09.08.2011р. Б. / УГКЦ – єдиний гарант виживання української нації

Французький письменник Моріс Дрюон, автор відомого циклу історичних романів «Прокляті королі», вважав революцію не історично зумовленим процесом, а своєрідним припадком, кривавим зносом з шляху еволюційного історичного розвитку. І в тому мав рацію. Революція – це загострення симптомів суспільної хвороби, яка називається «несправедливість». Саме несправедливість, відсутність нормального розвитку суспільства і породжує революції. Революція часто є вимушеною атавістичною реакцією суспільства на речі, які загрожують самому його існуванню.

Українське суспільство тяжко хворе. І тому стан перманентної революції у ньому присутній ось уже 20 років з моменту проголошення новітньої української незалежності. І усі ці 20 років не було жодної серйозної спроби лікувати цю хворобу. Старе українське: «А, якось буде», щоразу робить медвежу послугу і «еліті», яка повністю відділилася від народу, і самому народові. Хворобу часто плутають зі симптомами і стараються якось пригасити їхню гостроту. Арешт пані Юлії Тимошенко і сам суд над нею – це не хвороба, це – симптом.

Пророк Осія в тяжкий для ізраїльського народу час писав: «Народ мій гине, бо знання не має» (Ос. 4, 6). А це є проблемою і нашого народу. Бо, як влучно зауважив Папа Бенедикт ХVІ, коли нема ортодоксії, то нема й ортопраксії. Тобто відсутність потрібних знань породжує неправильні, помилкові дії. Комунізм за собою залишив повну і непроглядну темінь у гуманітарній галузі: історія, соціологія, політологія, філософія, теологія та інші гуманітарні дисципліни в комуністичному суспільстві практично не існували. Народу постійно вливали у голови тяжку бурду, густо замішану на большевицькому мракобіссі. І, як наслідок цього, маємо не народ, а населення, яке не має жодних орієнтирів. Що більше, бурхливі 80-90-ті роки ХХ століття спричинилися до того, що якісь уривки знань стали доступні широкому загалу, який до цього перебував у суцільній темряві відносно багатьох гуманітарних питань. Це і створило в нас багатьох мудрагелів, які, насправді не маючи ні в чому поняття, переконані, що вони добре розуміються в історії, політиці, релігії, економіці, міжнародному праві. Кожен вважає себе універсальним спеціалістом, хоча посередність і поверховість знань таких «спеціалістів» просто вражає. І на основі таких, з дозволу сказати «знань», наші народні «спеціалісти» діють. А щоб абсурдність ситуації була ще більшою, народ з точністю обирає собі подібних на керівні посади.

Тому наше суспільство, позбавлене елементарних знань, з радістю вірить і наймаразматичнішим заявам політиків і найнеможливішим обіцянкам. А потім розчаровується. Додати до цього візантійське сакралізування усякої влади і отримуємо те, що маємо зараз, або, як полюбляє казати перший Президент новітньої України п. Леонід Кравчук: «Маємо те, що маємо».

Як ніколи нашому суспільству потрібна просвіта. Бо постійна криза українського суспільства перш за все має релігійно-гуманітарних характер. Людина, позбавлена знання про Бога, позбавлена своєї історичної пам’яті, елементарного розуміння механізмів функціонування довколишнього світу і самого суспільства, не може вивести інших з кризи, бо не здатна вийти з кризи сама.

Державна система освіти, збудована на старих комуністичних принципах з домішками найотрутніших плодів західного лібералізму і нігілізму, позбавлена чіткого національного самоусвідомлення, перетворилася на інструмент дебілізації молодого покоління. Очікувати від державної освіти позитивних плодів так само результативно, як очікувати від сови, що вона заспіває, як соловей. А наш народ в цілому має дуже низьку здатність до самоорганізації. Тому увесь тягар народної просвіти падає на плечі Церкви. А єдиною Церквою в Україні, яка має позитивний досвід такої діяльності, є УГКЦ. Тому саме на цю Церкву фактично і падає відповідальність за долю українського народу.

Стан католицької просвіти в Україні, попри існування католицьких освітніх установ, насправді є плачевним. Слід віддати УГКЦ належне. Дуже багато зроблено у цій царині. І греко-католики вигідно відрізняються від решти українського народу низькою кількістю розлучень, абортів, п’янства, наркоманії та інших негативних суспільних явищ. Але цього не достатньо. Потрібна всестороння просвіта. Потрібна всеоохоплюча катехизація, історична просвіта, літературна просвіта, національна просвіта. Український народ, де-факто позбавлений своєї держави, зараз може надіятися хіба що на єдину інституцію, яка протягом століть показала свою здатність до його оборони, а це – Українська Греко-Католицька Церква. І зараз саме від УГКЦ залежить чи виживе український народ, чи ні.

о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Мандрівники Христа Царя

"...Український народ, де-факто позбавлений своєї держави, зараз може надіятися хіба що на... ...Українську Греко-Католицьку Церкву..."

Можна було б і погодитися з цим твердженням о. Ореста, але оскільки Церква, як будь-яка суспільна інституція складається з одиниць, тобто з конкретних осіб, зокрема тих, хто провадить Нею, має негативні тенденції колабораціонізму й пристосуванства, то - "...не може вивести інших з кризи, бо не здатна вийти з кризи сама...". Оте, совкове: - "Якось воно буде!", на превеликий жаль, має місце й у Церкві.

І це не голослівна критика, бо якщо уважно проаналізувати останні події з життя Церкви, то виявимо небезпечну кризу харизматичних ієрархів (і то на найвищому рівні), які спроможні запалювати в людях духа боротьби, віри й любові.

Це вже не та інституція, яка надихала, запалювала й провадила український народ до боротьби за Христові цінності і до самооборони нації від духовного й фізичного винищення її ворогами в минулих сторіччях. Це якісно, навіть не та Церква, Церква - мучениця, яка двадцять років тому вийшла з підпілля. Господь і час забрав тих церковних ієрархів, які могли не лише служити Божественну Літургію у польових умовах, але й провадити цим, знедоленим, московсько-більшовицьким лихоліттям, народом, до духовного і національного воскресіння, відродження й преображення.

Ієрархію нашої Церкви полонили кон'юктурники та пристосуванці, які, сповідуючи у своєму житті еволюційний шлях розвитку Церкви та нашого хворого душею і розумом суспільства, намагаються затушити тих вірних, хто горить і здатний запалити інших.

І, як наслідок, немає нині в української нації жодної надії й на Церкву, яка відкидаючи революційний шлях боротьби, прирікає її до асиміляції та духовного виродження, яке загрожує самому її існуванню на нашій, Богом нам даній, не своїй, землі.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

Бенедикт ХVІ : Щоб піднятись, людині необхідно вхопитись за руку Христа

e-mail від Відправити Натисніть Ctrl+D щоб додати в закладки

 

Триває літній відпочинок Папи Бенедикта ХVІ у папській резиденції у Кастель Ґандольфо, неподалік від Риму. 7 серпня під час загальної аудієнції Папа поділився роздумами над біблійним уривком, який читався цього дня на Месі, помолився з вірними та уділив їм своє апостольське благословення. 

 

Коментуючи уривок з Нового Завіту, Папа зазначив, що Ісус Христос, віддаляючись на гору, щоб помолитись, виявляє свою глибоку близькість з Небесним Отцем та необхідність порозмовляти з Ним на самоті. За словами Папи, це віддалення Спасителя від світу не означає, що Ісус не цікавиться людьми, що залишає апостолів на самоті. Зовсім навпаки, Господь каже учням увійти до човна та переплисти на інший берег, щоб згодом вони знову могли там зустрітись.

І тут, під час подорожі апостолів морем, знялась буря і води почали заливати човен. На допомогу наляканим апостолам вийшов Ісус, йдучи по поверхні води. Учні не впізнали свого Учителя, думаючи, що бачать привида. «Заспокойтесь, – це Я, не страхайтеся!» – промовив Ісус до апостолів, повелівши Петрові підійти до Нього також по воді. Папа зазначив, що море у цьому євангельському уривку символізує теперішнє життя та нестабільність видимого світу, буря вказує на різного роду труднощі, які зустрічає людина на своєму шляху, човен, натомість, – це символ Церкви, побудованої на Ісусі та керованої апостолами. На думку Папи, Христос бажає навчити Своїх учнів мужньо переносити усі життєві труднощі, ввіряючись Богові.

А повертаючись до події з апостолом Петром, який вийшов із човна на зустріч Ісусові, однак, через свою малу віру почав потопати, Святіший Отець пригадав слова святого Августина, який наголошував, що Ісус схилився до потопаючого апостола і подав йому руку. Святий Августин бажав підкреслити, що власними силами людина не може піднятись, їй необхідно вхопитись за руку Спасителя, Який до неї схиляється. Петро не йшов по воді власними силами, а завдяки Божій ласці, а коли, з причини страху, перестав вдивлятись в Ісуса, почав потопати. 

За матеріалами: Радіо Ватикан

07.08.2011р. Б. / На 70-річчі розстрілу польської інтелігенції в Чорному лісі (фото)

В Івано-Франківській області між селами Рибне і Павлівка Тисменицького району у Чорному лісі вшанували пам’ять польських інтелігентів, розстріляних фашистами.

Як передає кореспондент УНІАН, у заходах з вшанування пам’яті взяли участь керівники Івано-Франківської облдержадміністрації, міськвиконкому, в.о консула Генерального консульства Польщі у Львові Анджей ДРОЗД, генеральний секретар Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Польщі Анджей КУНЕРТУ, голова польського Товариства культури «Пшиязнь» Луція КУБІЦЬКА, представники і родини загиблих з польських міст Ополє, Кошалін, Варшава, Краків, гості Львівської, Чернівецької областей, Великої Британії, представники духовенства та місцевої громади - всього близько тисячі осіб.

Про місце розстріляних 6 серпня 1941 року 700 представників польської інтелігенції свідчить вказівник: «1939-1945 Вшануй місце, освячене кров’ю мешканців Станіславова і околиць, замордованих гітлерівцями в 1941 році».

Голова Івано-Франківської обласної державної адміністрації Михайло Вишиванюк і генеральний секретар Ради охорони пам`яті боротьби і мучеництва Польщі Анджей Кунерту перерізають стрічку під час відкриття пам`ятника

Пам`ятний хрест на території меморіалу загиблим польським інтелігентам, розстріляним фашистами в 1941 р., між селами Рибне і ПавлівкаПам`ятний хрест на території меморіалу загиблим польським інтелігентам, розстріляним фашистами в 1941 р., між селами Рибне і Павлівка

Пам`ятний хрест на території меморіалу загиблим польським інтелігентам, розстріляним фашистами в 1941 р., між селами Рибне і Павлівка

Братські могили на території меморіалу загиблим польським інтелігентам, розстріляним фашистами в 1941 р., між селами Рибне і Павлівка

У лісі впорядковано 17 братських могил. В центрі меморіалу встановлено пам’ятник загиблим – Великий мармуровий Хрест, на якому зображено герб Польщі і польською та українською мовами написано «Пам’яті представників польської інтелігенції зі Станіславова та околиць, закатованих гітлерівцями у серпні 1941 року. Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва, Польське товариство культури «Пшиязнь» Родини 2011».

Вшанування 70-ї річниці пам’яті закатованої польської інтелігенції в Чорному лісі розпочалося службою Божою в Костелі Христа Царя в Івано-Франківську, де священики відслужили молитву за душі закатованих гітлерівцями жертв в Чорному лісі. Потім біля пам’ятника розстріляним відбулося освячення і покладання квітів і вінків представниками духовенства різних конфесій, влади Польщі та України. Пізніше пройшов віче-реквієм, на якому наголошувалося на недопущенні цих трагічних подій у майбутньому.

Після цього всі учасники перейшли в інше місце, де священики під керівництвом владики УГКЦ Софрона МУДРОГО освятили збудовану церкву-каплицю верховних апостолів Петра і Павла. А на завершення поклали квіти до обеліска, де поховані розстріляні німцями у 1941 році жиди.

Фото Тараса Кашуби
Джерела:
УНІАН