9 Мені бо так здається, що
Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми
бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям. 10 Ми нерозумні Христа
ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж
без чести. 11 До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і
ми скитаємось. 12 Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; 13 нас ганьблять, а ми
з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж
досі. 14 Не щоб осоромити вас я це пишу, але щоб як дітей моїх улюблених
навести на розум. 15 Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та
батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі. 16 Отож благаю вас: Будьте моїми послідовниками.
(1 Кор 4, 9-16)
Вступ
Сьогоднішній Апостол (1 Кор 4,9-16)
справляє враження дуже ретельно підібраного уривку. Насправді, як різні
видання Святого Письма, так і численні коментарі не відокремлюють ці
вірші в такий спосіб. Дехто бачить цілий 4 розділ як одну цілість,
називаючи його «Апостольким служінням», або «Невідрадним становищем
апостолів»; дехто натомість ділить 4 розділ на три менші частини: 1)
Апостоли як «слуги Христові і завідувачі тайн Божих» (вв.1-5); 2) «не
несіться гордо один над одним» (вв.6-13); 3) багато «учителів», але
батько – один (14-21); дехто бачить тісніший зв’язок з попереднім
розділом і об’єднує під одним заголовком «Правдива роль проповідників» 1
Кор 3,5-4,13, а 4,14-21 називає «Пересторогами». До цього слід додати,
що наш уривок починається з в.9, тим самим уникаючи іронію з в.8 і
закінчується в.16 запрошенням бути послідовниками апостола. Одним
словом, сьогоднішній Апостол бажає представити життя «слуг Христових і
завідувачів тайн Божих» як приклад до наслідування, незважаючи на
можливі критики (див. вв.3-5), чи навіть те, що в якомусь моменті вони
можуть для когось вже здатися непотрібними (див. вв. 6-8).
Можливо саме сьогоднішній Апостол
являється такою своєрідною апологією апостолів, яких маловірство знову
підкреслено в сьогоднішньому Євангелію (див. Мт 17,14-23; зокрема в. 20:
«Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як
зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона
перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого»), що нав’язується у
свою чергу так само на «малу віру» Петра з Євангелія минулої неділі
(«Маловіре; чого засумнівався?», Мт 14,31). Так, апостоли не завжди були
зразковими віруючими, але їхня близькість з Ісусом, їхня готовність
слухати його, але зокрема їхнє наслідування його життя в покірності і
служінні іншим і для інших (див. вв. 9-13), зробила їх тепер правдивими
батьками віри (як Авраам) яких не тільки можна поважати, але треба і
наслідувати.
Стиль апостольського життя
Статус «пастирів», поставлених на
служіння Христові для здійснення Божого задуму спасіння, переводиться у
стиль життя, властивого подорожуючим проповідникам Євангелія. Очевидно,
що умови життя апостолів не надаються, щоб виправдати тенденції деяких
християн з Коринту самовихвалятися їхнім християнським досвідом,
уважаючи себе «мудрими» і «сильними». Павло закликає коринтян
застановитися на абсурдності поведінки тих, хто «несеться гордо» (гр.
φυσιοῦσθε, дослівно: надувається, надимається), використовуючи Божі
дари, наче б вони були їхнім правом або власністю. Вистачить лише трохи
самоіронії щоб «здутися». Саме отим дієсовом φυσιοῦσθαι (надуватися),
Павло охарактеризовує поведінку деяких християн з Коринту, які, на
основі власного духовного досвіду, схиляються до того, щоб вивищуватися
над іншими або самовихвалятися, без того, щоб звернути увагу на Божу дію
і моральні вимоги Божих заповідей.
Апостол закликає коринтян «не нестися
гордо, не надуватися» один над одним проти іншого (1 Кор 4,6).
Попереджає тих «які несуться гордо», що він скоро прийде і перевірить на
ділах те про що вони вихваляються словами (1 Кор 1,18.19). В оскарженні
кровозмішання якогось християнина, який взяв собі за жінку батькову
жінку, Павло виставляє на яв протиріччя між цим аморальним випадком,
засудженим навіть невіруючими, і «вихвалянням, надуванням» християн з
Коринту (1 Кор 5,2). Усім тим, які чваняться їхнім духовним «знанням»,
Павло відкрито каже, що «знання» роздимає, коли натомість справжня любов
«не надимається» (1 Кор 8,1; 13,4).
Щоб зробити свою аргументацію жвавішою
апостол Павло дається до іронічної драматизації. Він звертається до тих,
які надимаються (несуться гордо) в наступний спосіб: «Ви вже
наситилися! Вже збагатилися! Без нас зацарювали! Коли б то вже
зацарювали, щоб і ми разом з вами царювали!» (1 Кор 4,8). Але Бог
назначив апостолам інший шлях, щоб дійти до царства. Павло представляє в
контрасті теперішній стан апостолів, які займають найнижчу сходинку в
суспільстві. Так як засуджені на смерть, які виходять на арену, вони
виставлені перед світом наче в якомусь публічному видовищі. Відтак
закінчує оце антитичне порівняння між коринтянами і апостолами в
наступний спосіб: «Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми
немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж без чести» (1 Кор 4,10).
На цьому місці Павло знову повертається
до представлення апостольського стилю життя серією нестач – голод,
спрага, брак одягу – принижень і зневаг, пов’язані також з їхнім
подорожуючим способом життя. Характерною рисою стилю життя Павла і його
співпрацівників є фізична праця, «власними руками» (в.12), щоб
забезпечити самих себе найбільшпотрібним. До цього переліку лих, які
спіткали апостола, він додає ще і три антиномії, в яких розглядається
логіка хреста: «нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми
терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося» (в. 13). Вкінці
підсумовує у двох словах найвищий рівень приниження: «ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх
аж досі» (в.13). До написання цих рядків Павла спонукає більше як
самооплакування бажання представити християнам з Коринту – тим, яких
батьком він себе відчуває – приклад, який може стати для них взірцем,
щоб оцінити власний спосіб думання, власні вчинки і все життя.
Коментар до поодиноких віршів
В. 9: Мені бо так здається, що Бог
поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо
стали видовищем і світові, й ангелам, і людям.
Поведінка апостолів, натхненна вірою і
любов’ю, надходить настільки всі закони суспільної поведінки і
раціональної моралі, що робить їх видовищем перед очима світу та навіть самих ангелів. Але що не йдеться про якийсь славний і втішний образ, можна зрозуміти з епітету немов призначених на страту,якого деякі кодекси Vetus latina перекладають tamquam bestiarios (дослівно:
цирковий борець, що вступає в бій з дикими звірами; найманець (=
гладіатор) – зі зброєю, а засуджений – без зброї), що змальовує арену і
боротьбу зі звірами для всенародної розваги.
В. 10-12: Ми нерозумні Христа ради,
ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж без
чести. 11 До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми
скитаємось. 12 Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а
ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо;
Усі ці антитези містять тихий закид: коринтяни показують, що не бажають нічим ризикувати заради віри.
У кінці цього уривку (вв.6-10) Павло
іронічним тоном повертається до тем із розд. 1-2: ви є, або такими себе
вважаєте, розумні, сильні, достойні; це не по-Божому, а по-світськи, за
логікою світу, що вважає нас нерозумними, немічними, без честі й тому
нас переслідує (вв. 11-13); а дійсність є цілком інакша в Божих очах.
Ап. Павло часто згадує страждання і
переслідування, що спіткали його в апостольській праці, але також і те,
як Бог допоміг йому перенести їх (2 Кор 4,7-12; 6,4-10; 11,23-33; 1 Сол
3,4; 2 Тим 3,10-11). На його думку, слабкість апостола виявляє силу
того, хто його посилає (2 Кор 12,9н; Флп 4,13), тому що величина
здійсненого діла не може бути приписана тільки завзятості посланця (2
Кор 4,7).
Писаний текст не може передати всіх
відтінків інтонації. Було б дуже цікаво прочитати собі в.10 не як ряд
тверджень: «ми – нерозумні, а ви – розумні, ми – немічні, а ви – міцні,
ви – славні, ми – без честі», а спробувати надати йому дещо іронічної
інтонації за допомогою риторичних питань: «виходить, що ми то нерозумні,
а ви – такі розумні? Що ми немічні, а ви – міцні? Ви то славні, а ми,
на вашу думку, без честі?». Іншими словами, Павло б не стверджував, що
апостоли нерозумні, немічні чи без честі, але що їхня мудрість, їхня
сила, їхня честь не є за критеріями цього світу, а у Христі, бо
насправді у ньому вони бо мають і мудрість, і силу, і честь, які
набагато надходять людські.
В.13: нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі.
Сміття і покидьки були в
народній мові словами найбільшої зневаги. Походження цих назвищ ймовірно
бере свій початок від звичаю, якого дотримувалися в давнину в деяких
іонійських місцевостях, для того, щоб очистити місто людською жертвою,
для якої вибирали якогось нещасного, що його уважалинепотребом суспільства.
Сьогодні, можливо не приносять у жертву людей, але дуже часто
суспільство продовжує трактувати чимало осіб – зокрема хворих, бідних,
тих що мало заробляють – як сміття і непотріб, про ще і теперішній Папа
Франциск наголошує у своєму Апостольському повчанні «Радість Євангелія».
В. 14: Не щоб осоромити вас я це пишу, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум.
Пересторога, яка випливає з усього
дотепер сказаного і буде сформульована у в. 16 стосується основної
вимоги відмови і умертвлення, вкорінені глибоко в кожне християнське
буття, відповідно до Ісусових слів: «Бо хто хоче спасти свою душу, той
її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її
спасе» (Мр 8,35).
В. 15: Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі.
Відповідно до тогочасних звичаїв (але і сьогоднішніх), учитель (грецькою педагог)
вчив і виховував дітей за зарплату. Св. Павло показує, що також в
християнському середовищі є особи, які здійснюють свій авторитет на
зразок учителів. На противагу до них, апостол ставить саме взірець батька, тобто спонтанного і беззастережного дарування в любові.
В. 16: Отож благаю вас: Будьте моїми послідовниками.
Ніжні батьківські стосунки, які в’яжуть Павла до його духовних дітей, повинні самі по собі перерости в його наслідування з
боку цих останніх: який батько, такий син. Існує прямий зв’язок між
Богом Отцем, Ісусом Христом, Павлом, проповіддю Євангелія, народженням
духовних дітей і поведінкою цих останніх. Ця лінія конкретизується в
любові, що є даром себе для інших. А оскільки ап. Павло формує свою
місійну діяльність у цілковитому даруванні самого себе і власного життя
на зразок Христа, він так само може представитися як конкретна норма
поведінки для неофітів.
Для роздумів
Чи не кожне слово, а тим більше,
речення, можуть бути вихідним пунктом нашого розважання над Божим
Словом. Але хочу запропонувати тільки деякі, які мені самому,
приготовляючи цей коментар-розважання, видалися найцікавішими і
найважливішими.
1. Ризик віри. Чому ап. Петро почав
тонути? Чому учні не могли вигнати біса з хлопця? Відповідь – одна:
через малу віру! А ми – ходили б по воді? Ми – вигнали би біса з того
хлопця? Чому ні? І та сама відповідь: через малу віру! Але як можемо
збільшити нашу віру? Так, молитвою і постом також. У в. 10 ми побачили,
що ап. Павло закидає Коринтянам те, що вони не бажають «ризикувати»
нічого заради віри. Що таке «ризик» віри? Кинутися в осліп в щось що не
знаємо, а «може з цього щось вийде», чи, навпаки, відважитися піти
дорогою хреста, яка на перший погляд здається безглуздою, слабкою,
безчесною? Як відкрити в нашій немудрості і слабкості Божу мудрість і
силу? Чи не правда, що «чим менше нас», тим «більше Бога» у нашому
житті? Одним словом, а ми готові «ризикувати» заради віри? Готові
виявитися немудрими, слабкими перед світом, щоб прийняти мудрість і силу
від Бога?
2. Батько віри. Святе Письмо називає
Авраама батьком віри. Чому? І що означає бути «батьком віри»? Апостол
Павло так само каже про себе, що він породив своїх віруючих через
Євангелію в Христі Ісусі. І що тоді означає «бути послідовниками» Павла?
Чи ж не так само, як і він, народжувати інших в Христі Ісусі через
Євангеліє? І багато в нас вже тих, кому ми принесли Слово Євангелія,
даючи їм змогу стати дітьми Божими? А у свою чергу, чи пам’ятаємо ми і
про тих, які нас привели до віри, наших духовних батьків? Кінець кінців,
чи готові ми, одного дня, з духовних дітей, якими ми є, вирости і стати
також духовними батьками? Взяти на себе відповідальність за інших, а не
тільки вимагати її по відношенню до нас самих (саме як діти)?
Для молитви
Закінчім це розважання молитвою подяки
за тих, які нас привели до життя віри, а так само помолімся за всіх тих,
яким ми принесли Слово Євангелія. І попросім Бога, щоб відігнав від нас
усякий страх бути не такими як світ, думати не так як світ, робити не
так, як світ і дав нам відвагу вірити в неможливе для людей, але можливе
для Бога, зокрема у ці важкі часи для нашої батьківщини.
о. Тарас Барщевський
Фото: о. Іван Мисів
Джерело: ПАТРІАРША КАТЕХИТИЧНА КОМІСІЯ
Немає коментарів:
Дописати коментар