21.03.2012р. Б. / Отець Ігор Бойко: Через репродуктивні технології люди втратили розуміння дитини як дару

 

Українські біл-борди та інтернет рясніють закликами: «Стань сурогатною матір’ю». І все ніби непогано – який злочин у тому, щоб допомогти жінкам народити дитину?  Однак, у цій рекламі та блиску, діти перетворюються на «річ», яку можна замовити і яку навіть можуть народити замість вас. Україна перетворюється на «Мекку сурогатного материнства» – жінки з усього світу ідуть на чималі жертви та витрати, щоб українки виносили омріяне для них чадо. Однак існує інший бік сурогатного материнства і штучного запліднення. Про це та про можливості реалізувати власне батьківське покликання ми говоримо з керівником Школи біоетики УКУ, членом-кореспондентом Папської академії Pro Vita, деканом філософсько-богословського факульету УКУ о. д-ром Ігорем БОЙКОМ.

Зараз в Україні, зокрема у Львові, все частіше можна побачити рекламні заклики – «Стань сурогатною матір’ю». У чому полягає суть сурогатного материнства? І до чого власне закликає українських жінок така реклама?

Без сумніву Україна перетворюється на «Мекку сурогатного материнства». Якщо у багатьох європейських країнах, і у світі загалом, сурогатне материнство заборонено законодавством, то в Україні це явище доволі популярне: жінкам за немалі гроші пропонують вдатися до технології штучного запліднення або ж сурогатного материнства.

Часто сурогатне материнство представляють як певний метод лікування безпліддя. Я з цим абсолютно не погоджуюсь, бо вважаю, що лікують безпліддя при умові встановлення фізіологічних показників безпліддя у чоловіка чи жінки в подружжі. При цьому лікарі намагаються вирішити цю проблему і роблять усе можливе, щоб допомогти подружній парі мати власну дитину, при цьому не маніпулюючи людським життям. Натомість, сурогатне материнство, штучне запліднення в пробірці – це маніпуляція людським життям. Існують випадки, коли сурогатна мати не хоче віддавати дитину або ж замовники відмовляються від дитини, бо передумали. Часто, при використанні таких технологій, лікарі створюють зайві ембріони, це породжує багато моральних та етичних питань.

Медики виправдовуються, мовляв, вдаються до таких методів з гуманних причин: жінка не може народити свою дитину і вони хочуть їй допомогти. Однак, якщо над цим замислитися – наскільки легко для жінки іти свідомо на цю процедуру. У лоно сурогатної матері поміщають людський ембріон, для якого беруть сім’я та яйцеклітину від інших чоловіка та жінки. Мати і психологічно, і фізіологічно прив’язується до цієї дитини, її організм готується до того, щоб народити, а відтак опікуватися нею – це природно. Однак сурогатна мама підсвідомо розуміє, що за 9 місяців має цю дитину віддати комусь, а це, очевидно, непросто, і тому уже в лоні дитина отримує психологічну травму. А після народження дитина матиме двох матерів – біологічну, яка дала свій генетичний матеріал, та маму, що її виносила, народила та віддала за гроші.

А з іншого боку – це непоганий бізнес. Якщо почитати пропозиції, якими кишить інтернет, то можемо побачити, що за сурогатним материнством стоять гроші, і немалі. Послуги сурогатної матері у «прайсах» окремих клінік стартують від 130 тис. гривень і вище. Питання, чи це дійсно бажання допомогти комусь, чи радше заробити, на перший погляд, легкі, однак такі брудні гроші? Люди, які мають проблеми з безпліддям, у відчаї готові іти на цей крок і віддавати все, аби мати свою дитину за будь-яку ціну.

А чому Європа забороняє сурогатне материнство?

Бо така практика порушує право дитини народитись в сім’ї, порушує єдність подружньої пари, вірність подругів, нерозривність шлюбу. Адже сурогатними матерями стають жінки, які мають уже одну чи двоє власних дітей. І ця жінка повинна, зраджуючи свого чоловіка, (по-іншому це годі назвати), народити ще для когось – це гріх. У лоно жінки переносять або чоловіче сім’я, або ембріон. Це породжує низку психологічних, емоційних та етичних проблем як для жінки, так і для її чоловіка. А як пояснити своїм дітям, що мама вагітна, але мусить цю дитину віддати за гроші? Тому я вважаю, що практика зачинати життя за гроші, виношувати цю дитину за гроші з метою віддати і забути про неї є неприйнятною.

У Німеччині за сурогатне материнство можна сісти на три роки. У Італії за намагання рекламувати комерціалізацію гамет, ембріонів чи організувати сурогатне материнство, можна понести покарання від 3 місяців до 2 років позбавлення волі, окрім цього заплатити штраф від 600 тис. євро до 1 млн. євро.

Не заважаючи на це, в Італії існують певні веб-сайти італійською мовою, де пропонують послуги сурогатних матерів з України, і де замовники за каталогом можуть обрати українську жінку (блондинку, брюнетку, шотенку... віком до 25 років), яка виносить їхню дитину. Є лише дві умови: за українським законом треба, щоб замовники були подружньою парою, а жінка – стерильною. Італійські журналісти відкрили цілу схему такої торгівлі дітьми. Журналіст, за посередництвом італійського поліцейського, домовлявся про народження своєї майбутньої дитини в Україні. Не заважаючи на те, що чоловік представився самотнім (що суперечить навіть українському законодавству) за 35 тис. євро йому запропонували пакет «VIP-послуг», за яким обіцяли організовувати фіктивний шлюб. Українська фірма, яка займається таким бізнесом, також мала виготовити фіктивні документи для майбутньої дитини, і допомогти з її вивезенням в Італію. За найскромнішими підрахунками журналістів, за рік лише на італійках, завдяки такому бізнесу, можна заробити близько 480 тис. євро. Найцікавіше, що італійці, які вдаються до послуг сурогатної матері в Україні, за законодавством Італії, мали би нести кримінальну відповідальність, тому посередники та й самі батьки-замовники дуже уважні.

У 2009 році Україна мало не стала єдиною у світі державою, яка хотіла узаконити «професію сурогатної матері». Нардеп Володимир Каплієнко вніс законопроект на розгляд парламенту «Про сурогатне материнство», за яким сурогатне материнство мали фінансувати з держбюджету. На щастя, це питання зупинилось.

Отче, а чому, на вашу думку, люди йдуть на такі ризики?

Я розумію бажання кожної подружньої пари реалізувати дар батьківства. І це природно – хотіти мати дитину. Але Церква акцентує, що дитину треба сприймати як дар любові, яка має народитися у подружжі і з подружжя, де є чоловік і жінка. Сьогодні з розвитком технологій, дитину починають сприймати як об’єкт, який можна замовити: ось вам перелік сурогатних матерів, для вашого чада навіть можна обрати бажані характеристики (колір очей, волосся тощо), якщо ж ще у лоні матері у дитини виявлять дефекти, то вчасно зроблять аборт. Таким чином, не шанується гідність, цінність, достоїнство людської особи. Навіть, якщо технологічно це можливо, чи маємо право ми це робити? Сьогодні відбувається підміна понять – не можна допомагати, одночасно знищуючи людське життя

Яке місце у цьому складному процесі займає дитина?

Питання, що таке дитина? Чи вона є правом батьків, чи дитина – це дар, який ти маєш прийняти, любити, опікуватися. Мені здається, що з розвитком репродуктивних технологій, який відбувся за останні роки, втрачається розуміння дитини, як дару.

Я часто спілкуюся з жінками, які просять пояснити, чому не можна застосовувати ті чи інші технології. І часто жінки розповідають, що уже після першої консультації з лікарем, їм радять вдатися до штучного запліднення у пробірці. На мою думку, клініки репродуктивних технологій мають більше звертати увагу на лікування безпліддя у чоловіка чи жінки, і допомогти їм у природний спосіб зачинати дітей, проводити інформативні лекції та говорити про ризики безплідності та про причини, які можуть привести до таких наслідків. Натомість, медики іноді навіть не намагаються знайти причини безпліддя, не то щоб лікувати його.

Чимало жінок проливають сльози через те, що лікарі радять використовувати сім’я від чоловіка-донора, тому що розуміють, що це подружня зрада! А майже кожна із них брала шлюб і присягала подружню вірність. Чоловіки також нелегко це сприймають. Власне з цього починаються конфлікти та непорозуміння, виникає насильство та жорстокість. А як спокійно спати матері, яка знає, що у клініці заморожені її 4-5-6-7... ембріонів? Я мав нагоду спілкуватися з такими жінками і це не просто, адже жінка розуміє, що це її діти-сироти ще при житті. І не відомо чи вона наважиться народити їх. Чи можуть лікарі так легко радити іти на аморальні вчинки?

Мені здається, що сьогодні втрачається усвідомлення цінності людського життя. Зокрема, у момент його зачаття та розвитку на ранніх стадіях. Є випадки, коли батьки, щоб підстрахуватися користуються послугами двох сурогатних матерів – створюються ембріони і пересаджуються у лоно двох жінок. Це стає свого роду лотереєю – у кого вдасться? А якщо вдасться в обох, то доведеться від однієї дитини відмовитися. А що робити другій сурогатній матері – судитися з батьками-замовниками і доводити їхнє генетичне батьківство? У таких випадках дитину сприймають не як дар, який треба вміти прийняти, любити, опікуватися, а як певну річ, що можна замовити і мати. Однак питання для чого? Я розумію біль та розчарування батьків, які зіткнулися з проблемою безпліддя. Але постає питання, чи сурогатне материнство – це єдиний вихід?

Сьогодні все більше подружніх пар вдаються до методів штучного запліднення. Церква засуджує таку практику. Чому?

Церква засуджує певні технології штучного запліднення у випадку, коли зачаття відбувається поза материнським лоном, а зачата дитина не є плодом тілесного, духовного, цілісного єднання чоловіка і жінки у подружньому акті. Церква також не схвалює практики штучного запліднення, коли створюються зайві ембріони, а потім їх знищують або експериментують над ними. Такі технології, зокрема екстракорпоральне запліднення (поза материнським лоном) несуть велику небезпеку знищення людського життя на ранніх етапах його розвитку.

З 1978 року, коли народилась перша дитини«з пробірки», на світ з’явилося уже 4, 3 млн. таких дітей. Але статистика свідчить, що 120 млн. дітей було знищено. Ці технології не оправдовують себе, бо ризик, який вони несуть у собі, є дуже великим. Церква не може погоджуватися на щасливу долю подружні пар, ціною людських жертв. Тому у нашому суспільстві сьогодні відбувається підміна понять – адже не можна лікувати, одночасно знищуючи людське життя.

Які альтернативи пропонує сьогодні сучасна медицина?

Це лікування безпліддя, застосування інтракорпорального методу (зачаття в середині жіночого оргазіму). Церква схвалює методи, коли зачаття відбувається у материнському лоні, а лікар при цьому – виконує допоміжну та лікувальну функцію, щоб статевий акт завершився зачаттям дитини.

Також нещодавно під час XVIII Генеральної Асамблеї Папській Академії Pro Vіta професор з Інституту Папи Павла VI (США) (де вивчають репродукцію людини) представив новий метод Напротехнології (Natural Procreation Technology), який дозволяє спостерігати за природними циклами жінки, лікувати безпліддя, допомагає завагітніти, але при цьому не створювати і не знищувати людське життя. До того ж, ця практика є набагато дешевшою у порівнянні до ЗУП і ПЕ (заплідення у пробірці і перенесення ембріона). Сьогоді у Львові вже є лікарі, які також допомагають подружнім парам мати дитину, застосовуючи такий метод зачаття.

Ще одна альтернатива – це усиновлення. У світі є багато дітей, які потребують батьківської опіки. Якщо ви хочете ділитися подружньою любов’ю, то можна усиновити дитину чи ж стати прийомними батьками. Адже з цими дітьми вже вчинили несправедливо – хтось їх залишив, відмовився від них. Вони потребують сімей, котрі були б гостинними і повними любові. У Вас немає дітей, а у них батьків – у кожного може з’явитися шанс та надія!

Що ви порадите сім’ям, які з тих чи інших причин не можуть мати дітей?

Мені здається, головне не робити з цього невирішену проблему і не закриватися в собі, не концентрувати свою увагу на тому, щоб будь-якою ціну мати дитину. До цього треба прагнути (шукати усі можливі шляхи лікування безпліддя), але не зациклюватися, адже це може призвести до сімейної кризи.

Я раджу пробувати різні методи лікування. Однак, якщо після кількох спроб (які не суперечать етичним міркування), допомоги та лікування завагітніти не вдалось – завжди є вихід. Це усиновлення, ділення свою любов’ю з дітьми-сиротами, опіка над багатодітними сім’ями, це зрештою служіння для тих людей, які потребують нашого тепла, уваги та любові. Навчіться ділитися своєю материнською та батьківською любов’ю, з тими хто цього потребує, відкрийте двері вашого серця і вашого будинку для дитини, щоб опікуватися та любити її. Адже дитина – це дар, який треба вміти прийняти, а не річ – яку треба за будь-яку ціну мати.

Розмовляла Вероніка Саврук


Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя

20.03.2012р. Б. / Папа про умови зцілення і спасіння

 

«Щоб бути зціленим, кожен повинен визнати, що є недужим; кожен повинен визнати свій гріх, аби Боже прощення, вже подароване на хресті, могло здійснитися в його серці та житті», – на це звернув увагу Папа Бенедикт XVI, промовляючи перед молитвою «Ангел Господній» у неділю, 18 березня. 

 

Святіший Отець зазначив, що великопосний шлях до Пасхи – це шлях з Ісусом через «пустелю», тобто час на те, щоб більше прислухатися до Божого слова та викривати спокуси, «що промовляють у нас всередині». На обрію цього шляху вимальовується хрест. Ісус знає, що він є вершиною його місії. В Євангелії від святого Йоана читаємо, як Спаситель говорить про Себе: «Тож так, як Мойсей змія підняв у пустині, так треба Синові Чоловічому бути піднесеним, щоб кожен, хто вірує у нього, жив життям вічним» (Йн 3,14-15). Папа пояснив, що ці слова стосуються події зі Старого Завіту, коли на Ізральський народ у пустелі напали отруйні гадюки, від укусів яких багато людей померло. Тоді Бог наказав Мойсеєві зробити мідяного змія та поставити на жердину, а кожен, хто на нього поглянув, був вилікуваний. «Також Ісус, – додав Бенедикт XVI, – буде піднесений на хресті для того, щоб кожен, хто в небезпеці смерті задля гріха, був спасенний, звернувшись до Нього, померлого за нас».

Святий Августин, слова якого навів Святіший Отець, цю подію прокоментував, зазначаючи, що лікар, наскільки це від нього залежить, приходить, щоб врятувати людину, і якщо хтось не дотримується його приписів, той сам себе руйнує. «Спаситель прийшов у світ. І якщо ти не хочеш бути Ним спасенний, то сам себе засуджуєш», – сказав Бенедикт XVI, цитуючи згаданого Отця Церкви, та додав: «Отож, якщо такою безмежною є милосердна любов Бога, Який дійшов до того, що віддав свого Єдиного Сина як викуп за наше життя, великою є також наша відповідальність». Адже, як навчав святий Августин: «Бог засуджує твої гріхи, і якщо також і ти їх засуджуєш, то єднаєшся з Богом». 

Папа зазначив, що іноді людина більше любить темряву, бо прив’язана до своїх гріхів. «Але лише відкриваючись на світло, лише щиро сповідуючи свої провини перед Богом, можна знайти справжній мир і справжню радість», – додав він, пригадуючи про важливість Святої Тайни покаяння, зокрема, під час Великого Посту. 

«Дорогі друзі, завтра відзначатимемо урочисте свято святого Йосифа. Від щирого серця дякую всім, які згадуватимуть про мене у своїх молитвах у день моїх іменин», – сказав на завершення Бенедикт XVI, особливо прохаючи молитися за його Апостольський візит до Мексики й на Кубу, який розпочнеться наступної п’ятниці. 

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:  КРЕДО 

20.03.2012р. Б. / Провал православної реформації

 

Для того щоб зрозуміти процеси, які нині відбуваються в УПЦ МП, потрібно знати, що відбувається в Російській православній церкві загалом. Бо Київська митрополія, незважаючи на її автономний чи залежний статус, перебуває у юрисдикції РПЦ.

Насправді причини конфлікту набагато глибші, аніж підкилимна боротьба за владу на київській кафедрі. Консервативна частина РПЦ намагається зупинити процес православної реформації, який розпочався з Києва.

 

Чи хоче УПЦ МП автокефалії?

За останній місяць з’явилася численна кількість сюжетів та публікацій, присвячених протистоянням в УПЦ Московського патріархату. Переважна більшість з них однотипні і базуються на тезах: в Київській метрополії діє дві конкуруючі групи – "москвофілів" та "автокефалістів"; одна з них тяжіє до Москви, інша вимагає розширення автономії в управлінні.

 

Конфлікт загрожує перерости в черговий розкол. Тобто якщо йти за цією логікою далі, виходить, що частина УПЦ МП включно з митрополитом Володимиром (Сабоданом), готова відокремитися від РПЦ.

 

Жоден з експертів чомусь не відзначив, що протягом цілого місяця "періоду напіврозпаду УПЦ" жодного виразного коментаря не зробив патріарх Кирил (Гундяєв). Так, ніби "розколи" і боротьба з ними, – це щось буденне і повсякденне для російського православ’я.

 

І це при тому, що самі учасники конфлікту (або їхні прихильники) активно використовували "розкольницьку" риторику у суперечці.

 

Насправді ті, хто роблять з митрополита Володимира "розкольника", грішать проти істини. У 1992 році нинішній глава УПЦ і був переведений на київську кафедру, щоб не дозволити створення в Україні Помісної православної церкви.

 

Можна припустити, що за 20 років Володимир радикально змінив свою думку і ось тепер, прикутий до інвалідного візка, вирішив очолити рух "подалі від Москви".

 

Факти свідчать про інше. За останні два десятки років свого служіння глава УПЦ не обмовився про можливість зміни статусу УПЦ. Навпаки, будь-які спроби представників УПЦ Київського патріархату налагодити конструктивний діалог щодо можливості об’єднання в єдину Українську церкву, відкидалися.

 

Позиція Київської митрополії була і залишається жорсткою: УПЦ МП не визнає ні канонічності Київського патріархату, ні його обрядів, вимагаючи від керівників КП покаяння і саморозпуску. За що митрополит Володимир отримував подяки як від патріарха Олексія ІІ (Рідігера), так і від Кирила (Гундяєва).

 

Криза місіонерства

Формулювання "огуда Святого Духа", яке 21 лютого 2012 року було застосоване Синодом УПЦ стосовно головного "бунтівника", секретаря митрополита Володимира Олександра (Драбинка), з позиції церковної догматики є "смертним гріхом". Наступний крок – проголошення анафеми (відлучення від Церкви).

 

Що ж так налякало одесько-донецьке "політбюро" у складі синоду УПЦ в особі 35-річного отця Олександра? Наївно припускати, що секретар митрополита міг стати причиною розколу. Та й скільки єпископів його підтримували – один-два з понад шістдесяти?

 

І що він міг би зробити: створити ще одну православну деномінацію в Україні? Отримати автокефалію? Це виглядає смішно, хоча б з позиції того, що багатомільйонна УПЦ КП вже 20 років марно добивається такого визнання від інших православних церков.

 

"Самостійництво", у якому звинувачують певну частину кліру УПЦ МП, пов’язане не з їхніми спробами вибороти автокефалію. Це значно ширший рух всередині Російської православної церкви, спрямований на її реформування.

 

Сьогодні наявний незаперечний факт: РПЦ втратила місіонерський потенціал. Їй нема куди далі ні поширюватися, ні розвиватися.

 

Останній здобуток стався у 2007 році за патріарха Олексія ІІ, коли відбулося об’єднання РПЦ з РПЦ закордонною. І це на фоні значних втрат позицій в силу різних причин у Середній Азії, на Кавказі, в Україні, Прибалтиці, Центрально-Східній Європі і самій Росії (Татарстан, Башкирія).

 

Пропонувалося кілька шляхів популяризації російського православ’я.

 

Перший. Його раціональна адогматизація і лібералізація проповіді, загальнодоступність для всіх, передусім для молоді. Щось на кшталт протестантизму в малюнках.

 

Цю місію активно педалює протодиякон Андрій Кураєв. Це йому належать фрази: "Братишка, Христос воскресе!", "Если вы будете любить друг друга, то однажды вы сможете поговорить с Виктором Цоем. Лет через сто, сидя на облаке и свесив ножки…" тощо.

 

Другий шлях – прорабсько-архітектурний. Щоб збільшити кількість віруючих, потрібно побудувати більше церков. Цю позицію лобіює патріарх РПЦ Кирил, наприклад, підтримавши ідею будівництва у Москві 200 нових храмів.

 

Але те, що це тупиковий шлях, розумів ще Олексій ІІ, який у грудні 2003 року констатував, що у порівнянні з православним ренесансом 90-х відбувається падіння практичної релігійності: церкви в запустінні, і чим більше буде церков, тим менше до них ходитиме людей.

 

Логіка покійного патріарха зрозуміла: збільшення храмів збільшує лише кількість священнослужителів, а не парафіян.

 

Нарешті, третій шлях – провести оновлення усього церковного життя та устрою: демократизувати управління і модернізувати богослужіння. Саме тут і ховаються основні причини новітнього конфлікту так званих "автокефалістів" і "москвофілів" з УПЦ.

 

Церква для людей проти Церкви "сама-в-собі"

Вже сто років в РПЦ точиться суперечка про те, чи потрібне реформування богослужбової мови і церковного уставу. Хвилі "обновленства" накочувалися у 1906 році, 1917-1918 роках, першій половині 90-х років минулого століття, б’ють у церковний причал і сьогодні.

 

Сучасні молоді реформатори з УПЦ МП намагаються донести елементарну думку до ревнителів середньовічного московського православ’я: основною перепоною для залучення віруючих є проведення церковних служб малозрозумілою церковнослов’янською мовою.

 

Про що у 1995 році не без іронії писав архієпископ РПЦ Михайло (Мудьюґин), пропонуючи рядовому російському віруючому перекласти фразу: "Яко еще и молитва Моя во благоволении их, пожерта быша при камени судии их. Услышатся глаголи мои яко возмогоша, яко толща земли проседеся на земли, расточишася кости их при аде" (Пс 140:5-7).

 

Досвід УПЦ Київського патріархату та українських греко-католиків, реформи Римо-католицької церкви після ІІ Ватиканського собору у 60-х роках ХХ століття продемонстрували, що зрозумілість церковної служби сприяють залученню народу до активного релігійного життя.

 

Можливо, хтось не знає, що нинішній російський патріарх Кирил був духовним учнем митрополита часів СРСР Никодима Ротова (1929-1978). Сам єпископ Никодим належав до партії "реформаторів" і намагався зробити богослужбові тексти більш зрозумілими для віруючих. Він власноруч їх переклав російською мовою.

 

Ротов шукав точки дотику з католиками, переклав російською "Духовні вправи" Ігнатія Лойоли, засновника ордену єзуїтів, і як кажуть, постійно займався духовністю єзуїтів.

 

Але для патерналістської Росії будь-які реформістські ідеї виглядають ворожими, на відміну від тієї ж України, де існує більша релігійна свобода.

 

Як би це парадоксально не звучало (особливо з української точки зору), але в Росії багато хто на Кирила дивиться як на "анти-православного" патріарха, справжнє духовне чадо єпископа Никодима, звинувачуючи його у прихильності церковному лібералізму та "екуменічному" поступі.

 

Справа у тому, що в РПЦ існує потужний реакційний рух справжнього мракобісся, що знаходить своїх прихильників як серед російського, так і серед українського єпископату.

 

Це ті, хто вірять в масонсько-сатанинську силу персональних ідентифікаційних кодів, паспортів, Євросоюзу та США. Ось як відгукувався про Кирила позбавлений сану колишній чукотський архієрей Диомід (Дзюбан), противник "штрих-кодів": "Хороший еретик– это либо искренне покаявшийся, либо мертвый".

 

Тим-то і можна пояснити мовчання патріарха РПЦ з приводу ситуації в Київській митрополії. Бо і одеський Агафангел (Саввін), і донецький Іларіон (Шукало) є, як кажуть, представниками цього опортуністського православного руху з загостреним і болісним неприйняттям всього "інославного".

 

Мовчазний вибір Кирила на користь останніх показав його слабким керівником, який вирішив поступитися нагальними реформами для виживання Церкви на користь її стагнації.

 

Тріщини "Русского мира"

Еволюція у поглядах митрополита Володимира (Сабодана) помітна у тому сенсі, що за час перебування на київській кафедрі він зрозумів необхідність введення у ширший вжиток у церковному житті народних мов – української, російської.

 

Звичайно, до Кирила це доносять як "гріх" проти "Русского мира", де все має бути уніфіковане під "церковнослов’янський" стандарт.

 

Причому вкрай непереконливі аргументи звучать від поборників "далекої сивини", які захищають церковнослов’янську богослужбову мову: тому що це красиво, тому що це утаємничено, тому що відсутні належні переклади текстів російською та українською.

 

Воюючи за сумнівну естетику і церковнослов’янський магізм, його прихильників не обходить той факт, що, за даними соціологів, в Росії всього 1% (!) громадян будуть сумлінно дотримуватися Великого посту. В Україні – третина віруючих.

 

В Молдові все більше людей починають переходити до парафій Румунської православної церкви, бо служби там проводяться румунською (молдавською) мовою, яку розуміють всі, окрім "етнічних росіян".

 

Проти "московського" стандарту нещодавно збунтувалися священики Болгарської православної церкви у Софії, попросивши болгарського патріарха Максима позбавити парафію святого Миколая російського ігумена, який проводить "московизацію" церковного життя. Перше, що зробив російський засланець, – скасував читання Євангелія болгарською мовою.

 

Це лише одиничні, але яскраві факти безперспективності просування ідей "Русского мира" поза межами Росії. Протистояння в УПЦ МП засвідчило, що вже самі клірики опираються "руському обмирщенню".

 

На жаль, історія нічому не вчить консерваторів з РПЦ, які вже кілька разів за трохи більше як 400 років її існування доводили російське православ’я майже до повного знищення.

Ярослав Коцюба, для УП
Фото Михайла Маркова


Джерела: www.pravda.com.ua

Мандрівники Христа Царя