10.01.2012р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (1 - 7 січня)

 

У молитовній призадумі та духовній віднові увійшли у Новий 2012 рік учасники першої Школи духовності та євангелізації Львівської Архиєпархії, створеної за благословенням  Преосвященного Владики Венедикта. Успішний перебіг християнської зустрічі Нового 2012 року став можливим завдяки  спільній та злагодженій співпраці ректорату Семінарії Святого Духа, Комісії з питань євангелізації та Молодіжної комісії Львівської Архиєпархії УГКЦ.

1 січня Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Кир Володимир у час подячної літургії Літургії в Архікатедральному Соборі Святого Воскресіння в м. Івано-Франківську уділив Святу Тайну священства в ступені дияконату бр. Юрію Прилепському.

3 січня в Дрогобичі, в конференц-залі єпархіального управління, відбулась прес-конференція представників мас-медіа владики Ярослава (Приріза) з нагоди його сходження на престол Самбірсько-Дрогобицької єпархії.

5 січня 2012 року в каплиці Успіння Пресвятої Богородиці (м. Севастополь) відбулася урочиста Свята Літургія, після якої НСОУ «Пласт» передав Вифлеємський вогонь миру вірним Одесько- Кримського екзархату УГКЦ.

6 січня 2012 року на площі Святого Апостола Петра, після молитви «Ангел Господній».Папа Бенедикт ХVІ привітав Східні Церкви, які 7 січня святкуватимуть Христове Різдво.

В управлінні Бучацької єпархії вперше провели унікальну духовну акцію, яка об’єднала людські серця і зробила навіть незнайомих людей братами і сестрами. Це була свят-вечірня трапеза, на яку завітали малозабезпечені, потребуючі та знедолені миряни, а також діти-сироти. У ній взяв участь Преосвященний владика Дмитро Григорак, ЧСВВ. До трапези також приєднались священики, місіонери, представники християнських молодіжних організацій, отці Василіяни, сестри Пресвятої Родини та сестри Мироносиці, котрі трудяться у єпархії, зокрема у Чорткові.

В Надвечір’я Різдва Христового у більшості церковних спільнотах українців в Італії, яких на сьогоднішній день налічується понад 140, було відслужене Велике Повечір’я. Також в багатьох спільнотах, яким надано місцевою Церквою принагідні приміщення, українські іммігранти, гуртуючись в велику українську церковну родину на чужині, взяли участь у спільній Святій вечері та коляді. Тож у цей день, коли в Італії за новим Григоріанським календарем Католицька церква відзначає Празник Господнього Богоявлення, а Східні Церкви за Юліанським календарем - Надвечір’я Різдва Христового, у різних куточках Апеннін пролунало українською «Бог Предвічний народився!».

6 –27 січня у храмі Воскресіння Христового у Львові (Городоцька 319) буде виставлена копія Чудесно відновленого образу розп’яття Ісуса Христа з Глинян. Копія містить автентичні частини Чудесно відновленого образу, оригінал якого знаходиться в містечку Глиняни, в старовинній Святоуспенській Церкві.

Від 9 до 13 січня 2012 року в жіночому і чоловічому монастирях Згромадження Воплоченого Слова, що в м. Івано–Франківську, проходитимуть духовні вправи для  молоді віком  від 17 років. Щодня  відбуватимуться чотири конференції, особисті молитви-розважання, спільні молитви Утрені, Вечірні та Божественної Літургії.

Також до вашої уваги:

Рік 2011. Найкраще з життя УГКЦ
Християнська символіка нашого Святого Вечора – Надвечір’я Різдва Христового
Владика Венедикт- про особливий трепет і містичність Святого Вечора
Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського у Навечір'я Різдва Христового
Різдвяне послання Митрополита Володимира (ВІЙТИШИНА) та Владики Миколая (СІМКАЙЛО)
Різдвяне Послання владики Дмитра Григорака
Привітання владики Василія Івасюка із Різдвяними Святами
Слово Високопреосвященного Митрополита Львівського на празник Різдва Христового
Проповідь владики Діонісія (Ляховича) під час Божественної Літургії на Ватиканському Радіо на Різдво ГНІХ (07/01/2012)
Різдв`яне Послання Апостольських Екзархів Франції, Німеччини, Великобританії та Апостольських Візитаторів в Італії, Іспанії та в Ірландії



Джерело:  Мандрівники Христа Царя

10.01.2012р. Б. / Біоетичний лабіринт – смертна кара

 

Біоетика насправді є лабіринтом. Вона створена на стику моралі та медичних знань, етики та біології, пов’язана з питаннями у галузі права, економіки, соціології, психології, і Бог знає чого ще, намагається відповісти на питання про добро і обов'язок. Схиляється над людиною: над лікарем і над пацієнтом, над катом і над засудженим, над фармацевтом і лаборантом, над парламентарієм, що увалює закон, і суддею, що забезпечує його дотримання. Схиляється і питає, чи добро людини або добро кожного з цих людей поважають? Чи їхнє життя і робота є у вимірі їхньої людськості, а чи є ознакою того, що десь на шляху було втрачено те, що ми називаємо гідністю.

 

Ми не завжди можемо знайти в цьому лабіринті себе. Ми не можемо впоратися з конфліктом дібр і цінностей, бажань та очікувань, вимог, прав і можливостей для їхнього задоволення. Так часто ми стаємо безпорадними з відчуттям, що ми опинились у безвихідній ситуації, з одного боку є наші дії – здавалось би – ефективні, але негідні, а з іншого – морально добрі, але неефективні. І як після цього можна легко обійтися без високих моральних стандартів в ім'я короткотривалих ефектів.

 

Чудовим прикладом цієї дилеми є нещодавні обговорення пропозицій відновлення смертної кари. Були підняті різні аргументи, що посилались на багато наук, від психології та соціології, до богослов'я і соціального вчення Церкви. Цікаво, що кожна з цих наук надала аргументи для тих, хто вів дискусію, які підтверджували їхні погляди, принаймні, складалося таке враження. Не зовсім слушно, на мій погляд.

 

Смертна кара не новий винахід. Зовсім навпаки. Насправді, це найстаріший спосіб боротьби з тими, які вчинили тяжкі злочини. Її сенс однозначний і зрозумілий: «для людей, які так чинять так, немає місця в суспільстві, і для їхніх дій немає жодного виправдання». Кримінальна особа становить загрозу для громадської безпеки, тому належить усунути цю загрозу. Злочини завдали серйозної шкоди суспільству, і справедливість вимагає зрівняти рахунки.

 

Вся справа в тім, що смертна кара тільки видимо переслідує ці цілі. Позбавлення життя є в своїй суті застосуванням насильства до особи, яка вчинила злочин, застосовуючи насильство. Це умисне вбивство людини, яка сама скоїла тяжкий злочин раніше, санкціоновано законом. Так до ланцюга зла додаємо наступну клітинку – це подібно до того, якби гасити пожежу вогнем. Ризикований метод, іноді ефективний, але – чи добрий?

 

Смертна кара все ж не вирівнює рахунків, принаймні з погляду компенсації збитків. Вбивство злочинця нічого не виправить: не повертає життя людей, яких той убив, ані недоторканності жінкам, яких той зґвалтував, не поверне грошей пограбованим. Ні, єдиним ефектом є той, що до переліку злочинів, заподіяних злочинцем, суд і кат додадуть ще один – його смерть.

 

Також не можна при нагоді не спитати, за які злочини мав би бути винесеним смертний вирок. Сказати, що мало би це стосуватися найтяжчих злочинів, не зовсім чітке окреслення, що більше, тяжкість злочину залежить від суспільних настроїв. Колись найтяжчими злочинами була хула на Бога. Згодом такими були злочини проти соціалістичної системи. Вбивство і зґвалтування були на одному рівні з розтратою грошей. Враховуючи напрямок, в якому йдуть соціальні зміни, можна висунути тезу, що можуть настати такі дні, коли злочином буде спротив проти пропаганди гомосексуалізму.

 

Смертна кара за своєю суттю незворотня, водночас – оскільки її встановлюють люди на основі доказів, зібраних людьми – відносно легко може стати прикладом судової помилки, також є незворотньою. Як можна виправити вчинені злочини чи компенсувати заподіяну шкоду? Нема шансів ... Також нема можливості, щоб змінити життя, оскільки його забирають у злочинця. Все, що можна було б змінити, остаточно знищують.

 

Чому ж тоді, хтось може запитати, Церква підтримує присутність смертної кари в пенітенціарній системі? Ну – на відміну від заяви різних зірок публічної сцени – Церква не підтримує смертної кари, але тільки допускає її, і це не те ж саме. Як Мойсей через твердість сердець дозволив розлучення в Ізраїлі, так Церква ствердила, що аби знешкодити нападника, треба визнати право державної влади карати, «не виключаючи смертної кари у випадках найтяжчої складності». Відразу ж зазначено, однак, що уряди повинні використовувати безкровні засоби там, де вони є достатніми для цієї мети.

 

Сьогодні, винного можна знешкодити, закриваючи його у в'язниці. У всякому разі, засуджені до смертної кари часто довгий час очікують виконання вироку, переживаючи чергову апеляцію. Смертний вирок не так знешкоджує злочинця, як уможливлює виконання помсти за скоєні злочини. Така мотивація немає жодного виправдання, ні в Євангелії, ні у вченні Церкви. Тому, якщо є можливість досягти суспільної безпеки безкровними способами, вбивство навіть найбільшого злочинця стає перетином кордону самооборони і вже є злочином, який волає до неба про помсту. Як би це не виглядало, але Христос не був прихильником смертної кари. Взяв на Себе вантаж злочинів, спрямованих проти законів, щоби на Собі замкнути ланцюг зла.

ks. Piotr Kieniewicz MIC

За матеріалами: Radio Watykańskie


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

«Скільки душа спроможна сприйняти»

До 103-сторіччя з Дня народження Провідника

Д. Ярош

Передмова

“Скільки душа спроможна сприйняти”

Є кілька причин, що спонукали нас надрукувати цю малу за обсягом, але велику за філософсько-методологічною значимістю працю Степана Бандери. Передусім публікуємо її, щоб у такий скромний спосіб відзначити 100-річчя з дня народження славної пам’яті Провідника революційної ОУН – людини, чиє ім’я стало символом найбільш ідейно глибинного, організаційно досконалого і героїчного періоду національно-визвольної боротьби українського народу. Зокрема, видати повне зібрання його творів чи хоч повторно перевидати збірник “Перспективи української революції”, у нас нема можливості, а сподіватися, що це зроблять державні чинники чи якась псевдо”бандерівська” організація, - не доводиться.

Ми ж, публікуючи цей твір Степана Бандери, прагнемо привернути увагу національно пробудженої частини суспільства до теоретичної спадщини Провідника української національно-визвольної революції. Бо з роками вона не тільки не втратила свого значення, але й дивним чином набрала особливо гострої актуальності в наш час, коли український народ як ніколи близький до розв’язання найважливішої, ключової проблеми свого історичного буття – створення власної національної держави, без якої жодна інша суспільна проблема ніколи не буде вирішена на користь народу. 

Крім того, “З невичерпного джерела” - твір, який не тільки пояснює крах намірів імперкомуністичної системи остаточно збаранізувати цілі народи. Тут розкривається об’єктивно існуюча імунна система духовності кожного народу, зокрема українського. У цій системі особливо важливе місце належить релігії, її присутності в душі людини і цілої нації. 

Зараз, коли релігійну свідомість українців отруюють численні секти (до сатанинських включно!), антихристиянські й антиукраїнські сили вдалися до найпідступнішого способу деморалізації та розколу українського суспільства. Маємо на увазі так звану “рунвіру”, у якій святе почуття патріотизму використовується для подолання християнства. Дивно, але на цей “гачок” ловляться навіть інтелектуали. І жоден з них чомусь не задумується над долею, наприклад, народів Прибалтики, чехів чи поляків, яким християнство аж ніяк не стало на заваді у творенні власних національних держав. 

Ще більше дивно, що дехто з цих інтелектуалів-“рунвіристів” мислить себе “теж-націоналістом”. А це свідчить, що такі люди однаково далекі від релігії, і від націоналізму. Сподіваємось, що пропонована праця нашого Провідника – доброго християнина і великого націоналіста – допоможе таким людям виплутатися з тенет підлої провокації, а іншим – уникнути чергової антиукраїнської пастки. 

“З невичерпного джерела” - твір, який з особливою силою наголошує на людино- і народорятівній силі християнства. Історія переконливо довела також велику рятівну для нації силу ідеології українського націоналізму, великим теоретиком і практиком якого був Провідник. З цих невичерпних джерел нинішнє покоління борців за державність української нації черпає сили, натхнення і мужність для успішного завершення справи, який служив і за яку віддав своє життя вірний син нації Степан Бандера. 

Голова Центрального Проводу
ВО “Тризуб” ім.Степана Бандери
полковник Дмитро Ярош

---

Степан Бандера

З НЕВИЧЕРПНОГО ДЖЕРЕЛА

Боротьба з большевизмом – це справжня боротьба на життя і смерть не тільки для активних борців, але для цілого народу, який потрапить у большевицьке ярмо. Докорінне винищування всіх непокірливих, волелюбних елементів, які не хочуть служити большевизмові, систематичне народовбивство – це основні засоби большевицької політики підкорювання народів. Вона полягає в тому, щоб кожний поневолений народ, всі його прошарки, кожну людину тримати під постійним тиском неухильного або-або: скоритися, прийняти комуністичну доктрину за правду і без спротиву служити здійсненню цілей Кремля, або бути знищеним. 

На початку комуністичного володіння говорилося, що йде тіль­ки про знищення “клясового ворога” і про виховання нового по­коління в комуністичному дусі, без усяких “пересудів”, а тоді система насильства і терору буде усунена, як непотрібна, бо пере­виховані народи переконаються, що комунізм правильний і бу­дуть його добровільно втримувати. Впродовж чотирьох десятиліть большевики вспіли винищити всіх, кого можна було підтягнути під поняття “клясового ворога”. Сьогоднішні середні й доростаючі покоління від дитинства виховувалися під виключним впливом і наглядом большевицької тотальної системи, в повній ізоляції від усяких впливів зовнішнього світу, проте ні поєднання, ні замирення між народом і большевизмом немає. 

Большевикам не вдалося переродити людей за рецептами комуністичної доктрини, ні накинути переконання, що їхня злочинна, протинародня система і такі ж цілі комунізму є справді благородні, та що вони відповідають потребам і бажанням народів. Не багато помогло їм у тому найщільніше відгородження закріпачених народів від вільного світу та неперевершена брехливість комуністичної пропаганди про жахливі злидні й недолю народів у капіталістичних країнах і щасливе, свобідне життя під совєтами. Так само не принесло Москві сподіваних успіхів безпощадне переслідування і знищування релігії, національних традицій, спустошення всієї літератури, історії, всіх ділянок національної культури і творчости, викорінювання звідтіля всього, що формує, підносить духовість людини й народу, а не відповідає большевицьким тезам і цілям. 

Такими методами большевики створили собі, здавалося б, найдогідніші обставини для успішного проведення свого експерименту перетворення людини і народу. Та факт невдачі якраз при тих найдогідніших умовах, виявив цілком виразно, що сама большевицька концепція є фальшива і нездійсненна. Основою її є матеріялістичний погляд на людину і на людську спільноту, переконання, що духовість людини є продуктом життєвих обставин і умов розвитку.

Большевики самі переконалися, що здійснення цього їхнього фундаментального пляну не дало позитивних наслідків. Навпаки, підсумки тих наслідків перекреслюють всі сподівання на майбутнє. Зрозумівши це, керівники з Кремля поробили свої висновки. Ці висновки своєрідні, відповідні до незмінної цілі комуністичної партії: втримати, закріпити й поширити своє панування будь-якими засобами. Все інше має значення засобів, між іншим теж і плян переформування людини і народу. Це мав бути ідеальний засіб, але, коли він нездійсненний, треба залишитися при тому, що досі виявилось успішним. Тому КПСС перестала трактувати теперішню систему свого володіння як перехідний етап. Панування Москви над поневоленими народами й тоталітарна диктатура компартії завжди мають втримуватися примусом і терором, а все непокірне має бути знищуване. Відповідно до цього в компартії формується прошарок комуністичної пануючої бюрократії. В ній добирається безідейний і безоглядний елемент з особливими “здібностями”, потрібними в такій системі.

Комуністичне виховання, формування думки і характеру людини має продовжуватися в тому самому напрямі й такими ж методами, як і раніш, хоч від нього не ждуть вже таких наслідків, які заступили б систему насильства і терору. Воно має допомагати виправдувати цю систему, розкладати всякий спротив і, що найважливіше, протидіяти формуванню небажаних і ворожих комунізмові світоглядів, концепцій, течій. 

Коли большевицькі заходи перевиховати поневолені народи в комуністичному дусі не дали позитивних наслідків, то причиною в цьому напевно не була недостатня наполегливість, замалий тиск, чи інші “занедбання” з большевицького боку. Вони зробили все, що лиш було можливе, зокрема в деструктивній частині, у відрізуванні народу від усіх коренів його самобутнього розвитку і духового життя. Так само не можна вже перевершити їхніх методів у створюванні примусових обставин, які мали б мати вирішний вплив на формування людини і народу. 

Істотною причиною невдачі большевицької інженерії в духовій ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі людини й народу, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких похо­дження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти. Остаточним аргументом большевицької системи, теж у “перевихованні” людей, е смерть, загроза знищення, а далі й безоглядне нищення всіх непокірних і невигідних. Але й цей арґумент не є всесильний. 

Проби смерти не витримує те, що е витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя. 

Большевики повели найгіршу боротьбу проти релігії, переслідуючи й знищуючи Христову Церкву, унеможливлюючи релігійне життя. Але закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити не можуть. 

Большевизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не всилі здавити самого прагнення до волі. Воно притаманне кожній людині та народові, завжди живе і спонукує до змагання, бо свобідна воля – це дар, даний Богом. 

Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля, а на її місце поставила фальш і брехню. Але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда, туги за нею, бажання її перемогти. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. А від цього прямування ніхто й ніщо не відверне людства. 

Так само не згасити большевикам любови ближнього, почуття справедливости та прагнення її тріюмфу. Бо це основні Божі закони для людської спільноти, підвалини взаємин між людьми, які голосом совісти завжди відзиваються в душі. 

Большевицький наступ на нації, щоб їх розкласти і перетворити на бездушну отару “совєтських людей”, зосереджується в намаганнях уморити в людині національну свідомість і національні почуття. І в цьому відношенні ворогові не вдається добратися до самої глибини, бо національні почуття й прикмети не тільки ввійшли в кров людини, але органічно притаманні людській душі. 

Ці всі незнищимі первні людської душі не дозволяють людині стати безвольним і послушним знаряддям комунізму, сповненого ненависти до Бога, нації і людини. Вони спонукують людей чинити спротив злочинним діям большевизму та вести активну боротьбу за його усунення. 

Але натуга того спротиву і готовість до активної визвольної боротьби залежить у першу чергу від наснаги самих рушіїв. Покладатися на саме їхнє існування й на автоматизм їх реакції – одночасне з пасивним ставленням до справи. Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу. 

Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. Особливо у найтяжчих життєвих ситуаціях, великому нещасті, терпіннях і боротьбі, віра в Христа дає найсильнішу, часто єдину й певну поміч. В тому напрямі мусимо найперше звертати наші думки і серця, коли думаємо про допомогу нашому народові в його важкому, але благородному змаганні за правду й волю. 

Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького ко­мунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсиль-ніший наступ. 

У різдвяний час наші думки, повні турботи про долю народу, всіх наших рідних і близьких в Україні, в тюрмах, концтаборах і на засланні, перш за все спиняються над тайною воплочення Бога. Усвідомлення того, чому Бог прийшов на світ найперше до найнижчих, найбідніших, як безпомічне, переслідування немовля, наповняє душу вірою і любов'ю. 

Найістотніше в цьому – не приниження, бо найбільшим приниженням для Христа було товариство грішників, а не убогих. Наші серця захоплює символіка того, що Ісус найперше прийшов до тих, які найбільше потребували Божої помочі й опіки, а шуканням серед них захисту підніс їх на вершини. Відчуваємо безпосереднє відношення цієї Різдвяної символіки до теперішнього становища нашого народу і Христової віри у поневоленій Батьківщині. 

З цього джерела віри ми повинні зачерпнути найбільше сили, щоб витримати на правильному шляху. Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання.

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ