25.06.2012р. Б. / «Митрополит Андрей Шептицький – найвеличніша церковна постать в історії української Церкви» – єпископ Михаїл Гринчишин

 

Львів – 60 років священичого служіння відзначає цими днями єпископ Української греко-католицької церкви Михаїл Гринчишин. Із них майже 55 років владика займається справою беатифікації митрополита Андрея Шептицького.

Чому єпископ Михаїл обрав шлях священства? Як постать митрополита Андрея вплинула на нього? Про це розмова з постулятором у беатифікаційному процесі митрополита Андрея Шептицького, з апостольським екзархом для українців Франції, країн Бенілюксу та Швейцарії Михаїлом Гринчишиним.

«Скільки посвяти потребують священики, скільки праці, скільки ревности, скільки науки, щоб бути для народу справжніми пастирями і батьками!» –писав у своєму пастирському посланні до духовенства митрополит Андрей Шептицький.

Владика Михаїл Гринчишин каже, що Господь дав йому великий привілей – бути священиком. Про своє покликання, 60 років священства він говорить крізь сльози. Надто дорогі ці спомини і люди, яких він зустрічав і зустрічає у житті, ті, хто відійшов у вічність.

– Я походжу з великої родини, був десятою дитиною з одинадцяти. Народився 18 лютого 1929 року у Б’юкенені, Канада. Коли мені було п’ять років, то якось сказав батькам, що буду священиком. Але це мій батько випросив у молитві до Бога, щоб хтось із його шести синів став священиком, служив Богові і людям. Тато був дуже віруючою людиною. Мені на все життя запало у серце, як батько стояв на колінах перед іконою і молився.

Мої батьки побрались у Канаді. Мама виїхала з Тернопільщини у 1907 році, а батько через три роки. Дуже важко їм було, мешкали спершу у ліплянці, обробляли порослі лісами землі. Але пережили і витримали, бо були фізично, морально здорові і працьовиті. Щовечора ми всі клякали і промовляли спільну молитву, ходили разом на Богослужіння.

Митрополит Андрей писав десятки послань, листів до родин, щоб разом молились. Це була традиція у здорових християнських сім’ях. «Нехай ціла родина: батько, мати, діти – спільно щодня відмовляють молитви, якщо можливо, то ранком і увечір, перед і після обіду, а коли це тяжко, то бодай увечір. Спільна молитва має більшу силу, ніж молитва кожного зокрема. Не лише тому, що тут один за другого молиться, один другому випрошує ласки з неба, але ще й тому, що Ісус Христос обіцяв особливішим способом бути з тими, що лучаться в Його імені», – писав митрополит.

Ніколи не задумувався, ким би мав бути у житті, бо священство було моє покликання, і я свідомо вчився. Не мав жодних сумнівів. У 1946 році склав монаші обіти в чині отців-редемптористів у Йорктоні, а ієрейські свяченя отримав із рук єпископа Максима Германюка 25 травня 1952 року у Торонто. У 1955 році захистив докторську працю у Папському Орієнтальному інстититуті в Римі, якийсь час викладав у семінаріях. Всім у житті керує Господь.

– Коли Ви зрозуміли, що постать митрополита Андрея є для Вас особливою і близькою?

– Коли був у семінарії, то привозив пошту настоятелеві. І якось у листопаді 1944 року серед іншого була газета «Українські вісті». На першій шпальті була фотографія митрополита Андрея і під нею підпис «За святими упокой». Тоді внутрішньо відчув оту близькість, цей стан важко описати словами, це психологічний контакт, зв’язок. І вже тоді зацікавився постаттю Шептицького. Звісно, що у семінарії ми багато чули про владику.

– Коли помер митрополит, Вам було 15 років, а через 14 років, у 1958-му, Ви стали постулятором у справі беатифікації митрополита Андрея. Як Вас, тоді молодого священика, зустрів Ватикан?

– У грудні 1957 року я отримав лист від архиєпископа Івана Бучки, який, власне, і призначив мене постулятором у справі митрополита Андрея. Тоді були дуже строгі правила щодо беатифікації. Кир Іван Бучка був дуже зацікавлений, щоб розпочати процес беатифікації митрополита Шептицького.

У 1958 році я приїхав у Рим, щоб зайнятись справою. Там зустрів людей, поважних каноністів, які дуже допомагали, бо знали митрополита. У той час помер папа Пій ХІІ, наступником було обрано кардинала Ронкаллі, папу Івана ХХІІІ. Мені через кілька тижнів випала нагода потрапити до святішого отця. Іван ХХІІІ сказав, що знав Андрея Шептицького, що це була велика людина, яку не розуміли свої і чужі. «Дав би Бог, щоб він скоро став святим», – сказав папа і завершив фразою, що прославлення святих – це велике таїнство Боже. Після зустрічі з папою відбулось офіційне відкриття процесу беатифікації митрополита Андрея.

– Скільки за час процесу було зібрано документів у справі митрополита, скільки свідків заслухано у Ватикані? Які були складнощі на початку процесу?

– Найважче було зібрати все те, що написав Шептицький. Ми знали, що є документи у Львові, але які саме, не знали, все було недоступно у радянський час. За 10 років, з 1959 до 1969-го, зібрали 21 том. Багато праць знайшов у Римі. Дві валізки документів приніс у Конгрегацію, на той час ще не було окремого адміністративного органу у справах святих. Навіть щоб тільки розпочати процес, потрібно було два чуда, це коли людина в молитві зцілюється за посередництва митрополита, а потім ще два, щоб проголосити блаженним. 90 осіб свідчили у справі митрополита. Процес Шептицького пройшов два процеси: дієцезіальний і апостольський.

Матеріали перевіряли 9 богословів. На початку процесу кардинал Вишинський із Польщі двічі домагався закриття. Але у 1959 році в Рим приїхав із власної ініціативи старший син львівського рабина Курт Левін, який свідчив про митрополита, який переховував його й інших євреїв від нацистів у роки Другової світової війни. Курт Левін довів праведність життя митрополита.

Папа Іван XXIII відновив процес беатифікації. Але через два роки кардинал Вишинський знову звернувся до Конгрегації – і процес Шептицького знову був завішений. Але у Рим у 1963 році повернувся з заслання кардинал Йосип Сліпий, який свідчив у справі Андрея Шептицького. І папа поновив процес.

– Іван ХХІІІ – блаженний, а Шептицький – ні. Чимало людей вважають, що у справі беатифікації Андрея Шептицького є великі зволікання, з різних причин. Чи не видається Вам, що так воно і відбувається вже стільки років?

– Те очікування нас мобілізує, ми видаємо твори, проводимо конференції. Андрей Шептицький – найвеличніша церковна постать в історії всієї української Церкви. Яка б була наша церква бідна без Шептицького! Він залишив надзвичайно велику спадщину. Я подивляю, як митрополит у таких важких умовах зміг так багато написати, не втратив над собою опанування, коли не міг писати правою рукою, бо була паралізована, писав лівою, і так до останнього дня думав і працював. Митрополит відчував, що це його обов’язок бути пастирем, і хотів причинитись до добра вірних.На сьогодні вже готується до друку четвертий том його пастирських послань, а ще є дуже багато інших праць, зокрема, цікавим є листування між братами Андреєм і Климентієм Шептицькими.

Ми й сьогодні до кінця не розуміємо, яку велику Людину подарував Господь українському народові і Церкві. Донині пізнаю митрополита.

Конгрегація у справі святих має розглянути випадок зцілення у США дівчинки.Українська родина молилася до митрополита Андрея за оздоровлення дитини, яка народилася з фізичними вадами. Цей випадок вже зафіксований, лікарі дали свої висновки, що це надприроднє явище. Я сподіваюсь, що через рік-два митрополит буде проголошений блаженним.

– Чому завдячуєте найбільше у своєму священичому житті?

– Найбільша ласка, що я провів своє священиче життя у товаристві цієї великої Людини – митрополита Андрея Шептицького. Це півстоліття життя з його листами, документами, помислами і задумами. Для мене це найбільша благодать.

Галина Терещук

Джерела: Радіо Свобода

Воїни Христа Царя

15.03.2012р. Б. / Створено документальний фільм в 3D форматі про беатифікацію Івана Павла ІІ (video)

 

Італійський режисер Італо Москаті випустив документальний фільм у 3D форматі тривалістю 22 хвилини про беатифікацію Івана Павла II. Його фільм "Іван Павло II, Гігант" показує життя, понтифікат і беатифікацію Папи.

Для того, щоб створити фільм, Москаті співпрацював з Ватиканом та італійськими телеканалами. 1 квітня, у сьому річницю з дня смерті Івана Павла ІІ, фільм покаже італійський канал Rai HD.

За матеріалами: Romereports.com

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

07.03.2012р. Б. / Нунцій – про растаманів, диявола та беатифікацію Шептицького

 

Архієпископ Томас Ґалліксон – новий нунцій Папи Римського, шеф Ватиканської дипломатичної місії в Україні розповів, чому затягується надання УГКЦ статусу патріархату і беатифікація Шептицького, чи може католик слухати Боба Марлі та чи приїде до нас Папа.
 

Як сталося, що Ви, мешканець протестантських США, стали католиком?

 

– Заждіть – але ж майже 25% мешканців США є католиками! Католицька Церква – найбільша конфесія цієї держави, тож називати Сполучені Штати протестантською країною неправильно. Інколи США справді асоціюють із протестантизмом, але католицизм там є і завжди був на дуже міцних позиціях. Прізвище Ґалліксон – норвезького походження. Коли мій батько зустрів мою матір, яка походить з ірландсько-німецької родини, вона була католичкою, а він – ні. І прийняти католицизм він вирішив ще до одруження.

 

Що Вас найбільше вразило під час місії на Карибських островах?

 

– Моє перше призначення нунцієм було на острови Антигуа і Барбуда, де я служив понад шість років. Особливим був сам факт перебування там, серед багатьох народностей, суміші африканської, індійської та китайської культур. Карибські острови є справді незвичайним регіоном, однак вони мають чимало спільного з рештою світу. Знаєте, людські проблеми у чомусь подібні – наприклад, там також є криза в сім’ї. Хоча з цим вони дають собі раду гірше, ніж, скажімо, жителі західних країн... 

 

Не виникало проблем з місцевими віруваннями – наприклад, із культом вуду?

 

– Говорячи про вуду, варто починати з Гаїті. Але там служив свій нунцій, це не була моя «парафія». Іспаномовна частина мешканців Гаїті практикує подібні культи – характерними ж для мого регіону були растамани. Справжня растаманська культура дуже мирна і є просто альтернативним способом життя, хоча в ній присутні суперечливі моменти – наприклад, одяг чи зачіски. Неприємні випадки таки траплялися – люди, які виглядали як растамани, хоча й були несправжніми представниками цієї культури, атакували представників Католицької Церкви. Це було пов’язане з їхніми психологічними проблемами. Але безсумнівно — подібне не стосується істинних растаманів і шанувальників Боба Марлі (сміється. – ZIK).

 

Яке місце України на католицькій мапі світу порівняно з тими ж Карибами?

 

– (Сміється. – ZIK) Католицька Церква ніколи не порівнює своїх дітей – всі вони рівні. Знаєте, батько й мати також не обирають улюбленців серед синів і доньок. Однак Католицька Церква в Україні дуже особлива і, на мою думку, дуже важлива. Тут найбільша в світі Католицька Церква східного обряду. Є й інші місця, де є католики східного обряду (наприклад, у США чи Канаді), але це нечисленні меншини всередині значно більших конфесій. В Україні навпаки – домінантною католицькою громадою є греко-католицька.

 

Коли можна сподіватися візиту Бенедикта ХVI до України?

 

– Не знаю, чи можна очікувати візиту Святішого Отця, зважаючи лише на його вік. Він уже фізично не витримує таких навантажень і, певно, годі сподіватися, аби він подорожував так багато, як раніше. Його запрошували, але мені не відомо про його позитивну відповідь.

 

Як Ви оцінюєте стосунки Святого Престолу з владою Віктора Януковича?

 

– Я не повинен цього оцінювати. На відміну від інших країн, що мають в Україні якісь інтереси (скажімо, Росії, Європейського Союзу чи його окремих членів), єдиним інтересом Святого Престолу завжди були та залишаються справедливість і найкращі умови для життя громадян. Ми підтримуємо процвітання та мир у суспільстві. Різні країни по-своєму реагують на події в Україні чи навіть критикують їх, але Святий Престол не вписується у формат подібних політичних стосунків і ми не лобіюємо нічиїх інтересів.

 

Чи Віктора Януковича запросили до Ватикану?

 

– Він планував візит і мав прибути, здається, 5 чи 6 грудня. Ми готувалися до приїзду, але останнього моменту з якихось причин його було скасовано. А можливо, перенесено.

 

Ваше ставлення до надання УГКЦ статусу патріархату?

 

– УГКЦ хотіла б мати гідність патріархату. Відповідно до ІІ Ватиканського собору, є дві можливості отримати таки статус. Одна з них – це рішення Екуменічної ради, в якій беруть участь єпископи з усього світу і Святий Отець. А інша – рішення Папи Римського. Певно, не варто чекати, що незабаром відбудеться наступна Екуменічна рада, адже нещодавно ми святкували 50-ліття ІІ Ватиканського собору (останній із соборів Католицької Церкви, тривав у 1962-1965 роках. – ZIK), тому у цій справі слід чекати на рішення Папи.

 

Як довго чекати?

 

– Не знаю. Востаннє це питання серйозно піднімали ще за часів Блаженного Івана Павла ІІ – думаю, з нагоди візиту кардинала Гузара на синод, коли він відвідав Святого Отця. Після того ми спитали православний світ про його думку – він відреагував негативно. І на цьому наразі поставлено крапку. Молимося і чекаємо. Загалом Українська греко-католицька Церква має відповідну церковну владу й усі повноваження патріархату – все, крім власне формального статуту.

 

Чи будуть беатифіковані Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий?

 

– Сподіваюся цього. Церква працює над цим питанням, але я особисто не знаю, чи всю відповідну документацію переказали до Риму. Існує велика кількість праць Шептицького, котрі потрібно опрацювати, опублікувати й проаналізувати, – я не знаю, на якій стадії перебуває цей процес. Знаєте, щодо людей, які не написали так багато, цей процес проходить швидше... Але сподіваюся цього, особливо після того, як усе більше дізнаюся про його труди – він є великою людиною і особливим даром для Церкви.

 

Папа Іван XXIII якось зауважив – мовляв, усі розумники цього світу разом із ватиканською дипломатією виглядають жалюгідно у світлі простоти Ісуса. Як Ви почуваєтеся, будучи водночас дипломатом, священиком і християнином?

 

– Незабаром після прибуття до Києва я прочитав лекцію у Києво-Могилянській академії з порівняльного релігієзнавства. Тоді я зазначив: «Є речі, які ми вважаємо випадками історії – і я теж є певним випадком». Те, що століттями відбувалося у Західній Європі, призвело до того, що Святий Престол має інтернаціональний характер і власну місію у світовій дипломатії. Для нас дипломатія – це можливість проповідувати Євангеліє, і ми нею користаємось. Я – представник дипломатії не традиційної, а тієї, яку практикує Церква задля поширення основних цінностей, котрі поділяють народи всього світу, – правди, справедливості, людської гідності.

 

Зло породжене лише людською природою чи диявол все ж таки є?

 

– Звісно, диявол справді існує. Загалом ми вважаємо, що людська природа гріховна. Наші прабатьки зробили неправильний вибір і згрішили. Ми всі живемо у його наслідках і наша душа потребує спасення в Ісусі. І в Ньому, через Його кров, маємо змогу очиститись. Існує великий  конфлікт – і кожен повинен вибирати. Коли забуваємо про Бога, ми зав­жди програємо. Але, перебуваючи у Божій благодаті, ми спасенні. З Божого благословення можемо бути переможцями не тільки сьогодні чи завтра, а й назавжди.

 

Ми можемо перемогти себе чи перемогти диявола?

 

– І одне, й інше. Господь переміг гріх і смерть. Диявол же є персоніфікацією... Одне з його імен, котре згадується у Святому Письмі, – наклепник. Це той, хто, зводячи наклепи (наприк­лад, кажучи, що з тобою все не так), може довести нас до відчаю. Але Ісус переміг і це.

 

Чи в Україні дійде до порозуміння й об’єднання між греко-католиками та римо-католиками?

 

– Думаю, особливість кожної традиції збережеться. Часами між ними є напруга, але це знак, що обом слід чинити так, як казав Іван Пав­ло ІІ, – зцілити пам’ять. Слід зцілити вплив минулого, ще з перших років життя… Такі проблеми існують, наприклад, у родині, яка має погані спогади з часів ІІ Світової війни, хоча це не обов’язково  особисті спомини. Найголовніше завдання для священиків і єпископів – допомогти, аби люди, які мають не власні, а загальні уявлення, так звану пам’ять народу, відпустили їх. Люди повинні нав­читися пробачати. Наприклад, хтось мене зранив, але я вже не тримаю зла на цю людину, хоча, скажімо, моя мама й надалі гнівається (сміється. – ZIK). Маму треба навчити пробачати. Адже я пробачив. Певно, саме так це має відбуватися і тут.

Довідка:

Архієпископові Томасові Едварду Ґалліксону 62 роки. Народився у штаті Південна Дакота, США. У 26 років висвячений на священика. На дипломатичну службу Святого Престолу поступив 1985 року, був у місіях в Руанді, Австрії, Чехословаччині, Єрусалимі, Ізраїлі та Німеччині. Вперше Апостольським нунцієм, послом Ватикану, був на Карибських островах. У листопаді 2011 року вручив вірчі грамоти Апостольського нунція в Україні.

газета ZIK №7 (23 лютого 2012р.)

Джерела: ЗІК

Мандрівники Христа Царя