали виключно економічні та політичні вигоди. Ось інквізиція і зайнялася з’ясуванням підстав навернення. При цьому, звісно, виникли зловживання. Іспанія не була ідеальним суспільством, зате цій країні вдалось уникнути кривавої громадянської війни на релігійному тлі, подібної до тих, які потрясали інші європейські країни в епоху Реформації. Взагалі тема іспанської інквізиції не привертала до себе особливої уваги аж до середини ХІХ століття, коли антиклерикальні автори реанімували її, щоб використати у своїй кампанії проти Католицької Церкви, – пише Корен.

 

Ще одна улюблена тема для критиків Церкви – її багатство. «Адже Церква просто купається в грошах у той час, як півсвіту голодує», – цитує антиклерикалів Майкл Корен. Так, багато безцінних творів мистецтва зберігаються у Ватиканських музеях (між іншим, відкритих для широкої публіки). Церква збирала ці твори упродовж цілих століть і нині береже їх як дорогоцінний спадок усього людства. То що, хіба потрібно ці скарби продати, а отримані кошти розподілити між потребуючими? – запитує автор. Але така акція мала б одноразовий характер і становища нужденних не виправила б серйозно, а ось людство позбулось би свого великого художнього спадку, яке осіло б у приватних колекціях, переважно закритих для відвідувачів. А хіба Католицька Церква не будує лікарень, шкіл, притулків і домів престарілих, хіба не утримує чимало інших подібних закладів? – відзначає Корен. Хіба не проводить ця Церква величезної харитативної роботи в усіх регіонах Земної кулі?

 

Є у книжці Майкла Корена й розділ, присвячений сучасній позиції Католицької Церкви стосовно біоетики та сексуальності, через що вона постійно перебуває під вогнем критики. Абсолютна заборона Церкви на аборти й контрацепцію відповідає моральним цінностям, основоположним правам людини та підтверджується сучасними науковими дослідженнями. Ембріон – це окрема людська істота з моменту зачаття, і як такий він має право на життя. А деякі світські ЗМІ зображають активістів пролайфу, борців за права ненароджених, як крайніх фанатиків. Сучасне суспільство вважає себе дуже прогресивним і терпимим, а між тим воно відмовляє у праві на життя інвалідам у материнських утробах і навіть уже народженим інвалідам, допускаючи для них евтаназію. Що ж стосується заперечень Церкви проти використання ембріональних стволових клітин (через що противники звинувачують її у заваді науковому прогресові у сфері лікування тяжких захворювань), то ефективність саме такого лікування ніким і нічим на сьогодні не доведена. Зате доведено ефективність лікування стволовими клітинами дорослих людей, проти використання яких Католицька Церква не заперечує.

 

ЗМІ розгорнули кампанію дискредитації Католицької Церкви та Бенедикта XVI особисто за їхнє негативне ставлення до використання презервативів у контексті спроб упоратися з ширенням епідемії СНІДу. Але й це звинувачення несправедливе, вважає Корен. Церква ще кілька десятиріч тому попереджала, що доступність для суспільства презервативів та інших протизачаткових засобів матиме якнайгірші наслідки. Й хіба так не сталося? Всюди, де контрацептиви отримали «зелене світло», разом із цим зафіксовано зростання захворювань, що передаються статевим шляхом, зростання кількості абортів, розлучень, сімейних конфліктів. Сексуальні стосунки розглядаються нині як простий фізіологічний акт, а не як вираження любові двох осіб. Що ж до Африки, де загроза поширення СНІДу найбільш відчутна, то програми з пропаганди презервативів тут були проваджені нецерковними організаціями й епідемію не зупинили. А ось програми, базовані на подружній вірності та стриманості, довели свою ефективність.

 

Майкл Корен піднімає у своїй книжці ще й багато інших аспектів діяльності Католицької Церкви, які стають об’єктами необґрунтованих нападок, часто обумовлених простим невіглаством та некомпетентністю. Ця книжка буде вельми корисна тим «сучасним апологетам», хто щиро прагне захистити свою Церкву від атак, що повторюються.

Джерела: CREDO

Воїни Христа Царя