У Львівській духовній семінарії Святого Духа, вже четвертий рік
поспіль діє програма для пізніх покликань. На ній навчаються студенти,
які відчули покликання до священства вже у зрілому віці (понад 30
років). Одним з перших випускників програми є диякон Тарас Жеплинський
(52 роки).
На свято Преображення Господнього, 19 серпня 2011 р., він отримав дияконські свячення з рук Архиєпископа Львівського, Високопреосвященнішого владики Ігоря. Про свій шлях до священства, викладач Національного університету "Львівська політехніка", диригент парафіяльного хору при Львівському храмі Вознесіння та випускник Львівської духовної семінарії Тарас Жеплинський розповів Прес-службі Львівської архиєпархії.
– Отче-дияконе, чи пам’ятаєте як і коли Ви відчули покликання до священства?
Це довга історія. Мій дідусь був священиком, і коли я приїжджав на вихідні у с. Наконечне Яворівського р-ну, де він з бабусею мешкав, то брав участь у Божественній Літургії та говорив, що також буду священиком. На це бабуся відповідала, що в такому разі вона прибереже дідусеву реверенду (підрясник) для мене.
Після закінчення школи дорога до семінарії для мене була закрита, оскільки мій батько був репресованим. Наслідуючи батька, який був хіміком, я вступив до Львівського політехнічного інституту на хімічний факультет за спеціальністю «Технологія виготовлення скла». Успішно завершив навчання, вступив до аспірантури, захистив кандидатську дисертацію і залишився працювати викладачем у Львівській політехніці.
Так я спокійно жив і працював до 1995 року, думаючи, що все у мене гаразд і я на своєму місці. Але саме в цьому році біля нашого будинку, що на вул. Володимира Великого, почала діяти капличка і сусідка мене запросила до співпраці в ній.
Близько 25 років я співав у хорі «Дударик» і керував ансамблем у Львівській політехніці. Парох каплиці, о. Володимир Фарат, помітив мої здібності і запросив керувати церковним хором. Коли довідався, що я працюю викладачем, то залучив мене до катехизації та організації вертепу в різдвяний. Я разом із товаришем Зиновієм Боровцем взявся за цю роботу.
Трохи згодом о. Володимир запитав мене, чи не хотів би я навчатися в семінарії. Спочатку я цієї пропозиції не сприйняв і два місяці обмірковував таку можливість. Це було у 1996 році. Зрештою я таки зрозумів, що відчуваю покликання до священства і звернувся до нашого єпархіального єпископа Юліана (Ґбура) з проханням допустити мене до вступу в семінарію. Того часу існували курси пришвидшеної підготовки священиків, бо була потреба в душпастирях, але владика порадив мені здобути добру освіту і вступити до Богословської академії або Люблінського католицького університету (Польща). Оскільки мені тоді було більше ніж 30 років, до Богословської академії мене не прийняли. Тоді я вступив на Катехитичні курси, де навчався разом із своєю дружиною, паном Зиновієм Боровцем, сестрою Дарією Ковальчук. Наступного року я подав документи до Люблінського католицького університету.
– Чи отримали Ви стипендію на це навчання?
Ні, тоді плата за навчання становила 300 злотих, це було не дуже багато. Я навчався екстерном. Заняття були лише в суботу. У п’ятницю я виїжджав зі Львова і перебував у Любліні до суботнього вечора. В Польщі у мене з’явилося багато друзів, які допомагали мені з нічлігом і довозили до кордону, бо я не мав власного автомобіля. Я лише платив за автобус від кордону до Львова.
З Божою допомогою я закінчив університет і захистив магістерську роботу про міжнародний рух «Віра і світло». Мені ця тема була близькою, оскільки в дружини був неповносправний брат (він вже помер). Після закінчення навчання, разом з дружиною, допомагав у розвитку спільноти «Віра і світло» в Україні. Згодом був співголовою нашої парафіяльної спільноти при храмі Вознесіння, пізніше заступником голови крайової ради «Віра і світло» в Україні. Весь цей час мене не покидала думка про те, що я хочу бути священиком. Отож, я знову почав шукати можливість реалізувати своє покликання.
Мені повідомили, що диплом Люблінського католицького університету не є достатньою підставою для ієрейських свячень. Тоді я вирішив зробити ще один крок - вступити на ліцензіат до Українського католицького університету. Там я провчився три роки і здобув ще один диплом. Моїм керівником був о. Мирон Бендик, якому я особливо завдячую за навчання східного богослов’я.
– Отож Ви мали можливість досвідчити вплив східного і західного богослов’я на ваше формування…
Так, західне богослов’я навчило мене виваженого підходу до планування своєї праці і робочого часу. На заході не існує компромісів, недоробок, плагіату. Там справді треба було вчитися. Мені подобається такий метод як розмова викладача зі студентом без будь-якої попередньої підготовки: під час такої розмови викладач справді виявляє, що знає студент. Цікавим для мене було читання праць Томи Аквінського. Негативним досвідом навчання в Польщі було те, що під час вивчення філософії студентам давали зрозуміти, що єдиною правильною філософською течією є неотомізм. Неприйнятним для мене є також спроба пояснити все раціонально. Натомість у східному богослов’ї немає таких конкретних рамок. Воно дає більше можливостей віддатися Богу, і віра тут переважає над розумом. Це мені імпонувало.
– Розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю.
Я одружений, у нас є маленька донечка Марія, їй п’ять з половиною років. Коли дівчинці було півроку, ми вдочерили її з дитячого будинку, що на вул. Гвардійській. У нас із дружиною не було власних дітей і після того, як я завершив навчання ми вирішили взяти цю дівчинку до нашої сім’ї.
– Яким чином ви потрапили Львівської духовної семінарії на програму пізніх покликань?
Коли я закінчив ліцензіатське навчання і отримав другий диплом, тоді написав листа Архиєпископу Львівському, владиці Ігорю, про свою дорогу до Бога. Під час візитації нашої парафії я йому віддав цей лист, і через два місяці мені зателефонували з Курії Львівської архиєпархії та запросили на зустріч. Під час зустрічі я дізнався, що крім мене є ще кілька «немолодих» осіб, котрі бажають навчатися в семінарії, тому буде формуватися програма для пізніх покликань. Це був 2007 рік. Я ще рік почекав, поки підростала донечка, і наступного року вступив до семінарії.
– Як ваша дружина сприймала вашу відсутність під час навчання?
Дружина мене підтримувала, хоч це було важко, навчання на програмі пізніх покликань тривало 3 роки. Звичайно ж, вона хотіла, щоб я був вдома, але розуміла, і я їй за це дуже вдячний.
– Чи давалася взнаки різниця у віці з іншими семінаристами?
Мені було легко спілкуватися з усіма. Звичайно, інші брати розуміли, що я старший від них: з одного боку, це не було панібратство, вони ставилися до мене з певною повагою, а з другого – не цуралися мене, спокійно розмовляли зі мною. Мабуть праця у русі «Віра і світло» також допомогла мені не комплексувати у спілкуванні з молодшими особами.
– Окрім навчання семінаристи виконують чимало різноманітних обов’язків та чергувань…
На кухні я не чергував. Під час літньої практики чергував на семінарійній фірті. Завжди, коли я там сидів, до мене приходили брати-семінаристи і я з ними спілкувався. Найбільш тісні стосунки з хлопцями зав’язалися в мене саме під час цього чергування. Ми спілкувалися на різні теми, це була і музика, і богослов’я, і життя. Звичайно, коли наставала моя черга прибирати кімнату, я сумлінно виконував цей обов’язок.
– Яким було ставлення до Вас з боку викладачів семінарії?
Ставилися з розумінням, але тим не менше поблажок не було жодних. Як і інші, я писав контрольні роботи, приходив на іспити.
– Зрештою цього року Ви завершили навчання у семінарії і отримали дияконські свячення. Що Ви відчували у цей день?
Це, напевно, символічно, що поставлення в диякони відбулося на свято Преображення Господнього, бо для мене це також було певне преображення, перехід в інший духовний стан. Це були приємні відчуття, такі щирі переживання. Мене прийшли привітати багато моїх друзів, у тому числі спільнота «Віра і світло», мої хористи і парафіяни храму Вознесіння. Були присутні також брати-семінаристи, які мене щиро вітали. Дияконат зобов’язує людину до додаткових щоденних обов’язків, до більшого віддання Богові. Разом з тим, розумію, що це перший крок до ієрейських свячень.
– Що б ви побажали своїм наступникам, які навчатимуться на програмі пізніх покликань у семінарії?
Я б побажав їм прислухатися до свого серця, слухати голосу Божого, прагнути відчути, чи Бог справді кличе їх до священства. Ще – не дуже роззиратися довкола, а віддатися Господеві. Старатися йти туди, куди Бог кличе. Більше молитися, пам’ятати, що Господь хоче, щоби ми всі були щасливими, щоб ми були там, де нам найкраще бути. Менше думати, менше планувати, а йти за Богом.
– Чи збереглася реверенда вашого дідуся, яку бабуся обіцяла приберегти для вас?
Так, вона збереглася, але, на жаль, вона вже не може виконувати свого призначення. Я ще маю ложечку, якою причащав мій дідусь, крім того маю багато дідусевої літератури, яка мені дорога.
– Чи вже готуєтеся до священичого рукоположення?
Не прагну форсувати подій, бо проаналізувавши попередній досвід, розумію, що все так мало бути, як є, зокрема три роки формації в семінарії. Це допомагає мені у дияконському служінні. Ставши біля священика як диякон, я знаю, що маю робити. Звісно, часом помиляюся, адже це тільки початок: саме в тому семінарія мені допомогла. Тому я не дуже поспішаю, щоби потім, коли буду священиком, не робити помилок.
– Який вплив на ваше служіння матиме ваш багатий життєвий досвід?
Усе, що я пройшов, є надзвичайно важливим. Мене не лякає велика аудиторія, я знаю як готувати проповіді, адже постійно готувався до лекцій, знаю, що цікавить молодь, мені відомі проблеми викладачів старшого покоління. Це, безперечно, позитивний досвід. Важливим досвідом є також моє перебування у русі «Віра і світло». Це дає мені навички спілкування з неповносправними особами та їх батьками, допомагає заохочувати інших до підтримки таких осіб.
– Ви продовжуєте викладати у Львівській політехніці. Чи розмовляєте зі своїми студентами на релігійні теми?
Так, я завжди намагався спілкуватися з ними на теми моралі та релігії. Слід згадати, що один із моїх колишніх студентів, Михайло Пазиняк, після закінчення Політехніки також вступив до семінарії і тепер є священиком.
Як, на вашу думку, сьогодні можна вказати молодим людям шлях до Бога?
Насамперед власним прикладом. Викладач, який не бере хабарі, справедливо ставить оцінки, говорить про Бога і мораль – допомагає студентам знаходити шлях до Господа.
– А що необхідно зробити, щоб подолати хабарництво в українських закладах освіти?
Потрібно працювати з викладачами. Я хотів би розпочати таку роботу саме у Львівській Політехніці, проводити з викладачами щомісячні зустрічі, починаючи з під ставових речей у християнстві і переходячи до хабарництва та інших зловживань, які існують у нашій вищій освіті. Я спілкувався з одним викладачем із Львівського лісотехнічного університету. Він мені заявляв, що брати хабарі – це нормально, а я йому доводив протилежне. Після декількох розмов він змінився, перестав зложивати своїм становищем і зрозумів, що можна прожити на зарплату викладача університету, хоча вона й не є дуже високою.
Розмовляла Віра Ценглевич
Прес-служба Львівської архиєпархії
У матеріалі використано фотографії з приватного архіву диякона Тараса Жеплинського
Джерело: Львівська Архиєпархія УГКЦ
Ваш покірний слуга теж мав таке покликання, але його доля склалася трохи інакше, бо він так і не спромігся себе реалізувати. А тепер, через брак здоров'я, вже й не може навіть сидіти, а не те що стояти і служити біля престолу. Він, колись, ще у 1996р. Б., мав нагоду розмовляти з блаженнішим владикою Любомиром Гузаром (екзархом Києво-Вишгородським) на тему "пізніх покликань", але Господь, мабуть, вирішив інакше і те покликання реалізував у катехитиці, бо дав можливість від 2002 по 2008рр заочно закінчити КПІ УКУ і далі успішно та й не без допомоги парафіян закопати те все знання в землю...
...все ще катехит парафії Преображення Господнього, негідний р. Б. Леонід.
Немає коментарів:
Дописати коментар