Преподобних отців наших в обителі святого Сави убієнних
Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з
нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але
молитвами їх у мирі направ життя наше.
Кондак, глас 4: Земними і тлінними насолоди явно
погордивши, преблаженні, пустинного життя зажадали ви, красоти світу і
їжу тлінну зненавиділи, тому й сподобились ви царства небесного з ликами
мучеників і посників радіючи, тому, пам’ять вашу почитаючи, усильно
молимо вас: від бід, отці, ізбавте нас.
Обитель, або лавра, святого Сави містилася за 32 кілометри від
Єрусалиму, над потоком Кедрон, і 13 кілометрів від Вифлеєму. Не можемо
точно сказати, коли прийняли мученицьку смерть 20 монахів обителі
святого Сави, однак сталося це тоді, коли сарацини захопили Палестину,
близько 416 р. Монахи, які проживали в лаврі, довідалися, що сарацини
страшно катують християн, однак своє уповання поклали на Господа і не
покинули лаври. 13 березня на них напала ватага сарацинів. Вони
домагалися грошей, яких у лаврі не було, і поранили стрілами багатьох
монахів. Однак раптом побачили, що від Єрусалиму наближається велика
сила людей і, гадаючи, що то йде військо, втекли.
Та вже 20 березня, у Великий четвер, вони вдруге напали на лавру і
стали мучити її мешканців. Монах Сергій, котрий заховав дорогоцінні
церковні посудини, боячись, щоб у муках не виявити, де їх сховав, хотів
утекти, але сарацини його наздогнали і відсікли йому голову. Потім
кинулися грабувати келії, а 18 монахів заховалися в печері, де колись
жив святий Сава. Однак сарацини знайшли їх. Тоді один з монахів на ім’я
Патрикій, щоб спасти братів, добровільно вийшов з печери на смерть, але
погани завернули його, розвели перед входом до печери вогонь і там
задушили монахів димом. Імен їх не знаємо, крім Патрикія і Йоана, якого
ще 13 березня, при першому нападі, було тяжко поранено і волочено по
землі, так, що вся його спина була наче одна рана.
Інших монахів поранили сарацини і залишили напівживими. Увечері,
коли грабіжники пішли, монахи, які сховалися, стали допомагати
пораненим. Один з мучеників був так покалічений, що невдовзі помер. І
так тоді прийняли мученицьку смерть 20 слуг Божих, пам’ять яких свята
Церква вшановує сьогодні.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська
Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів,
Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
***
2 квітня Церква згадує прпп. отців, убитих у монастирі св. Сави
У
дні патріярха Єрусалимського Іллі, який був другим цього імени, а
святий град Єрусалим був тоді у володінні агарянському (в Царгороді ж
Константан та Ірина царювали), піднялася в Палестині між плем’ям
агарянським боротьба міжосібна, і велика через війну в краю тому
робилася розруха. Варвари-бо, воюючи між собою, спустошували не лише
села, але й гради, як же Єлевтерополь, Аскалон, Гази і Скарифію та инші.
Нападаючи несподівано, якщо й не вбивали всіх людей, то розграбовували
всі маєтки, умертвлювали лише тих, що їм противилися. Засідали ж на всіх
народних шляхах, беручи всіх, що мимо йшли, б’ючи, зранюючи і те, що
несли, забираючи, аж до хітона, єдине лише мали милосердя, що оголених,
побитих і зраненихвідпускали живими. Тоді і святий град Єрусалим був у
великому страху, у нього зійшлися з навколишніх градів і сіл люди,
стерегли стіни й готувалися протистояти варварам, що нападали
розбійницьки. У той час і преславного святого Харитона обитель
зруйнували зовсім, і вже ніколи вона не відновилася, а до кінцевого
запустіння дійшла, і Лавра преподобного Сави дуже була понищена, у неї ж
із різних місць зібралися святі отці, з ігуменом Василієм преподобним
постницьким життям угоджали Богові. І в час міжосібної тої агарянської
війни і розбійницьких їхніх нападів не виходили з обителі своєї. Хоч-бо і
могли, покинувши Лавру, в Єрусалимському граді уникнути варварів, проте
святого того місця, в якому ж від початку ярмо Христове прийняли,
залишити не хотіли. Але, один раз померши для світу, не зважали на
смерть, яка могла найти на них, поклалися-бо на Христа, кажучи: “Сильним
є, якщо захоче, Владика наш, легко забрати нас із рук варварських. Якщо
і захочеться праведним судьбам Його, щоб ми були віддані варварам на
заколення, то, як річ найбільш корисну, хай допустить Господь на нас
муки скоро”.
І говорили один до одного: “Приймімо з
руки Владики нашого для нас найкорисніше, не повернемося з пустельної
безмовности у галас світу через страх перед варварами, аби не бути в
очах усіх боязливими ані такими, що не тримаються веління Господа
нашого, який казав: “Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж не можуть
убити”. Якщо добре бачити тих, що відходять від світу в пустелю і за
Христовими слідами ідуть, то наскільки недобре є справді бачити тих, які
після короткого часу свого в пустелі життя знову з неї втікають через
страх перед людьми і у світ повертаються. Хай не посміється з нас
спільний ворог усіх — диявол, який страхом варварським нас із
безмовности пустельної виганяє, якого ми багато разів перемагали, і
втікав він, наче гнаний зі встидом, — допомагав нам на нього Христос,
цар наш. Не маємо стін кам’яних для захисту, але замість стіни
непоборної для нас — Христос, для нього ж Давид святий навчив нас
співати: “Хай буде мені Бог захисником, і домом прибіжища, і місцем
міцним, щоб спасти мене”. Не маємо броні, і шоломів, і щитів, щоб ними
відбивати варварські стріли, але маємо зброю духовної любови, і надії
броню, щит віри, шолом спасення, ними озброїмося. Нема в нас полків
воїнських, які б захищали нас від варварів, але ополчиться ангел
Господній навколо тих, хто боїться Господа, і визволить нас. Нам-бо
життя — Христос, і смерть — надбання. Ані-бо любов і бажання дочасного
життя не переконали нас увійти в пустелю цю. І через що в пустому цьому
місці веселимося? Чи не через Христову любов? То якщо тут убиті будемо,
Христа ради будемо убиті, заради Нього тут живемо”. Так один одного
словами утішали і мужнішими робили. Тіла ж свої з душами вручаючи
Богові, перебували у Лаврі. Ще ж й инша значна і благочестива причина
стримувала їх, щоб не виходити: сусіди, які навколо них жили, ворогували
на те святе місце й нічого більше не хотіли, ніж бачити зруйнованою
святого Сави Лавру і місце те бачити порожнім, щоб монахи там не жили. І
якщо б на короткий час брати вийшли з Лаври, то зразу ворогуючі,
прийшовши, запалили б церкву і келії і цілу обитель із землею зрівняли
б. Щоб так не було, перебували отці святі, не виходячи. І не як
тростина, яку вітер хитає, але як же стовпи, на камінні поставлені,
вітрами і бурею спокус, що находили, непохитні, і не лише через те з
Лаври не виходили, що стерегли стін будівлі, але більше задля слави
Христа Господа, який на тому місці колись прославився і в їхні дні
прославлявся.
Коли так святі отці в Лаврі тій жили,
Захисник Вишній, молитвами преподобного отця нашого Сави, з волі своєї
святої беріг їх неушкодженими від варварів. Бо хоч і багато разів з
Аравії чи звідкілясь-інде полки їхні, до великого свого окопу мимо
пустельного того місця ідучи, в обитель повертали, проте ніякого не
чинили зла, лише потребували їжі, з гнівом поглядали на ченців,
скрегочучи зубами, але Бог їм не допускав, не могли Божих рабів
скривдити і, взявши з обителі їжу, скільки знайтися могло, ішли собі,
але замість вдячности нахвалялися коли-небудь зруйнувати Лавру і
спорожнити те місце. Одного ж разу якесь варварське полчище, хотівши
задумане своє погане виконати діло, ішло до Лаври, аби розграбувати і
зруйнувати обитель. І випадково зійшлося проти святого Вифлеєма
несподівано з воїнством, яке єрусалимці поставили пильнувати від
варварського проходу. І сталася бійка, переможені були варвари і
прогнані, і заледве котрий живий втік від січі, як же пізніше стало
відомо. Але і вдруге инше полчище з таким самим злим наміром з великого
свого окопу до Лаври кинулося, і, прийшовши в одне село, що недалеко від
Лаври було, знайшли багато вина, під гіллям схованого: напившись, бійку
між собою вчинили, і через те, що багато зранених і мервих попадало,
зруйнувався їх задум, і полчище розійшлося. Після цього всього захотів
Бог, аби прийшло випробування на рабів Його, як же колись на праведного
Иова, щоб як золото, в горнилі випробуване, виявилися ті, що достойні
Бога. І допустив, аби руки варварські торкнулися святих Його угодників,
їм же приготував мученицькі вінці. Почувши-бо про ті два полчища
варварські, які напасти на Лавру хотіли, що одне з них вошами
єрусалимськими вражене і прогнане, инше ж саме зранилося і розійшлося,
преподобні сиділи без страху в келіях своїх, здійснювали святу
Чотиридесятницю у звичних постницьких трудах. Тим часом, намовою
диявола, зібралося етіопських варварів до шістдесяти мужів, що луки, і
стріли, і мечі носили, які погодилися як розбійники напасти на Лавру,
сподіваючись знайти в ченців якісь заощадження і багатства. І при
закінченні святої Чотиридесятниці, у тиждень перед Квітною неділею, у
тринадцятий день місяця березня о другій годині дня напали на пустельне
те місце варвари. їхній же прихід відчувши, ченці втекли з поспіхом із
пустельних келій у монастир і до церкви, а варвари з оголеними мечами і
натягненими луками, як на битві, кричучи, до монастиря прибігли. їхню ж
лють вгамувати хотіли деякі з отців, проти них з лагідністю вийшли,
благими словами переконуючи їх і говорячи: “Чому, о мужі, так, наче до
ворогів, які засмутили вас, до нас, беззбройних і мирних, наче на війну
прийшли? Ми до всіх мирно настроєні, ні вас, ані кого иншого не
засмутили ніколи, задля того-бо і в пустелі цій, все наше у світі
покинувши, живемо, щоб від ворожнечі, сварок, і бійок віддаленими бути,
змогти у спокої плакати над гріхами нашими і догодити Богові. І не лише
нікого з вас не засмутили, але і благочинствувати, скільки можемо,
намагаємося. Багатьох-бо ваших, що сюди приходили, пригостили, спочинок і
їжу на дорогу дали. Ви ж не хочете нам віддати злом за добро, але ж
більше — маєте дякувати нам за творені вам від нас добродіяння, бо й
нині готові поставити перед вами їжу і звичною до подорожніх ласкою дати
вам спочинок”. Варвари ж з гнівом закричали: “Не задля їжі ми сюди
прийшли, але задля срібла і золота. Одне з двох вибирайте: або дасте нам
стільки (число назвали) золота і срібла і живими залишитеся, або, якщо
не хочете дати, загинете від рук наших”. Промовили отці: “Повірте, о
мужі, що вбогі ми і настільки зубожіли, що ані хліба вдосталь, ані одягу
не маємо, золото ж і срібло, якого потребуєте, ані не снилося нам
ніколи. Необхідні лише до життя нашого використовуємо трохи речей”. Коли
це святі говорили, розгнівалися варвари і випустили стріли, наче дощ,
на зібраних ченців, і не перестали стріляти, аж поки не спорожнили свої
тули, — і зразу тринадцять отців преподобних смертельно поранили, инших
же мало поранили. І, кинувшись до келій, великими каменями розбивали
двері і виносили, якщо щось з убогих речей знайти могли. Тоді запалили
келії, те саме і з церквою хотіли зробити, але, Божим Провидінням, перш
ніж принесли вони гілля і вогонь до церкви, побачили здалеку людей, що
йшли, і думавши, що воїнство єрусалимське іде на захист ченців, зразу з
поспіхом кинулися бігти, відносячи з собою пограбовані чернечі речі.
Авва ж Тома, витягаючи стріли зі зранених братів, омивав їх рани і
докладав належне їм лікування: був лікарем майстерним і досвідченим. І
було видно рани люті: в одних у грудях, в инших — у плечах, а в инших —
на лиці і чолі, а инші камінням мали розбиті глови — усі ж кров’ю, що
текла з них, змочувалися, і було для всіх зворушливе видовище і страшне.
Надійшов же празник Квітної неділі, і
всеношна відправлялася служба. Сповістив хтось комусь із тих же
преподобних отців, що варвари більшу збирають із розбійників дружину,
щоб знову напасти на Лавру їхню. І були блаженні ті отці в страху і
трепеті великому, проте не втекли, але приготувалися на смерть і,
поклавшись на Бога, кінця чекали. Наближався ж день Страстей Великих,
настав день і їхнього страждання. У двадцятий-бо день березня у Великий
четвер зранку напали вдруге, як розбійники, на Лавру етіопи, у більшій
своїй силі, і били преподобних нелюдськи різними видами убивств: одних
стрілами стріляючи, инших мечами обезголовлюючи, инших розрубуючи
пополовині, иншим же відтинаючи руки і ноги, а инших камінням забивали
до смерти. Тих же, що залишилися від убивства живими, зібрали в церкві,
хотіли мучити їх, щоб сказали про церковні скарби і монастирські маєтки.
Навколо ж оточили обитель і пильнували по горах і горбах, щоб ні один
із ченців не утік з рук їхніх. Багато-бо кинулося втікати, але
потрапляли в руки ворогів своїх, і ледве хто з них того уникнув. Иоана
Блаженного, начальника притулку для подорожніх, юного літами, який
кинувся втікати в гори, без милости мучили і жили йому на руках і ногах
порізали. Взявши ж за ноги, волочили по камінні з верху гори аж до
церкви, і всю шкіру на хребті об гостроту каменів обдерли. Сергій же
преподобний, церковний посудохранитель, бачивши муки преподобних отців і
боячись, що, не витерпівши мук, розповість, де сховав церковний посуд,
утаївшись, утік з монастиря, і вже далеко був, коли взяла його
варварська сторожа і до монастиря насильно повернула, хоч він не
давався, і відтяли святу голову. Тоді инші деякі отці, уникнувши убивчих
рук, сховалися у вертепі, що за монастирем був. Те, що вони туди
втекли, варвар один, який на горбі сторожував, побачив, крикнув дружині
своїй, показуючи рукою печеру, і про ченців, які туди втекли, сповіщав. І
зразу етіоп страшний з оголеним мечем, при вході вертепу ставши,
страшним голосом закричав, наказуючи, щоб вийшли. Коли ж тремтіли вони
від страху, преподобний Патрикій, який серед них був, сказав пошепки до
братів: “Не бійтеся, брати, я за вас один вийду і помру, ви ж сидіть
мовчки”. І вийшов до етіопа, готовий душу свою покласти за друзів своїх.
Етіоп же питав з погрозами: “Чи є там инші монахи?” Відповідав
преподобний, що він один лише був, і повів його етіоп до церкви. Зібрали
ж варвари отців святих звідусіль до церкви, сказали до них: “Викупіть
себе і церкву вашу чотирма тисячами золотих. Якщо ж ні, то зразу всіх
вас мечем уб’ємо і церкву вашу вогнем спалимо”. Святі ж отці покірно
відповідали: “Пробачте, задля Бога, о мужі, не проливайте марне невинної
нашої крові, ми-бо стільки золота, скільки від нас вимагаєте, не маємо
ані не мали ніколи і жодного золотого не знайдеться сьогодні в цілій
Лаврі нашій. Якщо ж хочете, візьміть, що бачите на нас, одяг наш і все,
що бачите і знайдете, візьміть, — нам же одне життя, хоч і нагим,
залиште”. Варвари ж, гніву сповнившись, із сильним криком мечі до ший
святих прикладали, наче вже посікти хотіли. Говорили ж: “Дайте нам посуд
церковний золотий і срібний, а инші ‘ монастирські скарби покажіть”.
Святі ж отці казали, що ніякого скарбу не мають. І сказали варвари:
“Скажіть-бо, хто начальники ваші, хто з вас ігумен й инші урядники?”
Відповіли преподобні: “Отця нашого ігумена нема нині в Лаврі, через
якусь-бо спільну потребу до святого града пішов, ми ж усі рівні”. Була ж
в обителі печера преподобного отця нашого Сави, і взяли варвари отців
святих всіх, повели в печеру ту, при вході ж у печеру запалили вогонь і,
зібравши гілки і гній, дим великий смердючий закурили, і морили тим
димом преподобних у печері, щоб про скарб церковний і своїх начальників
розповіли. Тоді вивели їх на допит і лютими смертями погрожували,
скарбів від них вимагали. Але вже не почули від них ніякої відповіді,
лише молитви до Бога. Один-бо взивав: “Господи, прийми в мирі дух мій”. А
инший: “Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство своє”, — говорив.
І знову в печеру ту вкинули, морили найлютішим димом, і померло від
диму вісімнадцять отців преподобних, серед них же вищезгаданий Иоан і
Патрикій блаженний. Инших же імена, тих, що димом, мечем й иншими муками
померли, сам Бог знає, написав їх у Книги Життя. А тих, що лишилися
живими від того катування димом, жорстокі і нелюдські варвари люто
ранили, б’ючи, на землю кидаючи і ногами топчучи. І нічого ж не досягли,
але більше самі катуванням змучилися, — взяли всі, які змогли знайти,
церковні і лаврські речі і, на верблюдів монастирських поклавши, пішли.
Тоді брати, що лишилися ледь живі, а инші ж в ущелинах гірських і
печерах заховалися, зійшлися пізніше в обитель, тіла отців преподобних,
по-різному убитих і димом заморених, зібрали в церкву, яка, Божим
захистом, залишилася неспаленою. І провадили ту цілу ніч страстей
Спасителя в риданні невтішному, після того чесному похованню передали. А
котрі ранені виявилися напівмертвими, але живими, про тих лікарськи
старалися з вищезгаданим блаженним Томою-лікарем, який живим залишився,
пізніше став ігуменом Лаври, названої Старою. Так преподобні отці в
обителі преподобного Сави страдницьки кінець прийняли, а варвари ті
після відходу свого з Лаври зразу наглою смертю від Бога були вражені. І
впали без меча мертві в пустелях і полях на поїдання псам, і звірам, і
птахам. Душі ж їх окаянні оселилися в пеклі, де вогонь не згасає і черви
не засинають. Душі ж преподобних отців убієнних опинилися в руках Божих
і сподобилися мученицької слави від Христа Бога, Спаса нашого, Йому ж з
Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар