05.11.2011р. Б. / «October Baby» – фільм, який лікує душі

 

«Цей фільм зцілив частину моєї душі», – так описує свою реакцію на нову кінострічку, що виходить на екрани Америки, Келлі Клінгер, колишня бек-вокалістка у Брітні Спірс. Свого часу жінка зробила два аборти, а нині належить до захисників життя.

Повнометражний фільм братів Джона й Енді Ервінів частково постав на основі реальної історії Джанни Єссен – жінки, яка пережила власний аборт. Героїня кінорозповіді – Ханна, яку грає Рейчел Гендрікс. У пошуках своєї біологічної матері вона відкриває жахливу правду про себе: про те, що вона народилася в процесі аборту. На думку Келлі Клінгер, яка представляє християнську антиабортну організацію «Silent No More Awareness», цей образ правильно показує людину, яка пройшла через велетенську травму на самому початку життя. Хоч цей досвід і не зберігся в її пам’яті, однак він справляє свій вплив на її ставлення до близьких та світу, – відзначає рецензентка.

Попри те, що головна героїня фільму не може відшукати свою біологічну матір, вона вирішує за порадою священика написати на поштівці слова пробачення, адресовані її матері і водночас невдалій вбивці. «Як жінка, що зробила аборт, я справді вірю, що ця сцена у фільмі вилікувала часточку моєї душі. Мені сниться, що я чую: «Прощаю тебе». Може, якогось дня…» – пише Клінгер, навернена прихильниця абортів, нині – матір двох дітей.

Фільм вийшов у прокат у кінотеатрах штатів Міссісіпі, Алабами і Теннесі.

Джерело: CREDO

20.10.2011р. Б. / Довга дорога до священства, - інтерв’ю з дияконом Тарасом Жеплинським

 

У Львівській духовній семінарії Святого Духа, вже четвертий рік поспіль діє програма для пізніх покликань. На ній навчаються студенти, які відчули покликання до священства вже у зрілому віці (понад 30 років). Одним з перших випускників програми є диякон Тарас Жеплинський (52 роки).

На свято Преображення Господнього, 19 серпня 2011 р., він отримав дияконські свячення з рук Архиєпископа Львівського, Високопреосвященнішого владики Ігоря. Про свій шлях до священства, викладач Національного університету "Львівська політехніка", диригент парафіяльного хору при Львівському храмі Вознесіння та випускник Львівської духовної семінарії Тарас Жеплинський розповів Прес-службі Львівської архиєпархії.

– Отче-дияконе, чи пам’ятаєте як і коли Ви відчули покликання до священства?

Це довга історія. Мій дідусь був священиком, і коли я приїжджав на вихідні у с. Наконечне Яворівського р-ну, де він з бабусею мешкав, то брав участь у Божественній Літургії та говорив, що також буду священиком. На це бабуся відповідала, що в такому разі вона прибереже дідусеву реверенду (підрясник) для мене.

Після закінчення школи дорога до семінарії для мене була закрита, оскільки мій батько був репресованим. Наслідуючи батька, який був хіміком, я вступив до Львівського політехнічного інституту на хімічний факультет за спеціальністю «Технологія виготовлення скла». Успішно завершив навчання, вступив до аспірантури, захистив кандидатську дисертацію і залишився працювати викладачем у Львівській політехніці.
Так я спокійно жив і працював до 1995 року, думаючи, що все у мене гаразд і я на своєму місці. Але саме в цьому році біля нашого будинку, що на вул. Володимира Великого, почала діяти капличка і сусідка мене запросила до співпраці в ній.

Близько 25 років я співав у хорі «Дударик» і керував ансамблем у Львівській політехніці. Парох каплиці, о. Володимир Фарат, помітив мої здібності і запросив керувати церковним хором. Коли довідався, що я працюю викладачем, то залучив мене до катехизації та організації вертепу в різдвяний. Я разом із товаришем Зиновієм Боровцем взявся за цю роботу.

Трохи згодом о. Володимир запитав мене, чи не хотів би я навчатися в семінарії. Спочатку я цієї пропозиції не сприйняв і два місяці обмірковував таку можливість. Це було у 1996 році. Зрештою я таки зрозумів, що відчуваю покликання до священства і звернувся до нашого єпархіального єпископа Юліана (Ґбура) з проханням допустити мене до вступу в семінарію. Того часу існували курси пришвидшеної підготовки священиків, бо була потреба в душпастирях, але владика порадив мені здобути добру освіту і вступити до Богословської академії або Люблінського католицького університету (Польща). Оскільки мені тоді було більше ніж 30 років, до Богословської академії мене не прийняли. Тоді я вступив на Катехитичні курси, де навчався разом із своєю дружиною, паном Зиновієм Боровцем, сестрою Дарією Ковальчук. Наступного року я подав документи до Люблінського католицького університету.

– Чи отримали Ви стипендію на це навчання?

Ні, тоді плата за навчання становила 300 злотих, це було не дуже багато. Я навчався екстерном. Заняття були лише в суботу. У п’ятницю я виїжджав зі Львова і перебував у Любліні до суботнього вечора. В Польщі у мене з’явилося багато друзів, які допомагали мені з нічлігом і довозили до кордону, бо я не мав власного автомобіля. Я лише платив за автобус від кордону до Львова.

З Божою допомогою я закінчив університет і захистив магістерську роботу про міжнародний рух «Віра і світло». Мені ця тема була близькою, оскільки в дружини був неповносправний брат (він вже помер). Після закінчення навчання, разом з дружиною, допомагав у розвитку спільноти «Віра і світло» в Україні. Згодом був співголовою нашої парафіяльної спільноти при храмі Вознесіння,  пізніше заступником голови  крайової ради «Віра і світло»  в Україні. Весь цей час мене не покидала думка про те, що я хочу бути священиком. Отож, я знову почав шукати можливість реалізувати своє покликання.

Мені повідомили, що диплом Люблінського католицького університету не є достатньою підставою для ієрейських свячень. Тоді я вирішив зробити ще один крок - вступити на ліцензіат до Українського католицького університету. Там я провчився три роки і здобув ще один диплом. Моїм керівником був о. Мирон Бендик, якому я особливо завдячую за навчання східного богослов’я.

– Отож Ви мали можливість досвідчити вплив східного і західного богослов’я на ваше формування…

Так, західне богослов’я навчило мене виваженого підходу до планування своєї праці і робочого часу. На заході не існує компромісів, недоробок, плагіату. Там справді треба було вчитися. Мені подобається такий метод як розмова викладача зі студентом без будь-якої попередньої підготовки: під час такої розмови викладач справді виявляє, що знає студент. Цікавим для мене було читання праць Томи Аквінського. Негативним досвідом навчання в Польщі було те, що під час вивчення філософії студентам давали зрозуміти, що єдиною правильною філософською течією є неотомізм. Неприйнятним для мене є також спроба пояснити все раціонально. Натомість у східному богослов’ї немає таких конкретних рамок. Воно дає більше можливостей віддатися Богу, і віра тут переважає над розумом. Це мені імпонувало.

– Розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю.

Я одружений, у нас є маленька донечка Марія, їй п’ять з половиною років. Коли дівчинці було півроку, ми вдочерили її з дитячого будинку, що на вул. Гвардійській. У нас із дружиною не було власних дітей і після того, як я завершив навчання ми вирішили взяти цю дівчинку до нашої сім’ї.

– Яким чином ви потрапили Львівської духовної семінарії на програму пізніх покликань?

Коли я закінчив ліцензіатське навчання і отримав другий диплом, тоді написав листа Архиєпископу Львівському, владиці Ігорю, про свою дорогу до Бога. Під час візитації нашої парафії я йому віддав цей лист, і через два місяці мені зателефонували з Курії Львівської архиєпархії та запросили на зустріч. Під час зустрічі я дізнався, що крім мене є ще кілька «немолодих» осіб, котрі бажають навчатися в семінарії, тому буде формуватися програма для пізніх покликань. Це був 2007 рік. Я ще рік почекав, поки підростала донечка, і наступного року  вступив до семінарії.

– Як ваша дружина сприймала вашу відсутність під час навчання?

Дружина мене підтримувала, хоч це було важко, навчання на програмі пізніх покликань тривало 3 роки. Звичайно ж, вона хотіла, щоб я був вдома, але розуміла, і я їй за це дуже вдячний.

– Чи давалася взнаки різниця у віці з іншими семінаристами?

Мені було легко спілкуватися з усіма. Звичайно, інші брати розуміли, що я старший від них: з одного боку, це не було панібратство, вони ставилися до мене з певною повагою, а з другого – не цуралися мене, спокійно розмовляли зі мною. Мабуть праця у русі «Віра і світло» також допомогла мені не комплексувати у спілкуванні з молодшими особами.

– Окрім навчання семінаристи виконують чимало різноманітних обов’язків та чергувань…

На кухні я не чергував. Під час літньої практики чергував на семінарійній фірті. Завжди, коли я там сидів, до мене приходили брати-семінаристи і я з ними спілкувався. Найбільш тісні стосунки з хлопцями зав’язалися в мене саме під час цього чергування. Ми спілкувалися на різні теми, це була і музика, і богослов’я, і життя. Звичайно, коли наставала моя черга прибирати кімнату, я сумлінно виконував цей обов’язок.

– Яким було ставлення до Вас з боку викладачів семінарії?

Ставилися з розумінням, але тим не менше поблажок не було жодних. Як і інші, я писав контрольні роботи, приходив на іспити.

– Зрештою цього року Ви завершили навчання у семінарії і отримали дияконські свячення. Що Ви відчували у цей день?

Це, напевно, символічно, що поставлення в диякони відбулося на свято Преображення Господнього, бо для мене це також було певне преображення, перехід в інший духовний стан. Це були приємні відчуття, такі щирі переживання. Мене прийшли привітати багато моїх друзів, у тому числі спільнота «Віра і світло», мої хористи і парафіяни храму Вознесіння. Були присутні також брати-семінаристи, які мене щиро вітали. Дияконат зобов’язує людину до додаткових щоденних обов’язків, до більшого віддання Богові. Разом з тим, розумію, що це перший крок до ієрейських свячень.

– Що б ви побажали своїм наступникам, які навчатимуться на програмі пізніх покликань у семінарії?

Я б побажав їм прислухатися до свого серця, слухати голосу Божого, прагнути відчути, чи Бог справді кличе їх до священства. Ще – не дуже роззиратися довкола, а віддатися Господеві. Старатися йти туди, куди Бог кличе. Більше молитися, пам’ятати, що Господь хоче, щоби ми всі були щасливими, щоб ми були там, де нам найкраще бути. Менше думати, менше планувати, а йти за Богом. 

– Чи збереглася реверенда вашого дідуся, яку бабуся обіцяла приберегти для вас?

Так, вона збереглася, але, на жаль, вона вже не може виконувати свого призначення. Я ще маю ложечку, якою причащав мій дідусь, крім того маю багато дідусевої літератури, яка мені дорога.

– Чи вже готуєтеся до священичого рукоположення?

Не прагну форсувати подій, бо проаналізувавши попередній досвід, розумію, що все так мало бути, як є, зокрема три роки формації в семінарії. Це допомагає мені у дияконському служінні. Ставши біля священика як диякон, я знаю, що маю робити. Звісно, часом помиляюся, адже це тільки початок: саме в тому семінарія мені допомогла. Тому я не дуже поспішаю, щоби потім, коли буду священиком, не робити помилок.

– Який вплив на ваше служіння матиме ваш багатий життєвий досвід?

Усе, що я пройшов, є надзвичайно важливим. Мене не лякає велика аудиторія, я знаю як готувати проповіді, адже постійно готувався до лекцій, знаю, що цікавить молодь, мені відомі проблеми викладачів старшого покоління. Це, безперечно, позитивний досвід. Важливим досвідом є також моє перебування у русі «Віра і світло». Це дає мені навички спілкування з неповносправними особами та їх батьками, допомагає заохочувати інших до підтримки таких осіб.

– Ви продовжуєте викладати у Львівській політехніці. Чи розмовляєте зі своїми студентами на релігійні теми?

Так, я завжди намагався спілкуватися з ними на теми моралі та релігії. Слід згадати, що один із моїх колишніх студентів, Михайло Пазиняк, після закінчення Політехніки також вступив до семінарії і тепер є священиком.
Як, на вашу думку, сьогодні можна вказати молодим людям шлях до Бога?
Насамперед власним прикладом. Викладач, який не бере хабарі, справедливо ставить оцінки, говорить про Бога і мораль – допомагає студентам знаходити шлях до Господа.

– А що необхідно зробити, щоб подолати хабарництво в  українських закладах освіти?

Потрібно працювати з викладачами. Я хотів би розпочати таку роботу саме у Львівській Політехніці, проводити з викладачами щомісячні зустрічі, починаючи з під ставових речей у християнстві і переходячи до хабарництва та інших зловживань, які існують у нашій вищій освіті. Я спілкувався з одним викладачем із Львівського лісотехнічного університету. Він мені заявляв, що брати хабарі – це нормально, а я йому доводив протилежне. Після декількох розмов він змінився, перестав зложивати своїм становищем і зрозумів, що можна прожити на зарплату викладача університету, хоча вона й не є дуже високою.

Розмовляла Віра Ценглевич

Прес-служба Львівської архиєпархії
У матеріалі використано фотографії з приватного архіву диякона Тараса Жеплинського

Джерело: Львівська Архиєпархія УГКЦ

Ваш покірний слуга теж мав таке покликання, але його доля склалася трохи інакше, бо він так і не спромігся себе реалізувати. А тепер, через брак здоров'я, вже й не може навіть сидіти, а не те що стояти і служити біля престолу. Він, колись, ще у 1996р. Б., мав нагоду розмовляти з блаженнішим владикою Любомиром Гузаром (екзархом Києво-Вишгородським)  на тему "пізніх покликань", але Господь, мабуть, вирішив інакше і те покликання реалізував у катехитиці, бо дав можливість від 2002 по 2008рр заочно закінчити КПІ УКУ і далі успішно та й не без допомоги парафіян закопати те все знання в землю...

...все ще катехит парафії Преображення Господнього, негідний р. Б. Леонід.

20.07.2011р. Б. / «Свідчити – це не тільки особисто щось сказати, це сказати, що є спільнота...» - єрм. Петро Баран (ЧНІ)

«Свідчити – це не тільки особисто щось сказати, це сказати, що є спільнота. Собор має можливість сказати це на ширшому форумі», - єрм. Петро Баран (ЧНІ)

Вперше у Бразилії відбудеться Собор, присвячений темі богопосвяченого життя в УГКЦ. Якою є мета цього Собору?

Метою Собору є якнайповніше усвідомити цю важливу ділянку життя нашої Церкви, тісніше згуртувати монашество у співпраці із самою Церквою. Цей Собор є логічним продовженням тих зібрань, які відбувалися тут, в Україні.

Які зустрічі передували Соборові, які теми розглядалися?

У нас, в Україні, в Києво-Галицькій митрополії відбудись три сесії Собору монашества, кожній з яких передували конференції монашества. На цих зібраннях обговорювалось три важливих теми. Першою - тема ідентичності – тема, яка ще сьогодні продовжує дискутуватися, що є зрозумілим, адже монашество має дуже давню та різноманітну історію.

Як цікаві думки звучали щодо питання ідентичності монашества?

Варто сказати, що стосовно ідентичності монашества є документ, який є уже опублікованим та надрукованим. Звучало дуже багато думок, але провідною була та, що ідентичність монашества треба шукати у свідченні. Ми запитуємо: «Що робить монах чи монахиня?» - і відповідаємо, що одні моляться, інші працюють з дітьми, ще інші ведуть місії, хтось займається харитативною діяльністю. Монах може виконувати багато справ, які є корисними для Церкви і для суспільства, але те, що він передусім робить – це свідчить про Христа, Котрий живе тут, серед нас, на землі, у серці людини і є призначенням кожної людини.

Другою темою було виховання, формація. Це глибока і широка тема, позаяк є різні ступені формації. Це постійне зростання людини, посвяченої Богові.

Третя тема – місійна діяльність. На цьому Соборі від його організаторів було поставлено завдання: після третьої сесії випрацювати документ про місійність монашества. Була створена підгрупа у складі Комісії монашого життя. Проект цього документу є вже виготовлений і відданий на розгляд секретаріату. Було запропоновано подати цей проект на Синод єпископів, який відбудеться після Собору у Бразилії.

Чому для проведення Собору обрали саме Бразилію?

Це можуть бути тільки здогадки, позаяк на мою особисту думку найкраще було б організувати такий Собор у Києві. По-перше, з практичних мотивів, які легше вирішуються. По-друге, Київ є столицею України. Коли б уся українська діаспора, яку ми дуже шануємо, зібралася у Києві поговорити стосовно цієї важливої теми, – це було б піднесенням нашої рідної землі, адже тут є наша Церква, і вона саме тут перестраждала і саме тут монашество було переслідуваним.

Наскільки важливим і потрібним є монашество мирянам?

Думаю, що є різні думки мирян з цього приводу, але з позиції богопосвячених осіб ми говоримо про форму життя в монашестві, про оцей бік життя в молитві, дещо, може, і відірваний від світу, але навіть таке життя є для світу. Святий Василій Великий говорив, що монахи, котрі живуть у пустелі, є великою милостинею для цього світу через посвяту, молитву, духовну послугу, яку несуть світові. Думаю, що ці слова і сьогодні є актуальними, позаяк монашество не тому є важливим, що воно може щось зробити. Переконаний, що багато мирян може зробити цю працю набагато фаховіше, якщо є добре підготовленими, але люди богопосвячені несуть цю живу віру в Христа, цей образ майбутнього віку, адже він також має бути у щось втілений. Усі ми живемо вірою, але мусить бути видимий знак. Богопосвячена людина є тим видимим знаком мети людини, того Христа, Котрий з обіймами очікує кожного. Тільки тоді, коли богопосвячені особи зможуть засвідчити своїм життям, - тоді, власне, вони і є важливими.

Які виклики стоять перед монашеством сьогодні у Церкві?

Викликів багато, думаю, що одним із тих, який дуже обговорювався у Європі і тут на зустрічах, – є покликання. Ситуація така, що сучасний світ є дуже секуляризованим не тому, що стало багато невіруючих, а тому, що суспільство скеровується до того, щоби релігію відмежувати від себе. І ця відмежованість є викликом для молодої людини, котра хоче бути активною у сучасному світі, але мусить приймати тезу про відмежування. Це створює такий, можливо, вакуум між тим, чого людина прагне, навіть дуже щиро, і тим, що вона може реалізувати. Завданням монашества є дуже виразно показати, що ми є важливими також і сьогодні.

Суспільство відмежовує релігію як таку, а не навпаки. Прокоментуйте, будь ласка.

Церква не втручається в якісь політичні процеси безпосередньо, бо це до неї не належить, але Церква ніколи не відмежовується від того християнського впливу на суспільство. Бачимо приклади наших церковних єрархів, котрі радо говорять про проблеми цього світу, висловлюють свої думки. Монашество впливає, але духовно, не через спосіб безпосередньої участі у тих процесах: не через владу, якісь світські інститути, але через слово і свідчення.

Яким, на вашу думку, є стан монашества сьогодні у Церкві і що змінилось упродовж історії?

Важко якось порівняти, бо порівнюємо тільки через обставини, які є, але сьогоднішній світ – це світ, відкритий через технології, які у ньому присутні. Монашество має змогу цим усім користуватися, воно знає більше про світ, а світ може знати більше про монашество. Це є особливістю. Думаю, що, більшою мірою, це є позитивом. Пригадуючи вислів з Євангелія, коли Ісус говорив про апостолів, що Вас ув’язнять, поведуть на муки перед царів, правителів і це дасть вам змогу свідчити, - можемо говорити, що падіння бар’єрів є дуже важливим, бо це є нагодою до свідчення. У цьому розумінні це є позитивом. Негативом є те, що кожна людина, як також і люди богопосвячені, є піддана на різні впливи, спокуси. Колись людина була більше замкненою від світу, могла більше зосередитися на духовному житті, хоч спокуси завжди відчувала, але цей великий потік інформації сьогодення, не завжди позитивний, «бомбардує» сучасного монаха.

Яка причина такої невеликої кількості покликань, чи лише секуляризм? Чого потребує виховання, навчання, щоб народжувалось оце покликання. Чи це є лише Божою справою?

Присутність богопосвячених осіб у навчальних закладах, наприклад, в УКУ, на переконання о. Бориса Гудзяка, є дуже важливою. Тому, думаю, що першою умовою, щоб десь той дух такої форми, такого способу життя був присутній, є те, щоб монахи були там. Думаю, що це є такою стратегічною позицією. Щодо непопулярності покликань, то на це є дуже багато причин. Виокремлювати якусь одну як найважливішу – було б неправильно. Сьогодні молода людина має набагато більше можливостей зреалізувати себе з християнської позиції, ніж колись, адже сьогодні вагомо зросла активність мирян, створюються різні релігійні християнські спілки, де молоді люди радо беруть участь. Мабуть, у тому вони десь висловлюють своє духовне стремління – служити Церкві, суспільству. Колись таких можливостей не було і найкращим вибором служити Богові було іти в монастир.

Наскільки відкритим може бути контакт мирян із монашеством?

Сьогодні такий контакт відкритий, адже, здебільшого, монастирі - це відкриті спільноти, куди миряни можуть прийти. При монастирях часто організовуються духовні вправи (реколекції). Сьогодні мирян запрошують брати участь у пасторальних і місійних працях, які проводять при монастирях.

Наскільки монастирі знайомі зі світом технологій і яка активність цього спілкування?

Знаю, що спілкування є досить активним, наскільки – невідомо, бо це стихійне явище, його треба вивчати, щоб мати якесь уявлення. Багато монахів та монахинь користуються соціальними мережами – Facebook, наприклад, обмінюються інформаціями. Це сприяє поширенню цього світла, яке повинна нести богопосвячена особа. З другого боку, ця комунікація ставить дуже чіткі вимоги, завдання перед богопосвяченою особою, тому що це також є і інструментом, який можна використати для як для добра, так і для зла. Тому відповідальність богопосвячених осіб і спільнот зростає.

Як почуває себе монах у сучасному світі?

Думаю, що почуває себе добре. Навіть досить комфортно, але в значенні духовному. Хоча це питання є дуже неоднозначним для всіх. Коли говорити про контекст України, то, думаю, що тут для монаха є ще дуже сприятливий клімат. У Європі ми вже це відчули: там, наприклад, багато богопосвячених осіб не ходять уже навіть у монашому одязі з різних причин та обставин, які змушують їх це робити. Однією з них є дуже критична позиція мирян та секуляризованість і навіть антиклерикальність суспільства. В Україні монахів поважають, їх шанують. Тому, думаю, що сьогодні сприятлива ситуація для розвитку монашества.

Які очікування від цього Собору у Бразилії, який він матиме вплив на розвиток нашої Церкви, її розбудову?

Думаю, що кожний духовний крок, такий як Собор, наприклад, є дуже важливим. Не хочу сказати, що будуть прийняті якісь радикальні рішення, але важливо сказати світові, чому людина обирає такий спосіб життя, чому вона себе обмежує, сказати навзаєм, чого ми очікуємо. Свідчити – це не тільки особисто щось сказати, це сказати, що є спільнота, Боже Царство, яке живе, між собою спілкується, запрошує, шукає цю дорогу до Бога. Собор має можливість сказати це на ширшому форумі.

Дякую!

Розмовляла Іванна Рижан

Довідка:

Єромонах Петро Баран, (ЧНІ). У даний час очолює митрополичу Комісію у справах монашества. Найменований на цю посаду Блаженнішим Любомиром з серпня 2010 року. Викладач предмету «Основи моральної богословії» Львівської духовної семінарії Святого Духа; духівник студентів спільноти ЧНІ у Львові, вул. Замарстинівська; від давнього часу займається духовною обслугою Церкви святого Йосифа Обручника при монастирі сестер Милосердя Святого Вінкентія (духівник, сповідник); продовжує працю у спільноті сестер-місіонерів ЧНІ, яка була заснована у 2001 році (духовний отець).

Джерела:
Департамент інформації УГКЦ
Мандрівники Христа Царя