16.09.2016р. Б. / Святого священномученика Антима, єпископа Никомидійського та Святого Теоктиста

Тропар, глас 4: I звичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри постраждав Ти аж до крови, священномученику Антиме, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 4: Благочестиво прожив ти життя як священик,* і звершив шлях мучеництва,* припинив ідольські служіння,* був захисником свого стада, богомудрий.* Тому тебе й вшановуємо нині,* таїнственно взиваючи:* від бід ізбав нас твоїми молитвами,* приснопам'ятний Антиме. 

Місто Никомідія було батьківщиною святого Антима, де в молодих літах виявилися звичаї досконалого мужа, що з цвітом своєї юності приносили зрілий плід незлобивості; виростаючи тілом, вкупі ріс він і духом.

У вік же добрий прийшовши, перевищив усіх чеснотами, і в ті літа природні, коли, ніби плевела пшениці, в людині звичайно виходять наяву пристрасті, він тоді взяв образ безпристрастя. Плоть його була умертвленна, дух смиренний, викорінена заздрість, люті в ньому ані сліду не було, гніву ані чутно ніколи, лінивство прогнане, об’їданню із п’янстом не лишалось у нього місця, тільки повстримність у всьому, любов до всіх, мир з усіма, добророзум’я посеред усіх, дбання його про славу Божу з’являлося перед усіма.

Так він жив і через таке добродійне життя достойний собі священичий чин дістав, в якому дбав про богомисленні молитви та корисні труди, словом та ділом навчав усіх спасительній путі.

Коли ж помер пастир святий Никомідійської Церкви Кирило, на престола Антима возведено; його ж обрання як достойне засвідчено було із висоти, бо в час хіротонисання небесне заблискотіло світло і певний божественний голос почувся.

Прийнявши ж правління Никомідійської Церкви, як добрий кормчий посеред великих хвиль, оберігав цілий корабель од потоплення, адже багато християн у морі бувають потоплені за Христа, однак не поринули в води злочестя, не потопила їх буря ідолопоклонства, не пожерла їх глибина підспуднього пекла, але в тихому, безбуремному пристановищі небесному знайшлися за наставленням та управлінням Антима, пастиря свого.

Той добрий пастир мало не все своє стадо у вінцях мученичих привів Богові. Велике-бо гоніння на християн упало від ідолопоклонників по всьому східному краю, а найбільше в Никомідії, в якій жили тоді злочестиві царі Діоклитіян та Максиміян, повчав святий і укріпляв усіх до мученицького подвигу.

“Тепер, – каже, – належить нам себе, християн, з’явити, тепер подвигу час, тепер хто воїн Ісуса Христа – хай стане доблесно до боріння! Тут нам випадає мало постраждати за Христа, який вельми багато за нас страждав, тут його виповімо перед людьми – хай там він про нас виповість перед Отцем своїм, що на небесах. Тут його перед людьми прославимо, хай там він нас прославить перед ангелами своїми. Прославимо ж Бога в тілах наших, що віддали себе на рани. Умремо тимчасово, щоб жити нам вічно, не побоїмося мучителів, що вбивають; хоча і вб’ють нас, але блаженного життя нашого будуть винуватці. Голову усічену правиця подвигоположника нашого вінцем нетлінним увінчає, роздроблені члени тіла просвітяться, як сонце, у царстві Його, рани нанесені вічне примножать нам воздаяння; крові обагрення заведе нас у світлицю Жениха небесного: станем-бо до крові, будем видовищем ангелам та людям”.

Такими й подібними цими словами укріплював святий стадо своє, через що багато вірних дерзновенно самі себе віддали на гіркі муки за солодкого Ісуса, Господа свого. Дехто із тепліших вірою_; дбаючи про Бога, таке виказав дерзновення: коли царське повеління, що вийшло на забиття християн, на хартії писане, було серед міста Никомідійського прочитано і до стіни на видовищнім місці пригвожджено, він перед усіма почав сповідувати Христа і повеління те зі стіни здер і розірвав, велеголосно ганячи злочестя – і він першим з’явився в Никомідії мучеником.

Після цього багато вельмож і начальних слуг дому царського почали сповідувати Христа явно, виказуючи себе християнами, такий був Доротей, Мардоній, і Мигдоній, і Петро, Індис та Горгоній із іншою численною дружиною, що подавали себе на мучення за Христа, з-поміж них-бо немало погубили мучителі всілякими смертями.

У той час у важкій скорботі християнам така річ сталася: невідомо від чого загорілися палати царські, і велика частина їхня згоріла: це злочестиві на християн звалили, кажучи: християни, мовляв, із ненависті запалили. Тоді вельми розпалилася ярість царська, і він більше за лева зарикав, пожираючи християн, їх-бо великі громади було мечами посічено, інших на вогні палено, та й самі з вірних численні мужі та жінки, бачачи нанесену іншим та собі також неминучу смерть, божественною любов’ю загорілися так, що, ніби в прохолодне місце, у вогонь себе вкидали. Інших, безліч народу християнського мучителями було зв’язано і в лодії всаджено, і в глибині морській потоплено. І не тільки живих, але і мертвих мучеників тіла, чесно похованих, неприборкана царська ярість наказала із землі викопувати і в море кидати – аби не пошановувались од християн, які залишаться.

Таке велике було гоніння; тоді передусім святого Антима, як вівцю на заколення, шукали були – хотіли-бо вовки спершу пастиря розтерзати, а тоді стадо пожерти. Але Божий промисел і покрова заховували його в одному селі, що звалося Семана, щоб спершу овець своїх словесних послав Богу, а по тому й сам прийшов, позначивши Никомидійської Церкви віру пролитям своєї крові. Тоді і святих мучеників дві тисячі в церкві в день Різдва Христового спалено, а решту стада його в темницю зачинено, їх –бо святий частими писаннями своїми, що таємно до них посилалися, навчав і утверджував, хоч і не був із ними тілом, віддалений-бо був за Божим повелінням на певний час, духом же в темницях із ними перебував, писаннями своїми харч духовний подаючи: вівці явно, а пастир таємно із вовками боролися. І ховався святий не тому, що мук боявся, а щоб і ученням, і молитвою найслабших ствердити, найкволіших укріпити, а з боязливих дерзновенних сотворити, доки всіх подасть Христові: тоді й себе віддасть на тії ж муки.

Його утвердженням один із вірних, на ім’я Зенон, заняттям воїн, перед усіма царя Максиміяна викрив у злочесті. Був-бо в Никомідії, поблизу видовищного місця, храм язичницької богині Церери, яку вельми там шанували. Тій богині якось Максиміян зі своїм воїнством та всім народом велику приносив жертву, поклоняючись ідолові. В час же того богомерзького свята Зенон, ставши на високому місці, гучним голосом заговорив до царя: “Зваблюєшся, о царю, поклоняючись бездушному каменю та німому дереву, а це є зваба бісівська, що веде своїх поклонників до пагуби. Пізнай, о Максиміяне, і ті свої очі тілесні, а заразом і внутрішні, до небес поверни і від пресвітлого того творіння пізнай Творителя, який Творець, пізнай од живого, навчися цього шанувати Бога, що доброзволить не в крові заколюваних і в смердючому димі палених тварин, але в чистих душах і в чистому розумного творіння серці”.

Це почувши, Максиміян звелів, піймавши його, камінням у лице та вуста бити за таке дерзновення, до царя казане. Вибили йому й зуби, понівечили й вид його, стерли язика, що Христа сповідував; нарешті ледве живого вивели із міста і відсікли за царевим повелінням святу його голову.

У той час святий Антим од свого, де переховувався, місця, послав диякона зі своїми письменами до Доротея, котрий сидів у темниці, і до всіх, що з ним ув’язненні були Христа ради, побуджуючи їх до терпіння – хай помруть за спільного життєдавця Господа, веселячись. Цього диякона піймали погани й поставили Максиміяну-царю із письменами святого Антима, посланими до і мучеників. Це взяв цар і прочитав, і знайшов, що те написане було йому недогідне, а там від святого написано люб’язне цілування, дбале співчуття, отецький наказ, пастирське учення, святительське благословення, укріплення до подвигу мученицького та ідолів попертя. На все це роз’ярився цар, повелів усіх вивести з темниці та поставити на свій суд. На них-бо оком гордим та лицем звіриним воззрівши, вельми їм докорив. Відтак повелів прочитати послання Антимове на докір та викриття їхнє. “Цього ви чоловіка, – каже, – лихого звабним байкам вірите і його розпутного вчення слухаєте, а не повеління царського”. Вони-бо читане послання слухаючи і диякона Антимового бачачи, вельми раділи, і сльози від радості ронили; диякона, що віддалік стояв, вітали зором світлим, лицем радісним і головою схиленою, чуті ж слова святого Антима, що читалися їм у докір, складали у серці своєму. Тоді цар рече до диякона: “Скажи нам, звідкіля прийшов ти, хто дав тобі ці послання, що розбещують народ, і де ховається той, що послав тебе?” Диякон же розтулив вуста, благодаті повні, і почав мовляти таке: “Той, що послання ці посилає, пастир є, відстоїть же далеко від стада, письменами повчає його й побуджує до благочестя тим більше, що чує нахід численних вовків на словесне стадо, отож велеголосно звіщає вівцям, що мають творити. Звіщає-бо від найпершого пастиря такі слова: “І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може”. Це я послання цьому Христовому стаду приношу й кажу, а де він є тепер, не повім, велике-бо було б безум’я, щоб став я зрадником пастиря мого; від нього велика приймається користь, що і без мого щодо нього звіщання скоро явлена буде. Не може-бо місто сховатися, на верхівці гори стоячи.

Цими дерзновенними словами розгніваний, мучитель засудив святого диякона на смерть, було ж ім я йому Теофіл.

Спершу-бо солодкомовного його язика відрізали, тоді камінням побивали і, стрілами разячи його, убили. По тому поставлених судові мучеників повелів по-різному погубити: святому Доротею голову відсікти, І Марденія вогнем спалити, Мигдонія живого у рів стягти і засипати землею, Горгонія ж, і Індиса, і Петра, жорнового каменя на шию повісивши, в море кинути, і всіх інших численними заморити смертями, тож різними смертними дорогами всі до єдиного Бога вийшли; їх-бо одна дівиця, на ім’я Домна, поховала. Про те довідавшись, злочестиві мечем її вбили, коли молилася над мощами святих. У той час і Євтимій, що вченням своїм багатьох привів до сповідання Христа та мученичеського подвигу, там-таки в Никомідії, після різних мук прийняв кончину від меча. Так само після багатьох прийшов час і святому Антиму постраждати за свідчення Ісус Христове.

Ховався він у вищеназваному селі Семані і таємно слово Боже сіяв і віру у Христа Господа примножував. Довідався про нього Максиміян, і тоді двадцять кінних воїнів послав впіймати його. Вони-бо досягли того села, зустріли святого Антима і його самого про нього запитують: “Де перебуває Антим, учитель християнський?” Він же взяв і веде їх у хоромину свою, кажучи: “Повім про Антима і дам його в руки ваші, тільки спочиньте трохи з дороги”. Подав їм їжу і сотворив їм, як міг, прийняття, пригостивши їх люб’язно. Тоді явив себе, що це він Антим: Я є, – каже, – той, кого ви шукаєте, беріть мене і ведіть до того, що послав вас”. Почувши це, воїни здивувалися і, соромлячись дивитись на чесні сивини його, бачачи люб’язне прийняття та пригощення від нього подане, гадали, що не на добро життя цього неповинного й доброго чоловіка мають привести до мучителя, а на останнє зло і звісну по лютих муках смерть. Отож їм стало жалісно й соромно перед лицем Антимовим, тому сказали святому: “Не візьмемо тебе з собою, але радимо тобі сховатися, нам же доведеться сказати перед Максиміяном, що всюди охрест Никомідії шукали Антима і не знайшли’.

Бережучи ж дбало заповіді Господні, Антим навчав їх говорити правду, не бажаючи, аби через нього брехали, до того ж і бажаючи за Христа померти, пішов із ними. Йдучи вкупі, говорив їм слово Боже, навчаючи їх вірі в Господа нашого Ісуса Христа, і не марно впало сіяного слова сім’я, але на добру втрапило землю, вкоренилося-бо в серця їхні, зійшло і виросло у звершення віри.

Коли ж прийшли до ріки, сотворив про них молитву і хрестив у ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. І знову рушив у дорогу з душекорисною бесідою, доки не досягли міста. Коли ж увійшов до міста Антим, звіщення було пронього Максиміяну – той-бо повелів поставити його перед собою зв’язаного.

Став отож святий перед мучителем, маючи зв’язані позаду руки – так-бо випало заради правди перед судилищем нечестивих, немов злодію, стати-вв’язаним; розум же вільний перед небом мав, сподіваючись звідтіля допомоги. Повелів-бо мучитель усі знаряддя до мук приготовані покласти, бажаючи спершу виглядом їхнім застрашити Антима; хай, побачивши їх, пізнає, як страждатиме і, злякавшись, прихилиться до волі царської.

Тоді почав питати його, кажучи: “Чи ти це Антим, що помиляється щодо одного простого чоловіка, званого Христом, що повів за собою в тій-таки облуді й народ простий, зваблюючи їх та розбещуючи, щоб противилися царському нашому повелінню, боги ж наші безчисленною лайкою ганячи й дорікаючи їм?” Він же однако, посміявся і на покладене знаряддя, і на мучителеві слова, кажучи: “Знай, о царю, що не відповідав би і трохи на це твоє запитання, коли б не радив мені божественний апостол, навчаючи нас завжди готовими бути “на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас”обіцяв-бо нам Бог дати “мову та мудрість, що не можуть противитись чи суперечити їй всі противники наші”. Та ж бо я спершу над ідолами вашими, що ви їх богами називаєте, сміявся, тепер же сміюся великому безум’ю твоєму, що сподівався ти відторгнути мене від Творця мого, що й тебе, невдячне створіння, пошанував своїм образом. Навіщо мене на свій суд прив’язаним ти привів і знаряддя мук перед очі мені поклав – чи хочеш цим застрашити мене, щоб злякався, покоряючись безбожному велінню твоєму? Але не зможеш тим застрашити того, хто сам померти по Господі моїм прагне. Пропонуй це тим, що є малодушні й боязливі, їм-бо життя тимчасове є великою втіхою, життя ж тимчасового позбавлення їм є великою мукою – тих, а не мене страши цим. Мені-бо це тлінне тіло і тимчасове життя є наче важкі вузи та темниця, що не дають душі моїй перейти до бажаного Бога. Твоя ж погроза, кара та муки приємніші мені більше всіляких солодощів, бо ведуть по собі смерть, яка надійде. Тож, коли мене від тілесних увільнить пут, пошле мене туди, де є все моє бажання”.

Коли це сказав святий, повелів мучитель каменем у шию бити його. Він же вдячно це прийняв, як початок страждання по Христі та вінців основу, більших ран бажав, жадаючи ліпшого воздаяння прийняти, інколи сміючись і лаючи мучителя, інколи розлютовуючи його: хай повелить більшими мучити ранами, повторюючи пророче слово: “Боги, – каже, - що неба і землі не сотворили, нехай погибнуть”.

Ті слова в серце мучителя проникли і повелів розпеченими залізними шпицями провертіти ноги йому, але та мука була веселощами святому: радів-бо, хвалячи Бога, що сподобив його таке витерпіти в імені Ісус Христовім. Також повелів Максиміян покласти на землі череп’я гостре і киненого на них голого страждальця жорстоко бити палицею, хай подвійний біль серце його переходить: згори від биття палицею, а внизу від гостроти череп’я. Він і тоді не відчаювався своєї над мучителем перемоги, співаючи це: “Дякую тобі, Господи, царю віків, “ти ж для бою мене підперезуєш силою, підкоряєш мені тих, хто повстають на мене, повернув ти до мене плечима моїх ворогів, і понищу ненависників я своїх”.

Потім іншу мучитель винайшов муку: чоботи мідяні розпік і наклав на ноги його, але якась божественна благодать з висоти отінила страждальця, укріплюючи його в а муках, і почув голос, що обіцяв йому невзабарі вінця і творив веселощі серцю його, отож од божественної тієї втіхи почав наяву не зважати на муку, а ніби зовсім ніякого не терпів болю, всміхався лицем, веселячись.

Мучитель же, бачачи це, дивувавсь і сказав, що волхвом він є і певним чарівництвом перемагає силу палючого вогню. Запитав про причину, чому веселиться, в такій муці перебуваючи? Він же каже: “Через те я радію, що оці муки є мені сподіванкою звісних обіцяних благ. Незабаром перемогти маю марну, надуту твою гординю і викажу, що боги твої сил людських набагато слабші, що маєш каятися про злобу свою навіки, але даремно, і не раніше від життя свого одійдеш, доки у вічну не засудишся погибель”.

Цими словами ще більше роз’ятрився мучитель, повелів святого до колеса прив’язати і, крутячи ним коло, тіло його вогнем палити. Коли ж слуги повелене творити почали, до колеса Антима прив’язуючи і вогонь підкладаючи, раптово попадали як мертві, бо зупинилося коло і метнувся вогонь на них і опалив їх. І сповідалися перед мучителем, кажучи: “Коли почали обертати коло і підпалювати прив’язаного, явилося біля нас три світлоносні мужі, кажучи: “Не бійся, рабе Божий Антиме!” Коли ж зирнули вони на нас, напав на нас страх, і вогонь, що під колесом, на наші лиця метнувся й пошкодив нам”. Це почувши, мучитель дивувався, і все це приписав волхвуванню. Зняв-бо з колеса святого Антима, усіченням мечем грозячи йому, коли не покладе жертви ідолам. Мученик же про усічення мечем почувши, порадів і молив Бога старатливо, хай дасть йому швидше перейти до стада свого, перш ніж прийде в небеса шляхом мученичества, аби міг сказати: “Ось я та ті діти, що дав мені, Боже”.

Але спершу повелів злочестивий повести його у темницю, залізними веригами зв’язаного. Коли вели його, хвалив і благословляв Господа за всіх, і раптово освітило його з небес світло – і впали вериги, а слуги, котрі вели, повалилися зі страху. Дійшов до темниці, ввійшов святий поміж злодії та розбійники, що там сиділи і, наче на бенкет чи на весілля ведений, веселився. Запропонував же їм духовного харчу слова Божого і подав благочестивого пиття – прихилив їх до Христа і приєднав до Церкви, навчивши віри й добрих справ, там-таки, в темниці, відродив їх купіллю хрещення. І стала темниця Церквою світлою, Духа Святого виповненою, і там сидів день і ніч, жертву хвалення приносячи Богові.

Довідавсь про це Максиміян, звелів привести перед себе і почав прихильно до поклоніння богів приводити, обіцяючи поставити його найпершим з усіх ієреїв, що служать ідолам, але він із притаманним собі дерзновенням, відповідав цареві: “Є я й досі, перед твоїми словами, начальний священик тюміж Божих ієреїв, священик найпершого пастирям начальника Христа, що в плоть мою одягся і до мене мене ради зійшов; той був Отцю-Богу жертва для людей, на хресті помер, похований був і воскрес через три дні, і на небеса зі славою зійшов, виводячи із собою всіх, що вірували в нього, – отого я є священик і тому себе самого приношу в жертву живу; ваше ж жрецтво, і жертва, і боги гадані – тьма є і в пітьму вічну підуть”.

Почувши це, мучитель засудив його на смерть, і пішов святий на смерть, радістю наповнений: “Тепер, – каже, – час веселощів моїх, тепер здійснення жадання мого, тепер життя вічного відчиняються мені двері – хай вийду я із тіла, ввійду до Господа і насичуся, коли з’явиться мені слава його!”

Досягши до місця, на якому мав тимчасовою смертю до незкінченного життя перейти, попросив часу для молитви і достатньо помолившись, схилив святу свою голову, що сокирою відсіклася за повелінням царевим, і так прийняв кінець мукам своїм за Христа, вересня в 3-ій день.

Коли ж настав вечір, дехто із вірних, таємно прийшовши, взяли багатостраждальнє його тіло і поховали чесно, славлячи святу Тройцю: Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

Дмитро Туптало, Житія Святих

***

Святий Теоктист — пустельник, що звершував своє подвижництво на Святій Землі, родом з Вірменії.

Одного дня застукав до монастирської брами самітний юнак. Походив він з вірменського міста Єраполя й називався Теоктист. Полюбивши всім серцем Бога, він утік з дому своїх батьків і в святій тишині монастиря хотів раз на завжди розпрощатися з світом, що був повний нагод до нарушення Господнього закону. Ігумен монастиря зрозумів молодого Теоктиста і прийняв його між монаше братство, щоб дати побожному юнакові можливість посвятитися геть чисто Богу на службу.

З Єрусалиму, повний побожних думок про Господні дії, пішов Теоктист у пустиню над Мертвим морем, де була лавра Фаран, повна розкинених келій пустельників, з однією спільною для всіх церквою. В цій пустині він замешкав в одній пустій печері, в сусідстві святого Євтимія Великого. Познайомившись із преподобним Євтимієм, Теоктист став його учнем, одержав від нього монаше постриження і обидва вже спільно вправлялися в чеснотах.

Коли св. Теоктистові було 84 роки, оголосив Бог св. Євтимієві, що його перший учень, преподобний о. Теоктист, має перейти до вічної слави. Св. Євтимій зараз поспішив до св. Теоктиста, який на руках свого вчителя віддав Богу свою праведну душу 3 вересня 446 року. На його похороні був присутній також єрусалимський патріарх Анастасій.

Християнський портал “КИРІОС”

Джерела:      ПКК УГКЦ

ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР