07.03.2012р. Б. / Нунцій – про растаманів, диявола та беатифікацію Шептицького

 

Архієпископ Томас Ґалліксон – новий нунцій Папи Римського, шеф Ватиканської дипломатичної місії в Україні розповів, чому затягується надання УГКЦ статусу патріархату і беатифікація Шептицького, чи може католик слухати Боба Марлі та чи приїде до нас Папа.
 

Як сталося, що Ви, мешканець протестантських США, стали католиком?

 

– Заждіть – але ж майже 25% мешканців США є католиками! Католицька Церква – найбільша конфесія цієї держави, тож називати Сполучені Штати протестантською країною неправильно. Інколи США справді асоціюють із протестантизмом, але католицизм там є і завжди був на дуже міцних позиціях. Прізвище Ґалліксон – норвезького походження. Коли мій батько зустрів мою матір, яка походить з ірландсько-німецької родини, вона була католичкою, а він – ні. І прийняти католицизм він вирішив ще до одруження.

 

Що Вас найбільше вразило під час місії на Карибських островах?

 

– Моє перше призначення нунцієм було на острови Антигуа і Барбуда, де я служив понад шість років. Особливим був сам факт перебування там, серед багатьох народностей, суміші африканської, індійської та китайської культур. Карибські острови є справді незвичайним регіоном, однак вони мають чимало спільного з рештою світу. Знаєте, людські проблеми у чомусь подібні – наприклад, там також є криза в сім’ї. Хоча з цим вони дають собі раду гірше, ніж, скажімо, жителі західних країн... 

 

Не виникало проблем з місцевими віруваннями – наприклад, із культом вуду?

 

– Говорячи про вуду, варто починати з Гаїті. Але там служив свій нунцій, це не була моя «парафія». Іспаномовна частина мешканців Гаїті практикує подібні культи – характерними ж для мого регіону були растамани. Справжня растаманська культура дуже мирна і є просто альтернативним способом життя, хоча в ній присутні суперечливі моменти – наприклад, одяг чи зачіски. Неприємні випадки таки траплялися – люди, які виглядали як растамани, хоча й були несправжніми представниками цієї культури, атакували представників Католицької Церкви. Це було пов’язане з їхніми психологічними проблемами. Але безсумнівно — подібне не стосується істинних растаманів і шанувальників Боба Марлі (сміється. – ZIK).

 

Яке місце України на католицькій мапі світу порівняно з тими ж Карибами?

 

– (Сміється. – ZIK) Католицька Церква ніколи не порівнює своїх дітей – всі вони рівні. Знаєте, батько й мати також не обирають улюбленців серед синів і доньок. Однак Католицька Церква в Україні дуже особлива і, на мою думку, дуже важлива. Тут найбільша в світі Католицька Церква східного обряду. Є й інші місця, де є католики східного обряду (наприклад, у США чи Канаді), але це нечисленні меншини всередині значно більших конфесій. В Україні навпаки – домінантною католицькою громадою є греко-католицька.

 

Коли можна сподіватися візиту Бенедикта ХVI до України?

 

– Не знаю, чи можна очікувати візиту Святішого Отця, зважаючи лише на його вік. Він уже фізично не витримує таких навантажень і, певно, годі сподіватися, аби він подорожував так багато, як раніше. Його запрошували, але мені не відомо про його позитивну відповідь.

 

Як Ви оцінюєте стосунки Святого Престолу з владою Віктора Януковича?

 

– Я не повинен цього оцінювати. На відміну від інших країн, що мають в Україні якісь інтереси (скажімо, Росії, Європейського Союзу чи його окремих членів), єдиним інтересом Святого Престолу завжди були та залишаються справедливість і найкращі умови для життя громадян. Ми підтримуємо процвітання та мир у суспільстві. Різні країни по-своєму реагують на події в Україні чи навіть критикують їх, але Святий Престол не вписується у формат подібних політичних стосунків і ми не лобіюємо нічиїх інтересів.

 

Чи Віктора Януковича запросили до Ватикану?

 

– Він планував візит і мав прибути, здається, 5 чи 6 грудня. Ми готувалися до приїзду, але останнього моменту з якихось причин його було скасовано. А можливо, перенесено.

 

Ваше ставлення до надання УГКЦ статусу патріархату?

 

– УГКЦ хотіла б мати гідність патріархату. Відповідно до ІІ Ватиканського собору, є дві можливості отримати таки статус. Одна з них – це рішення Екуменічної ради, в якій беруть участь єпископи з усього світу і Святий Отець. А інша – рішення Папи Римського. Певно, не варто чекати, що незабаром відбудеться наступна Екуменічна рада, адже нещодавно ми святкували 50-ліття ІІ Ватиканського собору (останній із соборів Католицької Церкви, тривав у 1962-1965 роках. – ZIK), тому у цій справі слід чекати на рішення Папи.

 

Як довго чекати?

 

– Не знаю. Востаннє це питання серйозно піднімали ще за часів Блаженного Івана Павла ІІ – думаю, з нагоди візиту кардинала Гузара на синод, коли він відвідав Святого Отця. Після того ми спитали православний світ про його думку – він відреагував негативно. І на цьому наразі поставлено крапку. Молимося і чекаємо. Загалом Українська греко-католицька Церква має відповідну церковну владу й усі повноваження патріархату – все, крім власне формального статуту.

 

Чи будуть беатифіковані Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий?

 

– Сподіваюся цього. Церква працює над цим питанням, але я особисто не знаю, чи всю відповідну документацію переказали до Риму. Існує велика кількість праць Шептицького, котрі потрібно опрацювати, опублікувати й проаналізувати, – я не знаю, на якій стадії перебуває цей процес. Знаєте, щодо людей, які не написали так багато, цей процес проходить швидше... Але сподіваюся цього, особливо після того, як усе більше дізнаюся про його труди – він є великою людиною і особливим даром для Церкви.

 

Папа Іван XXIII якось зауважив – мовляв, усі розумники цього світу разом із ватиканською дипломатією виглядають жалюгідно у світлі простоти Ісуса. Як Ви почуваєтеся, будучи водночас дипломатом, священиком і християнином?

 

– Незабаром після прибуття до Києва я прочитав лекцію у Києво-Могилянській академії з порівняльного релігієзнавства. Тоді я зазначив: «Є речі, які ми вважаємо випадками історії – і я теж є певним випадком». Те, що століттями відбувалося у Західній Європі, призвело до того, що Святий Престол має інтернаціональний характер і власну місію у світовій дипломатії. Для нас дипломатія – це можливість проповідувати Євангеліє, і ми нею користаємось. Я – представник дипломатії не традиційної, а тієї, яку практикує Церква задля поширення основних цінностей, котрі поділяють народи всього світу, – правди, справедливості, людської гідності.

 

Зло породжене лише людською природою чи диявол все ж таки є?

 

– Звісно, диявол справді існує. Загалом ми вважаємо, що людська природа гріховна. Наші прабатьки зробили неправильний вибір і згрішили. Ми всі живемо у його наслідках і наша душа потребує спасення в Ісусі. І в Ньому, через Його кров, маємо змогу очиститись. Існує великий  конфлікт – і кожен повинен вибирати. Коли забуваємо про Бога, ми зав­жди програємо. Але, перебуваючи у Божій благодаті, ми спасенні. З Божого благословення можемо бути переможцями не тільки сьогодні чи завтра, а й назавжди.

 

Ми можемо перемогти себе чи перемогти диявола?

 

– І одне, й інше. Господь переміг гріх і смерть. Диявол же є персоніфікацією... Одне з його імен, котре згадується у Святому Письмі, – наклепник. Це той, хто, зводячи наклепи (наприк­лад, кажучи, що з тобою все не так), може довести нас до відчаю. Але Ісус переміг і це.

 

Чи в Україні дійде до порозуміння й об’єднання між греко-католиками та римо-католиками?

 

– Думаю, особливість кожної традиції збережеться. Часами між ними є напруга, але це знак, що обом слід чинити так, як казав Іван Пав­ло ІІ, – зцілити пам’ять. Слід зцілити вплив минулого, ще з перших років життя… Такі проблеми існують, наприклад, у родині, яка має погані спогади з часів ІІ Світової війни, хоча це не обов’язково  особисті спомини. Найголовніше завдання для священиків і єпископів – допомогти, аби люди, які мають не власні, а загальні уявлення, так звану пам’ять народу, відпустили їх. Люди повинні нав­читися пробачати. Наприклад, хтось мене зранив, але я вже не тримаю зла на цю людину, хоча, скажімо, моя мама й надалі гнівається (сміється. – ZIK). Маму треба навчити пробачати. Адже я пробачив. Певно, саме так це має відбуватися і тут.

Довідка:

Архієпископові Томасові Едварду Ґалліксону 62 роки. Народився у штаті Південна Дакота, США. У 26 років висвячений на священика. На дипломатичну службу Святого Престолу поступив 1985 року, був у місіях в Руанді, Австрії, Чехословаччині, Єрусалимі, Ізраїлі та Німеччині. Вперше Апостольським нунцієм, послом Ватикану, був на Карибських островах. У листопаді 2011 року вручив вірчі грамоти Апостольського нунція в Україні.

газета ZIK №7 (23 лютого 2012р.)

Джерела: ЗІК

Мандрівники Христа Царя

17.12.2011р. Б. / «У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького»

 

Особистий секретар Глави УГКЦ о. Іван Дацько — про Патріарха і про сучасну релігійну ситуацію

Про кардинала Йосифа Сліпого, главу Української греко-католицької церкви (1944 — 1984), говорив увесь світ ще до того, як у Радянському Союзі почули термін «горбачовська перебудова». Про його звільнення клопотав американський президент Джон Кеннеді, а стараннями Папи Івана XXIII йому було дозволено виїхати у вільний світ — до Риму. В жовтні 1963-го він виступив із промовою на ІІ Ватиканському Соборі, де, всупереч традиції, його вітали оплесками. Після 18 років ГУЛАГу він ще чверть століття керував Церквою. Попрощатися з ним прийшов Папа Іван Павло ІІ, і знову, всупереч традиції, поцілував його руку. Згідно із заповітом, 7 вересня 1992-го тіло Патріарха Йосифа перепоховане у крипті Львівського кафедрального собору св. Юра.

Отець доктор Іван ДАЦЬКО був одним із найближчих співробітників Патріарха. Після виходу УГКЦ із підпілля працював генеральним вікарієм Львівської архієпархії, канцлером Патріаршої курії. Згодом був відповідальним за зовнішні справи і зв’язки УКГЦ. З 2005-го очолює Інститут екуменічних студій. З 2008-го — голова Релігійного товариства «Свята Софія в Римі». «День» цікавився в отця Івана спогадами про Патріарха Йосифа Сліпого, а також говорив про християнське обличчя України сьогодні.

— Як так сталося, що Патріарх Йосиф Сліпий обрав вас одним з найближчих співробітників?

— Замолоду я був дуже активним та ідеалістом! У 19 років, на п’ятому семестрі теологічних студій, щось штовхнуло просити Патріарха прийняти мене під свою юрисдикцію. На той момент добре знав мови: англійську, німецьку, італійську. До того ж не було так багато охочих працювати з ним. А я був наймолодший. Патріарх прийняв мене, вислухав і вислав на студії в Інсбрук (Австрія). Можу сказати, що в нас склалися стосунки, як між дідусем і внуком. Зауважу, що дідусь був дуже суворий, такого австрійського покрою, але він мене любив. Я був його особистим секретарем від 12 січня 1976 року, коли мені було 28, і аж до самої смерті Патріарха у вересні 1984 року.

— Чи довіряв Патріарх людям?

— Він був дуже обережний: ще довго після звільнення з таборів, коли вів важливі розмови, вмикав голосно радіо, просив перевірити кабінет, чи, бува, не ведеться прослуховування. Я теж не мав його повної довіри відразу. Спочатку виконував дрібні доручення: чи то написати різдвяне привітання, чи принести якусь посилку, але, зважаючи на те, що я знав англійську, німецьку та італійську, Патріарх Йосиф доручав мені писати важливу документацію: звернення до Папи, кардиналів, різні меморандуми. Я думаю, що він нікому на сто відсотків не довіряв! Хоч і був дуже суворий, та часом забував усі свої титули й обов’язки і залишався милим дідусем для всіх нас. Як на мене, то в особі Патріарха Йосифа виявилася далекоглядність Митрополита Андрея Шептицького, який, вибираючи його своїм наступником, знав, що він вистоїть проти натиску совєтських служб і збереже Церкву — і Йосиф Сліпий витерпів 18 років ГУЛАГу! То була епоха великих ісповідників віри: в Польщі був Стефан Вишинський, у Чехії — кардинал Беран. Видається, що нині немає таких сильних духом, твердих людей. Такі люди не мають дипломатичного типу мислення — говорять про те, що відчувають і у що вірять.

— Розкажіть про Патріарха Йосифа Сліпого як національного лідера. Що гуртувало людей навколо нього?

— Не знаю, чи можете собі уявити, який мало ефект те, що він вийшов на волю. Він вселив у нас віру, що наша Церква жива і зможе витерпіти всі переслідування. До того ж він вселяв у нас, емігрантів, гордість за свою землю. Всі запам’ятали його слова, що «кості й крові зрікатися не можна!» Як провідник він був надзвичайно енергійною людиною: ледве вийшов на волю, а вже малу семінарію перетворив у папську, розпочав справу патріархату, заснував католицький університет, відновлює чернецтво. Цікавим є те, що аргументом Папи Івана XXIII перед Хрущовим було те, що Митрополит Сліпий уже надто старий і його треба випустити, аби він спокійно доживав віку в монастирі. А він жив іще 25 років і встиг зрушити всю еміграцію й не тільки. Патріарх Йосиф на весь світ заявляв про право українців на самостійну, соборну державу. Його приймали королі Іспанії та Бельгії, президент Італії, ФРН та інші достойники. Він був голосом вільної України.

— Який момент із життя Патріарха ви запам’ятали найбільше? Що його найбільше характеризувало?

— Наприкінці понтифікату Папи Павла VI нам видавалося, що нас уже ніхто не розуміє. Я звернувся до Патріарха Йосифа, нарікаючи: «Ваше Блаженство, що ж це таке відбувається: Синоду не можна скликувати, патріархату не визнають, обмежені права духовенства... Чому ж воно так?» А він мені каже: «Брате, які ви ще наївні. Все могло бути набагато гірше: вас могли ще бити й принижувати. Запам’ятайте, зло довго тривати не може!» Він мав глибоку віру, що настануть кращі часи. Він видавав різні книжки українською мовою: богословського чи історичного характеру. Тираж у тисячу примірників уже був завеликий для наших потреб, а Патріарх Йосиф щоразу замовляв півтори тисячі, мовляв, решта піде в Україну. Нам бракувало місця для зберігання тих книжок, деякі з них псувалися, але Патріарх був переконаний, що прийде час, коли в Україні люди відчують потребу в такій літературі. Так і сталось: у 1990 році, коли глава УГКЦ повернувся до Львова, люди хапали з наших рук ці книжки.

Патріарх Йосиф не був сентиментальною людиною: я ніколи не бачив, щоб він плакав. Лише раз у нього ледь чутно заламався голос на похороні владики Степана Чміля, салезіянина, якого він особливо любив і, думаю, що він у нього сповідався. Патріарх Йосиф був чоловіком, який сам від себе багато вимагав.

— А від інших?

— О, ще більше! Кажуть, що ознака святості — це вимагати від себе якнайбільше, а від інших якнайменше. Він багато вимагав і від близьких. Патріарх Йосиф страшенно не любив сидіти без діла... Він ніяк не міг пробачити совєтам, що 18 найкращих років свого життя мерзнув у Сибіру. Казав, що за цей час устиг би зробити багато доброго. Патріарх Йосиф був людиною молитви. Після Служби Божої він ще довго залишався в каплиці. Я любив за ним спостерігати, бо в часі молитви він був справжній. Знаю, що Патріарх Йосиф дякував Богові за все, та часом мені здавалося, наче він сперечався з Ним. Міг по столу вдарити, мовляв, чому ж воно так, Господи?! То були не дивацтва, а глибока розмова з Богом.

— Попрощатися з покійним Патріархом прийшов Папа Іван Павло ІІ. Відомо, що він поцілував перстень Патріарха Йосифа, хоча за ватиканським протоколом цього робити не повинен був. Розкажіть про цей візит. Це лише приклад ввічливості чи цей папський жест має щось означати в історії УГКЦ?

— Я мав змогу бачити перстень на руці Сліпого лише двічі: під час вручення йому кардинальського титулу й під час прибуття архієпископа Василія Величковського до Риму в лютому 1972 р. Папа Іван Павло ІІ дуже цінував Патріарха Йосифа. Папа наголошував на тому, що інші кардинали не можуть говорити з ним так, як це було дозволено кардиналові Сліпому. За час свого понтифікату Іван Павло ІІ цілував руку лише двом кардиналам — своєму вчителеві Стефанові Вишинському та Йосифові Сліпому. Патріарх помер зранку 7 вересня 1984 року, а Іван Павло ІІ вже мав запланований візит до Канади. Тоді він відклав його, аби вшанувати пам’ять Патріарха Сліпого. Прилетівши гелікоптером у семінарію, нині колегію св. Покрови, він зайшов до собору святої Софії, потім помолився навколішки, покропив тіло, а тоді поцілував руку Йосифа Сліпого. Цей жест є виявом надзвичайної пошани. В 1990 році Іван Павло ІІ згадував, як Патріарх Йосиф сказав йому, що він буде найбільшим Папою, якщо визнає наш патріархат. Папа цього не виконав, хоча й багато посприяв.

— Щодо питання історичної відповідальності... Минуло 20 років, а комунізм не відчуває себе винним ні в злочинах проти Церкви, ні навіть у тому, що занапастив стільки людських життів. Це спрацьовує християнський принцип прощення чи саме так виглядає справедливість?

— Пам’ятаю, як Патріарх Йосиф нас часто питав: «Що про вас скаже історія? З яким багажем, добрим чи поганим, ти станеш перед Богом?» Для нього було важливо залишити для наступних поколінь добрий спадок. Він належав до тої формації священиків, які робили так званий іспит совісті. Тобто аналізував не лише свої власні вчинки, а й глибоко роздумував над тим, що потребує його народ і що він може для цього зробити. Якби Патріарх Йосиф жив сьогодні, то виразно сказав би деяким владним людям, що так далі жити не можна. Пророків люблять по смерті, а за життя їх убивають в Україні. Бо пророки говорять правду, а вона особливо болить тим, на кому шапка горить. Нині бракує такої відповідальності й політикам, а то й декотрим церковнослужителям. Патріарх Йосиф критично, хоч і з великою любов’ю, оцінював Україну, кажучи, що в нас кожен другий — геній, але що з того, якщо він безхребетний і нечесний.

— Патріарх Йосиф Сліпий протягом одного року після звільнення зміг заснувати УКУ ім. Папи Климента в Римі, а через шість років вже було урочисто освячено Собор св. Софії в Римі. Яким ви бачите стан духовної освіти за цих 20 років так званої нашої волі?

— У Церкві є ще багато невирішених питань. Попри все, можемо похвалитися чималими здобутками. Ми відновили структуру Церкви. До цього часу мали й маємо добрих глав Церкви. Маю надію, що ми служимо добрим моральним авторитетом для вірних. Ми намагаємося підтримувати якісну, некорумповану освіту. Підтримка науки — це закон, який також залишив нам Патріарх Йосиф і його попередник Митрополит Андрей Шептицький. Звісно, що теперішній розвиток УКУ є великою заслугою нашого покоління, особливо отця-ректора Бориса Ґудзяка. Та ми лише пожинаємо те, що засіяли наші попередники! За свою історію Церква замало інвестувала у мирян, — сьогодні ми не боїмося це робити. В Римських папських університетах навчається понад 200 наших студентів, з яких значна частина є мирянами й мирянками. Причому вивчають не лише богослов’я, а й мистецтво та інші науки. Я є президентом Інституту екуменічних студій, де навчається також багато світських журналістів!

— Ви згадали, що очолюєте Інститут екуменічних студій. Прошу, дайте фахову оцінку міжконфесійного діалогу в Україні.

— Екуменізм — це праця для єдності Церков. Навіть більше — це відновлення єдності. Адже конфесії були створені не Христом, а людьми. Христос заснував одну Церкву, а ми поділилися заради власних слабостей, гордості, заздрості та браку терпимості. У християнстві Східної Європи під словом «екуменізм» дехто помилково вважає навернення до свого, тобто до того, у що вірю я. А так не має бути. Не можна ніколи поступатися правдами віри. Однак, якщо ми хочемо бути єдиними, то маємо визнавати, де зробили помилку й де треба просити прощення. Католицька церква за понтифікату Івана Павла ІІ визнала свою провину за інквізицію, хрестові походи та інше. УГКЦ також просила прощення у своїх православних братів. Про це неодноразово говорив Патріарх Мирослав-Іван Любачівський, під час візиту Папи в Україну Патріарх Любомир це повторив. Блаженнійший Святослав уже це повторював. На жаль, чомусь Російська православна церква не має сили й відваги просити прощення. Ми чекаємо, що колись хтось візьме на себе відповідальність за наслідки Львівського псевдособору в 1946 році. Сумно, але деколи в мене складається враження, що забагато християн звикли до поділеної Церкви й їм наче комфортно так жити.

— Насамкінець, отче, скажіть, що додає вам сили?

— Тримають мене слова мого небесного покровителя Івана Хрестителя, які він сказав при зустрічі з Христом: «Я маю маліти, а Він має рости».

Софія КОЧМАР, спеціально для «Дня», Львів


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

"Я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби!"

Патріарх Йосип Сліпий