Преподобної Макрини, сестри святого Василія Великого
Тропар (г. 2): Жениха свого смерть побачивши, розважила те
тлінне життя і марноту світу. Звідси й спонуку взяла ти і стала
невістою нетлінного обручника, здобуваючи собі на його любов
повздержністю і покорою. Тому й нині тішиться з ангелами, преподобна
Макрино, дух твій.
Кондак (г. 4): Бога благого усім серцем полюбила ти,
преподобна Макрино, і його хрест святий на рам’я взяла та ревно пішла за
ним. Тому й здобула ти прощення.
У житії святого Василія Великого ми згадували, що майже вся його
родина була свята. Нині споминаємо найстаршу сестру святого Василія –
Макрину. Щасливі батьки, які самі стали святими і до святости привели
своїх дітей. Батько святих Василія і Макрини, на ім’я Василій, був
чоловіком великої вчености і ще більшого благочестя, він був першим
учителем Василія, він послав його до школи, а помер тоді, коли Василій
був в Атенах.
Кілька слів слід сказати про матір святих Василія і Макрини,
святу Емілію. Дочка ісповідників за Христову віру залишилася круглою
сиротою, до того ж без маєтку, який забрали мучителі її батьків.
Прекрасна лицем, чиста душею і серцем, надзвичайно освічена і начитана
(попри молодий вік) у Святому Письмі, Емілія вийшла заміж за молодого
адвоката Василія. Під началом свекрухи, святої Макрини старшої, жінки
надзвичайно розумної, душа Емілії стала на дорогу досконалости. Макрина
старша взялася також за виховання її дітей, найстаршої Теклі (яку згодом
назвуть Макриною, на честь її бабусі) і Василія. Святий Василій не раз
визнавав, як він завдячує своїй бабусі і матері. В одному з його листів
читаємо:“Те розуміння Бога, яке я набув в молодості від своєї блаженної
матері і бабусі Макрини, залишилося в мені до нині”.
Бог поблагословив подружжя святого Василія (батька) і святої
Емілії десятьма дітьми;найстаршою була Текля-Макрина, наймолодшим –
Петро, який народився вже після смерти батька. Бог їх наділив також
достатком, вони мали землі в Понті, в Кападокії і в Малій Вірменії.
Як свята Емілія виховала своїх дітей, про це свідчать слова
Григорія Богослова:“Вона подарувала світові стільки і таких
світильників, синів і дочок, живучих у подружжі і в дівицтві, вона
щаслива і плодовита, як ніхто. Трьох славних священиків, одну учасницю в
тайнах душпастирства і цілий лик небожителів. Подиву гідне, яка то
багата родина Емілії. Благочестива кров Емілії – власність Христа. А
нагорода її благочестя – слава її синів”.
Ось такою була матір Теклі, яку далі вже будемо називати
Макриною. Бабуся і матір виховували її дуже старанно. Першою книжкою, з
якої вона вчилася, був Псалтир. Піднесені псалми царя Давида були її
першою молитвою. Мати вибирала з приповідок Соломона та з інших Богом
натхнених книг певні місця і Макрина вчила їх напам’ять. Вона не читала
пустих, світських, безвартісних книжок, хоч робила поступ у різних
поважних науках. Попри науку, Макрина займалася і домашнім
господарством. Хоч були вони люди заможні і мали доволі слуг, однак
знали, що молитва без праці не є угодна Богу, тож діти найбагатших
християнських родин працювали так само, як і слуги, яких вважали членами
родин, і з якими єднала їх спільна молитва, спільна трапеза і спільна
любов. Макрина була знаменита ткаля, її полотна і вишивки викликали
загальний подив.
А що Бог дав їй незвичайну вроду, то вже тоді, коли їй
виповнилося п’ятнадцять років, не бракувало чесних юнаків, які хотіли
одружитися з нею. Вона вибрала одного і заручилася з ним. Та іншою була
Божа воля:її суджений перед весіллям помер. Тоді Макрина вирішила не
виходити заміж, а посвятити своє дівицтво Господу Богу. Тим, хто
намовляв її одружитися з кимсь іншим, вона говорила так:“Наречений мій
не помер, він живе з Богом, і я маю надію побачити його після
воскресіння. Смерть – це лишень подорож у далекий край, і було б
несправедливо не зберегти йому вірности”.
І так залишилася вона дівицею, цілковито посвятившись родині, бо
невдовзі помер і батько. Вона допомагала матері у вихованні молодших
дітей, особливо брата Петра, якого сама з часом підготувала до школи.
Макрина відзначалася силою духа, у різних випробуваннях життя вона
підтримувала всю родину, при цьому не припиняла трудитися – усі слуги не
в змозі була зробити стільки, як вона одна. Макрина вміла цінувати час,
значна частина якого, попри буденні заняття, відводилася на молитву і
читання Святого Письма.
Люди тоді серед щоденних турбот не забували про Бога, вони знали,
що не самим хлібом живе чоловік, що й душа потребує підкріплення. Вони
щоденно ходили до церкви, читали святі книги і знаходили час на діла
милосердя – якось так було, що їм усього вистачало, добре велося, ліпше,
як нам нині, хоч і тоді тягарів не бракувало. Бог благословив їх – й у
тому вся тайна. А коли сестри повиходили заміж, а брати вже не
потребували материнської опіки, тоді Макрина вмовила матір зректися
цього світу. Вони побудували невеличкий монастир у Понті, в мальовничій
околиці, на берегу ріки Ірис, поблизу гори Івора, у підніжжі якої згодом
оселився Василій Великий. Свою частку майна вони роздали
вбогим;невільників відпустили на волю. Разом з ними в монастирі осіли
кілька побожних жінок і кілька в минулому невільниць і служанок, які
самі захотіли служити Господу.
Життя те описав Григорій Богослов у своїй бесіді на честь святої
Емілії:“Не було в тому монастирі жодної різниці щодо страв і напоїв, всі
мали однакові келії й однаково вбогу одежу. Нерівність роду, становища,
маєтку тут не мало жодної ваги. Життя, яке вони провадили, було таке
святе, чесноти такі високі, що не вмію того описати. Їхня докладність у
денних і нічних богослуженнях цілковито відповідала ревності, якою вони
горіли. Їх можна було порівняти з тими блаженними душами, що звільнилися
з оков тіла і летять в небо. Серця їх так були очищені від усього
земного, що вони, можна сказати, жили, як ангели. Не можна було у них
розгледіти навіть ознак гніву, заздрости, підозріливости або ненависти.
Вони відкинули від себе всю світську суєту:– спрагу почести, слави,
блиску. Їхня насолода полягала в стриманості, слава – в невідомості,
багатство – в бідноті, сила – в немочі;усе, що від світу, вони
стріпували з себе, як порох. Вони цінували кожну хвилину. Заняттям їхнім
була молитва і співання псалмів, що не припинялося ні вдень, ні вночі”.
У цьому преподобна Макрина осягнула найбільшої досконалости. Бог
хотів досвідчити її хрестом терпіння, і ось брат Навкратій раптово
загинув на ловах разом з одним слугою. Макрина зуміла весь свій
природний, людський, однак святий, біль заховати у своєму серцю, щоб
підтримати матір, для якої той удар був дуже тяжким. Як пише святий
Григорій Богослов:“Не було ані плачу, ані стону, ані сліз, ані інших
звичайних проявів глибокого горя матері і сестри;було лишень усе
достойне жінок, що посвятилися Богу”.
Серед такого життя свята Емілія померла 8 травня 375 р. При її
смерті були святий Петро, її син, і свята Макрина. Свята Емілія вмирала
так, як жила, цілковито поклавшись на Божу волю. Вона благословила своїх
дітей і молилася. Попросила лиш, щоб поховали її поруч з мощами її
чоловіка, святого Василія. І так сталося. А через чотири роки помер
Василій Великий, погас світоч Христової Церкви і слава людського роду.
Минуло кілька місяців, як смертельна хвороба прикувала до ложа і
преподобну Макрину. При її смерті був Григорій Ниський, її брат. Вісім
років вони не бачилися, бо святий Григорій був відправлений у вигнання,
де багато страждав від аріян і безбожного імператора Валента. Щойно
відбувся помісний Собор в Антіохії, в якому він брав участь, і при тій
нагоді вирішив відвідати свою сестру Макрину. Однак прийшов лиш для
того, щоб замкнути їй очі. Її смерть він описав з таким почуттям
смирення, любови і людського жалю, відданого Божій волі, що, читаючи той
опис, на очі навертаються сльози. І ті сльози будуть найкращою жертвою,
складеною в пам’ять преподобної Макрини.
“За день до приходу, – оповідає святий Григорій, – я мав видіння.
Мені здавалося, що несу в руках мученицькі мощі і що вони випромінюють
таке яскраве світло, що не сила дивитися на них. Мені тричі тої ночі
повторювалося таке видіння. Я не міг зрозуміти, що воно означає, лиш
відчував на серцю велику тугу. Наближаючись до монастиря, в якому моя
сестра провадила ангельське життя, від одного перехожого я довідався, що
вона хвора, і серце моє ще більше затужило. Я наддав ходи.
Прийшовши, я не застав сестри у монастирській церкві, тоді пішов
до її келії. Вона лежала не на ліжку, а на землі, на дошці, вкритій
мішковиною, замість подушки під головою була друга, скісно поставлена
дошка. Сестра моя була дуже хвора, а коли побачила мене, то, не маючи
вже сил встати, ледь підвелася на убогій своїй постелі, щоб прийняти
мене (як єпископа) з почестю. Я підійшов до неї, заспокоїв, а вона тоді,
піднісши свої руки до неба, сказала:«Дякую Тобі, Господи Боже мій! Ти
сповнив моє бажання і дозволив братові відвідати рабу Твою».
Вона намагалася приховати перед нами тяжкість дихання, старалася
усміхатися, щоб зменшити нашу журбу, і розмовляла з нами про речі,
приємні для нас. Бесіда зайшла про святого Василія Великого. Я не міг
опанувати себе, при згадці про святого брата на моєму лиці відбився
смуток. Але вона, натхнена високими думками, говорила до нас із таким
піднесенням про дивні діла Божі, що стосуються всіх сторін нашого життя,
що душа моя, підкоривши всі природні почуття, підносилася до неба. Я не
міг надивуватися, як вона, у гарячці, що позбавила її сил, могла
зберегти цілковиту свободу думки – як Йов, що, вкритий ранами, думкою
постійно підносився до неба. Вона глибоко, зріло говорила про наше
життя, про мету, для якої народжуємося, про безсмертя, в яке колись
зодягнеться наше тіло. Слова текли з її вуст, як вода з джерела.
Під кінець вона сказала мені:«Пора тобі, брате, відпочити після
далекої і тяжкої дороги». Та який міг бути відпочинок після такої
розмови? Однак я послухав і, пішовши у сад, сів у тіні дерев. Видіння
моє про мощі прояснилося, я розповів про нього кільком особам, що були
поруч. Потім знову пішов до неї. Не бажаючи марнувати на дрібниці цінні
хвилини життя, вона стала розказувати про все, що пережила, –
розповідала так, немовби читала з книги;перелічила всі добродійства,
якими Господь наділив батька, матір й усю нашу родину, і подякувала Йому
зі щирого серця за Його милість. Я почав розповідати їй, скільки мені
довелося пережити у вигнанні, та про інші печальні турботи Христової
Церкви. Вона сказала мені:«Не нарікай, всі незгоди є ніщо порівняно з
ласками і добродійствами, якими Бог наділив тебе, а наділив тебе більше,
ніж твоїх батьків. Наш батько прославився серед своїх краян, але його
ім’я не перейшло межі Понту. А твоє ім’я широко відоме, так, що церкви
просять тебе, аби між ними заводив порядки. Пізнай з цього Божу любов і
наслідок молитов наших батьків».
Я відправив всеночні молитви і трохи відпочив, як уже настав
ранок; з вигляду сестри я зрозумів, що цей ранок для неї останній.
Гарячка забирала в неї рештки сил. В душі моїй постало два почуття:жаль,
бо ж умирала моя люба сестра, і подив від того, з яким невимовним
спокоєм вона чекала свого кінця. Сонце вже хилилося до заходу. Вона
перестала говорити з нами. Склавши руки і непорушно звернувши погляд
вгору, вона розмовляла з Богом, солодко і тихо, я з трудом розбирав її
слова:«Господи, Господи, Ти віддалив від нас боязнь смерти, бо з кінця
нашого дочасного життя робиш початок життя вічного! Ти сном смерти на
якусь мить упокоюєш наші тіла і знову розбудиш їх трубою ангела. Як
скарб, Ти доручаєш землі наші тіла і зажадаєш їх колись назад, тоді
смертне і безобразне тіло заміниш у безсмертне і прекрасне. Ти викупив
нас від гріха і загибелі. Ти сокрушив ворота аду, Ти поборов силу смерти
і відкрив нам дорогу до воскресіння. Господи, Боже вічний, до Тебе я
прив’язалася з дитинства, Тебе полюбила всіма силами душі, дай мені
світлого ангела, щоб довів мене до місця спокою, до житла святих. Ти
простив одного з розбійників, що висіли на хресті, щойно він звернувся
до Тебе, пом’яни і мене в царстві Твоїм! Нехай вічний морок не віддалить
мене від Твоїх вибраних, нехай щезнуть перед Тобою мої гріхи. Ти
прощаєш смертних, прости гріхи, які я вчинила через слабкість природи
словом, думкою, щоб, полишаючи це тіло, я звільнилася від усякої
скверни, щоб Ти прийняв мою душу, як приємний запах перед Тобою».
Після молитви вона ознаменувала хрестом очі, вуста і своє серце.
Коли стало смеркатися і внесли світло, вона відкрила очі і сказала, що
хоче читати всеночну, але голос її уже змінився, однак вуста повторювали
слова молитви. Скінчивши, вона намагалася піднести руку, щоб
перехреститися, з грудей вирвався довгий і глибокий видих і життя її
закінчилося разом з її молитвою”.
Святий Григорій, сповнюючи волю покійної, закрив її очі, а
монахині гірко заплакали:“Погасло світло очей наших, віднятий світ, що
ішов перед нами, упала підпора немічних, зникла охорона хворих”. Святому
Григорієві ледве вдалося заспокоїти їх біль, і тоді стали співати
псалми. Тіла не було в що прибрати, бо покійна ніколи не мала зміни
одягу, лиш те, що на ній:волосяниця, полатана ряса і мантія. Святий
Григорій велів загорнути тіло покійної у свій плащ, а поверх накрити
мантією їх покійної матері. Лице святої після смерти засяяло незвичайною
красою.
Натовп народу постійно збільшувався, кожен хотів помолитися біля
мощей святої. Прибув єпископ зі священиками, почалося богослужіння.
Наступного дня святий Григорій, єпископ Араксій та інші священики взяли
домовину на рамена, попереду йшло духовенство зі свічками. На похороні
був такий здвиг народу, що трудно було пропхатися. До гробу батьків
святої було далеченько, одна римська миля. Тіло поклали біля мощей
святої Емілії. Після похорону святий Григорій припав до гробу, поцілував
землю та зажурений і заплаканий, втішаючись лиш святим життям і святою
смертю своєї покійної сестри, повернувся додому. Над гробом святої
поклали напис, автором якого є Григорій Богослов. Його зміст такий:“Ось
пам’ятник знаменитої дівиці. Ти, що то будеш читати, мабуть, чув про
Макрину, старшу дочку великої Емілії. Вона ховалася перед кожним
чоловіком. Тепер усі її прославляють і слава її широко є відома”.
Ще за життя Бог наділив її ласкою творити чуда. Одну дівчину, що
була сліпа на око, преподобна Макрина поцілувала і дівчина прозріла.
Таких чуд було більше. Під час голоду вона помножила пшеницю, призначену
для бідних, а своєю молитвою проганяла бісів. Сьогодні свята молиться
за нас перед престолом Всевишнього.
__________
У той самий день
Преподобного Дія
Тропар, гл. 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ,* бо,
прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом* і ділом навчав Ти
погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство
безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобний Діє, дух
твій.
Кондак, глас 2: Чистотою душі божественно озброївшись,
неустанну молитву, як спис, взявши владно, переміг єси демонів полки,
чудотворче, отче наш Діє, моли безустанно за всіх нас.
Преподобний Дій був родом з Антіохії Сирійської, син Романа і
Наврати. Уже замолоду він посвятився на службу Богові, молився, постом
морив своє тіло і поборював усякі спокуси. Потім, за Божим натхненням,
він перебрався до Царгорода і там осів. Своїм строгим життям і святістю
він привернув увагу патріярха Аттика, який висвятив його на священика.
Кажуть, що преподобний Дій посадив суху палицю, і вона прийнялася й
виросла в прекрасне деревце.
Імператор Теодосій Молодший наказав, щоб на місці, де жив
преподобний Дій, побудували невеликий монастир. Сюди до святого слуги
Божого горнулося багато монахів, яких він провадив до досконалости в
монашому житті.
Бог прославив його багатьма чудами. Так, він вивів зі скали воду і
воскресив одного померлого. Якось він дуже тяжко захворів, а коли всі
думали, що вже помер, він повернувся до життя і сказав, що Господь
наказав йому жити ще 15 років. І справді, через 15 років святий віддав
Богу свою чесну душу. Імператор і патріярх хотіли перенести тіло до
Царгорода, але монахи випросили, щоб залишили його в монастирі. Святі
мощі поховали в монастирській церкві.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська
Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів,
Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
Немає коментарів:
Дописати коментар