24.03.2012р. Б. / Роздуми над Євангелієм Четвертої неділі Великого Посту

 

Мр. 9, 17-31

17 І відказав йому один з народу: Учителю, привів я до тебе сина мого, що має німого духа, 18 і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев'яніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли. 19 Він же у відповідь каже їм: О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но його до мене. 20 І привели його до нього. Скоро дух угледів його, притьмом того затряс, і повалившись той на землю, запінившися, почав качатися. 21 Спитав же його батька: Скільки часу, як це йому сталося? - З дитинства, - відповів той. 22 І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним. 23 Ісус же каже йому: Щодо того - якщо можеш - то все можливо тому, хто вірує. 24 І вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: Вірю, поможи моєму невірству! 25 Ісус же, бачивши, що збігається народ, погрозив нечистому духові, кажучи: Німий та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього й не входь більше в нього. 26 І, закричавши та сильно його стрясши, вийшов з нього. І наче змертвів той, тож многі казали: Вмер він. 27 Але Ісус, узявши його за руку, підвів його, і той устав. 28 Коли ж увійшов у дім, то учні його питали його насамоті: Чому ми не могли його вигнати? 29. Він відповів їм: Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом. 30 Вийшовши звідти, проходили крізь Галилею, і він не хотів, щоб будь-хто знав. 31 Навчав бо своїх учнів і казав їм: Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб'ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне.

Євангельська перікопа про оздоровлення глухонімого розпочинається таким собі географічним повідомлення про Ісусову подорож: «І знову, покинувши країну Тирську, прийшов через Сидон над море Галилейське у межі околиць Десятимістя» (Мк. 7, 31).  Таке повідомлення євангелиста Марка виглядає дуже дивним. Ісус не повертається до країни Ізраїлевих синів, а заглиблюється у поганську територію, обходячи північне узбережжя Галилейського моря та повертаючись у Галилею зі Сходу. Щоправда, Він не залишає меж Землі Обіцяної Богом синам Ізраїлевим, але проходить через терени, які у цей час заселяли погани.

Його проходження поганськими краями неначе наперед звіщає, що світло Євангелія не має залишитися лише власністю Ізраїлю, воно має засяяти також і поганським народам. Уже наперед Ісус сповіщає, що усі люди покликані до спільності з Ним у Небесному Царстві. Вже заздалегідь Ісус говорить про універсальну місію Католицької Церкви, яку Він послав до всіх народів.

Ми ж , українські християни, часто уподібнюємося до ізраїльтян Ісусового часу, схиляючись до закритості у рамках власного етнокультурного та національного простору. Найбільше до чого ми часто прагнемо  – сповіщати Євангеліє своїм ближнім, ну, максимально – на Сході України. Якщо і є герої віри серед нас, готові сповіщати Євангеліє українцям, розсіяним у східній діаспорі – то це окремі приклади й максимальне досягнення нашого емісійного духу. Сповіщати Євангеліє московитським атеїстам чи далеким поганам – ну, це не для нас. Ми навіть не задумуємося над такою можливістю. І це не є хворобою виключно українських греко-католиків – це хвороба усіх українських християн. І на тлі цієї закритості поривання декого з українців сповіщати Євангелію «безбожному», але ситому Заходу виглядають направду смішним і мало прихованим бажанням жити у ліпшій економічній ситуації.

Більшість католицьких місій у світі, які активно звіщають Євангеліє поганським народам, потребують не лише наших молитов, але й наших матеріальних ресурсів, нашої заангажованості й присутності на теренах. Але ми про це навіть не роздумуємо. Нам навіть до голови не приходить, що можна брати хоч якусь участь у місії Церкви серед поган. Християни Заходу, обмежуючи себе в часі Великого Посту, часто зекономлені на цьому гроші жертвують на різні діла милосердя, але також і на католицькі місії у світі. Чому б і нам не задуматись принаймні над такою участю у місії церкви серед поган, можливо, це могло би бути одним з середників пробудження емісійного духу серед нас?

А що Церква добре розуміла і розуміє місійний натяк цього тексту свідчить і те, що випадок з глухонімим і Візантія, і Рим ввели до обрядів хрещення.

У візантійській хрестильній традиції перед уділенням властиво самого Таїства хрещення священик, помазуючи серед іншого і вуха оглашенного, каже: «На слухання віри і прийняття божественного Євангелія – нехай буде відкритий слух його (її)». Римська традиція тут є виразнішою. Уже охрещеному священик доторкаючись уст і вух, говорить: «Господь Ісус, який дав глухим слух, а німим мову, нехай уділить тобі, щоб ти міг (могла) приймати Його слово своїми вухами і визнавати віру на хвалу і славу Бога Отця. Амінь». Що більше, цей коротенький обряд у римських Ритуалах носить назву «Ефата».

Отже, якщо візантійська традиція лише натякає, то римська виразно вказує на євангелізаційний смисл цього оздоровлення, про яке говорить нам цього разу недільне Євангеліє.

Також саме оздоровлення глухонімого не відбувається привселюдно. Ісус відводить його в бік і там оздоровлює. Ісус уникає театральності й спектакулярності. Оздоровлення є таїнством, участь у якому не беруть маси. Маси лише бачать його плоди. До того ж, Ісус забороняє людям говорити про це. Він вочевидь прагне уникнути пустого сензаціоналізму, Його не цікавить екзальтована хвала мас. Тому перед тим, як прийняти когось за автентичного божого чудотворця, варто поглянути – чи прагне він відомості, популярності, слави. Не варто бігати за сенсаціями – там нема Бога.

Те, що робить Ісус – дає глухому слух, а німому мову – є ніщо інше, як здійснення пророцтв Ісаї, що сповіщає прихід месіанських часів: «Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки» (Іс. 35, 5–6), та: «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29, 18–19). Що більше, Сам Ісус ці знаки проголошує знаками приходу Месії: «Почувши у в'язниці про діла Христові, Іван послав його спитати через своїх учнів: “Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?” У відповідь на це Ісус сказав їм: “Ідіть і сповістіть Івана про те, що чуєте й бачите: Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина. Щасливий, хто через Мене не спотикнеться”» (Мт. 11, 2–6).

Саме ці знаки приходу месіанських часів є і знаками присутності Царства Божого у Церкві. Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина! Скільки ж чудесних знаків чинили і чинять святі Церкви, потверджуючи істинність її послання! І то не лише за свого туземного життя, але й після свого переходу у блаженну вічність!

Не раз і не два ставалися і стаються чудесні оздоровлення при уділенні Святих Таїнств?! Не один раз сталися чудесні знаки під час молитви священика чи мирянина?! Таких випадків є безліч!

Однак є і ті, що Ім’ям Ісусовим чинять чуда, але до Церкви не належать, а поширюють про Неї різні плюгаві вигадки і неправди. Але про таких вже сам Христос сказав, що місце їхнє у вогні невгасимому (див. Мт. 7, 21–23). Бо коли й вершать чудесні знаки, а перебувають у беззаконні, то не звіщають правдиво Добру Новину – автентичне Євангеліє, берегти яке Христос доручив Церкві, Яку Він заснував на св. апостолі Петрі (див. Мт. 16, 17–19).

Ми, католики, маємо унікальний привілей – належати до Церкви, що Її заснував сам Ісус Христос, належати до Церкви, Яка єдина з поміж християнських конфесій має усю повноту середників для осягнення спасіння. Чи вміємо ми це цінувати? Чому ж шукаємо розв’язання своїх проблем десь поза Христом і Його Церквою? Чому легковажимо своєю приналежністю до вибраного народу Божого?

Мусимо зробити щирий іспит власного сумління. Поглянути у своє серце, переоцінити своє життя. Мусимо у цих нелегких часах для нашого народу знайти у собі вірність Христу і Його Церкві, щоб з Божою допомогою стати на твердий фундамент автентичної Євангельської істини і так могти допомогти іншим та віднайти потрібний місійний жар. Лише через автентичне християнство ми отримаємо можливість реально допомогти собі й своєму народові та стати світлом для тих, що Христа ще не знають або Його не прийняли!

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело: Мандрівники Христа Царя

24.03.2012р. Б. / Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського на П’ятницю четвертого тижня Великого посту

 

Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського
на П’ятницю четвертого тижня Великого посту

Прип 6,3-20.

Мудрі слова із книги Приповідок закликають та навчають людину добра, а крім усього ще й перестерігають від ледачого способу життя. Автор радить не дрімати в житті, не сплющувати очей, але вирватися із цього стану, який немилосердно знущається над людиною. Він вказує на спійману сарну або на птицю, що попалася у сильце, які намагаються за усяку ціну звільнитися із обставин, які тримають їх у полоні. Одного разу у фільмі про природу показали левицю, яка спіймала сарну, причому взяла її в зуби так, що не прокусила до крові, лише обережно тримала зубами, щоб молода сарна не втекла. Обережність хижака спонукала її чинити таким способом, щоб лев не почув запаху крові й не прийшов першим з’їсти впольовану тварину, розігнавши молодих левенят. Зуби левиці служили строгим ошийником, щоб стримувати сарну. І - мить, коли сарна почула послаблення, вирвалася із кровожерних зубів й втекла. Мудрець вказує на стремління у природі до волі, незалежності й життя, бо цього бажає людині, щоб лінивство не окутало її та не призвело до жалюгідного стану.

Він вказує на мурашку і пригадує, що у неї немає наглядачів, ані жодних вождів, лише вона сама робить собі заготівлю кормів, хоч би на невигідний зимовий період. З одного боку виглядає смішним, що розумну людину направляється до такої мізерної мурашки, від якої людині потрібно вчитися мудрого життя, ніби переймати якісь чесноти.? З іншого боку – справедливо, навіть, від комах можна навчитися способу дії та уміння передбачати, щоб забезпечити себе від голоду та холоду. Мудрець, посилаючи людину до мурашки, ніби вказує їй на святу Церкву, щоб від неї навчатися діл світла та чинення добра в житті (пор. св. Ів. Золот., Гл 6 Прип). Звичайно, що ця комашка дуже мала за своїми розмірами і зовсім не посідає жодного значення перед людиною, однак, своєю любов’ю до праці може служити добрим прикладом, щоб людині гідно влаштовувати своє життя, оминаючи лінощі. Можливо, така мурашка  і не доїдає літом, бо готує собі корм на зиму, тяжко працює, за те взимку вона забезпечена необхідним, бо ніде  було б їй знайти навіть, якогось зеренця. Відомо, що добро елементарно можна втратити, а згодом й злидні легко прийдуть, коли особа віддасться сонливості та дріманню; замість того, щоб діяти й вміло працювати, набуваючи для себе скарб у майбутньому. Мудрець говорить про розбещену та безбожну людину, яку з’їдають різного роду люті лиха, з якими вона дружить й уступає їм місце у своєму серці. Він вказує на горді очі та на не правдомовний язик, лихі задуми серця, кроваві руки й поспішні ноги до злої дороги, теж, на сіяння поміж братами чвар… Особа, що піддається зовнішньому та внутрішньому негативному впливові може дуже легко погубити себе, коли не буде опиратися цьому духовному та моральному злу. Зло стримиться  увійти в людину ніби вода у діряву каструлю, кинуту на воду. А діри гордині, зухвальства, обмов, кровавих ран тощо, необхідно позамощувати відповідним матеріалом, щоб оберегти від настирливих шкідливих для душі вод. Потрібно берегти себе від нечестивого життя та наперекір усякому злу зберігати Заповіді Господні й практикувати християнські чесноти. Жорстоке випробовування, у свою чергу, на людину без заперечення прийде: «Бо дні ті будуть таким лихом, якого не було від початку світу, що його створив Бог, аж по нині, і ніколи більш не буде» (Мр 13,19). Наш Спаситель показав нам спосіб, який ми повинні застосовувати в нашому житті, щоб покласти зло під ноги, а саме: постійно молитися, підносячи серця до Бога; бути простими й покірними, терпеливими й сором’язливими; лагідними й милосердними, чисті серцем й миротворцями… Словом, у його школі навчатися усього цього, щоб прийняти його любе ярмо та  нести разом з ним його легкий духовний тягар (пор. Мт 11,30).

+ Ігор
Архиєпископ і митрополит Львівський УГКЦ
Архикатедральний Собор Святого Юра,  23 березня 2012 р.Б.

Джерела: www.ugcc.lviv.ua

Мандрівники Христа Царя

23.03.2012р. Б. / Наша Церква є глобальною і готова ділитися своєю спадщиною в тих культурах, де вона сьогодні перебуває

 

23 березня 2011 року виборчий Синод Єпископів УГКЦ обрав нового Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, а через два дні цей вибір підтвердив Святіший Отець Бенедикт XVI, а ще через два дні новий Глава УГКЦ був урочисто інтронізований. Ним став наймолодший серед єрархів, тогочасний Апостольський Адміністратор української греко-католицької єпархії в Аргентині владика Святослав Шевчук.

 

З нагоди річниці предстоятельского служіння Блаженніший Святослав в інтерв’ю для Радіо Ватикану розповів про Церкву, яку очолює, про її труднощі та сподівання, про “пробудження вірних” та душпастирство молоді. Користаючи з нагоди, Глава Української Греко-Католицької Церкви склав великодні побажання для слухачів Радіо Ватикан. З ним спілкувався о. Тимотей Коцур, ЧСВВ:

 

– Блаженніший Владико, рік тому ми Вас тут вітали, коли Ви приїхали після свого обрання з першим візитом до Апостольської Столиці, щоби засвідчити сопричастя зі Святішим Отцем, отримати від нього напуття, благословення. А як у своєму служінні відчуваєте підтримку Святішого Отця і Вселенської Церкви?

 

Очевидно, що мій теперішній візит до Святішого Отця, можливо, з якогось такого Божого Провидіння співпав з цією річницею. Це не було навмисне заплановано, але, можливо, навіть через ті співпадіння, Господь Бог нам дає якийсь знак, хоче нам щось показати. Можливо, навіть показати важливість для нашої Церкви того живого сопричастя з наслідником Апостола Петра. На відміну від попереднього візиту, який був візитом ввічливості, цей візит був радше робочим візитом, де я хотів представити Святішому Отцеві динаміку розвитку нашої Церкви, а відтак, разом з ним проаналізувати ті обставини, в яких сьогодні наша Церква живе, розвивається і звіщає слово Христового Євангелія. Протягом цілої історії Апостольський Престіл і Споричастя з наслідником святого Апостола Петра було надійною підпорою, а, навіть, часом і обороною нашої Церкви в різні найтяжчі періоди, коли наша Церква була наражена на небезпеку знищення. Тоді Святіший Отець в особливий спосіб обороняв нашу Церкву.

 

Протягом цього доволі незначного, маленького періоду, тому що один рік – це досить малий період часу, ми мали дуже багато нагод спілкування з Апостольською Столицею, з тими співпрацівниками Святішого Отця, які відповідають за певні окремі напрямні діяльності Церкви. І навіть під час цього візиту, перед тим, як мати аудієнцію у Святішого Отця, я відвідав цілу низку різних Декастерій – підрозділів Ватиканської Курії. Наприклад, відвідав я Генеральний Секретаріат Синоду Єпископів, тому що ми тепер готуємося до чергової сесії, присвяченої новій євангелізації. Я представив архиєпископові Миколі Етеровичу відповіді на певні питання, які були розіслані усім Єпископським Конференціям світу щодо діяльності Церкви в напрямку євангелізації. Я привіз відповіді на ці питання. Так само я мав зустріч у Конгрегації для Східних Церков, в Конгрегації Католицької Освіти, Папській Раді у справах єдності між християнами, Папській Раді у справах суспільної комунікації. До речі, ми в травні очікуємо візит архиєпископа Челлі до України, і ми узгоджували навіть певні дати його приїзду до нас. Особливо мені було цікаво відвідати Папську Раду у справах культури і мати зустріч з кардиналом Равазі. Ми говорили про цей такий цікавий проект «Cortile del Gentili» (притвор язичників), який є проектом суспільного діалогу на основі культурної спадщини тієї чи іншої країни, того чи іншого народу, але говорячи про християнські цінності, які в тій культурі виражаються. Лише перелік цих відвідин може бути свідченням тієї підтримки і того такого живого, діяльного сопричастя в окремих справах, які ми тепер розвиваємо.

 

– Своє служіння рік тому Ви розпочали під таким гаслом, продовжуючи думку Церкви, лінію свого попередника, як «святість об’єднаного Божого люду». І, можливо, оцю єдність була нагода відчути під час Ваших візитів, адже цей рік був дуже насичений відвідинами. Вас зустрічали вірні в усіх єпархіях і екзархатах в Україні, в різних країнах Європи, також в Північній, Південній Америці. Які Ваші враження від цих зустрічей? Якою Ви побачили Церкву в різних місцях світу? Коли свого Главу побачать вірні Української Греко-Католицької Церкви в Азії і в Австралії?

 

Це було перше питання, над яким ми роздумували під час зустрічей з Святішим Отцем. Очевидно, що, відвідуючи різні культури, різні країни, в яких живе одна і та сама Українська Церква, я побачив глобальну Церкву. Тобто ми вже не є якоюсь локальною церковною інституцією, яка думає тільки про одну якусь маленьку частинку світу, чи відчуває життя Церкви лише в якійсь одній маленькій країні. Ми сьогодні живемо в цілому світі. Кругом, де є наші вірні. Я говорив Святішому Отцеві про те, що ми намагаємося тепер бути відкритими до християнізації тих культур, в яких сьогодні живе наша Церква. Говорив про глобальну Українську Греко-Католицьку Церкву, яка ділиться своєю спадщиною в тих культурах, в тих країнах, де вона сьогодні перебуває.

 

Очевидно, що за такий короткий час я не міг всіх відвідати. Цей рік, наприклад, для нашої Церкви буде Роком Канади. Минулого року я не зміг туди приїхати. Ми будемо святкувати 100-річчя приїзду першого українського єпископа до Канади, а відтак, навіть наш Синод у вересні місяці буде відбуватися в Канаді. Також, сподіваюся, що зможу відвідати і Австралію. І вже маю запрошення приїхати до Казахстану для того, щоби побачити, як там живуть наші вірні. А коли мова йде про наших греко-католиків в Росії, то про це була окрема розмова зі Святішим Отцем. Я представив йому, яка ситуація в Сибірі і на Далекому Сході, яка ситуація в Європейській частині, а відтак, ми разом думали, яким чином можна відповісти на душпастирські потреби нашої Церкви там, де вона ще не має своїх структур, але має своїх людей.

 

– Таким елементом різних зустрічей, про які також багато говориться, є зустрічі з молоддю. Чого саме Церква очікує від молоді й що хоче і може запропонувати молодим християнам?

 

Я, може, поверну це питання в інший ракурс: «Що молодь очікує від Церкви?» Мені дуже цікаво і важливо з нашою молоддю зустрічатися, оскільки це є надзвичайний потенціал нашої Церкви. Просто я відчуваю і бачу, що молодь потребує Церкви. Чому? Тому що ми живемо сьогодні в дуже бурхливому світі, який подібний до буремного моря, де все перевертається, всі цінності летять шкереберть. А молодь тільки починає свій життєвий шлях і шукає якогось твердого шляху, на який дійсно можна опертися, щоб не загубитися, не втонути в такому буремному морі, але якось будувати своє майбутнє. Отож, молодь сьогодні очікує від Церкви справді орієнтиру і незмінних вічних вартостей, на які можна опертися і будувати своє життя. Я ще перебуваю під враженням зустрічі з молоддю в Тернополі. Це якраз була Перша Неділя Великого Посту, Неділя Православ’я, коли Церква втішається правдивою православною вірою Католицької Церкви. І ця молодь була зацікавлена надзвичайно тими правдами віри, але треба було їх подати в молодіжний спосіб. Я намагався це зробити.

 

– У житті Української Греко-Католицької Церкви в минулому році було стільки подій, яких, може, настільки значущих, помітних, не було протягом кількох останніх років. Видання Катехизму, Патріарший Собор, утворення нових Митрополій і, зрештою, обрання нового Глави Церкви. Про це багато говорилося, багато писалося, були різні коментарі, але не завжди найважливішими є тільки ті речі, про які пишеться. Можливо, щось ще було такого в житті Церкви протягом цього року, на що Ви хотіли би звернути увагу?

 

Бачите, те, що Ви згадали, це були певні дари, які наша Церква отримала від Господа Бога. Це ті дари, про які ми просили, молилися, навіть працювали. Скажімо, Катехизм нашої Церкви – це підсумок десятилітньої праці. Я цей Катехизм під час аудієнції особисто вручив Святішому Отцеві. Він з великим зацікавленням прийняв його в руки, розглянув майже кожну ікону, яка там була поміщена, і підкреслив, що це надзвичайно важливий інструмент для того, щоби ця стратегія, той душпастирський план – «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом» – ми змогли зреалізувати. Я теж подякував Святішому Отцеві за три нові Митрополії, які ми створили у Західній Україні, бо такого не було від початку існування нашої Церкви, яка перед їхнім створенням віддзеркалювала ту структуру, яку мала за часів Київської Русі. Як відомо, наша Церква розвинулася, сьогодні є набагато ширшою і розвиненішою, ніж у той час.

 

Що такого було цікавого, яке не можна висловити в таких якихось видимих чи емпіричних знаках, це є те, що у нашій Церкві, можливо під впливом згаданий подій, якось відбувається таке пробудження наших вірних. Дуже знаменним є те, що, наприклад, в контексті того мого побуту в Римі, в Хрестопоклінну Неділю у Львові на Хресну дорогу вийшло близько тридцяти тисяч людей. Так само при всіх моїх візитах кількість людей, які сходилися на Божественні Літургії, нараховувалася тисячами. Тож відбувається певне пробудження, якась активізація наших людей, які, з одного боку, справді шукають допомоги у Церкви для того, щоби зорієнтуватися в тих мінливих обставинах життя, в якому ми живемо. Але, з іншого боку, це всі ті фактори: і ті, що ми назвали разом з Вами, і факт зацікавлення наших людей своїм духовним життям. Це є ознакою дії Святого Духа у Церкві, який збуджує серця і відкриває їх до того невидимого світу, веде їх до відчуття вічності.

 

А чи можете також сказати про якісь такі найближчі події важливі, яких очкує Церква, кроки в її подальшому розвитку, розбудові?

 

Найперше, ми намагатимемося справді бути Христовою Церквою, тобто живим Тілом Воплоченого Божого Слова і хочемо втілювати Боже Слово, Євангеліє, у нашому житті. Ми знаємо, що цей рік для українського суспільства буде непростим роком, бо це рік парламентських виборів. Ми намагатимемося бути свідками здорових християнських основ для громадянського суспільства. Для того, щоби справді, з одного боку, не будучи втягнутим в політичну боротьбу, не стаючи по боці жодної політичної партії, все ж таки, могти виховувати оце громадянське сумління наших людей, для того, щоби ми разом брали відповідальність за наше суспільство, за наше майбутнє. І це, можливо, одна з таких дуже важливих напрямних, які ми цього року будемо здійснювати.

 

Важлива подія – це наш Синод, який буде відбуватися в Канаді. Основною темою цього Синоду буде місце і роль служіння мирян у Церкві. Як відомо, миряни складають найбільшу частину церковного тіла. Отож, ми хочемо особливо звернутися до наших мирян, до наших віруючих, щоби вони були активними, свідомими і живими членами своєї Церкви. Так, як це було за часів переслідуваної Церкви. В той час завдяки мирянам, християнським родинам ми змогли передавати віру майбутнім поколінням. Властиво, я перейняв християнську віру в родині. І саме миряни були тими, хто вибороли право на існування для своєї Церкви в найбільш жорстокіших часах її існування в Радянському Союзі, а відтак, в період його розпаду. Отож, таким найважливішим зверненням, наголосом нашої Церкви в тому році буде звернення до мирян. Це співпадає з Роком Віри, який проголошує Святіший Отець.

 

Наступна, дуже цікава подія буде відбуватися в Римі в жовтні місяці. 14 жовтня, на свято Покрови за старим стилем, ми будемо благословляти відновлений, відреставрований собор св. Софії в Римі. І хочемо в цей спосіб відсвяткувати 120-річчя з дня народження Слуги Божого Патріярха Йосифа Сліпого. Для того, щоби, з одного боку, могли втішатися тими дарами, які залишила нам ця славна постать, а, з іншого – могли, знову ж таки, перейняти дух того незламного мужа віри. Для того, щоби та християнська віра для кожного мирянина була наче стержнем, основою його життя.

 

Наближається до завершення період Великого Посту і наближаються Великодні свята. Просимо при цій нагоді скласти побажання для наших слухачів з нагоди Христового Воскресіння.

 

Свято Христового Воскресіння, Пасха Господня – це є найбільше свято у нашому літургійному році. Читаємо в наших літургійних текстах, що це є празник празників і торжество усіх торжеств. Чому? Тому що Воскреслий Христос є для нас свідченням того, що Його сила, сила Воскреслого, вона є найсильніша. Вона перемагає все: всяке зло, всякі негаразди. Все те, що, до певної міри, пригнітає людину, відбирає в неї життєві сили і охоту до життя, може бути подолано у світлі Христового Воскресіння. І тому, свято Воскресіння Господнього є тою силою і надією кожного християнина.

 

Я хочу щиро привітати усіх слухачів Ватиканського Радіо з тим великим святом. Хочу, з одного боку, просити, щоби ми всі до нього гідно приготувалися, а відтак, справді глибоко його пережили. І тоді сила Воскреслого Христа стане нашою силою. Силою нашої Церкви, яка воскресла після свого знищення і сьогодні перебуває в періоді розвитку і розбудови, також силою кожного нашого християнина, кожного вірного нашої Церкви, силою християнської спільноти і суспільства, яка справді відкриває нам двері у наше майбутнє. Нехай Воскреслий Христос, Його небесна радість, мир, надія і любов запанує в усіх серцях слухачів Ватиканського Радіо і у серцях кожного сина і доньки нашої Української Греко-Католицької Церкви.

 

Від імені колег, від імені наших слухачів, від себе особисто складаю подяку за можливість цієї розмови, за оці побажання і просимо Вашого благословення.

 

Благословення Господнє на вас, з того благодаттю і чоловіколюбієм завжди, нині і повсякчас і навіки вічні. Амінь.

Джерела: Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя