24.07.2011р. Б. / Патріарх Кіріл – як уособлення духовної деградації Росії

Володимир Даниленко – відомий сучасний український прозаїк, автор книжок «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», «Лісоруб у пустелі», «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського». Його книжки неодноразово одержували літературні нагороди та лідирували у національних книжкових рейтингах. У багатьох своїх творах письменник торкається духовної кризи людини і кризи суспільства. Сьогоднішня розмова з письменником - про кризу церкви.

МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ – ПОТУЖНА БІЗНЕС-ІМПЕРІЯ

Пане Володимире, у вашому містичному романі «Кохання в стилі бароко» диявол приїжджає в гості до настоятеля Києво-Печерської лаври, бо відчуває себе комфортно в цій святині серед близьких йому за духом людей. Ви хочете сказати, що хвороби суспільства безпосередньо пов’язані з кризою церкви?

Володимир Даниленко: Насправді криза суспільства пов’язана з кризою віри. А церква –відображення того, що робиться в суспільстві, яке все більше стає меркантильним і все менше переймається такими речами, як віра, совість, християнські ідеали.

Сучасну церкву роз’їдають розбещеність і гроші. Ви подивіться, як почастішали в Україну візити патріарха Російської православної церкви Кирила, одержимого пронафталіненою візантійською ідеєю. Як кожен російський діяч зі старосвітськими комплексами, він – «собиратель земель», який менш за все переймається проблемами спасіння душі своєї пастви. А в Україні в нього доволі меркантильні інтереси – гроші.

Ще за Алексія ІІ Кирило був замішаний у скандалі, пов’язаному з торгівлею тютюну, який потряс російське суспільство. Про це писало багато російських видань. Назву лише такі, як «Московский комсомолец», «Ленинградская правда», сайт науково-популярного журналу «Просветление знанием» тощо. Без митних зборів пан Гундяєв провозив через кордон як гуманітарну допомогу великі партії сигарет фірми «Філіп Морис», які поступали в Данилів монастир. У митних документах було зазначено, що продавцем сигарет є Московська патріархія.

До тютюнового бізнесу притягнута й рідня нинішнього патріарха. Його сестра Лідія Леонова має близько 300 тютюнових структур. Під опікою патріарха також макаронна фабрика в Смоленську. Московська патріархія має комерційний банк «Пересвєт», який зосередив величезні капітали. А жоден зі 140 з гаком російських єпархіальних архієреїв публічно не підтвердив, що ці кошти були спрямовані на відбудову напізруйнованих храмів і монастирів. У відомстві паріарха Кирила є завод, що випускає воду “Святой источник”. Гроші від продажу води надходять у той же банк «Пересвєт». Свого часу пан Гундяєв підписав угоду з компанією «АРТГЕММА» про створення спільного підприємства з обробки й торгівлі алмазів.

На сьогодні Московська патріархія – потужна бізнесова імперія, що займається торгівлею тютюну, алкоголю, алмазів, нерухомістю, туристичним і готельним бізнесом. Комерційна структура Московської патріархії придбала в Москві супермаркет «Скобелевський», а потім продала його за два мільярди рублів. Це лише невелика частина того, чим насправді займається патріарх Кирило, якому цих грошей панічно не вистачає, тож він уже давно носиться з ідеєю законодавчо закріпити церковні збори з кожного громадянина Російської Федерації.

І коли я бачу на вулицях Києва служителів Московського патріархату з жирними немитими головами і бідно одягнених фанатичних жіночок, які щотижня здійснюють магічні обходи навколо Верховної Ради, мені стає шкода цих задурених людей, які насправді не знають, чим займаються їхні пастирі-мільйонери.

ЯК ГУНДЯЄВА ПІЙМАЛИ НА БРЕХНІ

До речі, а як ви прокоментуєте останній приїзд патріарха Кирила до Харкова?

Якщо ви маєте на увазі фотографію з харківської площі Свободи, яка з’явилася на сайті «Фотолітопис Української православної церкави» й відразу зникла після того, як було виявлено, що кількість людей з бюджетних організацій, зігнаних харківською владою, була збільшена фотошопом, то скажу, що містифікації – одна з технологій РПЦ.

Патріарх Кирил – людина епохи постмодернізму, для якої немає моралі, а є життєві інтереси. Для людей такого типу cлово існує не для молитви, сповіді чи відкриття істин, а для піару.

Під час поїздки патріарха Кирила на Сахалін у вересні 2010 року він на прийомі, організованому губернатором Сахалінської області Олександром Хорошавіним, зізнався, що особисто добре знав Мартіна Лютера Кінга. А за рік до цього зробив ще більше одкровення, яке коментувалося в російських Інтернет-виданнях – мовляв, у 1968 році він зустрічався з Мартіном Лютером Кінгом, і той йому сказав: «У мене є мрія…» Якщо зіставити ці факти, то виходить, що Володимир Гундяєв був пострижений у монахи й одержав ім’я Кирило в 1969 році, у 1970 закінчив Ленінградську духовну академію, уперше за кордоном він побував у 1979 році. А Мартін Лютер Кінг був застрелений у Мемфісі 4 квітня 1968 року. Коли Кінг виголошував свою знамениту промову «У мене є мрія», пану Гундяєву було 17 років, він працював техніком-картографом у Карелії в Північно-Західному геологічному управлінні. Як міг нікому не відомий сімнадцятирічний хлопець, що за життя Мартіна Лютера Кінга ніколи не виїжджав з Радянського Союзу, зустрітися з ним, для багатьох досі залишається загадкою.

АГЕНТСЬКА КЛИЧКА – МИХАЙЛОВ

У романі «Кохання в стилі бароко» є такий пасаж: диявол приїжджає в гості до настоятеля Києво-Печерської лаври, де «сплять сповиті в савани мумії печерських святих, а їх охороняють офіцери ФСБ в чорних сутанах». Чому ви вдалися до такої фантасмагорії?

Володимир Даниленко: Насправді реальне життя перевершує всі фантасмагорії. На початку дев’яностих років у Росії вибухнув скандал, пов’язаний з архівами КДБ. Як з’ясувалося, більшість єпископів Російської православної церкви були активними співробітниками КДБ. Здавали інформацію про своїх віруючих, одержану на сповіді, розповідали про висловлювання й особисте життя священиків, про те, хто з радянських людей хрестив дітей.

У 1992 році Архієрейський собор створив комісію, яку очолив єписком костромський і галицький Олександр. Вивченням архівів займалися тодішні депутати, священики Гліб Якунін і Лев Пономарьов. Тоді в ЗМІ просочилася інформація, що Кирило, який уже був митрополитом, теж пов’язаний з КДБ і мав псевдо Михайлов. Кирило почав скуповувати архіви КДБ. Зібравши компромат на верхні ешелони кліру, він маніпулював документами, залякував своїх ворогів серед єпископів, а коли Алексій ІІ намагався вплинути на нього, то в ЗМІ відразу з’являвся копромат на тодішнього патріарха Російської православної церкви. Особливо жорстко використав куплену в спецслужб інформацію Кирило на Архієрейському соборі під час виборів патріарха.

Основні конкуренти Кирила брати Капаліни, митрополит калузький Климент і архиєпископ тобольський Дмитро, стали жертвами його чорного піару. Залякавши компроматом неугодних йому вищих церковних чиновників, Кирило став патріархом Російської церкви.

Виходить, патріарх Кирило “порішав” у Росії всі свої питання й нарешті взявся за Україну. Невже в РФ церква вже все зробила, що треба було для її пастви?

6 квітня 2010 року білоруська «Народная газета» опублікувала матеріал «Деградація Росії при Путіні відображена цифрами, перед якими тьмяніють усі казки про наступаюче благоденство, які поширюють повністю пригнічені владою засоби масової інформації».

Ось лише деякі факти з цієї публікації. За показниками репресивно-правоохоронної системи, Росія займає перше місце в світі за кількістю ув’язнених (один мільйон осіб), чотири мільйони росіян бомжує, три мільйони жебракує, у країні три мільйони вуличних повій, один мільйон наркоманів. Щодня в Російській Федерації робиться десять тисяч абортів. Здійснюється понад 80 тисяч убивств на рік. У Росії випивають чотирнадцять літрів умовного спирту на душу населення (за іншими даними – 18). Вважається, що з вісьмох літрів починається фізична деградація нації. Кирило має рятувати душі своїх одноплемінників, але його женуть в Україну жадібність і хворобливі імперські комплекси.

У російському суспільстві зростає недовіра до церкви. 31 березня 2011 року три священики Іжевської та Удмуртської єпархій РПЦ Сергій Кондаков, Михайло Карпеєв та Олександр Малих припинили поминати в своїх храмах патріарха Московського та всія Русі Кирила, написавши йому листа, який поширили в блогосфері.

«Росії загрожує загибель, головною причиною якої є духовно-моральна катастрофа, – написали автори звернення. – І чи не тому не сталося разом із відродженням православних храмів відродження російської державності, армії, культури, сім’ї, оскільки в самому цервовному житті не були поборені пороки, пов’язані з 70-літнім більшовицьким полоном?» Після звернення всі троє священики були відсторонені від служби.

У РОСІЯН НЕМАЄ МРІЇ

Але хіба тільки церква винна в кризі суспільства? А як же влада?

За часів керівництва Володимира Путіна Росія стала країною з найгіршими життєвими та економічними показниками. Згадувана білоруська газета навела дані, за якими за останні роки виробництво вантажних автомобілів у Росії досягнуло рівня 1937 року, комбайнів – 1933-го, тракторів – 1931-го, вагонів – 1910-го, взуття – 1900 року. Але потужна пропагандистська машина переконує, що насправді все добре. Країна стала економічно недорозвинутою, а зростання економіки забезпечується виключно газом і нафтою. Та Російська православна церква завжди потурала владі й ніколи не була до влади в опозиції. В Україні хоч основа суспільства знає, чого хоче: свободи, європейських стандартів, саморозвитку, достатку, сімейних цінностей. У них навіть немає нормальної мрії. Колись у Росії була мрія побудови світлого комуністичного майбутнього, у яку вірили мільйони людей. А після розвалу Радянського Союзу єдина мрія, яку їм пропонує церква і влада, – це де хитрістю, а де силою затягнути колишні радянські країни в новий Радянський Союз. Інших мрій російська еліта на сьогодні не має.

У дискусії в мережі з саратовським священиком оглядачка газети «Известия» Олена Ямпольська дуже просто пояснила обізленість і розпач російського суспільства. Відправте людей в пустелю, пише вона, а потім, коли вони заблукають, скажіть, що кінцевої мети їхньої мандрівки немає, треба допити воду й доїсти фініки. І тоді побачите, що з ними буде і скільки у них з’явиться зла. Ось той глухий духовний кут, у який завели країну її лідери з благословення церкви.

Про якість церкви можна судити за якістю народу, якому вона служить. Я був на книжковому ярмарку в містечку Миколаєві на Львівщині, і розпорядниця ярмарку відрядила двох хлопчаків, щоб вони показали мені їхню каплицю. Підлітки завели мене на гору, де стояла невеличка церква без замків. Кожен подорожній міг зайти до неї і помолитися. Вся церква – в іконах і килимах. І я подумав: скільки часу побули б у цій церкві без замків ікони й килими, якби вона стояла десь у Боярці чи Макіївці? Я подивився з гори вниз. У долині розкинулося містечко з котеджами й чепурними будиночками. Ніде я не бачив п’яних чи написів на парканах і будинках. Біля церкви було людно.

ЧОМУ ВОЛОДИМИР БОЇТЬСЯ КИРИЛА

Як ви розцінюєте можливості самостійної політики "Української" православної церкви МП? І які найбільші загрози несе експансія РПЦ?

Якось, блукаючи територією Києво-Печерської Лаври, я відчув що опинився на фронті. Усі прилеглі мури були заклеєні листівками з двоголовими орлами і закликами до злиття з Росією, які хтось дбайливо здирав і обписував єхидними і злими репліками. Я побачив жорстоку інформаційну війну, джерелом якої була сама лавра. Звісно, серед священиків Української православної церкви Московського патріархату є прихильники церковної автономії, але в цій церкві немає демократії.

Московський патріархат – останній оплот тоталітаризму. Це троянський кінь духовно збанкрутілої зарубіжної церкви. Там кожен священик боїться, що його виженуть з церкви або відправлять у якесь глухе поліське село за найменший натяк на інакомислення. І патріарх Володимир теж цього боїться. Перед Великоднем на Хрещатику був вивішений величезний рекламний щит патріарха Володимира з вітальним словом. Але перед приїздом Кирила в Україну цей щит укоротили так, що залишився тільки портрет і обірвана фраза. Очевидно, український патріарх злякався, аби російський гість, бува, не подумав, ніби не він тут головний.

Добре знаючи, на що здатний Кирило, патріарх Володимир хоче спокійно дожити без репресій і анафеми.

А якщо говорити про Київський патріархат і автокефальну православну церкву, то Кирило через російських агентів впливу в Україні, які мають зв’язки з владою, може вчинити з ними те, що вже зробив у Росії з Російською православною автономною церквою. Через суди всі її храми були відібрані й передані Російській православній церкві.

В Україні Кирил теж може піти за цим сценарієм. У деяких областях він навіть пробує його реалізувати. Усе ускладнюється російськими президенськими виборами 2012 року, до яких кожен кандидат захоче по-своєму насолити “братньому” українському народові, щоб зробити приємно собі і своїм виборцям. Українське суспільство, яке у своїй більшості є прихильником Київського патріархату, має бути готовим до того, що одного дня всі церкви Київського патріархату й автокефальної церкви опломбують пожежники, санстанція, навколо стоятимуть загони спецназу й братва біля джипів, а в пред’явлених судових рішеннях буде зазначено, що Володимирський собор стоїть не в тому місці, де мав стояти, документи про власника собору оформлені з порушенням чинного законодавства, а будівля заважає підземним комунікаціям, наприклад, до Євро-2012, тому її треба негайно передати більш надійній церкві. І про це відразу повідомлять усі російські телеканали, а голові Верховної Ради Володимиру Литвину в Москві почеплять ще один орден.

А ви до церкви ходите?

Так, ходжу. До Володимирського собору. Не так часто, як того хотілося б, але не рідше, ніж це робить будь-яка сучасна людина, що веде активний спосіб життя.

ПОКИ СУСПІЛЬСТВО НЕ ПОРВЕ ЗІ СТАРИМ ЗЛОМ, ВОНО ПРАВИТИМЕ ЛЮДЬМИ

Яка, на вашу думку, головна духовна проблема пострадянських країн, що ніяк не виборсаються із соціальних негараздів, корупції, політичних конфліктів?

Володимир Даниленко У фільмі грузинського режисера Тенгіза Абуладзе «Спокута» закладено художню ідею, яка є ключем до розв’язання головної духовної проблеми пострадянського простору. Доки суспільство не порве із старим злом, доти зло вилазитиме з могили й правитиме суспільством. І герой фільму викидає з могили свого батька, який за життя був політичним злочинцем.

Не може церква, яка багато років служила владі й грошам, врятувати людину від духовної кризи.

В Україні вистачає храмів, де можна молитися Господу, а не слухати застарілі ідеологічні проповіді духовних банкрутів. Московський патріархат – церква, з якою в України немає майбутнього. Та й Росії з цією церквою немає майбутнього. Якщо російський народ хоче духовно вижити, а не далі деградувати, то має вигнати торгашів зі своїх храмів, як це зробив колись Ісус. Православ’я і Московська патріархія – далеко не одне й те саме.

А служителі Української православної церкви Московського патріархату, які знайдуть у собі сили порвати з тією церквою, як це зробили три сміливі священики Іжевської та Удмуртської єпархій, мають пам’ятати, що служінням злу вони назавжди втратять себе і свій шлях до спасіння. То чи варто чіплятися за таку згубну і неблагородну справу?

Розмовляв Віктор Загоруйко
Джерело:
УНІАН

04.05.2011р. Б. / Патріарх Кирил бачить себе православним Іваном Павлом ІІ і має амбіції стати світовим духовним лідером

Патріарх Московський має амбіції стати світовим духовним лідером. Його боротьба впливає не лише на Росію та Україну. Вона суттєво впливає на долю світового православ’я. Патріарх Варфоломій вважає священною свободу людини та її права. Права людини – це доктрина, яка виникла завдяки християнському вченню про свободу вибору людини та її відповідальність за зроблений вибір. Патріарх Кирилл - що звичайна свобода людини та її права – це те, чим людина повинна пожертвувати. Покликання людини – відмовитися від своєї свободи та своїх прав, ставши частиною більших реальностей: Церкви та російської цивілізації.

Автор: Юрій Чорноморець, кандидат філософських наук, шеф-редактор сайту "Богословський портал"

Мрія патріарха про Російську Церкву

Патріарх Кирилл бачить себе «церковним Путіним». В 2009 році, коли він став главою РПЦ, в ній панував феодальний порядок, про що прямо говорив покійний патріарх Олексій.

Єпархії були віддані в повну владу єпископам, які відкупалися кілька разів на рік, даруючи дещицю патріархії. Центральний провід (патріарх та синодальні структури) існували самі по собі, реалізовуючи власні проекти. Місцеві єпископи – самі по собі. Цей феодалізм можна оцінювати по різному, але завдяки цьому місцевому самоуправлінню вдалося відновити та побудувати величезну кількість храмів.

Патріарх Кирилл, прийшовши до влади, задумав створити єдину вертикаль на чолі із власною особою. За допомогою нових уставів та інших бюрократичних маніпуляцій вся влада в Церкві замкнута на патріарха. Раніше Церквою управляли патріарх і синод, і всі виконавчі органи («синодальні комісії») підкорялися «малому Синоду».

Сьогодні весь центральний апарат патріархії – це апарат патріарха. На офіційному сайті навіть зникла сторінка «Синод». Патріарх скликає часті Архієрейські збори, наради, «міжсоборні присутності», на яких із великим запалом обговорює різні документи та добивається їх прийняття. За виконанням всіх рішень патріарха слідкує спеціальна служба на чолі із о. Саввою – в минулому математиком і аналітиком в сучасному.

Побудова вертикалі йде із великими труднощами. Єпископи РПЦ не хочуть ділитися грошима, не хочуть заповнювати чисельні бюрократичні бланки, які їм спускає патріархія, і взагалі подумують про можливість заміни патріарха на якогось «молитвеника». Але патріарх намагається прискорити вертикалізацію, ініціюючи погроми крайніх консерваторів та крайніх лібералів, виявляючи незгодних «коливатися із генеральною лінією». Його мрія – це Церква, побудована як армія.

Мрія патріарха про світове лідерство Московського патріархату

Патріарх Кирилл бачить себе православним Іваном-Павлом II. Патріарх Кирилл хоче стати фактичним, а можливо і юридичним лідером православ’я. А саме православ’я зробити авангардом християнського відродження Європи.

Патріарху здається, що консервативна християнська ідеологія плюс прогресивні методи її пропаганди можуть зробити свою справу. І замість повернення до крайнього націоналізму, Європа може звернутися до християнства, погодившись на теократію.

Віра у цю велику мрію – наївна. Але патріарха надихають численні історичні приклади успіху релігійних діячів у, здавалось би, безнадійних ситуаціях. Крім того, на проект глобального лідерства Московського патріарха Кремль згодний витрачати будь-які гроші, посилюючи присутність РПЦ в усьому світі.

Мрія патріарха про «Русскій мір»

Змагання за глобальне лідерство неможливе без лідерства регіонального. Збереження церковних структур Московського патріархату на теренах бувшого СРСР створило можливість для геополітичного реваншу. Патріарх як найкращий путініст розвинув власну модифікацію проекту «Русского міра». За своїм консерватизмом цьому проекту далеко до «Просвещенного консерватізма» Нікіти Міхалкова.

Але в цілому це – типово антизахідна імперська доктрина в дусі принципів «самодержавіє-православіє-народность». Росія, Україна, Білорусь, Молдова – лише «ядро» цього «міра», інші мають приєднатися поступово, – очевидно разом із розширенням впливу Газпрому.

Всі країни Русского міра мають бути ареалом панування і розвитку російської мови та культури, відновлення традиційних російських типів державного управління та громадянського життя. Всі ці країни не можуть мати власної православної культури та традиції, а мають зберігати і розвивати виключно російське православ’я.

Наслідки для України

Єпископат УПЦ МП із здивуванням помічає, що поступово в УПЦ стає все більше ознак неофіційного «прямого патріаршого управління». Саме патріарх дає розпорядження по кадрових та стратегічних питаннях. Все це «упокорення» де-факто самостійної церкви відбулося швидко і безболісно. Адже українці ніколи не вміли боротися за свою владу в межах імперських структур. А Московський патріархат – це саме така структура.

Але якщо у російських єпархіях єпископи зовсім втратили свою владу, то в Україні «вертикаль побудована лише частково». В Росії будь-який єпископ може бути знятий чи переміщений патріархом. В УПЦ чекають на поважні причини.

В Росії вступив у силу новий церковний статут. Згідно із ним, ліквідовано всяку самостійність окремої громади, будь-які рішення якої можуть бути змінені єпископом. Навіть більше: єпископ згідно із цим статутом може вигнати громаду із храму, надавши її іншій громаді. Сам же єпископ – лише представник патріарха, який не має жодної самостійності по відношенню до центру. В Україні цей статут в дію не введено.

В усьому іншому – повна упокоренність УПЦ МП. Її речники намагаються проповідувати «Русскій мір», розповідаючи баєчки про те, що мається на увазі спільна культура Київської Русі, а «Русскій» - це «Руський». Невже і російську мову оголосять особливою руською, а традиції російської державності зроблять своїми, українськими?

УПЦ МП де-факто ліквідувала будь-яку власну «зовнішню політику». Переговори із УПЦ КП та УАПЦ не ведуться. Воно і не дивно – хто ж із українських вірних цих юрисдикцій захоче ввійти до церкви, яка будує «Русскій мір», хай вона буде тричі канонічна та мільйон раз визнана світовим православ’ям?

Якщо ще 2008 року митрополит Володимир пропонував провести всеправославну нараду глав всіх автокефальних церков, щоб знайти шляхи до вирішення проблем українського православ’я, то сьогодні будь-яка активність на цьому напрямку ліквідована.

УПЦ КП зайняла позицію «кругової оборони». Патріарх Філарет вірить, що Україна існуватиме, оскільки Партія регіонів не погодиться перетворити її на провінцію Росії.

А в Україні, на думку патріарха Філарета, завжди терпітимуть існування УПЦ КП. Завдання вижити в довгий історичний період, яке стоїть перед цією Церквою, патріарх Філарет вирішив здійснити за рахунок рецепта митрополита Нікодима. Коли Хрущов пообіцяв в 1980 році показати «останнього попа», митрополит вирішив зробити єпископами молодих та освічених пастирів, на плечах яких би трималася в майбутньому церква. Сьогодні патріарх Філарет завершує цикл виховання талановитої молоді, яка вже становить більшість в єпископаті УПЦ КП.

Натомість УГКЦ з усією серйозністю відчула загрозу як власному існуванню, так і Україні.

Якщо Україна стане таки невід’ємною частиною «ядра» «єдіного і неділімого» «Русского міра», то її знову ліквідують. Можливо не так з таким насиллям як 1946-го, але в результаті різних заходів як в 1839-му. Новообраний патріарх УГКЦ Святослав висунув ідею побудови Українського світу на основі програмних греко-католицьких документів, прийнятих ще 2005 року.

Ці документи передбачають спрямування зусиль на: 1) об’єднання українського народу; 2) його християнізацію. Цього року УГКЦ розробляє спеціальну стратегію розвитку своєї роботи, яка передбачає: розвиток київського християнства; спільна праця церков православної та католицької традиції заради України; активізація пропаганди дійсних християнських цінностей та соціального вчення Церкви; розвиток українського богослов'я; розвиток молодіжних рухів. Зусилля УГКЦ можуть увінчатися тим, що вона завоює симпатії молоді та інтелігенції – як єдина активна українська церква.

Оригінальною є реакція на політику патріарха Кирила із боку УАПЦ.

Ця церква відмовилася від мрії про автокефалію (яка знайшла відображення навіть в назві). І попросилася до складу Константинопольського патріархату на будь-яких умовах. Аби «подалі від Москви». І сьогодні УАПЦ не стомлюється апелювати до Константинопольського патріарха, до всіх нарад, які він скликає, до всіх православних Церков.

УАПЦ хоче утворити єдину Церкву із українськими православними громадами, які існують в діаспорі та належать до Константинопольского патріархату. Чи просто стати Київською митрополією у складі Константинопольської Церкви. Також УАПЦ давно погодилася стати частиною більшої об’єднаної Церкви, якщо таку вдасться створити в Україні за допомогою Константинопольського патріархату.

Наслідки для світового православ’я

Намагання патріарха Кирилла стати лідером всього православ’я не можуть бути здійсненими з кількох причин.

В православ’ї вже є визнаний лідер – це патріарх Константинопольський. До падіння Берлінського муру світове православ’я було поділене на два табори. Константинопольский патріарх очолював групу грекомовних церков, мав своїми надійними союзниками давні патріархати – Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський.

Православні церкви країн соціалістичного табору підтримували у всіх дискусіях точку зору Москви. Сьогодні ситуація радикально змінилася. Під час всіх загально-православних дискусій переважна більшість підтримує точку зору Константинопольського патріарха.

Всі православні церкви, крім Московського патріархату погоджувалися, щоб Константинопольський патріархат представляв інтереси православних в Євросоюзі. Практично всі православні церкви погоджувалися, що автокефалію має надавати Константинопольський патріарх. Одна тільки Москва вперто наголошувала на праві надати автокефалію самостійно.

Кінець-кінцем Москві доводиться шукати компроміс. Так, за новою процедурою, томос про автокефалію всім новим церквам (наприклад, Українській) даватиме Константинопольський патріарх, але у інших предстоятелів православних церков буде право попереднього вето.

Всі православні церкви погодилися на пропозиції католиків щодо мінімального розуміння влади папи в майбутній об’єднаній Церкві (католики пішли на безпрецедентні поступки). Лише Московський патріархат розгорнув боротьбу за зрив домовленостей. Не маючи богословських чи канонічних причин для незгоди, представники Московського патріархату просто заявляли, що вони праві, бо у них – більшість православних світу. Хоча, як відомо, активними віруючими РПЦ є лише 2 % населення Росії і дійсних підстав для гордості кількістю власних вірних у Московського патріархату немає.

Між світовим православ’ям та православ’ям російським існують принципові ідеологічні розбіжності.

Патріарх Варфоломій вважає священною свободу людини та її права. Права людини – це доктрина, яка виникла завдяки християнському вченню про свободу вибору людини та її відповідальність за зроблений вибір.

Спроби маргіналізації християнських цінностей та символів у Європі – це тимчасове явище зловживання ідеологією прав людини, а не обов’язковий її наслідок.

Патріарх Кирилл вважає, що звичайна свобода людини та її права – це те, чим людина може і повинна пожертвувати. Покликання людини – відмовитися від своєї свободи та своїх прав, ставши частиною більших реальностей: Церкви та російської цивілізації.

Це буття частиною великих духовних колективів буде життям згідно із вищими традиційними духовними ідеалами самопожертви. Таке існування, на думку патріарха Кирилла, дає людини істинну свободу.

Ясно, що в ідеологічному протистоянні патріарх Кирилл залишається насамоті. Предстоятелі православних церков підтримують вчення патріарха Варфоломія. Вчення ж патріарха Кирилла занадто нагадує промови Великого інквізитора із роману Достоєвського «Брати Карамазови». І є дивним для сучасної Європи.

Патріарх Кирилл не лише оглядається в минуле і шукає реанімації російської дореволюційної та радянської ментальностей. Він надихається прикладом Ірану. Адже аятола теж запропонував відмовитися від свободи звичайної на користь вищої духовної – і побудував ефективну теократію.

Патріарху здається, що і він міг би побудувати православну (чи навіть загально-християнську) модель теократії. Яка б не лише замінила євроатлантичний лібералізм (!), але і витримала конкуренцію з ісламом.

Дивлячись на Москву, з її майже третиною яскраво неросійського населення та читаючи прогнози про 50% мусульманського населення в Росії в середині століття, патріарх мислить на свій проект російського та світового православного халіфату, як на жест відчаю. Така собі «остання війна добра». А на війні, як відомо, всі засоби дозволені, а звичайні закони моралі не діють.

Московський патріарх намагається і купити покору Константинопольської Церкви. І примусити патріарха Варфоломія здатися.

Тиск на Туреччину, яка, в свою чергу, тисне на Константинопольського патріарха – звичайна реальність політичного життя. Патріарх Варфоломій навіть розбудував собі резиденцію у Швейцарії – на випадок, якщо його виженуть із Стамбула.

Ефективним знаряддям умиротворення Московського патріархату для патріарха Варфоломія є Україна.

Як відомо, Константинополь вважає канонічними кордонами РПЦ межі Росії 1589 року. Україну ж розглядає як власну канонічну територію.

Коли РПЦ не змогла подолати розкол в 1990-ті, Константинопольський патріарх заявив про необхідність власного втручання. Адже він не тільки верховний арбітр щодо всіх суперечок у православній Церкві. Він ще й має Україну власною територією. Переговори початку 2000-х років зайшли у глухий кут. Сторони розійшлися.

З того часу Московський патріархат із страхом думає про час «Х», коли Константинопольська Церква прийме до свого лона українських православних. Те, що це рано чи пізно відбудеться – загальне переконання всіх – і Константинополя, і Москви, і українських православних єпископів (з яких одні мріють про цей час, інші його не хотіли б застати).

Відвернути таку небезпеку Московський патріарх може лише в радикальний спосіб: знищивши Україну як країну із власною ідентичністю, перетворивши її на країну російську; знищивши українське православ’я як самостійне культурне та цивілізаційне явище, витіснивши його російським обрядовір’ям, відомим як російська православна традиція.

Або ж – знищивши Константинопольський патріархат. Але останнє неможливе. Зараз, коли тиск на Константинопольського патріарха досяг критичної межі, а суперництво за лідерство перейшло практично у відкриту боротьбу, патріарх Варфоломій скликає Синод Давніх Патріархатів.

Згідно із інтерпретацією канонів Константинопольським патріархатом, Давні Патріархати мають особливі права. Адже вони засновані апостолами. Їхнє існування регламентовано Вселенськими соборами. І вони є істинним «ядром» православної Церкви. У разі будь-яких розколів істинна Православна Церква буде там, де буде це ядро.

Константинопольський патріарх має владу судді у всіх суперечках – і щодо України також. Але коли він сам є стороною в дискусії, арбітром може виступати саме Синод Давніх Патріархатів. Таким чином, претензії на лідерство Москви взагалі, та її поведінка на Україні зокрема, можуть стати основним питанням на Синоді Давніх Патріархатів.

З точки зору Константинополя цей Синод може не тільки прийняти рішення про відновлення Київської митрополії у складі Константинопольської Церкви. Він може пригрозити застосуванням свого найвищого права. А саме, цей Синод Давніх Патріархатів, може оголосити про ліквідацію будь-яких автокефальних церков, що постали після останнього Вселенського собору (після 787 року). Наприклад, про ліквідацію патріаршого статусу Російської Православної Церкви.

Реальні перспективи

На Синоді Давніх Патріархатів претензії на лідерство Москви будуть головним питанням. Поруч із проблемою миру на Ближньому Сході. Також, щоб не виглядати русофобами, патріархи розглянуть і поведінку Румунської Церкви. Остання – надійний союзник Константинополя, як і Давні Патріархати. Але мала необережність розпочати будівництво власного представництва в Єрусалимі без згоди патріарха.

Реальним наслідком Синоду Давніх патріархатів може стати пропозиція розглянути українське питання на всеправославній нараді престоятелів церков. Думку, що саме цей орган має зараз, ще до всеправославного собору, вирішити українську проблему, вже висловлював патріарх Єрусалимський Феофіл – під час візиту в Україну.

До речі, на цей візит він не брав дозволу у Московського патріарха, цим демонструючи що вважає Україну канонічною територією Константинопольської Церкви. Приєднатися до Константинопольського патріархату може лише УАПЦ. Але вірні, священики та єпископи інших церков можуть перейти до майбутньої Української Автономної Православної Церкви Константинопольського Патріархату. Бо цей спосіб «бути подалі від Москви» стане єдиним ефективним для православних, які захочуть залишатися українцями.

Отже, ми живемо в епоху, коли Московська патріархія намагається реалізувати відразу кілька глобальних проектів: перетворення РПЦ на централізовану організацію, завоювання лідерства у світовому православ’ї, русифікація України. Всі ці проекти передбачають фактичну ліквідацію автономії УПЦ МП та знищення українського православ’я як такого. Без українських громад навіть кількісно РПЦ не може претендувати на провідну роль в світовому православ’ї.

Забезпечення повного упокорення українського православ’я вимагає як боротьби із Константинополем, так і бойових дій на Україні. Думаємо, що наступним кроком Москви стане операція «наступник митрополиту Володимиру». А саме, логічним і невідворотним стає приїзд в Україну когось із найближчих соратників патріарха Кирилла, оскільки останній сам не може займати і Московську, і Київську кафедри.

Після цього кроку розпочнеться нова сторінка в реалізації глобальних планів найбільш активного православного патріарха останніх століть. Але, маючи мрії стати церковним Петром Першим, він може ввійти в історію як Горбачов для російського і – не дай Боже! – світового православ’я.

Потрапивши у вихор подій, християни України мають докласти безпрецедентних зусиль для виживання і розвитку українського православ’я – якщо вони ще хочуть бути українцями та православними. Здається, що до історичних випробувань не має жодної готовності. Розвиток власної православної культури, богослов'я, соціального вчення – все ще справа ентузіастів, а не самих церков. А тому, і українське православ’я може очікувати власна катастрофа.

Все це означає просту річ. Ми живемо в цікаву епоху, коли можливе все. Геополітичні проекти патріарха Кирилла – це камінь, який може або зруйнувати українське та світове православ’я, або роздушити саме російське православ’я. Шанси на реалізауію сценаріїв без катастрофічних наслідків ще є, але вони мінімальні. Залишається лише надія на мудрість ієрархів.

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ

Джерела:

"Тексти"

Мандрівники Христа Царя

"... патріарх Кірілл... має амбіції стати світовим духовним лідером..."

Ми ж можемо лише наперед поспівчувати патріарху Кіріллу, бо й сатана мав амбіції стати Богом і, врешті, де опинився..?!

Але це все ніщота, а щодо "християн" України, які несподівано (чи сподівано) потрапили у вихор подій, пов'язаних із дурними амбіціями, то їм зовсім не потрібно прикладати "безпрецендентних зусиль" щоб залишитися собою, а всого лише потрібно, власне, стати ХРИСТИЯНАМИ не з букви (за назвою), а з духа, тобто жити у своєму, повсякденному житті Словом Божим і Його Святою Волею, а не свавіллям та бунтом проти Божого Задуму щодо них. Мушу тут нагадати багатьом нашим, українським "православним" християнам вислів Великого Сина України і мудрого філософа Григорія Сковороди: "Слава Богові Святому, що ПОТРІБНЕ зробив - ЛЕГКИМ, а ВАЖКЕ - НЕПОТРІБНИМ!"

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.