ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 29 березня 2016 р.

29.03.2016р. Б. / Жива парафія УГКЦ у Фастові: «фішки» від отця Віталія

До парафії Святого Димитрія УГКЦ в місті Фастів ми приїхали в неділю. Це була перша неділя Великого посту, яку ще називають Неділею православ’я.

Піст і милосердя

У центральній Україні після двохсотрічного забуття Греко-Католицька Церква відроджує своє служіння. Тутешні молоді парафії – щирі й активні. Люди приходять до них не просто так, за традицією, бо всі ходять до церкви, а через якийсь власний досвід, особисті переживання.

Греко-католицький храм у Фастові свого часу переробили з лазні. Люди й досі називають це місце лазнею. Проте і зовні, і всередині будова виглядає як повноцінна церква. Навколо храму чисто й охайно.

Літургія починається о 10.00, а перед тим настоятель храму отець Віталій Марцинюк служить Утреню і сповідає охочих. Настоятелеві допомагає отець Олег Лучка.


До десятої до храму набивається стільки людей – справді як у лазні.

– Сьогодні свята Церква відзначає Неділю православ’я, – промовляє священик під час проповіді, – день перемоги правдивої віри над поганством, над усім тим, що вдиралося в Церкву, аби осквернити її науку. Сьогодні ми особливо вшановуємо ікону...

Священик наголошує на важливості підготовки до Великодня.

– Найкраща підготовка – це сповідь. Заохочую також усіх брати участь у церковних молитвах, читати Святе Письмо, щоб цими маленькими кроками дійти до світлого свята Воскресіння. Піст – особливий час, коли ми маємо звертати увагу не на те, що їмо, а на те, що робимо, як говоримо і як думаємо. Ми повинні дбати, щоб усе в нас було добре, відповідно до Божого закону і Божих заповідей. Але найважливіше – наше милосердя.

Протягом Великого посту, каже отець, парафія приділятиме милосердю особливу увагу. Цього тижня о. Віталій з парафіянами відвідували бідні родини, возили гостинці від громади.

– Ми можемо утримуватися від м’яса, – наголошує він, – а хтось не має шматка хліба. Тому поділімося... Це буде найкращий піст у нашому житті.

Говорячи про ікону, священик просить пам’ятати, що найдосконаліша ікона – людина.

– Ми часто можемо шанувати ікону, а людину ні. Часто можемо до ікони молитися, а своїх рідних зневажати, ненавидіти. Задумаймося над цим...

Парафіяни підносять ікони для освячення. Завершивши Літургію, отець освячує їх та благословляє. У храмі залишається спільнота «Матері в молитві». Моляться про своє…

Отець іде займатися з дітьми – проводить катехизацію.

«У цій Церкві є Бог»

Поки священик розповідає малим парафіянам про значення ікони, ми спілкуємося з дорослими… Що їх сюди привело?

– Тут я знайшла спокій у душі, – розповідає пані Лідія Зозуляк, родом з Київщини. – Завжди виходжу з храму зовсім іншою людиною, зі спокоєм. А людина приходить туди, де добре її душі. Я тут слухаю Боже Слово. Чую про своє, українське… Отці озвучують те, що в мене на серці, вони вміють це гарно висловити…

Тамару Смирнову до храму Святого Димитрія привів син.

– Якось хлопець поїхав у літній табір з отцем, а повернувся звідти зовсім іншою людиною, став спокійний, почав співати. У цій Церкві є Бог. Почувши хоча б раз проповідь отця Віталія, ще раз не можеш не прийти, – ділиться пані Тамара.

Її сина можна назвати вихованцем отця Віталія, адже саме завдяки священикові він став одним із перших студентів Київської духовної семінарії. Загалом отець має трьох місцевих вихованців, які вступили до семінарії.

Доглядати за храмом допомагає отцеві пані Тая – корінна росіянка. Спілкується російською мовою. До Греко-Католицької Церкви прийшла ще в 90-х роках. Відтоді є ревною греко-католичкою.

– Тут я отримала благодать, – ділиться жінка. – Дуже люблю цю Церкву. Тут прибираю, вирощую квіти… Приходжу й кажу: Господи, допоможи мені! І в мене все гарно виходить. Спробувала ходити до інших церков, але там багато політики. Мені це не підходить. А тут мій другий дім. Я тут щодня.

Головне – ділитися з ближніми 

Священик працює з дітьми в сусідній кімнаті. Тут різновікова група – від малечі, яка ледве кілька слів знає, до школярів. Отець Віталій підбирає доступну дітям мову, пригощає їх печивом.

– Але поки що не можна їсти. Спершу розмовляємо, – каже він.

Сьогодні мова йде про друзів: що таке дружба, як важливо не зраджувати друга. І найголовніше – найбільшим нашим другом є Ісус Христос. Діти добре орієнтуються, хто такі апостоли, скільки їх було і що Юда – зрадник… Кожен на аркуші паперу записує імена своїх друзів. Отець Віталій грає на гітарі, діти співають. У священика гарний голос. У Київській духовній семінарії він викладає спів.

«Як шукати маю Бога, де Його знайти. Поможи зустріть Ісуса і з Ним разом йти», – лунають слова пісні.

Хтось із дітей написав лише одне ім’я.

– Нічого, Ісус твій друг! Він найкращий друг, який ніколи не зрадить, – каже священик.

Наприкінці він роздає цукерки, але навчає, що треба ділитися. Тож діти беруть цукерки і для себе, і для мами з татом, і для бабусі з дідусем, і песикові з котиком…

– Так Церква може розоритися, – жартує священик.

«Відкриваємо людям свої обійми»

Після катехизації вирушаємо з отцем Віталієм до Фастівського дитячого будинку. Дорогою розмовляємо, що таке жива парафія.

– У моєму розумінні це така парафія, де є місце для кожної людини. У такій парафії люди почуваються потрібними не лише Церкві, а й Богові. У кожної людини свій шлях до Бога. Ці шляхи можуть бути різними. Але наскільки ми можемо прийняти її в спільноті, настільки та людина відкривається і стає живою. Парафія може бути живою в тому плані, що має богослужіння, спільноти… Це все в нас є. Але також важливо, щоб люди в нас були живими, були свідками живого Бога, пережили зустріч із живим Христом і старалися жити Ним.

– Коли людина приходить до спільноти, що ви робите, аби вона залишилася в ній?

– Відкриваємо їй свої обійми й допомагаємо зрозуміти, що Бог її любить… Кожна людина приходить із чимось своїм. Це певний клубочок життя. Багато людей приходять зранені, їхні душі зболені, і вони потребують якоїсь духовної терапії, яку очікують від Бога. Ми, як християни, намагаємося пригорнути їх до себе і вони залишаються в нашій спільноті.

У більшості людей розуміння храму таке, що можна прийти туди, коли є потреба, помолитися, поставити свічку – і піти. А ми хочемо показати, що Церква – це також спільнота.

– Що ви розумієте під спільнотою?

– Ми розробляємо план на весь рік. Потім намагаємося виконати цей план у тому, аби наша парафія діяла як внутрішньо, так і зовнішньо. Наприклад, цього року ми мали коляду, вертеп у Будинку культури Фастова. Ми повністю представляли життя нашої громади… І багато людей для себе відкрили нашу Церкву.

Недавно їздили до Канева на прощу. Разом із нашими парафіянами поїхали просто місцеві. Дорогою ми проспівали багато пісень: повстанських, про маму… Спілкувалися. Люди відчули дух нашої спільноти і цієї неділі до громади вже прийшло двоє нових людей. Ось незабаром у нашій парафії будуть реколекції. Буде соборування: семеро священиків соборуватимуть. Теж прийдуть нові люди.

Раз на рік ми маємо парафіяльний день. Цей день ми ділимо на дві частини. Одна частина – ми кудись їдемо, на прощу чи просто… Торік, скажімо, їздили до Батурина, а цього року плануємо до Чигирина. Друга частина – ідемо до лісу на своєрідний духовний пікнік. Люди беруть із собою дітей. Співаємо пісень, спілкуємося… І це так гарно виходить. Ми вже робимо таке кілька років поспіль.

Постійно проводимо акції милосердя. Ось цього року відвідували малозабезпечені родини в місті і в районі.

– А як ви їх шукали?

– Ми, як громада, уже десять років співпрацюємо з фастівськими соціальними службами, з Карітасом. До малозабезпечених ми не їдемо з порожніми руками, та водночас намагаємося подати їм Боже Слово.

Кожного літа при парафії проводяться веселі канікули з Богом і літні табори. Я це беру на себе, формую духовну програму. Також беру своїх дітей…

Творчість і духовна їжа

…Заходимо в дитячий будинок. Нині тут усього десять дітей. Раніше було більше, та вже повиростали. Деякі з колишніх вихованців уже ходять до храму зі своїми малими.

Сьогодні в дітей «гурток творчості». Отець зав’язує невимушене спілкування. Крім гостинців, дає дітям трохи духовної їжі: розповідає, що сьогодні за день. Наголошує, що Бог їх любить, що Бог милосердний.

Далі запрошує хлопців пограти в один із днів у футбол. Буде одна команда з парафії, вони - друга. Діти з радістю погоджуються.

Від директора дитячого будинку Віталія Сардака дізнаємося, що отець Віталій тут частий гість. Він нерідко запрошує сиріт на якісь святкування, у дитячі табори…

– Діти привчені до спілкування з Церквою, – каже пан Віталій, – але ми їм не нав’язуємо цього. Вони самі хочуть.

У парафії організовують прощі як для дорослих, так і для дітей, на які також запрошують дітей із сиротинця.

…Отець Віталій очолює молодіжну комісію в Київській архиєпархії. Тож активно працює з молоддю. У результаті його виховання троє хлопців пішли вчитися до семінарії, а дві дівчини… вийшли заміж за майбутніх священиків.

– Про що розмовляєте з молоддю?

– Вони мені самі анонсують, що хочуть почути. Багато цікавляться стосунками між хлопцем і дівчиною: що можна, а що ні. Мені на веселих канікулах завжди потрібна допомога. Я намагався виховати молодих так, щоб вони мені допомагали з дітьми. Посилав їх на курси аніматорів, щоб вони хоч трішки чогось навчилися. Коли діти підростають, то стають помічниками аніматорів.

***
Отець Віталій Марцинюк і на офіційному рівні у Фастові представляє УГКЦ. Бере участь у всіх офіційних заходах міста.

З його ініціативи у Фастові перейменували вулицю на честь Андрея Шептицького. Зараз у місті проходитиме виставка, присвячена Митрополитові.

Священик тут служить уже десять років. За кілька років завоював серед людей авторитет.

Однією з «фішок», що сприяють залученню нових парафіян, отець вважає спільні поїздки.

– Уже багато куди їздили з парафіянами – до Італії, Меджугор’я, Ізраїлю. Я завжди беру в поїздку двадцять відсотків людей з-поза парафії. І багато з тих, хто їздив, скажімо, в Італію, потім прийшли до храму.

Оксана Климончук

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

Немає коментарів:

Дописати коментар