Ти знову це зробила. Десь поміж 3 і 4 ранку незаперечно
проголосила кінець ночі. Інколи хотілось би повернутися на бік, затулити
голову подушкою і заперечити реальність. Але чомусь саме тоді ти
особливо домагаєшся моєї присутності. А я — твій Тато.
Майже щоночі переконуєш мене, що кількість способів описання
холодильника, пральної машини і кухонного начиння — невичерпна. Дивишся,
перевісившись через руку, а я розповідаю, чекаючи на перші ознаки твоєї
втоми. Коли ти вже засинаєш, постійно на руках, я усвідомлюю, яке ж
прекрасне наше життя.
Сьогодні тобі знадобилося півтори години. Занадто пізно, щоби
повернутися в ліжко — і занадто рано, щоб іти на роботу. Тому я трохи
розмовляю з Богом, ми сідаємо в кухні за столом і трохи сваримося, бо
Він постійно твердить, що знає краще. Я завжди багато говорю Йому про
тебе і маму.
Пам’ятаю мить, коли довідався, що ти вже є. Мама подзвонила і зуміла
тільки вимовити, що не впевнена, чи це телефонна розмова. Цього
вистачило. Я обіцяв, що ще нікому нічого не казатиму, а вже за п’ять
хвилин мимоволі вислав СМС до о. Гжегожа. Написав: «Я став татом». То
був перший раз, коли я плакав через тебе. Ти стала цілим світом.
Я пишу тобі про це, бо знаю, яким важливим є безумовне прийняття.
Любов, яку неможливо виразити, яка «ну просто так собі» відбувається. Ми
прагнули тебе, як ніщо і ніколи.
Не забуду моменту, коли я приклав долоню до живота твоєї мами і кинув
жартома: «Дай п’ять!» Ти вдарила так сильно, що я аж перелякався. То
було вперше, коли я через тебе танцював, як ошалілий. Дивом ніхто не
постраждав, ні я, ні квартира.
За кілька днів по цьому ми поїхали подивитися, як тобі там усередині.
Під час УЗД я дуже старався стримати зворушення. Ми, чоловіки, маємо
якусь дурнувату потребу приховувати любов. Це було ще до роботи, і хоч
пізніше я провів в офісі кілька годин, то, чесно кажучи, мене там не
було.
Твоя мама каже, що в школі пологів я був смішний, а інколи набридливий.
Не вір усьому, що вона про мене каже. Я тільки не міг зрозуміти, чому,
коли ти вирішиш вийти, вони кажуть нам їхати до шпиталю так пізно.
З мене сміялися, бо коли нам показували, як тебе сповити і як змащувати,
то я хотів знати все, одразу, і найкраще з десять разів.
Ми потрапили до шпиталю, але з’ясувалося, що ти не бажаєш виходити. Ну
ніби таке буває, але вирішено, що ви з мамою там залишитеся. Я покинув
усе, а мій світ раптово став малесеньким. Ми чекали п’ять днів, і я ще
ніколи так сильно не боявся. Персонал знав, що не буде спроможний
виставити мене звідти. Ніхто й не пробував.
А пізніше прийшло життя. Твоя мама — герой. Дванадцять годин, із
моментами, коли вона перехилялася з моїх рук, аби за мить крикнути, що
хоче померти. Не померла. Ти з’явилася й моментально потрапила до нас.
Я запитав, захоплений, чи можу тебе торкнутися. То був другий раз, коли я
плакав.
Сьогодні, коли ти не хочеш злазити з моїх рук, усі кажуть, що я сам
собі винен. У ті перші дні, коли мама оговтувалася, я не міг тебе
покласти. Медсестри й акушерки казали, що в чомусь, схожому на велику
мильницю, тобі буде краще. Я не вірив. Тримав тебе й невідривно дивився
на 3,3 кг буття татом.
Це було п’ять місяців тому. Кожний день цього часу — надзвичайно
цінний. Інколи буває важко і мені здається, що ще трохи, і я вискочу
крізь вікно. А потім ти знову близько, і виявляється, що втоми як і не
було.
Знаю, що з перших днів тобі потрібно почуватися безпечно. Ще трохи, і
цю безпеку визначатимуть межі, які ми тобі поставимо. Я б хотів, аби наш
дім був місцем, куди ти можеш прийти завжди і з усім. Без страху та
незалежно від обставин.
Мудріші від мене люди переконують, що діти вчаться через моделювання:
наслідують те, як живуть їхні батьки. Кожне слово має бути підтверджене
мудрим прикладом. Отже, ти — моє мале-велике зобов’язання.
Зобов’язання до того, щоб жити добре.
Твій Тато.
Конрад Кручковскі, deon.pl
Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар