Начало Індикта, тобто Нового року
Тропар Нового року, глас 2: Всієї тварі Створителю, що у
своїй владі встановив времена і літа,* благослови вінець року благости
Твоєї, Господи,* охороняючи в мирі благовірний народ, городи, села і всі
обителі Твої,* молитвами Богородиці, і спаси нас.
Кондак Нового року, глас 2: У вишніх живеш, Христе царю,*
всього видимого і невидимого Творче і будівнику.* Ти дні і ночі, времена
і літа сотворив, благослови нині вінець року,* збережи й охорони в мирі
благовірний народ* і городи, села і всі обителі, і людей Твоїх,
Многомилостивий.
Cлово індикт – означає “наказ”. Римський імператор Август переміг
у війні єгипетських правителів Антонія та Клеопатру, і їхні величезні
володіння приєднав до Римської держави. Так він став повелителем
безмежних, розміщених на трьох континентах просторів. У 31 р. до Різдва
Христа Спасителя він видав індикт, тобто наказ, який діяв п’ятнадцять
років, що визначав хто, коли і як мав сплачувати податки. З того часу
15-літній проміжок часу стали називали індиктом. Коли минало 15 років,
тоді ставав чинним наступний індикт і так далі. Кожен п’янадцятилітній
проміжок часу ділився на три п’ятиліття. У першому п’ятилітті мешканці
земель, піддані Римській державі, сплачували податок залізом і міддю,
які йшли на зброю для війська. В другому п’ятилітті податок сплачували
золотом, що йшло на утримання святинь і божниць, а в третьому – срібло
на утримання війська та урядників. І з часом увійшло у звичай, що 1
вересня почали врочисто святкувати, подібно, як Новий рік, і навіть
індикти стали рахувати від цього дня.
Коли імператор Костянтин
Великий дав християнам свободу визнавати Христову віру, тоді християни
прийняли це числення. А оскільки індикт починався 1 вересня, то і Церква
в цей день починає церковний рік. Є ще, однак, причина, чому 1 вересня є
початком церковного року. Жиди дотримувалися думки, що світ був
створений у місяці березні, а точніше – на десятий день місяця. Пізніше 1
березня став у них початком нового церковного року, бо цього місяця
Господь вивів їх з єгипетської неволі і виразно велів їм: “Місяць цей
нехай буде вам початком місяців, перший нехай буде він вам між місяцями
року” (Вих. 12, 2). Так само Бог наказав святкувати кожен сьомий день
тижня, а перший день сьомого місяця року був святий. А що рік починався з
березня, то сьомим місяцем був вересень, а перший день вересня був
початком світського жидівського року. У книзі Левіт (23, 24) читаємо:
“Перший день сьомого місяця буде для вас великим пам’ятковим
відпочинком, під гру святкових труб із святими зборами”. Цей день
називався днем труб, бо його оголошували звуками баранячих рогів, з яких
ті труби було зроблено. А баранячі роги використовували як пам’ятку про
те, що саме цього дня Авраам на горі Морія мав принести сина свого
Ісаака в жертву, але Бог послав свого ангела, і той показав Авраамові
барана, що своїми рогами заплутався у тернині. Ось тому новий рік у
жидів починався у місяці вересні. Крім того, згідно з Божим наказом,
кожен сьомий рік також був святий і називався “суботнім роком”. А також,
коли минало сім суботніх років, що становить сорок дев’ять років, –
тоді п’ятдесятий рік також був святим, він називався “ювілейним роком”.
Як кожен новий рік (тобто кожен цивільний новий рік), так і суботній рік
та рік ювілейний завжди починався у місяці вересні. Для жидів вересень
був пам’ятний і тим, що в цей місяць було освячено храм Соломона.
Христова
Церква в цей день на вечірні читає паремії, одну – з пророцтв Ісаї,
другу – з книги Премудрости, а третю – з книги Левіт (гл. 26), в якій
Господь Бог наказує освячувати дні, призначені на святкування. Не можемо
втриматися, щоб не навести деякі фрагменти з цієї паремії: “Коли
ходитимете в моїх установах і пильнуватимете мої заповіді, і будете їх
виконувати, то я насилатиму вам дощі о відповідній порі, і земля
даватиме свій урожай, і дерево, що в полі, приноситиме свої плоди.
Молотьба триватиме у вас до збирання винограду, а збір винограду
триватиме до сівби; ви їстимете хліб ваш до наситу і житимете безпечно у
своєму краю. Я встановлю мир у краю, й зможете лягати (спати), і ніхто
не буде вас турбувати; я повиганяю хижого звіря з країни, і меч не
проходитиме по краю вашім. Ви будете гнатися за вашими ворогами, й вони
падатимуть від меча перед вами. П’ятеро вас гнатиме сотню, а сотня вас
гнатиме десять тисяч, падатимуть вороги ваші від меча перед вами. Я
обернусь до вас і розплоджу вас, і розмножу вас, і дотримаю мого союзу з
вами. Ви не то що зможете прохарчуватися попередньолітніми врожаями, ба
навіть виноситимете старе перед новим урожаєм. Я поставлю мою храмину
посеред вас: не буду бридитися вами. Я ходитиму проміж вас і буду вашим
Богом, а ви будете моїм народом” (Лев. 26, 3-12).
І далі: “Коли ж
ви мене не послухаєте і не виконуватимете всіх оцих заповідей моїх,
коли зневажатимете мої установи й гордуватимете веліннями моїми, не
здійснюючи всіх заповідей моїх та ламаючи союз мій, то ось що я зроблю з
вами: напущу на вас страх, сухоти й пропасницю, від них померкнуть очі й
погасне життя. Намарно будете засівати своє зерно, бо вороги ваші
пожеруть його. Я звернусь проти вас, і вас поб’ють вороги ваші; над вами
володарюватимуть ненависники ваші, і ви втікатимете, хоч і ніхто не
буде гнатися за вами. Якщо і тоді не послухаєте мене, я семикратно
обкладу вас карами за гріхи ваші. Я зламаю вашу зарозумілу силу, і
зроблю небо над вами як залізо, а землю вашу як мідь. Намарне
витратиться ваша сила, бо земля ваша не даватиме врожаю, ні дерево з
краю не даватиме свого плоду. А коли ж ви все таки будете противитися
мені, і не схочете слухати мене, я скараю вас сім разів більшою карою,
ніж ваші гріхи. Я пущу на вас дикого звіря, що вигубить дітей ваших, і
винищить скотину вашу, і вас зведе нінащо, так що спорожніють шляхи
ваші. Коли ж ви й після цього не дасте мені вас направити, а
виступатимете проти мене, то я теж піду проти вас і покараю вас
семикратно за гріхи ваші. Я наведу на вас меч, що помститься за зламаний
союз. Ви позбираєтесь у ваших містах, а я впущу посеред вас чуму, і ви
впадете ворогові до рук. Як я відніму в вас піддержку вашу, – хліб, тоді
десять молодиць пектимуть хліб ваш в одній печі і розділюватимуть вам
по вазі, й ви їстимете й не насититесь… Міста ваші оберну в пустиню,
зруйную святині ваші і не прийму приємного запаху ваших воскурень. Я
спустошу країну так, що вороги ваші, які поселяться в ній, зжахнуться
над нею. Вас самих я порозкидаю між народами, я вийму з піхов меча за
вами; і спорожніє земля ваша, а міста ваші перетворяться в руїни” (Лев.
26, 14-33).
Коли я читаю цю обіцянку Божого гніву, то мимоволі
своєю думкою обнімаю нещасний рідний край. І бачу душу народу, якого
нищить щораз більша нужда, а плоди праці якого споживають його вороги. І
бачу, що віками невільниками у своєму краї ми двигаємо кайдани неволі, і
дощ утіхи не зрошує ниви нашого серця, і земля не хоче родити хліба
нашим дітям. Шмат за шматом рідної землі відривають чужі руки, а діти
наші розсіяні десь за морями... Чи це не кара за гріхи батьків і за наші
гріхи? Чи це не кара за відступлення від закону Божого, якого на словах
ми дотримуємося, та діла наші і серця далекі від нього?
Коли
Ісус Христос лиш починав навчати, то однієї суботи прийшов у Назареті до
школи, де були книжники, і попросив дати Йому Святе Письмо. Подали Йому
книгу пророка Ісаї, і Він відкрив книгу саме на словах, якими пророк
провіщає Христа Спасителя: “Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене
помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати
скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити
очі, проголосити рік Господнього благовоління” (Іс. 61, 1-2). Після тих
слів Христос Спаситель почав навчати. Якщо ми вбогі серцем, якщо
розкаюємося і шукаємо зцілення та звільнення з неволі гріха, якщо душа
наша прагне світла правди, то спішімо до Ісуса, а Він спогляне на нас і
поблагословить і ходитиме серед нас і буде нам Богом, а ми – Його
народом.
У той самий день
Пам’ять преподобного отця нашого Симеона Стовпника та матері його Марти
Тропар преподобному, глас 1: Терпіння стовп був Ти,
наслідуючи праотців, преподобний:* Йова в страстях, Йосифа в спокусах*
і, бувши в тілі, безплотних у житті, Симеоне, отче наш.* Моли Христа
Бога,* щоб спаслися душі наші.
Кондак преподобному, глас 2: Вишнього шукаючи і з вишніми
єднаючись,* Ти стовп учинив колесницею вогненною;* тому співбесідником
ангелів стався Ти, преподобний,* з ними неперестанно молячися Христу
Богу за всіх нас.
У містечку Сисан, на кордоні Сирії і Киликії, зібрався народ на
богослуження. Серед молільників був один молодий пастир на ім’я Симеон,
син побожного Сусотіона і його жінки Марти. На Службі Божій юнакові
запали в душу такі слова святого Євангелія: “Блаженні засмучені, бо
будуть утішені” (Мт. 5, 5). Після літургії Симеон запитав в одного
чесного старця, що значать ті слова, а той пояснив йому, розповівши про
подвиги пустельників, які добровільно зрікаються світських розкошів та
достатків і йдуть у печери, щоб там спасатися. Ці слова вразили хлопця,
наче грім. Він пішов до церкви, впав там хрестом і довго просив Господа,
аби показав йому дорогу, якою має він іти, щоб спасти свою душу. А коли
встав з молитви, то вже мав тверде рішення. Він, не зважаючи ані на
родичів, ані на свій дім, пішов до одного з монастирів і стояв біля
воріт доти, доки ігумен, зворушений його витривалістю, не прийняв його,
попри його молодість. Симеонові тоді ще не виповнилося і вісімнадцяти
років, як він прийняв монашу одежу. Та, хоч молодий літами, невдовзі він
став прикладом для старих, загартованих тривалими умертвленнями
монахів. Через два роки він пішов в інший монастир. Тут він подвизався
десять років. А життя, яке він провадив, важко описати, досить лиш
сказати, що без Божої благодаті такого життя смертний чоловік винести б
не зміг. Одного разу він підперезався по голому тілі мотузкою, зсуканою з
тоненьких пальмових галузок. Мотузка так в’їлася в його тіло, що
утворилася рана і стала гнити, і лиш поганий запах, що йшов від нього,
привернув увагу ігумена. І коли той, в ім’я послуху, велів Симеонові
зняти одежу, то побачив тіло, що виглядало як одна велика рана.
Здивовані монахи просили Симеона, щоб відійшов від них, бо багато братів
плакали через те, що не можуть його наслідувати в такій нечуваній
строгості щодо власного тіла. Симеон, залишивши монастир, знайшов собі
висохлу криницю і замешкав у ній. Але монахи зауважили, що серед них
немає святого, і, відшукавши його, просили повернутися до них. Недовго,
однак, прожив серед них преподобний Симеон; він пішов у покинуту місцину
біля села Теланіс і, віднайшовши там напіврозвалену хатину, прожив у
ній три роки. У постах дійшов він до того, що міг цілий тиждень обійтися
без їжі, а споживав зазвичай лиш хліб й усяке зілля. Але й цього було
йому забагато, і він вирішив цілий піст утримуватися без їжі. Симеон
попросив одного монаха на ім’я Вассон, щоб приніс йому кілька буханців
хліба на той випадок, якщо б несила було йому знести голод, і щоб
заліпив глиною вхід до його келії. Через сорок днів, коли Вассон
відчинив келію, він знайшов преподобного майже бездиханного, але хліба
святий навіть не торкнувся. З того часу впродовж кожного Великого посту
він нічого не їв. Крім того, святий до мінімуму звів хвилини свого
відпочинку, він цілими днями й ночами клячав на молитві, так, що не раз
знаходили його напівмертвого. Дрімав преподобний Симеон, спершись об
стіну, а щоб не впасти, прив’язував себе до балки. В такому строгому
умертвленні свого тіла і в такій повноті Божої благодаті, без якої цього
не можна було б знести, проминули три роки. Хатинка, в якій жив святий,
стояла під горою. І він побудував собі тепер хатину на самій горі і,
замешкавши в ній, велів прикувати себе до скали ланцюгом, двадцять
ліктів завдовжки. І так він жив тут у молитві та розважанні Божої
доброти.
Одного разу відвідав його Мелетій, місцевий єпископ.
Після спільної молитви, вони завели розмову. Мелетій сказав Симеонові,
що добра воля людини сильніша за ланцюг. Преподобний Симеон зрозумів
слова єпископа, він зняв з себе ланцюг, однак і кроку не ступив далі,
ніж до цього.
Тимчасом вістка про надзвичайні подвиги святого
Симеона рознеслася широко-широко, і наповнилася пустеля тими, хто йшов
шукати у нього поради, помочі, молитви і благословення. І як каже
Теодорит, єпископ Кипрський, який написав житіє преподобного Симеона,
“дорога до нього була немов рікою, і такі ріки стікалися до Симеона зі
всіх сторін, немов до моря. Приходили не лишень ті, що жили в поблизьких
оселях, але й ізмаїльтяни, перси, вірмени, іверійці та їх сусіди.
Приходили також і такі, що жили в далеких західних країнах: іспанці,
британці та інші, не кажучи вже про італійців. У Римі слава преподобного
Симеона була така широка, що майстри на дверях своїх робітень прибивали
образки святого, з глибокою вірою, що за його молитвами Господь буде їх
благословити”.
Такий здвиг народу непокоїв преподобного Симеона,
він боявся, щоб висока думка про себе, повна пустої земної слави, не
стала його спокушувати. Тому побудував він собі стовп, спочатку на шість
ліктів висоти, потім – на дванадцять, згодом – на двадцять два, і
врешті-решт на сорок ліктів. На горі він поставив будку, в якій міг
поміститися один чоловік, і то з великим трудом. Це був новий, цілком не
відомий до того спосіб життя. Тож усі стали дивуватися: чоловік за
життя відірвався від землі і немовби завис між нею і небом. А старі
пустельники, люди загартовані у чеснотах, стали радитися, чи новий
спосіб життя може бути милий Богу, чи ні, і чи не є він часом
диявольською спокусою. Всі разом ухвалили, щоб наказати преподобному
Симеонові злізти зі стовпа. Якщо він послухає, це буде знак, що таке
життя миле й угодне Богу, бо де є послух, там і воля Божа, а гордості
там місця немає. Вони вибрали трьох з-поміж себе і послали до святого
Симеона зі словами: “Наставники пустельного життя цих сторін велять
тобі, щоб ти зліз із цього стовпа і жив так, як живуть інші”.
Коли
преподобний почув ті слова, то без жодного слова, став злізати по
драбині вниз. Тоді пустельники, побачивши той поспіх, з яким він
виконував наказ, сказали йому: “Залишайся, слуго Божий, на стовпі, тепер
ми бачимо, що робиш це згідно з Божою волею і нехай Він далі тебе
благословить на добрий подвиг”.
А люди натовпами приходили зі
всіх сторін до стовпа, на якому і в спеку, і в холод, і день, і ніч
молився Богу святий Симеон. Його стояння на стовпі просвітило тисячі
тих, що лежали в гріху і блуді. Бог дав йому силу творити чуда і
провіщати майбутнє. Слава про це поширилася так далеко, що навіть погани
тисячами ішли до нього, слухали його науку і наверталися до Христової
віри. “Описати все, що преподобний Симеон зробив для спасіння людських
душ, було б те саме, що виміряти глибину океану”, – писав Теодорит. “Але
найбільше, – продовжував він, – усіх дивувала довготерпеливість
святого. Ніч і день він стояв, і всі його бачили, бо його будка почала
руйнуватися. Святий подвижник постійно молився або бив поклони. Перед
церковними празниками від заходу сонця аж до світанку він стояв з
піднесеними до небес руками. І при цьому преподобний Симеон був такий
смиренний, такий покірний, немов найгірший з усіх людей. Для всіх
однаково він був доступний і добрий. Отримавши від Бога дар премудрости,
святий кожного дня навчав народ, як шукати небесного світла, як утікати
від земної суєти, легковажити те, що є, і жити надією життя вічного.
Він часто вирішував суперечки і завжди приводив противників до згоди”.
Біля
його стовпа побудували дві загороди для прочан, а сам стовп також був
оточений загородами. Жінкам не вільно було заходити поза загороду.
Одного разу прийшла старенька жінка і хотіла конче побачити преподобного
Симеона. А мала вона на те найбільше право, бо ж це була його мати,
Марта, яка двадцять сім років не бачила його і не знала, де син подівся.
А ось тепер знайшла його на стовпі. Втратила сина чоловіка, а знайшла
ангела в людському тілі. Коли святому Симеонові сказали, що мати хоче
його бачити, він велів її попросити, щоб трохи спочила, а він її
побачить. І щойно свята Марта присіла, як Бог покликав її чисту душу до
себе. Вже неживу її принесли до стовпа, преподобний подивився на мертве
тіло матері і продовжив молитися. Церква почитає пам’ять святої Марти
разом з пам’яттю її сина, преподобного Симеона.
Голос його науки
доносився аж до вершин царських престолів і там сіяв послух. Коли
староста Антіохії, підкуплений жидами, повернув їм їхні божниці, які
єпископ освятив на церкви, і в тих освячених святинях жиди мали служити
свої, законові Христа противні обряди, то преподобний Симеон написав у
цій справі листа до імператора Теодосія Молодшого, тоді імператор усунув
від уряду старосту Антіохії, а Божі церкви повернув християнам.
Наступник Теодосія імператор Маркіян, чоловік святої Пульхерії, був
надзвичайно благочестивий, він часто приїжджав до преподобного Симеона в
простій одежі, щоб не привертати до себе уваги людей і спокійно побути
зі святим якийсь час у молитві і побожній розмові.
Коли вдова
Теодосія Молодшого Євдокія, перебуваючи в Єрусалимі, впала у єресь
Євтихія, а згодом захотіла навернутися до святої віри, вона написала про
це до преподобного Симеона. Святий відписав їй, порадивши звернутися до
святого Євтимія Великого, про що ми вже читали у житії цього святого.
Цар персів (мабуть, Бахрам V, 420-439), дарма що поганин, ставився з
великою пошаною до преподобного Симеона і часто цікавився його життям та
його ділами, а його дружина посилала до святого просити про освячену
олію. Цариця ісмаїлів завдяки молитвам святого Симеона народила сина, а
коли дитя підросло, його привезла до преподобного просити благословення.
Ми згадали вже, що Бог дав святому Симеону силу творити чуда.
Начальник сарацинів Филарх привіз свого свояка, що був розслаблений.
Симеон спочатку навчав хворого правд Христової віри, а коли той,
пізнавши правду, повірив у Христа, то, за молитвою святого, цілком
одужав. Однак про себе святий зовсім не дбав. Його ноги від постійного
стояння були зранені, а в ранах роїлося черви. Святий подвижник
терпеливо зносив біль, а до червів говорив: “Їжте, що вам Бог дав”, –
байдуже, що тим кормом було його живе тіло. У цій місцевості не було
води, та за молитвою святого потекло джерело смачної холодної води. Бог
дав йому також духа провидіння; святий за два роки наперед провістив, що
настане пошесть і нападе сарана – слова його збулися.
Один
розбійник, лютий душогубець, переслідуваний військом, яке вислало місто
Антіохія, щоб його зловити і засудити на смерть, шукаючи сховку, прибіг
аж під стовп святого Симеона. Він називався Антіох і родом був з
Ісаврії. Невдовзі наспіли вояки, та преподобний велів їм повертатися до
міста, і його волі ніхто не смів противитися. А потім він промовив до
душі окаянного розбійника і з його очей потекли рясні сльози жалю. Сім
днів він оплакував свої гріхи і жаль неначе роздер його серце, бо коли
погоня прийшла вдруге, щоб розбійника бодай силою взяти, то знайшли його
неживим. Помер у сльозах жалю – а Бог був милостивий до його душі; не
дарма там, на стовпі, святий Симеон клав тисячі земних поклонів і благав
Божого прощення для грішника. Близько 40 літ прожив преподобний на
стовпі. Про смерть святого його учень Антоній розповідає так: “Була
п’ятниця. Народ, як звичайно, юрбою йшов по благословення, але святий не
виходив зі своєї будки. А коли він і наступного дня не показався, я
піднявся на стовп, дивлюся, а він стоїть, як звичайно, з руками
піднесеними вгору, лиш лице його сяяло незвичайною красою. Я подумав, що
святий духом молиться, і не смів його непокоїти. Але бачу, що тіло не
подає ознак життя, я торкнувся його і зрозумів, що Бог покликав
преподобного Симеона до своєї слави”.
Про смерть святого зразу
повідомили єпископа Антіохії Мартирія і старосту Ардаборія, і той зразу ж
вирушив з 6000 воїнів, бо боявся, щоб мешканці тих сторін не забрали
потай тіла святого. Невдовзі прибуло сім єпископів. А з усіх околиць
сходилися десятки тисяч людей. Гори довкола покрилися морем людських
голів, від світла численних свічок, з диму кадил над землею піднеслася
ціла хмара, а плач чоловіків і жінок заглушував усе в околиці. В небі
хмарою кружляли птахи і, здавалося, що і вони хочуть своїм співом
вшанувати пам’ять святого. На четвертий день після смерти тіло поклали
на мари і повезли в Антіохію. У місцевості, що звалася “Мерос”, надбіг
біснуватий чоловік, який роками скитався в тій околиці і жив на
цвинтарях. Коли він лиш торкнувся домовини і сказав вголос: “Святий
Симеоне, помилуй мене!” – то злий дух враз покинув його і чоловік став
цілком здоровий.
Весь антіохійський люд вийшов назустріч
процесії. Серед співу, плачу і звуків дзвонів тіло поклали в церкві
святого Касіяна, де спочивало воно доти, доки не звели нову церкву в
пам’ять і на честь святого. При церкві також заклали монастир. Бог
прославив мощі святого численними чудами, а вірні ставилися до них з
глибоким почитанням. Преподобний Симеон Стовпник помер 459 р., проживши
близько сто три роки.
У той самий день
Собор Пресвятої Богородиці, що в Міясинах
Богородиці, глас 1: Радуйся, обрадованная Богородице
Діво,* пристане й заступнице роду людського,* бо з Тебе воплотився
Ізбавитель світу;* Ти бо єдина єси Мати і Діва,* присноблагословенна і
препрославлена.* Моли Христа Бога,* щоб мир дарував усій вселенній.
У вірменському краю, біля міста Мелітини, поблизу озера, що
звалося Азур, лежав Міясинський монастир, який прославився чудотворною
іконою Пресвятої Богородиці. Їй нехай завжди і всюди буде вічна честь,
слава і поклоніння від усієї вселенної, а насамперед від нас, Її
недостойних дітей. У часи, коли іконоборство лютувало і казилося, коли
почитателі ікон або страждали у в’язницях, або гинули мученицькою
смертю, натовп єретиків напав на Міясин. Безбожність їхня сягнула краю,
вони навіть наважилися кинути в озеро чудотворну ікону Пресвятої
Богородиці. Часто так бувало, що дикі погани, захоплюючи християнські
міста, забороняли своїм воякам нищити християнські святині та їхню
утвар. Навіть турки і сарацини почитали ікону Пресвятої Богородиці, та
єретики, хоча й були хрещені і не одну ласку отримали за поміччю
Пречистої, яка їх, дарма, що заблуканих, охороняла перед карою Божого
гніву, не спромоглися Її пошанувати.
Минуло багато літ, і за
правління молодого літами імператора Михаїла III (842-867) настав мир
для святої Церкви. Почитання ікон було повернено, тоді образ Пресвятої
Богородиці виплив на поверхню води цілий і неушкоджений. Вістка про це
славне чудо поширилося по всьому краю і поза його межі, зі всіх сторін
став горнутися народ, щоб віддати честь чудотворній іконі. Всі молилися
до Пресвятої Богородиці, дякували Їй, що не залишила святої обителі і
прославляли Господа. Вшанування пам’яті цього чудесного віднайдення
святої ікони відбувалося кожного року при величезному здвизі народу, і
Христова Церква донині почитає цей день окремою службою. Звідси й
походить назва празника – “Собор”.
У той самий день
Святого мученика Айтала. Святих мучениць 40 дів. Святого Аммуна, диякона і їх учителя
Діялося
це за правління безбожного Ліцинія, того самого Ліцинія, який 313 р.
дав свободу християнам визнавати свою віру, і який, за видимою ласкою
Христа Спасителя, здобув перемогу над своїми ворогами, а потім став
мучити й убивати християн. В Адріянополі, македонському місті, мешкало
сорок дів, що посвятилися самітницькому і богомільному життю. Свій
подвиг вони здійснювали під духовним проводом диякона Аммуна. Старостою
міста тоді був поганин Вавд, він наказав їх усіх схопили і доставити на
суд. Святі сміливо визнали перед ним свою віру в Христа, і за це
староста віддав їх на тяжкі муки. Аммуну поклали на голову розпечений
мідний шолом, а потім гострими гаками шматували його тіло, та Божа
благодать була з ним, і святий мученик стійко переніс усі ті муки. Тоді
Вавд відправив мучеників в Іраклію, до самого Ліцинія. За його наказом
десять святих мучениць живцем кинули у вогонь, ще десятьом розсічено
мечем лиця і заколено мечами в груди, іншим стяли мечем голови, а тим,
що залишилися, вклали в уста розпечене залізо. Святого Аммуна кати били
воловими жилами доти, доки мученик не передав свою чисту душу в руки
небесного Отця.
У цей день також було замучено і святого Айтала,
диякона. За наказом перського царя Сапора II його каменували за віру у
Христа Спасителя. Всі вони постраждали близько 320 р.
У той самий день
Святої мучениці Калісти та святих мучеників Євода і Єрмогена, її братів
Вони
постраждали за Христову віру на початку IV ст. Це сталося в Никомидії.
Святі Каліста та її брати Євод і Єрмоген сміливо стали перед судом
поган. За сповідування Христа Спасителя та відмову принести жертву
ідолам їх було стято мечем.
У той самий день
Пам’ять праведного Ісуса Навина
Ісус, син Навина,
походив з покоління Ефраїма. Він народився в Єгипті, де жидівський народ
страждав у неволі. Властиво, ім’я його було Ошеа, і лиш Мойсей (його
пам’ять вшановуємо 4 вересня) дав йому ім’я Ісус, що, як знаємо, означає
“Cпаситель”. Ісус разом з усіма жидами вийшов з Єгипту. Коли ж вони
перейшли через море, і жиди стали сумніватися в Бозі, тоді Ісус зберігав
вірність Мойсею, тому-то Господь вибрав його помічником і наступником
Мойсея.
У Книзі Виходу (гл. 17) читаємо, що коли амалекитяни
напали на жидів, Мойсей з піднесеними до неба руками молився Богові,
випрошуючи помилування для невдячного народу, тоді Ісус став на чолі
жидівської війська і вийшов проти ворога. “І розгромив Ісус Амалека й
його людей вістрям меча” (Вих. 17, 13). Далі (гл. 24) довідуємося, що
коли Мойсей зійшов на гору Синай, де покрила його хмара і де він
перебував сорок днів і ночей, тоді там був з ним і Ісус: “Устав Мойсей з
Ісусом, своїм слугою, і вийшов на Божу гору” (Вих. 24, 13). Святе
Письмо не згадує, чи Ісус бачив на Синайській горі Господа, але таки він
був найближчим свідком величної події, коли Бог покликав до себе
Мойсея, аби дати йому скрижалі заповідей. Далі (гл. 33) читаємо, що коли
Господь у стовпі хмари сходив до скинії завіту і говорив з Мойсеєм
“віч-навіч”, тоді Ісус був на сторожем скинії, а коли Мойсей з неї
виходив, то “слуга ж його, Ісус Навин, ще хлопчина, не полишав намету”
(Вих. 33, 11).
Жидівський табір наблизився до кордонів обіцяної
землі, і тоді Мойсей вибрав мужів з кожного покоління, щоб пішли
оглянути Ханаанську землю, яка була частиною обіцяного жидам краю. Серед
тих мужів був “від коліна Ефраїма Ошеа, син Нуна” (Чис. 13, 8). Пішли
вони, і невдовзі повернулися, принісши прекрасний виноград та інші плоди
тої землі, і стали славити її й казати, що справді вона тече молоком і
медом. Та водночас вони голосили, що народ, який живе на цій землі,
такий сильний, що жиди йому ніколи не зрівняються і не поб’ють його
ніколи. Всі, що те чули, стали нарікати на Бога і на Мойсея: “Ой, бодай
би ми померли в Єгипетській землі чи бодай би померли в цій пустині! І
навіщо то Господь веде нас у ту землю? Щоб полягти нам від меча та щоб
жінки наші й діти зробилися здобиччю? Чи ж не ліпше нам повернутися в
Єгипет?” (Чис. 14, 2-3). Так говорив народ, який на власні очі бачив
стільки Божих чуд у Єгипті і який, за Божим велінням, сухою ногою
перейшов море. За все це він відплатив Богові маловірством і хулою. Тоді
Ісус, син Навина, і Калев, син Єфунне, один з тих, що оглядали землю,
перед усім народом роздерли свої одежі і сказали: “Земля, що нею
переходили ми, щоб розглянути її, – земля ота вельми добра. Коли Господь
милостив нам, то Він приведе нас у ту землю і дасть її нам: то бо
земля, що справді тече молоком та медом. Тільки проти Господа не
бунтуйтесь і не полохайтесь людей тієї країни, бо вони для нас, мов
хліб. Захисту в них немає, а Господь з нами: не лякайтесь їх” (Чис. 14,
7-9).
За те щире слово жиди хотіли їх каменувати, аж тут хмара
гніву Божого звилась над невдячними, а Господь сказав до Мойсея: “Так
доки ж люд оцей зневажатиме мене, і доки вони не довірятимуть мені, не
зважатимуть і на чуда всі ті, що я явив був серед них! Вдарю на них
мором і вигублю їх; і виведу з тебе народ більший та сильніший, ніж
вони” (Чис. 14, 11-12). Мойсей знову вимолив у Господа прощення для
жидів, однак Господь видав свій присуд, що ніхто з тих, що вийшли з
Єгипту і нарікали на Нього, не увійде до обіцяної землі, “крім Калева,
сина Єфунне, та Ісуса Навина” (Чис. 14, 30). Сорок років вони будуть
скитатися пустелею, і лиш нове покоління побачить землю, яку має
успадкувати.
Мойсей, за Божим наказом, звістив Ісусові, що
Господь призначив його вождем жидівського народу: “Та й дав Господь свої
накази Ісусові, (Навинові), і сказав: Будь сильний і відважний! Ти бо
маєш привести синів Ізраїля в землю, що про неї я їм клявся, і я буду з
тобою” (Втор. 31, 23). Коли Мойсей помер, і весь народ плакав за ним,
тоді “Ісус Навин наповнивсь духом мудрости, бо Мойсей поклав був на
нього свої руки; тож і слухали його сини Ізраїля, і чинили, як заповідав
Господь Мойсеєві” (Втор. 34, 9). Ісус Навин став вождем і суддею
жидівського народу, а Господь пообіцяв йому свою поміч: “Ніхто не
встоїть перед тобою, поки віку твого; як був я з Мойсеєм, так буду з
тобою; я не полишу тебе і не покину” (І.Н. 1, 5). Господь наказав йому
перейти ріку Йордан, а Ісус повідомив цю радісну вістку народові і всі
стали готуватися до походу. Коли ж священики, що несли кивот завіту,
вступили в ріку Йордан, то його води розділилися і весь народ перейшов
ріку сухою ногою. Згідно з побожним переданням, той перехід відбувся в
тому місці, де згодом Христос прийняв хрещення з рук Йоана Предтечі.
Ісус Навин велів у пам’ять про чудесний перехід через Йордан поставити
серед ріки дванадцять каменів. “Потім Ісус поставив дванадцять каменів
також серед Йордану, на тому місці, де стояли ноги священиків, що несли
кивот завіту; і зостались вони там посьогодні” (І.Н. 4, 9).
Перейшовши
ріку, сорокатисячне жидівське військо пішло походом на сильно укріплене
місто Єрихон. На полях біля Єрихону жиди відсвяткували Пасху; відтоді
манна перестала падати з неба, бо вже було доволі і збіжжя, і хліба. Тут
явився Ісусові “начальник Господнього війська”, архангел Михаїл.
Господь наказав, щоб шість днів обходити навколо мурів міста з кивотом
завіту, а сьомого дня обійти місто сім разів, сурмлячи у труби. “І
закричав народ, і засурмили. А як почув народ звук трубний, ще дужче
закричав, і впали мури міста на землю, й народ запопався дертися в
місто, кожен прямо перед собою, й захопили місто” (І.Н. 6, 20). Усіх
мешканців безбожного міста вирізали жиди, золото і мідь забрали для
прикрашення кивоту, а місто спалили.
Так почався для Ісуса період
безнастанних війн, в яких він завжди здобував перемогу. А коли під
Гівеоном Ісус воював з численним військом ворогів, що об’єдналися проти
нього, то Бог сам явно став на бік свого народу, скинувши з неба на
ворогів велике каміння, від якого поган загинуло більше, ніж від меча
жидів. А коли стало вечоріти, тоді за наказом Ісуса сонце не заходило
доти, доки жиди не здобули перемоги, а п’ятьох полонених ворожих царів
повісили на шибеницях.
Підкоривши всіх ворогів, Ісус розділив
обіцяну землю між дванадцятьма колінами Ізраїля, а собі вибрав частку в
Тімнат-Сераху, поблизу Єфраїм-гори. Коли ж він “постарів і був уже
ветхий деньми”, то зібрав старійшин народу і пригадав їм усі Божі
добродійства та ті чудесні дороги, якими Господь вів народ той, привівши
його до обіцяної землі, пригадав, як Господь прощав їм їхні блуди,
стримував свій гнів і благословив його – все те пригадав їм Ісус. Народ
свято зарікся, що ніколи не відступить від свого Бога, а Ісус побудував
кам’яний жертовник як пам’ять про цю обітницю. “По цих подіях помер Ісус
Навин, слуга Господній, маючи віку сто десять років” (І.Н. 24, 30).
У
Книзі Сираха читаємо великі похвали на честь Ісуса Навина: “Хоробрим у
війні був Ісус Навин, що в пророцтвах Мойсеєвим був наступником: він
був, згідно з іменням своїм, великим, щоб рятувати його вибранців” (Сир.
46, 1). Був він праобразом Христа Спасителя; він привів народ до
обіцяної землі, а Христос привів нас у землю вічного блаженства.
__________
І.
Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька
Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо»,
2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
Немає коментарів:
Дописати коментар