27.07.2012р. Б. / Пастирське послання Синоду єпископів УГКЦ у час підготовки до парламентських виборів 2012 року

 

Пастирське послання
Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства
Української Греко-Католицької Церкви до вірних
у час підготовки до парламентських виборів 2012 року

 

«Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі:
Перенесися звідси туди –  і вона перенесеться;
і нічого не буде для вас неможливого».
(Мт. 17, 20)

 

Дорогі в Христі!

Наближаємося до чергових парламентських виборів, проведення яких є характерною рисою демократичної системи. Можливість вибирати випливає із загальновизнаного основоположного факту свободи людської особи, котра, формуючи державну владу, не лише реалізує своє невід’ємне право, а й бере на себе громадянську відповідальність за цю владу. А обов’язком чинної влади є забезпечити умови для вільного волевиявлення суспільства. Бо ж у демократії воля народу – закон для влади, а в диктатурі навпаки: воля влади – це закон.

 

Бажаючи бути співтворцями саме справедливого, демократичного ладу в нашій Батьківщині, нам слід дуже відповідально і зважено підійти до участі у виборах, оскільки через них ми здійснюємо своє фундаментальне право, гарантоване не тільки Конституцією, а й самим Творцем, – обирати шлях власного життя і розвитку рідної країни, як також покликані втілювати в суспільне життя християнські цінності. Не прийти на вибори – означає самоусунутися від відповідальності за долю власної країни, відмовитися від християнського свідчення в суспільному житті, віддаючи свою долю і долю своїх дітей та внуків у випадкові, а часом і злочинні руки. Прийшовши на вибори, ми передусім виконуємо свій громадянський обов’язок, реально і особисто стаючи співучасниками творення свого майбутнього, а окрім цього – не даємо нагоди нечесним на руку особам вкрасти наш голос та прикрити нашою відсутністю різного роду маніпуляції чи фальсифікації.

 

Однак взяти участь у виборах – це тільки половина справи. Нам слід докласти всіх зусиль, щоб наш вибір був свідомим, зрілим, відповідальним, таким, що найкраще служитиме загальному благу українського народу і запевнятиме успішний розвиток нашої держави.

 

При цьому значення виборів належить розглядати не тільки у політичній, суспільній, а насамперед у моральній площині. У час виборів пізнається моральна зрілість як кандидатів на різні державні посади, так і самих виборців.

 

Так, вибори дають нагоду вшанувати народним визнанням тих, хто своїми професійними якостями та моральними чеснотами вартий такої довіри. Цим суспільство не лише довірливо вкладає свою долю в руки гідних людей, а й надає чеснотам обраної особи важливого для неї всенародного визнання.

 

Проте вибори є також смиренним визнанням перед Богом і людьми того, що у своєму виборі суспільство часом помиляється. А тому настає час, коли воно мусить виправити помилку. Так від керма влади усувають тих, хто не виправдав народних очікувань або не зумів переконати людей у правильності своїх поглядів та власній праведності. Опинившись знову поза владою, ці люди отримують шанс переглянути й удосконалити свою позицію. З релігійної точки зору така щира і глибока внутрішня переміна окреслюється словом «навернення» та проявляється назовні як видима зміна не просто слів, а – реальних дій, які кожна людина може побачити і перевірити. Тому, роблячи свій вибір, ми повинні дивитися найперше на діла тих, хто претендує на нашу довіру і на наш голос. Не можна дати себе звабити різного роду передвиборчими обіцянками та гаслами, які, хоч з об’єктивної точки зору можуть бути цілком оправданими і потрібними, в устах нечесних політиків стають засобом маніпуляції, підступу та введення в оману.

 

Вже апостол Яків, підкреслюючи небезпеку пустих слів та потребу виявлення ділами своєї віри, каже: «Покажи мені твою віру без діл, а я тобі покажу моїми ділами мою віру» (Як. 2, 18). Подібно маємо зробити і ми. Чи то безпосередньо спілкуючись з кандидатами, чи аналізуючи їхні програми, запропонуймо їм відповісти на декілька простих, але суттєвих для кожної порядної людини запитань: що доброго ти вже зробив для свого народу? Які суспільно значимі ініціативи ти дотепер запропонував і реалізував? Якщо ти дотепер був депутатом, чи належно виконував свій обов’язок перед народом, тобто чи робив свій вибір не за помахом видимої чи невидимої «руки», але згідно із власним сумлінням? Чи ретельно відвідував засідання, чи голосував сам, особисто? Чи не обманював своїх виборців, змінюючи свою політичну позицію, і таким чином спотворював їхнє волевиявлення і зловживав їхньою довірою? Чи ти не був причетний до корупційних дій? Чи ти своїми тезами не пропагуєш ненависті, екстремізму, а навпаки – пропонуєш шляхи укріплення української державності та консолідованості нашого суспільства?

 

Окремо слід застерегти перед тими, хто намагається купити голоси виборців різного роду діями. Це може бути або прямий підкуп, або завуальована під різні соціальні «доплати» заохота. Християнин у жодному разі не може продавати свого виборчого голосу, так само як і не може купувати голосів виборців на користь якоїсь політичної сили, бо в такий спосіб стає прямим співучасником корупції та руйнує наше суспільство. Вже стало поганою традицію в житті нашої держави, що різні форми матеріальної допомоги чи підвищення соціальних виплат збігаються в часі з черговою передвиборчою кампанією. Так чиняться спроби підмінити реальні реформи і зміни, яких дуже потребують різні сектори суспільного життя, їх імітацією. За цих обставин грошові виплати стають певного роду анестезією сумління виборців та принижують гідність і без того приниженого та впокореного народу. Віддавати хоча б один голос таким особам чи політичним силам було б виявом великої легковажності та безвідповідальності перед лицем Бога, рідного народу і власного сумління.

 

Особливо застерігаємо від спокуси начебто швидкого та ефективного покращення суспільно-політичних обставин життя країни шляхом насилля, ненависті чи проявів екстремізму під виглядом будь-яких гасел. У підготовчий період та в час проведення виборів мир і спокій, стриманість і мудра розважливість є тими необхідними умовами, за яких можливе справді вільне волевиявлення громадян. Спроби будь-якого тиску на виборця, прояви ненависті до того, хто думає інакше ніж я, є неприпустимими як для християнина, так і для кожного зрілого громадянина й влади демократичної країни.

 

Благословенним є те суспільство, в якому зміна і очищення органів влади відбувається плавно й безперешкодно. Тоді кожен лідер має можливість переконати інших у своїй здатності провадити людей та реалізувати свою програму. Суспільство ж може або сміливо довіритися тим чи іншим парламентаріям, або законно усунути їх від влади.

 

І навпаки, великі нещастя насуваються на країну, коли цей важливий демократичний механізм зазнає спотворення чи й узагалі призупиняється. На нашу думку, це може статися з двох причин.

 

По-перше, зло настає тоді, коли чинна адміністрація відмовляється в демократичний спосіб передати владу іншим, натомість вдається під час виборчого процесу до різноманітних фальсифікацій, створення перешкод, а навіть і до прямого насильства та обману, які унеможливлюють фактичне волевиявлення народу. Керівники, які бачать у цьому свою силу, насправді виявляють цим свою слабкість і вразливість.

 

Хай не буде так в Україні на цьогорічних виборах! Зупинити маховик розкручування фальсифікацій ніколи не пізно. Відновити справедливість передвиборчих змагань і забезпечити цивілізовані умови виборчого процесу можна і треба. Кожен керівник, який зрікається цього обов’язку, стягає на себе кару Неба і зневагу народу.

 

По-друге, великим лихом для країни є зневіра народу у своїй спроможності змінити ситуацію на краще і впадання в гріховну апатію. Це рівнозначно тόму, якби селянин відмовився навесні засівати землю, побоюючись, що град поб’є його врожай.

 

Віра робить нас усесильними – зневіра перетворює на іграшку зловорожих стихій. Віра дала змогу апостолу Петрові подолати навіть силу гравітації й піти по воді. Але тільки-но він втратив цю віру, то почав тонути, за що й почув від Спасителя докірливе: «Маловіре, чого засумнівався?» (Мт. 14, 31).

 

З цими думками поручаємо Богові всіх, хто в той чи інший спосіб буде причетний до майбутніх виборів: владу закликаємо запевнити чесне, рівноправне і справедливе передвиборче змагання; учасників перегонів – пропонувати не порожні гасла, а реальну програму оздоровлення суспільства та реформування різних секторів суспільно-політичного життя, як рівно ж – висувати людей справді гідних довіри, професійних, морально чесних і сумлінних; усіх громадян – проявити зрілість, виваженість і відповідальність в аналізі програм кандидатів та в здійсненні свого вибору.

 

Запрошуємо священнослужителів, чернецтво та всіх мирян нашої Церкви до ревної молитви за наш народ і за Україну, за проведення чесних і справді демократичних парламентських виборів, прохаючи словами великого Митрополита Андрея: «Просимо Тебе, Царю Небесний, Духу правди, любови і справедливости, до Тебе підіймається наша молитва!

 

Зігрій і просвіти наші уми й серця, показуй нам правильну дорогу в нашій праці для добра свого народу, благослови наш труд і подай нам братню єдність у всіх наших зусиллях для щастя нашої вітчизни й народу та для нового розквіту Христової Церкви в Україні. Амінь».

 

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства
Української Греко-Католицької Церкви
+ СВЯТОСЛАВ

 

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
24 липня 2012 року Божого,
у день Переставлення блаженної Ольги

 

Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії в неділю, 29 липня, а впродовж усієї виборчої кампанії після кожної Літургії щодня молитися три рази «Отче наш» і «Богородице Діво» за Боже благословення для нашого народу і успішне проведення парламентських виборів. Ці молитви можна поєднати з вищезгаданою молитвою Митрополита Андрея (Шептицького).

Джерела: www.ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя

13.04.2012р. Б. / Великоднє послання владики Степана Менька

 

 

Всесвітлішим і всечесним отцям, преподобним отцям, братам і сестрам у монашестві, дорогим братам і сестрам у Христі!

О Пасхо велика і найсвятіша, Христе! О Мудросте і Слово Боже й Сило! Подай нам з тобою справді участь брати у невечірнім дні Царства Твого.

(Дев’ята пісня Пасхальної Утрені)

Душа Ісуса у час смерті зійшла в підземне царство, і ад хотів ув’язнити її, але одразу відпустив. «Узяв людину, а на Бога натрапив. Узяв землю, а стрінув Небо. Взяв, що бачив, а впав через те, що не добачив. Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога? Воскрес Христос – і ти звалений. Воскрес Христос – і попадали демони. Воскрес Христос – радіють ангели. Воскрес Христос – і життя вільно пливе». Гарні слова потіхи для кожної християнської душі, яка прагне духовного корму і тужить за ним. Але не всі цього шукають. Багато людей є пригноблені ярмом щоденних труднощів, економічних негараздів і політичної нестабільності, тому не розуміють свого покликання до вічної радості. Є й такі, які не хочуть пізнавати Бога і Він заважає їм.

 

«Нечестивих, які відмовлялися пізнавати Тебе, Твоє сильне рамено карало, і на них спали небувалі дощі, градобій, зливи нестримні і пожер їх вогонь» (Муд. 17.16)

 

Дорогі брати і сестри! Пробудімось! Христос воскрес – радість вічна! Він кличе кожного з нас. Він воскрес для кожного з нас, щоб вивести з ярма гріху і ввести у Царство своє. Він помер з любові до нас і славно воскрес, і хоче, щоб ми воскресли у славі та обновленому тілі. Нової землі й нових Небес очікуємо. У невечірні дні Царства Божого, де не буде відліку часу і не буде розділення на день і ніч, і сам Агнець сидітиме на престолі слави своєї.

 

«Царство світу сталося царством Господа нашого і Христа його, і він царюватиме на віки вічні» (Од. 12.15).

 

«Почув я від престолу голос великий: Ось Божа оселя з людьми, і він поселиться з ними, і ті будуть його народом, і сам Бог буде з ними, їхній Бог; і обітре кожну сльозу з їхніх очей, і більше не буде смерті, ані скорботи, ані плачу, ані болю більше не буде, бо перше минулося» (Од. 21.3).

 

Пройдуть роки, і скільки їх ще нам відпустить Господь, щоб святкувати цей радісний і світлий празник Христового Воскресіння, не знаємо. Але стараймося у ці дні, якщо можемо, спільно, молитовно зібравшись у наших храмах, обтрусивши і обмивши в купелі покаяння наш гріховний бруд і нечистоту, світло стати на прославу Господа у день Воскресіння Його. Відчуваймо себе єдиною родиною у Христі. Молімось за всіх, а особливо за наших рідних і знайомих, за тих, які далекі від доріг праведності, щоб просвітив їх воскреслий Христос.

Христос Воскрес!
Воістину Воскрес!

Степан (Меньок)
Екзарх Донецько-Харківський
Дано 4 квітня 2012 р. Б. у Донецьку
при катедральному храмі Покрови Пресвятої Богородиці


Джерело: www.ugcc.dn.ua

12.04.2012р. Б. / Послання Блаженнішого Святослава до священнослужителів УГКЦ на Страсний четвер

 

Послання Блаженнішого Святослава
до священнослужителів Української Греко-Католицької Церкви
на Страсний четвер

Всесвітлішим, високопреподобним,
преподобним та всечеснішим
священнослужителям
Української Греко-Католицької Церкви

Дорогі у Христі брати в Христовому священстві!

З Божої благодаті наближаємося до великого празника Пасхи Господньої. Пасхальний шлях нашого Спасителя є дорогою від смерті до воскресіння. Основний момент цього шляху настав тоді, коли Господь наш Ісус Христос «дав себе як викуп за всіх» (1. Тим. 2, 6). У цій пасхальній жертві Син Божий відкрив нам можливість участі в житті Триєдиного Бога: зробив вічне життя доступним кожній людині, яка його прагне. А на Тайні вечері Ісус Христос вчинив своїх учнів причасниками Його Тіла і Крові – центрального таїнства життя Церкви, в якому реально здійснюється ця пасхальна участь у Божому житті. Однак для того щоб це Причастя було доступним не лише для вузького кола вибраних, а стало відкритим для всіх людей, наш Спаситель зробив цих поодиноких і вибраних учнів учасниками свого Божественного священства. Христове священство має своє джерело не в людині, а в божественній Особі та служінні самого Сина Божого. Воно кардинально відрізняється як від старозавітного левітського, так і від будь-якого іншого культового служіння, що його може здійснити людина. Силою святого таїнства, отриманого з рук святителя, ви стали учасниками цього Христового священства.

 

Святкуючи цього року цей великий День установлення святого таїнства Христового священства, яке ви дістали через дар Рукопокладення, роздумаймо разом над тим нашим спільним завданням: зробити усіх людей причасниками вічного життя.

 

На Тайній вечері Христос каже до своїх апостолів: «Я відходжу і до вас повернуся… я до Отця йду» (Ів. 14, 28). Господь, з одного боку, відходить, розпочинаючи свій пасхальний путь, і відкриває нам дорогу до Отця. Однак, з іншого – Спаситель у таїнстві Євхаристії приходить до своїх учнів, а навіть більше – входить у життя своїх апостолів та встановлює свій новий спосіб присутності у Церкві: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця світу» (Мт. 28, 20)! Тайна вечеря, як перше євхаристійне Богослужіння, є для нас сьогодні таїнством Його присутності між нами. «Я не полишу вас сиротами; я прийду до вас» (Ів. 14, 18), – каже Господь. Прощаючись із учнями напередодні своїх страждань і смерті, тої миті, коли всі Його покинуть, коли сповняться слова «ударю пастиря і розбіжаться вівці стада» (Мт. 26, 31), сам Пастир цього стада не покинув. Він був, є і буде навіть з тими, що будуть розп’яті, зневажені, що переходитимуть через страждання і смерть. Він був, є і буде навіть з тими, які відкинули Його, вбили і розп’яли. Ось чому апостол Павло нагадує нам: «Христос учора й сьогодні той самий навіки» (Євр. 13, 8).

 

Споглядаючи сьогодні нашого Спасителя на Тайній вечері, ми можемо відкрити важливу рису того священства, причасниками якого ми стали: бути Христовим священиком – означає бути з людьми! Священик покликаний бути світлим промінням вічності в тимчасовому, живою іконою присутності Спасителя серед Божого люду, тої присутності, яка впродовж усієї історії Церкви була джерелом сили та непереможності віруючого українського народу. Митрополит Андрей, ставлячи своїм священикам за приклад служіння отця Маркіяна Шашкевича, підкреслював, що змістом його діяльності було «йти в народ». «Зворот Маркіяна до народу став для Галицької Русі, а передовсім для нашого духовенства, могучим голосом, на який ще й сьогодні дрож зворушення переходить в тілі: в Народ!» (Промова Митрополита Андрея на могилі о. М. Шашкевича 5 листопада 1911року // Пастирські листи. – Т. І. – С. 784).

 

Блаженний священномученик Омелян Ковч, якого наша Церква три роки тому проголосила покровителем духовенства, прагнув бути серед людей навіть у таборі смерті. Саме там, за його словами, він бачив небо. Для тисяч в’язнів, приречених на смерть, він був світлим знаком Життя – живої присутності нашого Спасителя там, де, здавалося б, саме пекло прийняло свій жахливий видимий образ на землі. Священик може виконати свою місію тільки за умови, що буде разом зі своїм народом завжди і всюди. Лише тоді він матиме можливість живити вірних своєю проповіддю Божого Слова, освітлюючи ним конкретні життєві обставин життя сучасної людини та наближаючи її до Святих Таїнств. Щоразу, коли ворог намагався забрати у нашого народу доступ до Джерела життя, хотів знищити його самобутність та позбавити гідності – він найперше намагався усунути з-посеред нього Христового священика, посіяти до останнього підозру та недовіру, вкрасти свідомість Божої присутності серед нашого люду.

 

Присутність нашого Спасителя у Його Церкві є живою і діяльною. Про такий вид своєї опіки над нами каже сам Христос словами: «Я – Добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають» (Iв. 10, 14).  «Знати своїх» тут означає поділяти з ними всі моменти їхнього життя, бути поруч з ними і супроводити їх життєвою дорогою. Саме пасхальний шлях зішестя в ад Ісуса Христа показує нам істину, що Він зазнав, а отже, пізнав досвідом власної людської природи все те, що пережили овечки Його стада. Він уподібнився до нас у всьому, окрім гріха. «Він мусів бути в усьому подібний до братів, щоб стати милосердним та вірним архиєреєм у справах Божих на спокутування гріхів народу» (Євр. 2, 17).

 

Знати своїх – це необхідна умова місії доброго пастиря. Якщо священик не знає своїх вірних, протиставляється їм чи достатком, чи гідністю власного сану, чи своєю «вченістю», то сумнівно, що він може бути, як пастир, справді добрим. Сучасна культура витворює нові способи відокремлення духовенства від наших вірних, щоб на хвилі агресивного зісвітчення викрасти з наших спільнот живу і діяльну присутність Доброго пастиря, віддалили їх від Бога. Ревний душпастир, наближаючись до людей, наближає їх до Христа, розділяє з ними радість і смуток, тягарі та перемоги. Його добровільна матеріальна скромність завжди буде ознакою духовного багатства та життя відповідно до високого покликання. Добрий духовний отець покутує за гріхи своїх духовний дітей та невпинно молиться за них, доповнюючи жертвою власного життя те, чого бракує його вірним. Лише так він може знати їх, а вони знатимуть його.

 

Дорогі отці, мої співбрати у Христовому священстві! У день встановлення цього великого Таїнства прагну всіх вас щиро привітати, поєднатися з вами в молитві та принаймні через це слово бути разом із вами. Щиро дякую вам за ревне служіння, яке ми спільно сповняємо, відкриваючи повіреному нам Божому людові двері вічного життя в нашому сьогоденні. Особливо пам’ятаю сьогодні про вас, що справді знаєте життя тих людей, спасіння яких Господь повірив вашій пастирській опіці. Хочу згадати як приклад тих священиків, котрі «пішли в народ», знають своїх овечок та дають за них своє життя, бо розділяють з ними всю глибину теперішніх соціальних та економічних негараздів. Тепер наші люди, можливо як ніколи перед тим, потребують вашої присутності, несеного вами Божого Слова та світла християнської надії. Нехай всемилостивий Господь дарує вам благодать чистого і бездоганного священичого служіння та силою Святого Духа допоможе жити відповідно до вашої високої гідності.

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
дня 29 березня 2012 року Божого


Джерела: ugcc.org.ua

Мандрівники Христа Царя

10.04.2012р. Б. / Великоднє послання Блаженнішого Святослава

 

Великоднє послання Блаженнішого Святослава

Високопреосвященним і Преосвященним Владикам,
всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,
преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам
Української Греко-Католицької Церкви

Христос воскрес!

«Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє,
нехай же святкує увесь видимий світ і невидимий,
Христос бо воскрес – радість вічна!»

Воскресна Утреня, Канон Пасхи

 

У цей урочистий день Воскресіння Христового Його Церква, сповнена небесним світлом, оспівує Господа, який переможно виходить із запечатаного гробу. «Світло світить у темряві, і не пойняла його темрява», – проголошує у цю пасхальну ніч євангелист Іван (Ів. 1, 5). Як темрява не може зупинити чи обмежити світла, так само смерть і гріб не змогли втримати Джерело життя – нашого Спасителя, який наповняє сьогодні Всесвіт своїм світлом і своєю благодаттю.

 

«Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє!»

 

Сьогодні радість і веселість об’єднує небо і землю в єдину пасхальну Літургію, в якій звучать і наші великодні піснеспіви. У своєму воскресінні Спаситель, який перемагає смерть, повертає єдність душі й тіла людській істоті, а разом із цим збирає воєдино все видиме і невидиме створіння, що було відчужене між собою через гріх людини. Гріх є найбільшим нещастям людини, бо позбавляє її приязні з Богом, вносить поділ і розбрат у суспільство, завдає страждань всьому створеному. Про це свідчить святий Павло, коли в Посланні до римлян каже: «Очікуючи визволення від рабства тління, на свободу слави дітей Божих… усе створіння понині стогне і разом страждає у тяжких муках» (пор. Рим. 8, 21–22). Воскреслий Христос сьогодні приносить дітям Божим довгоочікувану свободу, а разом з ними єднає в одне ціле весь Усесвіт. Ось чому цього дня небеса та земля разом достойно радіють і веселяться! Своїм переможним виходом із гробу Господь усуває всі перепони до єдності Всесвіту зі своїм Творцем. Виходячи з Аду, він ламає ворота смерті – те, що відділяло людину від Джерела життя, її Творця, і сповнює її безсмертям.

 

Сьогодні з нами «нехай же святкує увесь видимий світ і невидимий»!

 

Змістом і глибинною основою пасхальних святкувань є спільне переживання єдності всього світу в Христі. У цьогорічному святкуванні Пасхи Господньої ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, покликані ще і ще раз відкрити для себе воскреслого Христа як непорушного каменя єдності нашого народу. Святкуючи сьогодні перемогу нашого Спасителя над смертю, зруйнуймо світлом Його воскресіння всі поділи і ворожнечі, видимі й невидимі, які розбивають наше суспільство в його громадському та церковному житті. Божественний Спаситель попереджає нас: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє» (Мт. 12, 25). Воскреслий Христос у своєму тілі подолав протистояння, незгоди і суперечності, які загрожують людині, окремим народам і всьому людству. Він і нашому українському народові прагне принести мир і поєднання. Однак ми мусимо відкрити свої руки, щоб прийняти цей дар із рук воскреслого Спасителя. Відкрити руки означає: позбутися власних амбіцій, самолюбства, користолюбства; поставити добро народу понад власні інтереси чи інтереси політичних партій; бути готовим вийти назустріч ближньому там, де йдеться про загальне благо. Осяяна світлом Христового воскресіння віруюча людина не може дивитися на іншу людину через призму ненависті чи помсти, вона готова пробачити навіть ворогові і примиритися з ним. Хто не здатний до прощення, той не зрозумів того великого послання, яке приносить нам Спаситель із гробу – послання єдності та миру. Увесь видимий і невидимий світ сьогодні навчає нас, що неможливо пережити всю повноту великодньої радості, живучи в полоні власної відокремленості: особистої, національної чи навіть політичної. Вповні святкувати Пасху Господню та відчути всеохопну радість зустрічі з Воскреслим ми можемо лише разом, зруйнувавши силою Спасителя все, що нас роз’єднує. Про це пише апостол Павло: «Він – наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка було перегородою, тобто ворожнечу, своїм тілом… щоб із двох зробити в собі одну нову людину, вчинивши мир між нами» (Еф. 2, 14 – 15). Наше пасхальне побажання – щоб як у єдності й мирі Христовому святкує сьогодні все видиме й невидиме, так само щоб у мирі та єдності скріпився сьогодні благодаттю та життям Воскреслого весь український світ!

 

«Христос бо воскрес – радість вічна!»

 

Цьогорічний Великдень ми переживаємо, вдивляючись у невмирущу постать слуги Божого Патріарха Йосифа (Сліпого). Він, як незламний етнарх – батько нашого народу, не пішов на компроміс із злом і тому об’єднав у своїй постаті різні середовища українського світу: в’язнів сталінських концтаборів, вірних переслідуваної «мовчазної» Церкви та всіх українців «у розсіянні сущих», які, за дивним Божим промислом, принесли нашу Церкву в різні континенти Земної кулі. Його визволення із ув’язнення близько півстоліття тому, подібно до переможного виходу воскреслого Христа із гробової темниці, промінням пасхальної радості освітило, пробудило і зібрало воєдино весь український світ. У його особі ми сьогодні бачимо, що жодні людські перепони та військові кордони не здатні стримати всеохопну та об’єднавчу могутність вічної радості Христа, якою живе і зростає Його воскресла Церква.

 

Дорогі у Христі! У цей світлий празник Воскресіння Христового хочу завітати із пасхальним привітом до оселі кожного з вас. Нехай слова найдавнішої апостольської проповіді «Христос воскрес!» залунають сьогодні всюди, де б’ється українське серце, та покличуть його до радості та єдності із своїм братом і сестрою. Поділімося нині свяченим з усіма, хто потребує, та донесімо цю радість до кожного, хто сумує. Нехай світло Христа, який переможно виходить із гробу, просвітить кожного з нас, дасть силу та впевненість, зміцнить у вірі, надії, любові та дарує свій мир.

Христос воскрес!

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
в день Благовіщення Пресвятої Богородиці, 7 квітня 2012 року Божого


Джерела: www.ugcc.org.ua

Мандрівники Христа Царя

04.04.2012р. Б. / Великоднє послання Митрополита Львівського

Великоднє послання Митрополита Львівського

 

Всесвітлішим та Всечеснішим отцям, Високопреподобним і Преподобним отцям, ченцям та черницям, Дорогим та достойним мирянам Львівської Архиєпархії

Мир усім Вам у Господі та Боже благословення!

Святий апостол і євангеліст Матей в історії воскресіння Христа описує, між іншим, таку подію: «І ось великий зчинився землетрус, - ангел бо Господній зійшов із неба, приступив, відкотив камінь і сів на ньому» (Мт 28,2). Цього ангела бачила сторожа, яка стояла біля гробу, цей же ангел заговорив до жінок, що прийшли до гробу й заспокоював їх, щоб не боялися та не шукали в гробі Ісуса Христа, тому що він порожній, а Син Божий - воскрес. Звичайно, що великому землетрусові повинна слідувати велика руїна й зміна навколишнього середовища до руйнівного стану, а тим часом про це ніхто не пише й ніде в історії не згадується, щоб із воскресінням Христа, у Єрусалимі попадали будинки, покотилося каміння, були вирвані дерева із землі та загинуло багато людей. Ні! Цього не було. Так, землетрус й ангел навели великий страх на безсилу сторожу, але й з них ніхто не був, навіть, найменшим способом покалічений. Зовсім інакше відбуваються усі інші землетруси, які не були пов'язані з історією Христового воскресіння, ті приносять великий розвал та знищення, а причиною бунту природи - людські гріхи. Ще свіже нам у пам'яті минулорічний цунамі в Японії та великі жертви людей, об'ємне руйнування усього того, що вода зустрічала на своєму шляху. Затряслася земля у морських глибинах від людського беззаконня та виштовхнула із берегів моря дуже багато води, яка ніщо та нікого не щадила, навпаки, усе обертала в румовище. А землетрус, що зчинився з Христовим воскресінням, неймовірно відрізнявся від усіх руйнівних землетрусів: усе було спокійно, не було руїн, не було жодних жертв. Прийшов ангел та відкотив камінь від гробу, а Спаситель так воскрес, що його ніхто й не побачив, хіба що залишив велике полотнище у гробниці, в яке було загорнуте його тіло й хустка, що була в Христа на голові, знайшлася згорнена збоку (пор. Ів 20,6-7). Взагалі, землетруси несуть зі собою нещастя й смерть, а цей землетрус приніс велике щастя, життя й воскресіння Господнє! За цим окривається й воскресіння усіх людей, що коли-небудь появилися на землі, навіть, ненароджених. Подібно було із отриманням апостолами Святого Духа: роздався з неба шум, неначе подув буйного вітру, над кожним із них з'явилися язики, мов вогонь, але і шум був спокійний, і від виду вогняних язиків ніхто не постраждав, навпаки, апостоли сповнилися Святим Духом (пор. Ді 2,2-4). Щось подібного й неприродного було із старозавітнім Гедеоном, якому Господь пропонував рятувати Ізраїль. Хоробрий Гедеон бажав переконатися, що Бог буде з ним, тому просив, щоб вся земля була суха, а на руні, простертому ним, щоб була роса. Іншим разом навпаки, його бажанням було, щоб навколо була роса, а руно - сухе (пор. Суд 6,37-40). Так і сталося. З цієї історії розуміємо, що, коли всемогутній Господь захоче, тоді й лад природи змінюється. Богові потрібно вірити, необхідно проганяти геть усі сумніви, що можуть поставати у серці людини. Це - велике щастя для людини, щоб вийти назовні з гробу своєї обмеженості, недовіри, суєти та беззаконня.

 

Доконечний духовний землетрус, щоб людина схаменулася і побачила білі речі білими, а чорні - чорними. Цьому допомагає Божа благодать, яку людина приймає у своє життя та свою душу через щире каяття та примирення з Богом. Слід звільнитися від гріховних сітей, які паралізують людину, навіть дуже грамотну й вчену, коли вона дружить із нечестивими затіями. Вченість не означає мудрості й праведності людини, а неправдою набуті багатства, також не принесуть духовної радості, поки людина не оберне їх в діла милосердя.

Не так давно наш Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ звернувся до уряду про заборону абортів і відомо, як, зокрема певні жінки, також із вченими титулами й без них стали говорити про те, що їх обмежують у вільному виборі. Підписали, теж, декларацію до уряду, щоб такого питання не виносити на обговорення депутатів Верховної Ради. А хто ж захистить невинних ненароджених дітей? Хто стане у їхній обороні? Хто змилосердиться над ними, коли рідна мати вирішує злочинно розправлятися із немовлям, вбиваючи його у своєму лоні? Вбивство варто перестерігати, це великий злочин перед людством та Богом! Доволі діється різних злочинів, чому про убієнних дітей має існувати німа мовчанка?! Голос захисту, заступництво за ненароджених дітей, повинно стати обов'язком кожної мудрої людини! Тому Церква має право й обов'язок боронити життя кожного! Багато уже опинилося у вічності тих, хто протестували проти справедливого голосу Церкви. Де ці особи? Який стан їхніх душ? Чи вони покаялися та прийняли спасіння, або осудили себе на вічний докір й терпіння? Невідомо, нічого тепер про це не знаємо.

Любі моєму серцю молільники, прямуймо до вічного життя з воскреслим Христом та дорожімо нашим життям й буттям наших ближніх. Молімося за усіх тих, хто винний в убивстві, щоб Господь прощав жорстоким людям, а це беззаконня та гріх, щоб не ширилося у нашому народі. Це - гріх, що кличе про помсту до неба! Ось, чому наше з вами життя виглядає так жалюгідно. Чуємо тільки про політичні баталії, словесні реформи, про обіцяне краще життя, «а віз і нині там». Жодних зрушень вперед, навпаки, людям живеться все гірше й гірше! А ми самі відповідальні за покращення нашого життя, бо необхідно за це боротися й на ділі боронити своїх прав. Необхідно мудрого голосу, розумних рішень, простору праці, щоб були скеровані на благо людей. Говоріння уряду триває уже 20 років й від голосних обіцянок ми котимося назад, жодного руху вперед. Вартує запросити Бога у наше життя, благати його усім «миром», щоб прийшло до нас духовне й матеріальне воскресіння. Для цього необхідне духовне потрясіння! Без щирої віри в Господа, жодних благ ми не досягнемо, хіба продовжуватимемо будувати «вавилонську вежу».

Апостолам також здавалося, що усе поховане, усе пропало, що слова Ісуса Христа про його воскресіння третього дня були сказані марно, але пам'ятаємо, що «... ні одна йота, ні одна риска з закону не перейде, поки все не здійсниться», - переконливо стверджував Господь (Мт 5,18). І він, Христос, воскрес, як обіцяв! Просімо Бога про спасенний землетрус для наших душ, щоб спосіб нашого життя змінився на краще! Молімось за добру владу на усіх рівнях в нашій Україні, за працю для народу, за повернення нашого люду з-за кордону додому, за гідне духовне життя! Хай світло воскреслого Христа освітить усіх наших людей в Україні і за її межами, вдома і на праці, у війську й на інших службах, у в'язницях та лікарнях! Хай воно освітить дітей, дорослих та осіб поважного віку! Усіх вітаю від щирого серця зі святами Воскресіння Христового, бажаю усім духовної сили, щоб гідно верстати дорогу праведного життя та хай добре здоров'я послужить вам у цьому!

Дякую усім за спільне моління у нашому соборі, теж і тим, хто підтримували нас молитовно біля екранів телебачення! Щиру подяку керую працівникам телевізійної мережі, які жертвують своїм часом у цей світлий святковий день, щоб транслювати Службу Божу! Хай Господь усіх благословить своїми рясними дарами!
 

Христос воскрес! Воістину воскрес!

Благословення Господнє на Вас!
+ ІГОР


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

Послання Блаженнішого Святослава, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, до молоді

 

Послання Блаженнішого Святослава,
Верховного Архиєпископа Києво-Галицького,
до молоді

Хто переможний – він одягнеться в одежі білі,
і вже не викреслю його з книги життя,
і визнаю ім’я його перед Отцем моїм.
Одкр. 3, 5

Улюблена в Христі українська молоде!

Переживаючи Квітну неділю, яка безпосередньо підводить нас до таїнства Пасхи Господньої, знову звертаюся до вас зі своїм словом. Найперше хочу подякувати вам за всі можливості зустрічей та спілкування з вами впродовж останнього року. Здійснюючи візити до наших громад у різних країнах світу, я шукав цих зустрічей. Свою радість з приводу пережитого хочу висловити словами блаженного Папи Івана Павла ІІ: «Я чекав на вас і ви прийшли, і я вдячний вам за це!»

Сьогодні Христова Церква через свої Богослужіння покликала нас до участі в особливій зустрічі: процесії мешканців Єрусалима зі своїми дітьми, які вийшли вітати довгоочікуваного Месію, що тріумфально входить до своєї столиці. З усіх жестів, привітань і вигуків цієї події пропоную зупинитися на одній деталі.

Євангелист Марко зауважує, що, готуючи для Ісуса осля, Його учні зняли свій одяг, поклали на ослятко і лише тоді Христос сів на нього. У момент урочистого входу Христа до Єрусалима молоді люди впізнають у Тому, котрий їде на осляті, Того, хто сидить на херувимах та, за висловом святого Івана Золотоустого, є «серафимів Господь і цар Ізраїля». А далі роблять щось подібне до того, що перед тим вчинили Христові учні: скидають свій одяг і стелять його під ноги осляті на дорозі, якою мав проїхати Ісус (пор. Мр. 11, 7 – 8). Очевидно, що це не просто збіг обставин та випадкове повторення якогось звичного жесту. Тож постараймося разом відкрити його зміст.

Для сучасної молодої людини одяг має неабияке значення. Часто він є засобом її самовираження, тобто способом вияву власної особистості. Особливо звертають увагу на колір і найменші деталі свого вбрання ті, хто за його посередництвом маніфестує приналежність до певних молодіжних субкультур, угрупувань чи товариств. Насправді, у такому підкресленні одягу дуже часто приховане глибоке прагнення молодої людини, щоб інші помітили всю її неповторність, оригінальність і красу.

У Святому Письмі одяг був, з одного боку, знаком чогось, що проминає. Псалмоспівець молиться до свого Творця: «Спервовіку світу ти заснував землю і небеса – діло рук твоїх. Вони загинуть, ти ж будеш стояти; все постаріється, немов одежа. Наче вбрання, ти їх міняєш, і вони пройдуть. Ти ж усе той самий, і літам твоїм кінця немає» (Пс. 101, 26 – 28).  Людина, як істота створена для вічного, після свого гріхопадіння мала вбрання, зроблене самим Богом (Бут. 3, 21). Це було знаком певного протиріччя: створена для великого, вона живе в нікчемному, створена для вічності – живе у смертному, створена для слави – прикриває свій сором. З іншого боку, одяг вважали виявом зовні невидимого: гідності людини, її місця у суспільстві або в релігійній громаді, внутрішнього стану тощо. Зміна одягу не могла відбутися без внутрішньої переміни особи і була лише проявом цієї переміни. Особливо таке значення має одяг та його колір у книзі Одкровення, в якій читаємо про процесію, подібну до тої, котру спостерігаємо під час Господнього входу до Єрусалима. Тут апостол Іван бачить у видінні небесний Божий престол, а перед ним цілий натовп людей від усякого народу і племені, які були в білому одязі й тримали пальмові гілки. Цікаво, що їхні слова співзвучні із вигуками «Осанна!», котрими вітали Христа в Єрусалимі: «Спасіння Богу нашому, що сидить на престолі, і Агнцеві» (Одкр. 7, 9). Євангелист пояснює, що ці люди є тими, хто «обмив одежі свої і вибілив їх у крові Агнця» (Одкр. 7, 14). Тут білий одяг є лише виявом внутрішньої чистоти і безгрішного життя того, хто омив себе в Крові нашого Спасителя, що подається нам у Таїнстві Євхаристії як Причастя життя вічного.

Молодим людям притаманне інтуїтивне відчуття правди. Коли хтось видає бажане за дійсне або його зовнішній образ лише прикриває внутрішню порожнечу – вони таку особу одразу відчувають. Це справджується як в побутовому, так і в релігійному житті. На цьому наголошував вже пророк Ісая, коли казав: «Цей народ устами тільки мене почитає й губами тільки мене шанує: а серце своє віддалив від мене, і страх його передо мною – то лише вивчена заповідь людська» (Іс. 26, 13). Як часто молоді люди втомлені лише формальною приналежністю до церковного життя! Святі отці розуміли жест знімання одягу перед Христом як заклик не лише формально з Ним привітатися, а й покласти перед Ним усього себе, дозволити Його Слову пронизати все своє життя та стати Його носієм у світі (пор. Блаж. Веда, In Marcum). До цього закликає нас і Божественна Літургія: «Самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо!»

Часто чуємо, що сучасна людина не може віднайти орієнтирів в особистому і суспільному житті. Нерідко вона намагається приховати внутрішню порожнечу за маскою зовнішньої безтурботності, розваг чи споживацтва. Однак, залишившись віч-на-віч зі своїм сумлінням, почувається позбавленою власної гідності й не може не визнати, що її зовнішній образ, який вона демонструє іншим – «одяг», далеко не відповідає тому, що відбувається в її душі. Сучасна молодь тужить за єдністю внутрішнього і зовнішнього у своєму житті, вона прагне гармонії, втраченої краси, одне слово – прагне спасіння.

Насправді єдиним орієнтиром для нашого життя є Господь, якого ми сьогодні вітаємо співом «Осанна». Лише Христос може запевнити людині повноту життя, свободу від минущого та внутрішню красу і чистоту. У святому Хрещенні ви зодягнулися в Нього, як про це свідчить святий Павло в посланні до галатів, кажучи: «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися» (Гал. 3, 27).

Заохочую вас до глибшого пізнання правд святої віри та до щоразу активнішої участі в житті парафіяльної спільноти. Ви, такі вразливі до будь-якої фальші, покликані бути носіями автентичного і живого християнства в Церкві й суспільстві. Ваша участь в житті Церкви не має бути лише зовнішньою, формальною, а повинна стати виразом Вашого духовного єднання з Господом і з братами та сестрами у вірі. Особисто пізнати Живого Бога можна лише з допомогою живої особи: духовного наставника, учня Христового, який допоможе відкрити скарб віри вашої Церкви та поведе до безпосередньої зустрічі зі Спасителем. Я щиро переконаний, що саме наша молодь допоможе всій нашій Церкві, вірні якої живуть у різних країнах чи навіть культурах, уникнути релігійного формалізму, натомість зробить її живою, завжди сучасною і зрозумілою для теперішньої людини та, поклавши до ніг Ісуса все тимчасове й минуще, проголосить лише Його своїм Господом – центром і вершиною свого життя.

Наближаючись до світлого празника Пасхи Христової, хочу побажати всім вам, молоді друзі, особисто пережити пасхальну радість. Тішуся кожною вашою усмішкою та бережу в пам’яті ваш погляд надії, який ви скеровуєте до своєї Церкви. Не соромтеся скинути зі себе, наче той одяг, пута ваших сумнівів та пошуків і покласти їх до ніг Спасителя, простеливши Йому дорогу до вас. Нехай той молодечий запал, з яким сьогодні єврейські отроки вітають Христа, буде провісником вашої радості від особистої зустрічі із воскреслим Христом – єдиним, хто може дарувати нам новий білий одяг Переможця над смертю.

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано у Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
дня 31 березня 2012 року Божого

Джерело: www.ugcc.org.ua

22.02.2012р. Б. / Послання Папи Бенедикта XVI на Великий Піст 2012

Послання Папи Бенедикта XVI на Великий Піст 2012

«Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24).

Браття і сестри!

Великий піст дає нам ще одну нагоду замислитися над серцем християнського життя – любов'ю. Адже це справді сприятливий час, щоб через Слово Боже і святі тайни ми відновили свій шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою, діленням, тишею і постом, час очікування пасхальної радості.

 

Цього року хочу запропонувати декілька думок у світлі короткого біблійного тексту, взятого з Послання до євреїв: «Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24). Це речення з уривку, у якому автор закликає надіятися на Ісуса Христа як первосвященика, який здобув для нас прощення та доступ до Бога. Плодом прийняття Христа є життя, основане за трьома богословськими чеснотами, що означає прийти до Господа «із щирим серцем у повноті віри» (Євр. 10, 22), непохитно тримати «визнання нашої надії» (Євр. 10, 23), стараючись разом із братами постійно «поступати з любов'ю і робити добрі діла» (Євр. 10, 24). Також для того, щоб підтримувати цю євангельську поведінку, важливо брати участь у літургійних та молитовних зустрічах спільноти, зважаючи на есхатологічну ціль – повне сопричастя у Бозі (Євр. 10, 25). Акцентую увагу на 24 стиху, який у кількох словах пропонує цінне і завжди актуальне повчання про три аспекти християнського життя: увагу до ближнього, взаємність і особисту святість.

 

1. «Проявімо увагу»: відповідальність щодо ближнього.

Першим елементом є запрошення звернути увагу: тут вжито грецьке слово катаноейн, яке означає добре спостерігати, бути уважним, дивитися з усвідомленням, зауважувати якусь дійсність. Ми читаємо про це в Євангелії, коли Ісус запрошує учнів «спостерігати» за птахами у небі, які хоч і не працюють важко, однак є об'єктом турботливого Божого Провидіння (пор. Лк. 12, 24), і «усвідомити» колоду в своєму оці перед тим, як дивитися на скалку в оці брата» (пор. Лк 6, 41). Чуємо про це також у іншому уривку того ж Послання до євреїв, де є запрошення «звернути увагу на Ісуса» (3, 1), апостола і верховного священика нашої віри. Отже, слово, яке відкриває наше звернення, запрошує затримати погляд на іншому, а передусім на Ісусові, і бути уважними одні до одних, не бути чужими, байдужими до долі братів.

 

Натомість часто стикаємося з протилежним почуттям – байдужістю, яка народжується з егоїзму, прикритого маскою пошани до «приватної сфери». Сьогодні також сильно звучить голос Господа, який кличе кожного з нас дбати про іншого. Сьогодні також Бог кличе нас бути «сторожами» наших братів (пор. Бут. 4, 9), встановлювати стосунки, характерними для яких є взаємна турбота, увага до добра іншого та до всього його добра.. Велика заповідь любові до ближнього вимагає і спонукує до усвідомлення відповідальності щодо тих, які, як і я, є створіннями та дітьми Божими: бути братами в людському вимірі, і в багатьох випадках також і вірі, – що мусить спонукати нас до того, щоб бачити в іншому правдивого іншого мене, якого безмежно любить Бог. Якщо ми розвиваємо цей погляд братерства, з нашого серця природно буде випливати солідарність, справедливість, а також співчуття. Слуга Божий папа Павло VI стверджував, що світ страждає сьогодні передусім від відсутності братерства: «Світ хворий. Його біль не так у розтраті ресурсів чи в захопленні цих ресурсів кимсь, як у браку братерства між людьми і народами» (Енц. Populorum progressio, 26 березня 1967, №66).

 

Бути уважним до іншого означає бажати добра йому чи їй у всіх аспектах – фізичних, моральних і духовних. Здається, що сучасна культура втратила відчуття добра і зла, тому потрібно акцентовано підтвердити, що добро існує і виграє, тому що Бог є «добрий і робить добро» (Пс. 119, 68). Добро – це те, що піднімає, захищає і сприяє життю, братерству і сопричастю. Бути відповідальним щодо ближнього означає бажати і робити добро іншому, бажаючи, щоб також і він відкрився на логіку добра. Цікавитися братом означає хотіти розплющити очі на його потребу. Святе Письмо застерігає від небезпеки затвердіння серця через своєрідну «духовну анестезію», яка робить людей сліпими до страждання інших. Євангелист Лука переказує дві притчі Ісуса, в котрих є приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. У притчі про доброго самарянина священик і левіт байдуже «проходять повз» нещасного, якого обікрали і побили розбійники (пор. Лк. 10, 30 – 32). У притчі про багача розповідається про чоловіка перенасиченого благами, який не помічає страждань бідного Лазаря, котрий помирає з голоду перед його дверима (пор. Лк. 16, 19). В обох випадках маємо справу з чимось протилежним до «вияву уваги», погляду любові і співчуття. Що ж є на перешкоді цьому людяному і турботливому погляду на брата? Інколи це матеріальне багатство і ситість, інколи пріоритетність власних інтересів і власних переживань. Ми не повинні бути ніколи нездатними «мати милосердя» до тих, які страждають, а серце ніколи не повинні надміру переповнювати наші справи і наші проблеми, роблячи нас глухими до крику бідного. Натомість саме покірність серця і особистий досвід страждання можуть стати джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та емпатії: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Прип. 29, 7). Так стає зрозумілим блаженство «тих, які плачуть» (МТ. 5, 4), тобто тих, які зможуть вийти із самих себе, щоб зворушитися болем інших. Зустріч з іншим та відкривання серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

 

«Звернути увагу» на брата означає також турбуватися про його духовне благо. І тут я хочу пригадати аспект християнського життя, який на мою думку, призабули, – братнє виправлення для вічного спасіння. Сьогодні практично всі стали дуже чутливими до теми турботи і любові щодо фізичного і матеріального блага інших, але майже завжди мовчать про духовну відповідальність за братів. Так не було в ранній Церкві та у спільнотах зі справді зрілою вірою, де хвилювалися не тільки про тілесне здоров'я брата, а також про здоров'я його душі, скерованої до останнього призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому – він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим. Навчи праведника, і він знання побільшить» (Прип. 9, 8 і наст.). Сам Христос наказує докоряти братові, який грішить (пор. Мт 18, 15). Дієслово, яке вживають, щоб передати братнє виправлення, – еленкейн, – те саме, яке вказує на пророчу місію властивого християнам викриття генерації, яка віддається злу (пор Еф. 5, 11). Традиція Церкви серед діл милосердя для душі називає також «Грішника навернути». Важливо відродити цей вимір християнської любові. Не можна мовчати на зло. Думаю тут про ставлення тих християн, які з людської поваги чи просто зі зручності пристосовуються до загальної ментальності замість того, щоб застерегти своїх братів від способу думання і дій, які є протилежними до істини, і не йдуть дорогою добра. Однак християнським докором не має керувати дух засудження чи звинувачення. Ним завжди керує любов і милосердя, він витікає зі справжнього піклування про благо брата. Апостол Павло стверджує: «Коли би хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал. 6, 1). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно знову відкрити важливість братнього виправлення, щоб разом іти до святості. Навіть «праведник впаде сім разів» (Прип. 24, 16), як каже Писання, бо всі ми є слабкі та недосконалі (пор 1 Ів. 8, 1). Отже, великим служінням є допомагати і дозволяти, щоб нам допомогли читати правдиво себе самих для покращення свого життя і доброго курсу шляхом Господнім. Завжди потрібний погляд, який любить і виправляє, який знає і впізнає, який розуміє і прощає (пор. Лк. 22, 61), бо так робив і робить Бог з кожним із нас.

 

2. «Одні одним»: дар взаємності.

Таке «сторожування» щодо інших контрастує з ментальністю, яка, обмеживши життя тільки до земного виміру, не бачить його в есхатологічній перспективі і приймає будь-який моральний вибір во ім'я індивідуальної спільноти. Таке суспільство, як теперішнє, може стати глухим як до фізичного страждання, так і до духовних і моральних вимог життя. Не так повинно бути у християнській спільноті! Апостол Павло запрошує шукати те, що спонукає до «миру та до взаємного збудування» (Рм. 14, 19), допомагаючи «ближньому на добро, для збудування» (Рм. 15, 2), не шукаючи власної користі, «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор. 10, 33). Це взаємне виправлення і заохочення в дусі побожності і любові повинно бути частиною життя християнської спільноти.

 

Учні Господа, з'єднані з Христом через Євхаристію, живуть у спільноті, яка зв’язує їх одні з одними як членів одного тіла. Це означає, що інший мені належить, що його життя і його спасіння стосуються мого життя і мого спасіння. Торкаємось тут дуже глибокого елементу сопричастя: наше існування взаємозв'язане з існуванням інших, як у добрі, так у злі; як гріх, так і дія любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному тілі Христа, справджується така взаємність: спільнота не перестає каятись і просити прощення за гріхи своїх синів, але також постійно радіє і ликує зі свідчень чеснот і любові, які в ній проявляються. «Різні члени нехай дбають однаково одні про одних» (1 Кор. 12, 25), – стверджує святий Павло, бажаючи, щоб ми були одним тілом. Любов до братів, виявом якої є милостиня, – типова великопосна практика поруч з молитвою і постом – закорінена у цій спільній приналежності. Навіть у конкретному переживанні щодо найбідніших кожен християнин може висловити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Взаємна увага до інших – це також визнання добра, через яке Господь діє у них, і подяка з ними за чуда благодаті, які добрий і всемогутній Бог продовжує чинити в своїх дітях. Коли один християнин помічає в іншому діяння Святого Духа, то повинен тільки радіти щодо цього і возносити славу Отцеві Небесному (пор. Мт. 5, 16).

 

3. «Щоб заохочувати нас взаємно в любові і добрих ділах»: іти разом у святості.

Цей вислів із Послання до євреїв (Євр. 10, 24) спонукає нас бачити універсальний заклик до святості, постійний шлях у духовному житті, прагнути більших харизм і щораз вищої та пліднішої любові (пор. 1 Кор. 12, 31 – 13, 13). Ціллю взаємної уваги є взаємний стимул до реальної щораз більшої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Прип. 4, 18), очікуючи на те, щоб жити незахідний день у Бозі. Час, даний у нашому житті, є цінним для того, щоб сповнити добрі діла в любові до Бога. Так сама Церква росте і розвивається, щоб досягти повної зрілості у Христі (пор. Еф. 4, 13). У такій динамічній перспективі зростання звучить звернення, яке спонукає нас взаємно осягати повноту любові і добрих діл.

 

На жаль, завжди є небезпека спокуси бути літеплими, придушувати Духа, відмовлятися «торгувати талантами», які були нам подаровані для добра нашого та інших (пор. Мт. 25, 25 і наст.). Ми всі отримали духовне і матеріальне багатство для сповнення божественного плану, для добра Церкви і для особистого спасіння (пор. Лк. 12, 21; 1 Тм. 6, 18). Духовні наставники пригадують, що той, хто в житті віри не йде вперед, той іде назад. Дорогі брати і сестри, приймімо завжди актуальне запрошення прагнути до «високої мірки християнського життя» (папа Іван Павло ІІ, Апост. лист «Novo Millenio ineunte», 6 січня 2001, № 31). Мудрість Церкви щодо визнавання і проголошення блаженними і святими деяких зразкових християн є також у тому, щоб викликати в інших бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм. 12, 10).

 

Перед світом, який вимагає від християн відновленого свідчення любові і вірності Господу, нехай всі відчують невідкладну потребу почати змагатися у любові, у служінні і в добрих ділах (пор. Євр. 6, 10). Цей заклик є особливо сильним у святому часі приготування до Пасхи.

 

З побажанням святого і плідного Великого посту, поручаю вас заступництву Пресвятої Діви Марії і від серця уділяю всім апостольське благословення.

                                   З Ватикану, 3 листопада 2011 р. Б.


Переклад Прес-служби УГКЦ в Італії


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

09.02.2012р. Б. / Послання митрополита Василія Семенюка з нагоди 120-ї річниці від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого

 

Послання митрополита Василія Семенюка з нагоди 120-ї річниці від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого 

 

Слава Ісусу Христу!

17 лютого 2012 року Божого минає 120-та річниця з дня народження Ісповідника віри, великого духовного провідника українського народу Слуги Божого Патріарха Йосифа Сліпого. З цієї нагоди хочу привернути вашу увагу на значущості постаті Патріарха Йосифа для Української Церкви і народу та застановитися над витоками його християнського родинного виховання, що стало надійним фундаментом на все життя.

 

Блаженніший Патріарх, Кардинал Йосиф Сліпий - Глава Української Греко-Католицької Церкви (1944 по 1984 рр.), народився 17 лютого 1892 року у селі Заздрість на Тернопільщині. Початкову освіту здобув у народній школі рідного села. У 1911 закінчив з відзнакою Тернопільську Українську гімназію.

 

Богословські студії розпочав у Львівській Духовній Семінарії на свято Покрови 1911 року. А вже на початку 1912 року продовжував навчання в Інсбруці (Австрія). У 1916 році захистив докторську працю.

 

27 вересня 1917 року висвячений на священика. Після завершення габілітаційної праці в Інсбруку та магістерських курсів у Папському Григоріанському Університеті в Римі, у 1922 році повернувся до Львова та став професором догматики, а згодом у 1925 році ректором Львівської Духовної Семінарії та в 1928 році ректором Львівської Богословської Академії.

 

З 1930 року стає дійсним членом  наукового товариства імені Тараса  Шевченка, бере активну участь  у міжнародних конференція та конгресах. Автор цінних богословських, наукових праць.

 

З 1935 року крилошанин, архидиякон Митрополичої Капітули, нагороджений митрою. У 1939 році іменований Екзархом Великої України, отримує єпископську хіротонію та призначається  правонаступником Митрополита Андрея Шептицького.

 

З 1 листопада 1944 року, після смерті слуги Божого Андрея Шептицького став Митрополитом Української Греко-Католицької Церкви.

 

У ніч з 10 на 11 квітня 1945 року  був заарештований, вивезений у Київ і там засуджений на позбавлення волі.

 

Після 18-ти років ув’язнень та тортур у радянських тюрмах та таборах Сибіру, 27 січня 1963 року випущений на волю.

 

9 лютого 1963 стараннями Папи Івана ХХШ виїхав у вільний світ до Рима, де розпочинає активну та плідну діяльність на захист поневоленого українського народу перед світовою спільнотою. Згуртовує українців розкиданих по цілому світі. Відроджує українські релігійні, наукові та культурні установи у центрах проживання українців. Ревний прихильник Патріаршого устрою для Української Церкви.

 

10 жовтня 1963 року виступив з промовою на ІІ Ватиканському Соборі.

 

8 грудня 1963 року проголошує офіційне відкриття в Римі Українського Католицького Університету ім. Климента Папи.

 

23 грудня 1963 року іменований Папою Павлом VІ Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви з Патріаршими правами. У 1965 року  піднесений Папою Павлом VІ  до гідності Кардинала.

 

28 вересня 1969 року відбулося урочисте посвячення Собору Святої Софії в Римі, духовної святині українців зведену стараннями Патріарха Йосипа Сліпого.

 

7 вересня 1984 року перестало битися серце Блаженнішого Патріарха і Кардинала Йосипа Сліпого.

 

9 вересня 1992 року тіло Патріарха Йосифа згідно з Заповітом перепоховане у крипті Львівського архикатедрального собору святого Юра.

 

Блаженніший патріарх  Йосиф Сліпий  був і залишається  серед інших достойників українського народу - духовним провідником, ісповідником віри, незламним захисником людської гідності, визнаним богословом, науковцем, письменником світового значення. Усе своє життя, не втрачаючи надії навіть у найважчі часи для нашого народу, Блаженніший Патріарх Йосиф жертвував себе на вівтар служіння Богові та Україні.

 

У споминах уже на схилі літ, складаючи Заповіт, Патріарх Йосиф у ньому завдячує своїй родині за закладену основу християнських та загальнолюдських цінностей: «Народився я і був вихований в українській християнській, хліборобській, глибоковіруючій, родині. Вона передала мені і защіпила в мені віру в Христа і любов до Нього!... Батьки, християнська родина - це основа здорового суспільства народу, нації. Це запорука їх росту і сили!»

 

Цими словами Патріарх також звертає і нашу увагу на важливість у вихованні та формуванні особистості, християнської родини, домашньої атмосфери, де гармонійно поєднані повчання та передання особистого досвіду живої віри з наочним прикладом життя від батьків до дітей. Ніщо так не виховує дитину, як приклад батьків. У великому сімействі Сліпих панувала  гармонія, де діти щодня мали перед собою приклад батьків у вірі, молитві працелюбності посвяті суспільній українській справі, повазі до досвіду і традиції попередніх поколінь. Працьовита заможна родина не виховувала зверхніх паничів, які би дбали про збільшення власного достатку та зручностей, але повноцінних людей, свідомих патріотів, які вчилися розумно і з користю розпоряджатися також і матеріальними статками. Діти  мали приклади практичного втілення любові і посвяти Церкві та Українській справі, у них виховувалось природне відчуття приналежності до свого народу, бо саме ця родина була меценатом та фундатором будівництва церкви у Заздрості, а згодом також і початкової школи, сільської бібліотеки та інших починань.

 

Пригадуючи сьогодні нашого славного земляка Патріарха Йосифа, подивляючи подвиг його життя і служіння, маємо нагоду застановитись над станом наших родин, про те, як виховуються наші діти, чи мають приклад живої віри у родинній хаті?

 

Заохочую з нагоди 120-тої річниці від дня народження Слуги Божого Патріарха Йосифа Сліпого, впродовж 2012 року на усіх парафіях Тернопільсько-Зборівської Митрополії провести урочисті академії, організувати виховні заходи, читання Заповіту, дні духовної віднови з екскурсіями до музейного комплексу с. Заздрість, аби черпати приклад віри з життя та науки Патріарха, безцінної духовної спадщини нашого народу.

Благословення Господнє нехай перебуває з усіма вами!

+ ВАСИЛІЙ Семенюк
Архиєпископ і Митрополит Тернопільсько-Зборівський
Дано при Митрополичій Катедрі м. Тернополя
дня 31січня 2012 року Божого


Джерела: http://www.buchacheparchy.org.ua

Мандрівники Христа Царя

08.02.2012р. Б. / Послання Папи Бенедикта XVI на Великий Піст 2012

 

Послання Папи Бенедикта XVI на Великий Піст 2012

«Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24).

Браття і сестри!

Великий піст дає нам ще одну нагоду замислитися над серцем християнського життя – любов'ю. Адже це справді сприятливий час, щоб через Слово Боже і святі тайни ми відновили свій шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою, діленням, тишею і постом, час очікування пасхальної радості.

Цього року хочу запропонувати декілька думок у світлі короткого біблійного тексту, взятого з Послання до євреїв: «Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24). Це речення з уривку, у якому автор закликає надіятися на Ісуса Христа як первосвященика, який здобув для нас прощення та доступ до Бога. Плодом прийняття Христа є життя, основане за трьома богословськими чеснотами, що означає прийти до Господа «із щирим серцем у повноті віри» (Євр. 10, 22), непохитно тримати «визнання нашої надії» (Євр. 10, 23), стараючись разом із братами постійно «поступати з любов'ю і робити добрі діла» (Євр. 10, 24). Також для того, щоб підтримувати цю євангельську поведінку, важливо брати участь у літургійних та молитовних зустрічах спільноти, зважаючи на есхатологічну ціль – повне сопричастя у Бозі (Євр. 10, 25). Акцентую увагу на 24 стиху, який у кількох словах пропонує цінне і завжди актуальне повчання про три аспекти християнського життя: увагу до ближнього, взаємність і особисту святість.

1. «Проявімо увагу»: відповідальність щодо ближнього.

Першим елементом є запрошення звернути увагу: тут вжито грецьке слово катаноейн, яке означає добре спостерігати, бути уважним, дивитися з усвідомленням, зауважувати якусь дійсність. Ми читаємо про це в Євангелії, коли Ісус запрошує учнів «спостерігати» за птахами у небі, які хоч і не працюють важко, однак є об'єктом турботливого Божого Провидіння (пор. Лк. 12, 24), і «усвідомити» колоду в своєму оці перед тим, як дивитися на скалку в оці брата» (пор. Лк 6, 41). Чуємо про це також у іншому уривку того ж Послання до євреїв, де є запрошення «звернути увагу на Ісуса» (3, 1), апостола і верховного священика нашої віри. Отже, слово, яке відкриває наше звернення, запрошує затримати погляд на іншому, а передусім на Ісусові, і бути уважними одні до одних, не бути чужими, байдужими до долі братів.

Натомість часто стикаємося з протилежним почуттям – байдужістю, яка народжується з егоїзму, прикритого маскою пошани до «приватної сфери». Сьогодні також сильно звучить голос Господа, який кличе кожного з нас дбати про іншого. Сьогодні також Бог кличе нас бути «сторожами» наших братів (пор. Бут. 4, 9), встановлювати стосунки, характерними для яких є взаємна турбота, увага до добра іншого та до всього його добра.. Велика заповідь любові до ближнього вимагає і спонукує до усвідомлення відповідальності щодо тих, які, як і я, є створіннями та дітьми Божими: бути братами в людському вимірі, і в багатьох випадках також і вірі, – що мусить спонукати нас до того, щоб бачити в іншому правдивого іншого мене, якого безмежно любить Бог. Якщо ми розвиваємо цей погляд братерства, з нашого серця природно буде випливати солідарність, справедливість, а також співчуття. Слуга Божий папа Павло VI стверджував, що світ страждає сьогодні передусім від відсутності братерства: «Світ хворий. Його біль не так у розтраті ресурсів чи в захопленні цих ресурсів кимсь, як у браку братерства між людьми і народами» (Енц. Populorum progressio, 26 березня 1967, №66).

Бути уважним до іншого означає бажати добра йому чи їй у всіх аспектах – фізичних, моральних і духовних. Здається, що сучасна культура втратила відчуття добра і зла, тому потрібно акцентовано підтвердити, що добро існує і виграє, тому що Бог є «добрий і робить добро» (Пс. 119, 68). Добро – це те, що піднімає, захищає і сприяє життю, братерству і сопричастю. Бути відповідальним щодо ближнього означає бажати і робити добро іншому, бажаючи, щоб також і він відкрився на логіку добра. Цікавитися братом означає хотіти розплющити очі на його потребу. Святе Письмо застерігає від небезпеки затвердіння серця через своєрідну «духовну анестезію», яка робить людей сліпими до страждання інших. Євангелист Лука переказує дві притчі Ісуса, в котрих є приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. У притчі про доброго самарянина священик і левіт байдуже «проходять повз» нещасного, якого обікрали і побили розбійники (пор. Лк. 10, 30 – 32). У притчі про багача розповідається про чоловіка перенасиченого благами, який не помічає страждань бідного Лазаря, котрий помирає з голоду перед його дверима (пор. Лк. 16, 19). В обох випадках маємо справу з чимось протилежним до «вияву уваги», погляду любові і співчуття. Що ж є на перешкоді цьому людяному і турботливому погляду на брата? Інколи це матеріальне багатство і ситість, інколи пріоритетність власних інтересів і власних переживань. Ми не повинні бути ніколи нездатними «мати милосердя» до тих, які страждають, а серце ніколи не повинні надміру переповнювати наші справи і наші проблеми, роблячи нас глухими до крику бідного. Натомість саме покірність серця і особистий досвід страждання можуть стати джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та емпатії: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Прип. 29, 7). Так стає зрозумілим блаженство «тих, які плачуть» (МТ. 5, 4), тобто тих, які зможуть вийти із самих себе, щоб зворушитися болем інших. Зустріч з іншим та відкривання серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

«Звернути увагу» на брата означає також турбуватися про його духовне благо. І тут я хочу пригадати аспект християнського життя, який на мою думку, призабули, – братнє виправлення для вічного спасіння. Сьогодні практично всі стали дуже чутливими до теми турботи і любові щодо фізичного і матеріального блага інших, але майже завжди мовчать про духовну відповідальність за братів. Так не було в ранній Церкві та у спільнотах зі справді зрілою вірою, де хвилювалися не тільки про тілесне здоров'я брата, а також про здоров'я його душі, скерованої до останнього призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому – він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим. Навчи праведника, і він знання побільшить» (Прип. 9, 8 і наст.). Сам Христос наказує докоряти братові, який грішить (пор. Мт 18, 15). Дієслово, яке вживають, щоб передати братнє виправлення, – еленкейн, – те саме, яке вказує на пророчу місію властивого християнам викриття генерації, яка віддається злу (пор Еф. 5, 11). Традиція Церкви серед діл милосердя для душі називає також «Грішника навернути». Важливо відродити цей вимір християнської любові. Не можна мовчати на зло. Думаю тут про ставлення тих християн, які з людської поваги чи просто зі зручності пристосовуються до загальної ментальності замість того, щоб застерегти своїх братів від способу думання і дій, які є протилежними до істини, і не йдуть дорогою добра. Однак християнським докором не має керувати дух засудження чи звинувачення. Ним завжди керує любов і милосердя, він витікає зі справжнього піклування про благо брата. Апостол Павло стверджує: «Коли би хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал. 6, 1). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно знову відкрити важливість братнього виправлення, щоб разом іти до святості. Навіть «праведник впаде сім разів» (Прип. 24, 16), як каже Писання, бо всі ми є слабкі та недосконалі (пор 1 Ів. 8, 1). Отже, великим служінням є допомагати і дозволяти, щоб нам допомогли читати правдиво себе самих для покращення свого життя і доброго курсу шляхом Господнім. Завжди потрібний погляд, який любить і виправляє, який знає і впізнає, який розуміє і прощає (пор. Лк. 22, 61), бо так робив і робить Бог з кожним із нас.

2. «Одні одним»: дар взаємності.

Таке «сторожування» щодо інших контрастує з ментальністю, яка, обмеживши життя тільки до земного виміру, не бачить його в есхатологічній перспективі і приймає будь-який моральний вибір во ім'я індивідуальної спільноти. Таке суспільство, як теперішнє, може стати глухим як до фізичного страждання, так і до духовних і моральних вимог життя. Не так повинно бути у християнській спільноті! Апостол Павло запрошує шукати те, що спонукає до «миру та до взаємного збудування» (Рм. 14, 19), допомагаючи «ближньому на добро, для збудування» (Рм. 15, 2), не шукаючи власної користі, «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор. 10, 33). Це взаємне виправлення і заохочення в дусі побожності і любові повинно бути частиною життя християнської спільноти.

Учні Господа, з'єднані з Христом через Євхаристію, живуть у спільноті, яка зв’язує їх одні з одними як членів одного тіла. Це означає, що інший мені належить, що його життя і його спасіння стосуються мого життя і мого спасіння. Торкаємось тут дуже глибокого елементу сопричастя: наше існування взаємозв'язане з існуванням інших, як у добрі, так у злі; як гріх, так і дія любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному тілі Христа, справджується така взаємність: спільнота не перестає каятись і просити прощення за гріхи своїх синів, але також постійно радіє і ликує зі свідчень чеснот і любові, які в ній проявляються. «Різні члени нехай дбають однаково одні про одних» (1 Кор. 12, 25), – стверджує святий Павло, бажаючи, щоб ми були одним тілом. Любов до братів, виявом якої є милостиня, – типова великопосна практика поруч з молитвою і постом – закорінена у цій спільній приналежності. Навіть у конкретному переживанні щодо найбідніших кожен християнин може висловити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Взаємна увага до інших – це також визнання добра, через яке Господь діє у них, і подяка з ними за чуда благодаті, які добрий і всемогутній Бог продовжує чинити в своїх дітях. Коли один християнин помічає в іншому діяння Святого Духа, то повинен тільки радіти щодо цього і возносити славу Отцеві Небесному (пор. Мт. 5, 16).

3. «Щоб заохочувати нас взаємно в любові і добрих ділах»: іти разом у святості.

Цей вислів із Послання до євреїв (Євр. 10, 24) спонукає нас бачити універсальний заклик до святості, постійний шлях у духовному житті, прагнути більших харизм і щораз вищої та пліднішої любові (пор. 1 Кор. 12, 31 – 13, 13). Ціллю взаємної уваги є взаємний стимул до реальної щораз більшої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Прип. 4, 18), очікуючи на те, щоб жити незахідний день у Бозі. Час, даний у нашому житті, є цінним для того, щоб сповнити добрі діла в любові до Бога. Так сама Церква росте і розвивається, щоб досягти повної зрілості у Христі (пор. Еф. 4, 13). У такій динамічній перспективі зростання звучить звернення, яке спонукає нас взаємно осягати повноту любові і добрих діл.

На жаль, завжди є небезпека спокуси бути літеплими, придушувати Духа, відмовлятися «торгувати талантами», які були нам подаровані для добра нашого та інших (пор. Мт. 25, 25 і наст.). Ми всі отримали духовне і матеріальне багатство для сповнення божественного плану, для добра Церкви і для особистого спасіння (пор. Лк. 12, 21; 1 Тм. 6, 18). Духовні наставники пригадують, що той, хто в житті віри не йде вперед, той іде назад. Дорогі брати і сестри, приймімо завжди актуальне запрошення прагнути до «високої мірки християнського життя» (папа Іван Павло ІІ, Апост. лист «Novo Millenio ineunte», 6 січня 2001, № 31). Мудрість Церкви щодо визнавання і проголошення блаженними і святими деяких зразкових християн є також у тому, щоб викликати в інших бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм. 12, 10).

Перед світом, який вимагає від християн відновленого свідчення любові і вірності Господу, нехай всі відчують невідкладну потребу почати змагатися у любові, у служінні і в добрих ділах (пор. Євр. 6, 10). Цей заклик є особливо сильним у святому часі приготування до Пасхи.

З побажанням святого і плідного Великого посту, поручаю вас заступництву Пресвятої Діви Марії і від серця уділяю всім апостольське благословення.

                                   З Ватикану, 3 листопада 2011 р. Б.


Переклад Прес-служби УГКЦ в Італії

Мандрівники Христа Царя