Про видовищні зцілення і демонічну закулісу руандійської різні – розмова з о.Станіславом Урбаняком, паллотином.
– Найсильніша сцена у фільмі «Це Я» – Ви підходите до одержимої жінки, що завиває, і прикладаєте монстранцію їй до чола…
– А я знаю, чи це настільки сильне? У моїй парафії в Руанді це нормальна картинка. (Сміється.)
– Коли Ви вперше ризикнули вийти з Ісусом у натовп?
– 1991 року. Чому? Бо сам був… зцілений. Під час адорації, яка
відбувалася на священицьких реколекціях. Їх нам проголошував о.Еміліано
Тардіф. Я не мав нічого спільного ні з якою Відновою! Був ворогом (і то
яким!) харизматичного руху. Але важко захворів. Мав складну форму
міждискової грижі. Нечувано болюча штука! І треба було відбути якісь
священицькі реколекції, а оскільки до столиці Руанди приїхав о.Тардіф,
то я пішов на цю зустріч.
– Завивали з болю?
– Як ходив, то ні. Гірше було сидіти або лежати. Певної миті о.Тардіф,
стоячи навколішках перед Пресвятими Дарами, сказав: «Тут є священик, у
якого хворий хребет. Господь цієї миті зціляє його. Коли увечері піде
спати, не відчує жодного болю». Я нічого не відчував: ніякого тепла чи
доторків. Взагалі не знав, що він говорить про мене.
– А не відчували туги: Боже, нехай би однак ішлося про мене?
– Ні. Вважав, що коли страждання прийшло, то, певно, воно потрібне
Церкві. Просив сестер приготувати мені ліжко з твердими дошками, в
жодному разі не з пружинами, бо від болю не заплющив би очей. Повернувся
з цієї адорації вимучений, упав у ліжко і з подивом відзначив, що геть
ніщо мені не болить. То, мабуть, завдяки цим дошкам, – подумав я.
Простягся, вклався… на пружинах, підскочив – і нічого! Спав я тієї ночі,
як немовлятко. Відчував величезну вдячність. Сказав: «Якщо Ти дав мені
такий знак своєї присутності, то вочевидь чогось від мене хочеш». Це
зцілення (тривале, бо минув уже 21 рік) було для мене особистою
зустріччю з Ісусом.
Після тих реколекцій була урочистість Божого Тіла. Люди з харизматичних
спільнот, бачачи моє зцілення, попросили, щоб я сам провів таку
молитву. «Немає й мови! – відказав я. – Не хочу, щоб мене називали
дурнуватим». Зрештою погодився. Храм був повнісінький. Прийшла мама з
шестирічним дитям: не ходило, не говорило, все тіло мало покручене. Мати
поклала небораку на підлогу. Певної миті чує голос дитини, яка вигукує
ім’я: «Шанталь!» Глянула на підлогу – нема дитини. Вона зблідла. Глянь –
а її дитя бігає по церкві й гукає подружку.
– Чому ми в Церкві так боїмося харизматиків?
– Я й сам їх довго боявся. Вочевидь, серед священиків чималий «опір
матеріалу». Пам’ятаю розповідь, почуту від о.Тардіфа. Він поїхав на
Конгрес Божого Милосердя. Прибуло десь із 300 тисяч осіб. Безпосередньо
перед св.Месою єпископ каже: «Не буде ніякої молитви зцілення. Я сам
головуватиму на цій Євхаристії». Отець Еміліані смиренно згодився.
Розпочинається св.Меса – і раптом на всьому стадіоні зникає струм. Не
працюють мікрофони. Єпископ підходить, стукає по мікрофону, зрештою
каже: «Щось тут не те з мікрофонами». А 300-тисячний натовп, гадаючи, що
він розпочинає св.Месу, відповідає: «І з духом твоїм» (сміх). То був
переламний момент відправи!
– Чому під час згаданої Меси до Вас приносять аж кількадесят одержимих?
– Певно, демон сильно заявляє у нас про свою присутність, бо… ми за
нього беремося. Як йому дати спокій, то він мовчить. Робить своє, тільки
тихо. Якщо взяти його за бари, то репетує на цілу Руанду. До нас
потрапляють люди з усієї країни: поранені, скалічені. Приходить чимало
ворожбитів. А це ж бо люди, які уклали договір із дияволом. І, буває,
стаються прекрасні звільнення.
– Ви після них не почуваєтеся духовним гігантом?
– Ні. В жодному разі! Я лише ненадійний засіб, крихка посудина. Якось у
четвер (це у нас день духовного керівництва) прийшов ворожбит. Став
навколішки перед Пресвятими Дарами, і раптом – як заричить, мов лев, як
підскочить на два метри вгору! Бідні побожні жінки повтікали, аж хустки
погубили.
– А Ви не захотіли вшитися?
– Ні. Я не відчуваю страху. Нервував тільки за першим разом. Не був ще
екзорцистом, молився як настоятель над одним чарівником. Той отримав
благодать навернення і прийшов із дружиною до церкви скласти публічне
визнання віри. У подробицях розповів, що робив, і каявся, що робив це
виключно заради грошей. Його дружина сказала коротко: «Ісус мене
зцілив». Щось надто коротко, – подумав я. Відчував, що вона щось
приховує. Почали ми прикликати Святого Духа, а та жінка завила так, що
стіни затряслися. Кидало її, отож ми занесли її до ризниці. Я взяв із
собою кількох міцних у вірі людей, і пішов помолитися. Молюся, молюся… і
нічого. Жодних результатів. Крик і крик. «Господи Ісусе, – зітхнув я, –
що ж Ти мені тут наробив? Дзвонити до єпископа? О такій пізній порі?» І
несподівано мене осяяло: Дух Святий нагадав мені, що я – випускник того
останнього курсу, на якому ще вділяли малі свячення екзорциста. І
сказав: «В ім’я влади, яку я отримав від Христової Церкви, наказую тобі –
вийди з цієї жінки й повертайся туди, де твоє місце!» І як він завив:
«Так, ти маєш наді мною владу!»
– Якою мовою?
– Це цікаво. Я промовляв до демона польською, а він відповів руандійською.
– Психологія зазнає поразки…
– Повністю. Демон завив: «На жаль, мушу туди повертатися…»
– Екзорцисти казали мені, що чули, як демони благали, щоб їм
дозволено бодай хвилину посидіти під хрестом, аби лиш не повертатися до
пекла.
– Так! Воліють іти під ноги Розіп’ятого, ніж повертатися туди.
– Ми постійно чуємо: умовою зцілення є прощення. Як переказати
цю істину людям, які пройшли крізь геноцид? Натовпові, в якому все одно
постійно дрімають демони війни?
– Наведу приклад. Був у нашій парафії молоденький священик. Він уникав
смерті. Після війни втік до Франції, одружився, полишив священство. Його
мама не могли йому цього простити. До такої міри, аж її паралізувало.
Повністю. Годували з ложечки. Я покликав групу заступницької молитви і
сказав: «Просіть її, щоби вона пробачила сина». Ми довго молилися. І ця
жінка отримала благодать прощення. Мало того: вона встала і… почала
бігати. Бігає до церкви і нині…
– «Гуту більше не повинні прощати тутсі» – так звучить одна з заповідей руандійського племені. Й де тут місце для милосердя?
– Ось тільки це діяло в обидва боки. Ні однієї сторони не можна
виправдати в цій війні. Розділення було надто глибоке. Але були й
священики-гуту, які віддавали життя, аби рятувати тутсі, що прибігали по
сховок у їхніх храмах.
– Коли лунає слово «різня», то перше питання, яке з’являється в
Інтернеті, звучить так: ну й де був Бог? А під час свого об’явлення у
Фатімі Марія застерігала перед ІІ Світовою війною; у вашому Кібехо Вона
попереджувала, що поллються ріки крові… Чому так небагато людей Їй
повірили?
– Таку маємо природу. Ми недовірки. Не віримо, бо не хочемо. Тяжко нам
прийняти любов Бога, який посилає свою Матір, аби застерігала людей від
катаклізмів. Про об’явлення у Кібехо ми згадали допіру тоді, як полилася
кров.
– А Ви не питали, де був Бог?
– Ні. Я питав, де була людина, коли Бог промовляв. Під час екзорцизмів
(уже тривала війна) я питав демонів: скільки вас є? Завжди велю, щоб
розкривали свої імена, тоді їх легше вигнати. І чую, як вони
представляються. Несподівано один із них каже: «Мене звати Кров». Що???
«Мене звати Кров. Я пив кров першого вбитого цією людиною». Я мусив
довго «мордувати» його Пресвятою Кров’ю Христовою.
– Такі неприродні вчинки не можна пояснити інакше, як дією того, про кого Біблія каже, що він убивця від початку.
– Саме так. Та війна мала демонічні корені. Наведу конкретний приклад:
перед війною, питаючи про ім’я, почув: «Мене звати Інтерахамве». Я
пирхнув сміхом, гадав, що то помилка. Бо ж то назва поліції, спецслужб. А
по двох роках уже не сумнівався, що демон казав правду.
Перед війною я організував у парафії школу євангелізації та біблійну
школу для молоді. Не знав, навіщо я в це вляпуюся. А виявилося даром
провидіння. Після війни це стало прекрасною відправною точкою для місії
примирення.
Ми організували парафіяльні місії, які завершувалися сповіддю. Боже, що
там діялося… Під час місій була праця в групках по 15 осіб. Усіх
зібраних було близько трьох тисяч. І в тих групках люди почали
зізнаватися, що вони робили під час війни. «Я знищив ваш дім», – казав
хтось. «Я вкрав ваше майно», – казав інший. І вся та 15-особова група
йшла відбудовувати зруйноване помешкання. Оце насправді було діло
примирення! Навіть бургомістр зізнався, що вкрав у сестер радіо…
І тоді я зрозумів, що Ісус хоче влаштувати в моїй парафії санктуарій.
Бо ж на нашій території нікого не було вбито! А довкола кров лилася
річками.
– По роках постав санктуарій. Скільки людей прийшло цього року на свято Божого Милосердя?
– Понад 60 тисяч. Лило як із відра, але ніхто не рушив з місця. Я бачив перед собою безконечне море парасоль.
– Чому нам так важко захопитися Ісусом, присутнім у Пресвятих Дарах?
– Бо під час адорації ми забагато споглядаємо себе: свою гріховність,
слабкість. Більше часу належить присвятити самій присутності Ісуса.
Зрештою дійдемо до такого стану, що перестанемо будь-що говорити і про
будь-що просити.
– Слово пізнання приходить в останню секунду. А Вас не виводить
із себе така педагогіка Духа? Чого це Він не дає натхнень завчасно, не
висилає мейла зі списком тих, кого хоче зцілити?
– Ой, я прекрасно знаю, про що ти питаєш! Пізнав на власній шкурі.
Запросили нас на молитву місцеві християни, просили про молитву
зцілення. Я був свіжоспеченим настоятелем. Поїхав. Там була паралізована
жінка, яка не бачила й не говорила. Я знав, що вона чує, отож сказав:
«Жалій за гріхи». Тут несподівано загриміло, я хутенько в автомобіль…
Прибіг до парафії хлопчик. «Падре, – гукає, – та жінка зцілена!» Поїхав я
туди за тиждень знову. Жінка як сиділа, так і сидить. Я розсердився на
того хлопця: з Бога собі жарти робиш? А він каже: отче, поговоріть із
нею!
Я її запитую – відповідає, показую руку – дає точні відповіді, що
бачить. Питаю подумки: Ісусе, ну й чому Ти не довершив цю справу?
Розпочинається молитва прославлення, і я чую: візьми її за руку і скажи –
в ім’я Ісуса з Назарета велю тобі, ходи. Я ж тоді: ні, Господи, про це й
мови немає! Тут купа адвентистів. Що я, маю скомпрометувати Твою
Церкву? З нас сміятимуться! А голос щоразу сильніший. Я почав
піддаватися: «Господи Ісусе, якщо це таки Твоя воля, то зроби так, щоб я
був спроможний її виконати». І тієї миті, як я мав уділити
благословення, несподівано щось мені відібрало розум. Я підійшов до тієї
жінки, схопив її за руку і сказав: «В ім’я Ісуса Назарянина велю тобі:
йди додому». Вона підскочила, як на пружині, і… пішла. О Боже, як там
усі шаленіли… Після цього випадку близько 30 адвентистів стати
католиками. Сьогодні вони ревні парафіяни.
– І що, не треба людям на проповідях розказувати, який Ісус милий?
– А кому допоможе така балаканина? Треба дати свідчення! Якось я
приготував чудову проповідь. Причому руандійською! Писав на папері,
натрудився як мурашка. Був такий гордий! Свою валізку завжди клав на
кріслі при дверях. Така звичка. Вранці беру ключі та їду. Не дивився на
сидіння. Був певний, що обік мене лежить моя прекрасна проповідь. Доїхав
на місце, лап-лап рукою – і завмер. Я забув свою валізку! Кажу: Господи
Ісусе, якщо Ти утнув зі мною такий жарт, то сам собі й проголошуй ту
проповідь. Вийшов на амвон і став говорити без картки. Вперше у житті.
Боже, як ті люди реагували! Вони танцювали на тій проповіді!
На наступній св.Месі то вже була вершина. Бабця привела з собою
п’ятирічного онука. Одразу після Причастя я почув крик: «Бабцю, яка ж ти
гарна!» Подумав собі, що, видно, бабця файно вбралася на Службу. Аж тут
прибігають люди і волають: «Ця дитина була сліпа від народження!»
Вперше в житті онук побачив свою бабусю. Нещодавно бабця привела того
онука до мене. Ого, який він уже високий… точно баскетболіст!
Marcin Jakimowicz, Gość Niedzielny
Джерела: CREDO
Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар