Блаженного священномученика єпископа Теодора (Ромжі)
Ще один мученик української землі, який не схилив своєї голови
перед кривавим молохом комуністичного терору, славний син Закарпаття,
великий мученик за віру...
Народився 14 квітня 1911 року в сім'ї
службовця у с. Великий Бичків Рахівського району. Після завершення
початкової освіти в рідному селі батьки віддають його на навчання до
Хустської гімназії. Закінчивши гімназію, 19-річний юнак вступає до
Ужгородської духовної семінарії.
"Дух дме, куди хоче..." (Пор.
Йо. 3, 8а) І лише праведна душа справжнього святця може пізнати ці
непідвладні людському розумові глибинні пориви. З волі настоятелів
молодий богослов простує до Вічного Міста, щоби там, у Столиці славних
Верховних апостолів Петра і Павла, довершивши пізнання основних
філософських та богословських наук, прийняти у 1936 році священичі
свячення з рук російського католицького єпископа східного обряду
Олександра Євреїнова.
Після повернення додому душпастирює
спочатку в с. Березово, поблизу м. Хуста, а потім — як духівник — в
Ужгородській духовній семінарії, де одночасно викладає також філософію.
Незабаром після смерти єпископа Олександра Стойки (1943), довголітнього
ординарія Мукачівської єпархії, Святіший Отець призначає Теодора Ромжу
на вакантний єпископський престіл, а вже 24 вересня 1944 року
відбувається його хіротонія.
Нелегкий тягар спочив на плечах
молодого владики. Адже саме в ці дні Закарпаття з рук фашистських
окупантів перейшло під командування радянської влади. Радянські війська
продовжували бути визволителями зовсім недовго. Вже незабаром розпочався
масовий наступ на Греко-Католицьку Церкву Закарпаття. Як і у випадку
инших наших блаженних мучеників цих часів, влада вимагала від єпископа,
клиру та вірних здійснити "перехід" чи "возсоєдиненіє" з Російською
Православною Церквою, а радше з тим, що залишилося від неї після
нещадних репресій з боку безбожницького режиму СРСР. Але ні єпископ, ні
його священики, ні миряни не бажали торувати Юдиних стежок.
"Вдарю
пастиря — і розбіжаться вівці" (Пор. Мт. 26, 31б та Зах. 13, 7б.), —
така зовсім не біблійна думка спала на гадку сталінського ката, "...
єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій
формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона
радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити
можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу"
(Карпатський край, NN 31-34, 1992. — С. 13. спасіння людських душ! Саме
такими словами 1 жовтня 1947 року звертався до свого "захисника" —
обкому компартії та вищого начальства уповноважений у справах Російської
Православної Церкви у Закарпатській області "товариш" І. Ромер. А вже
27 числа цього ж таки місяця, коли єпископ разом зі своїм супроводом
повертався додому після посвячення оновленого в с. Лохово Мукачівського
району храму, вантажний "Студебекер", який віддавна підозріло слідував
за ними назирці, на пустинній дорозі, неначе вичекавши момент, на
повному ходу врізався в кінну бричку і підім'яв під себе всіх шістьох
подорожніх.
Здавалося б, випадковість, якби не поведінка
"пасажирів" вантажівки: вмить вискочивши з автомобіля, вони заповзялися
добивати потерпілих залізними прутами. На щастя, за яку хвилю-другу
над'їхала поштова машина, тож невдахи-садисти вимушені були швидко
відступити — вони сіли в "бобик", що невідступно слідував за
"Студебекером" і з поспіхом віддалились. Поштовики відвезли потерпілих
до міської лікарні Мукачева та передали їх в дбайливі руки медперсоналу.
Стан владики був чи не найгіршим, адже після наїзду нападники
вилили всю свою лють саме на нього. Одначе молитви вірних та
жертвенність медперсоналу, до складу якого входило і кілька монахинь
переслідуваної Церкви, робили своє — кир Теодор потрохи набирався сили,
вже через два дні його стан більше не викликав ніяких побоювань за
життя. Але такий поворот подій не був передбачений складеним сценарієм:
єпископ повинен був померти!
Допуст Господній — рукою молодої
дівчини диявол смертельно жалить владику, отрута миттєво робить свою
справу, 1 листопада життя Преосвященного обривається... Але не в муках, а
з блаженною посмішкою на устах, не зі стиснутими від відчаю чи
ненависти кулаками, а з обвитими вервичкою пальцями — таким було його
переставлення. Бог забирав його, і він відчував це. Забирав, щоб дати
йому радість святих і тим вчинити незміримо сильнішою силу його
заступництва і молитви за своїх вірних.
Блаженний він і блаженні
ті, гора віри яких не похитнулася від ударів безбожницької сили під
враженням від слова його проповіді і від прикладу його славного життя і
мученицької кончини. Блаженні й ми, бо віруємо Христові, торжествуючи
славну пам'ять великого свідка Його ізбавительних страждань і спасенного
Воскресення! (Пор. Йо. 20, 296.)
Під час пастирського візиту
Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських
новомучеників. Празник священномученика єп. Теодора Ромжі призначено
святкувати 19 жовтня (за григоріянським стилем 1 листопада). (Див. текст
акту беатифікації в: Душпастирська візитація Святішого Отця Івана Павла
II, Папи, в Україну 23—27 червня 2001 року, Typis Vaticanis [2001], с.
284.)
о. Роман Тереховський (детальніше)
__________
У той самий день
Святого пророка Йоіла
Тропар пророка, глас 2: Ти, що передбачив Боже пришестя у
плоті,* і зшестя Святого Духа, і майбутній суд, пророче Йоіле,* спасай
молитвами твоїми від усяких скорбот* тих, що вшановують тебе.
Кондак пророка, глас 2: Богомовний пророче, що сповнився
натхненням Утішителя,* розповів ти про осяяння народів, що сповнилося в
останні часи.* Тому нині благоговійно тебе вихваляємо* і, твою пам’ять
звершуючи, співаємо тобі:* Моли Христа Бога за душі наші.
Святий
пророк Йоіл, син Петуїла, жив у 800-х літах до Різдва Христового. Його
пророцтво входить до Святого Письма Старого Завіту і складається з
чотирьох глав. Господь Бог устами свого пророка погрожує невдячному
вибраному народові своїми карами, але й водночас у своїй невимовній
доброті закликає їх до покаяння: “Але ще й тепер, – слово Господнє, –
поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі.
Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу, і поверніться до Господа, Бога
вашого, бо Він благий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий, –
і уболіває над нещастям” (Йоіл 2, 12-13).
Тим, хто покається,
Господь обіцяє спасіння (через зіслання Месії) “Ви зрозумієте, що я
посеред Ізраїля і що я – Господь, Бог ваш, і іншого немає. Народ мій не
зазнає сорому повіки. А після цього я виллю мій дух на всяке тіло. Ваші
сини й ваші дочки будуть пророкувати, вашим старим сни будуть снитись, і
ваші юнаки будуть бачити видіння” (Йоіл 2, 27 – 3, 1).
І
подібно, як сповнилося Зішестя Святого Духа, так сповниться і страшний
суд, який Господь провіщає у третій главі пророцтва святого Йоіла і який
відбудеться в долині Йосафата. А станеться це так: “Сонце й місяць
почорніли, світло зір гасне. І загримить Господь із Сіону, дасть голос
свій почути з Єрусалиму, і затремтить земля й небо! Але Господь буде
прибіжищем для свого люду, і кріпостю для дітей Ізраїля” (Йоіл 4,
15-16).
Ім’я Йоіл – означає “Господній Божий”.
У той самий день
Святого мученика Уара
Тропар мученика, глас 4: Бачивши воїнство святих
страстотерпців, що постраждали за законом,* показав ти мужньо кріпость
свою,* і постраждав добровільно, бажаючи померти за Христа,* від Якого
прийняв ти почесть перемоги твого страждання, Уаре.* Тому моли, щоб
спастися душам нашим.
Кондак мученика, глас 4: Христа наслідуючи та випивши Його
чашу,* мученику Уаре,* вінцем мучеництва був увінчаний ти,* і з Ангелами
радіючи,* неустанно молись за душі наші.
Святий Уар (Вар) був начальником військової сотні і служив у Єгипті.
Коли почалося страшне переслідування християн за імператора Максиміяна,
тоді Уар, будучи християнином, ночами таємно ходив до в’язниці, де
страждали християни, обмивав їх рани, годував і молився разом з ними.
Одного дня він довідався, що у в’язниці страждає семеро християн, і що
вони вже вісім днів нічого не їли, а наступного дня їх віддадуть на муки
і вб’ють. Підкупивши сторожу, Уар вночі відвідав святих мучеників і
попросив їх, щоб вони йому випросили у Бога ласку постраждати за
Христову віру і витримати всі муки, бо сам він боїться своєї слабкості.
На
спільній молитві і в побожній розмові вони так скріпили його у вірі, що
він готовий був хоча б уже зараз постраждати за Христа Спасителя. Він
так і не покинув в’язниці, там застали його воїни, що прийшли забрати
святих слуг Божих. Вони дуже здивувалися, коли довідалися, що він
християнин, і радили йому не признаватися в цьому, бо не тільки втратить
посаду, але й накладе своєю головою. Один із сімох святих мучеників
помер у в’язниці на очах воїнів і вони повели шістьох, не зауваживши, що
Уар іде за ними.
Коли ж суддя запитав, куди подівся сьомий
християн, тоді святий Уар сам виступив наперед і сказав: “Я християнин;
той, сьомий, уже отримав вічну нагороду в небі, а на його місце стаю я і
голосно віддаю честь одному Богу, Ісусу Христу”.
Почувши те,
суддя наказав їх усіх жорстоко побити, потім шістьох відіслав до
в’язниці, а святого Уара віддав на найтяжчі муки. З хребта йому дерли
шкіру, його тіло різали бритвами, припікали вогнем і били його по животі
доти, доки святий мученик не віддав свою душу в руки небесного Отця.
Його тіло мучитель велів викинути за місто, у чисте поле, на пожирання
диким звірам. Наступного дня, після страшних мук, кати стяли мечем і
решту шість мучеників.
Одна побожна християнка Клеопатра, вдова
по воїні (родом була вона з Палестини, і мала одного сина Йоана), бачила
страсті святого Уара. Вона викупила його тіло у воїнів і чесно поховала
у себе вдома. Сталося це у 304 р. Через кілька літ, коли вийшов перший
указ, що дозволяв християнам вільно визнавати свою віру, вона забрала
мощі святого мученика Уара та повернулася в Палестину, у своє рідне села
Едру (що за неподалік від південно-західного берега Генезаретського
озера), і там чесно їх поховала. На його гробі вдова часто молилася і
світила свічки. За її прикладом пішли й інші християни. Згодом Клеопатра
над мощами святого мученика побудувала церкву, яку посвятив єпископ при
великому здвизі народу. Під час того посвячення Клеопатра молилася до
святого Уара, щоб він випросив Божої опіки для її сина Йоана, бо вона
задумала послати юнака на царській двір, щоб там, ставши воїном, він
здобув високе становище.
Однак у той же день, увечері, Йоан
несподівано захворів; його кинуло в гарячку і за кілька годин він помер.
Коли ж прибита горем мати стала плакати і побиватися, то враз явився їй
святий Уар, який тримав за руку її сина. Вони обоє були у світлих
одежах; святий мученик упімнув Клеопатру, щоб упокорилася Божій волі, бо
Бог прийняв її сина до своєї служби і дарував йому вічне блаженство.
Клеопатра решту свого життя посвятила молитві і добрим ділам, а через сім літ Бог прийняв її душу до своєї слави.
__________
У той самий день
Святого священномученика Садота
Житіє святого Садота, або Садока, ми вже описали 5 березня (20
лютого). Мученицьку смерть він прийняв близько 343 р. Під час страждань
священномученика Садота навернулося 1270 осіб, усі вони також отримали
вінець мучеників. Це число мучеників не видасться нам надто велике, якщо
зважимо на те, що за правління Сапора II прийняло мученицьку смерть
близько шістнадцять тисяч християн, не враховуючи тих, які були замучені
посіпаками царя по всіх околицях, і пам’ять про яких геть-чисто стерта.
Однак навіть море невинно пролитої крови не затопило Христової віри, бо
чим більше християн гинуло від мук, тим більше поган наверталося до
правди і славило Христа Спасителя, якому нехай буде безконечна честь і
слава й Ім’я Його нехай прославлене буде по всі кінці вселенної.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква
кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
Немає коментарів:
Дописати коментар