Житіє преподобного отця нашого Пахомія Великого
Тропар, гл. 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню
управив * і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди, * і
був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Пахоміє, отче наш. *
Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.
Кондак, глас 2: Ясним світлом показався ти на краях
землі, пустиню зробив містами многих монахів; себе самого розіп’яв,
хрест свій на рам’я взяв і повздержністю тіло виснажив, моли безупинно
за всіх нас.
Щасливий перед Богом той, кого Церква назвала “Великим”.
Щасливий, бо його життя мало б сяяти, немов ясне сонце, чесноти його
мали б бути на рівні з ангельськими, а душа його вже за життя не знала
нічого земного і на єдиного лиш Бога покладала свою надію й дорогою
молитви, сліз і подолання всіх пристрастей дійшла до воріт безконечної
слави.
Святий Пахомій народився, вірогідно, 292 р. в горішній Тиваїді.
Його батьки були поганами. Коли юнаку виповнилося 20 років, його взяли
до війська імператора Костянтина Великого. Одного разу він зупинився на
постій у місті Діосполі і запізнався тут з цілком іншими людьми, ніж
погани. Були вони тихі, спокійні, нікого не кривдили, ділилися всім, що
мали, з бідними, прощали іншим провини, в кожному бачили брата. Пахомій
довідався, що люди ці – християни, і ласка небесна осінила його серце.
Після закінчення війни він повернувся до Тиваїди і, як оглашений, став
навчатися правд Христової віри, прийняв святе хрещення і цілковито
посвятив себе служінню Спасителеві.
Жив в пустелі старець на ім’я Паламон. Пахомій прийшов до нього і
став просити, щоб той узяв його за учня. Паламон відраджував його через
надзвичайно суворе життя, яке він провадив: кожної ночі молився до
опівночі, а часто й цілу ніч, спав сидячи, їв лишень зілля, і то без
оливи, вина не вживав, і до того працював руками – виготовляв волосяні
міхи, які продавав, а гроші роздавав бідним. Однак Пахомій просив так
наполегливо, що Паламон не мав відваги йому відмовити. І так учитель та
учень зажили однаковим життям; учень невдовзі зрівнявся в усьому зі
старим і досвідченим монахом. Не раз, коли їх морив сон, вони кошами
носили пісок з одного місця на інше, щоб лиш упокорити тіло. Та серед
того безнастанного посту, серед тяжкого монашого життя, святому Пахомію
доводилося поборювати великі спокуси; цілими ночами він молився Богу,
щоб укріпив його і не дав упасти в погубу.
Не раз ішов він до лісу, де терня глибоко ранило його ноги, та
він не витягав гострих колючок, а пригадував собі рани, які задля нашого
спасіння переніс на своїх руках і ногах Спаситель світу.
Одного разу вийшов він понад берег Нілу, на місце, що звалося
Тавенна, а коли став там молитися Богу, явився йому ангел і велів тут
залишитися і заснувати монастир, до якого невдовзі зголоситься велика
кількість братів. Пахомій з Паламоном розпрощалися і домовилися раз на
рік навідуватися один до другого, та вже невдовзі Паламон помер на руках
святого Пахомія.
Бог послав утіху святому Пахомію, бо прийшов до нього його брат
Йоан, що також пізнав Христову віру і став монахом, обидва вони жили і
спасалися відтепер разом. Святий Пахомій якось розсердився чогось на
брата, й потім упродовж усього свого життя каявся в цьому і сльозами
змивав свою вину. Невдовзі Йоан помер і преподобний залишився сам. Та не
довго, бо, згідно з провіщенням ангела, стали до нього горнутися брати;
він написав для них правило і побудував спочатку один монастир, згодом –
другий, а потім і третій – так, що перед смертю тих монастирів було вже
дев’ять, а в них подвизалося до 7000 монахів.
Життя їх було дуже строге, вони служили ціле правило, вночі
ставали на молитву, всі зрікалися будь-якою власности, прирікали
безумовний послух настоятелеві і чистоту – три чесноти, без яких нема
монашого життя. Щоб заробити на своє утримання, вони виплітали рогожі,
дні перебували у мовчанці, мешкали по троє в одній келії, спільно
сходилися на молитву і спільно споживали страву, носили на собі грубу
волосяну одежу, підперезану грубим мотузком, і каптур на голові. А
преподобний Пахомій, як настоятель, виконував найтяжчу роботу: носив
воду, рубав дрова, прислуговував хворим; однак не забував і про душі
своїх підопічних: навчав, наставляв добрим словом, у потребі накладав
покуту, а часом і забирав монаший одяг і виганяв з монастиря. У
монастирі не було своїх священиків, лишень прийшлі, навіть сам святий
Пахомій, у своєму смиренні, не хотів приймати священства.
Святість життя преподобного Пахомія була світлим взірцем для
братії, а його навчання утверджували їх у добрі. Бог дав йому ласку
оздоровляти хворих, та він не завжди оздоровляв, бо знав, що часто
хвороба і страждання – це дорога, якою Христос приводить нас до
спасіння. Якщо ж бачив, що хтось із братів підупадає в ревності, тоді
цілими днями і ночами він молився, аж доки Господь не скріплював своєю
силою малодушного і не запалював його серця великою ревністю. Молився
преподобний також за святу Церкву, яка тоді, як звичайно, дуже багато
страждала. Святий Атанасій Великий, світоч Христової Церкви, її стовп і
підпора, відвідав святого Пахомія в його монастирі, а той вийшов
назустріч великому ісповідникові з усіма своїми монахами – так
зустрілися два мужі, рівних яким у Церкві Христовій було дуже мало.
Близько 336 р., поблизу покинутого села, святий Пахомій заснував
монастир Пабау, в якому і сам став мешкати. Сюди монахи сходилися двічі
на рік: на Великдень, а другий раз – у серпні, тут вони слухали з уст
преподобного його чудесні науки, якими він зворушував їхні серця. І так
він навчав: “Горе чоловікові, який піддається спокусі гордости і
забуває, що сам він є земля і попіл… Бо дні минають, і може прийти час,
що хотіли би покаятися, та може бути вже запізно, бо в пеклі, як каже
пророк, ніхто не призове вже Імени Господа Бога. Треба цілі потоки сліз,
щоб оплакувати таку душу, яка, раз покинувши світ, знову повертається
до нього, щоб загинути серед дочасних речей. Через дочасне життя – хто ж
хотів би втратити життя вічне?”
Святий Пахомій постійно молив Бога, щоб дав йому і його братії
духа смирення. Якось один монах звернувся до преподобного Пахомія з
проханням, щоб той випросив йому у Господа ласку мученицької смерти.
Святий пообіцяв виконати його прохання, та перестерігав, щоб часом воно
не стало причиною його відступництва. І так сталося, що той брат
потрапив у руки поганського племени і, під загрозою страшних мук, приніс
жертву богам. Ось, куди завела гордість! Пізнавши свій страшний гріх,
той брат роздер на собі одяг і бив себе кулаками по лиці.
Він прийшов до святого Пахомія, і той прийняв каяника. Усе своє
життя, аж до смерти – це довгих десять літ, – той брат на самоті, у
вічному пості, в постійному плачі і смиренні спокутував свій гріх. Інший
монах, щоб похвалитися своєю ревністю, замість однієї рогожі зробив дві
і виставив їх так, щоб усі бачили. А преподобний Пахомій прилюдно
скартав його словами і сказав, що через дурну рогожу втратив заслугу
небесну; рогожу велів спалити, а монахові наклав покуту – п’ять місяців
постити на хлібі і воді. Ось так він провадив до досконалости своїх
монахів.
Одного разу до монастиря прийшла його рідна сестра. Та святий
Пахомій не вийшов до неї, а велів їй передати, щоб вона спасала душу
свою, а побачаться в небі. Сестра посвятилася монашому життю, і на
протилежному березі Нілу заснувала монастир, де невдовзі зібралося понад
400 монахинь. Ріка розділила брата і сестру, а вони прецінь не бачилися
ніколи, бо жили надією іншого, безконечного у своїй красі вічного
життя. Бог дав йому втіху, бо між братамимонахами знайшлося багато
таких, що осягнули великої досконалости. Що сказати про чоловіка, який
85 років був огородником й ані разу не скуштував жодного плоду, спав
завжди сидячи, навіть не спираючись на стіну. Так у сні віддав Богу
свого духа, і сидячого мусили покласти його до гробу? А було таких
багато; тож мужі великої святости спішили сюди, щоб осягнути вершин
досконалости.
І дав Господь Бог понести преподобному Пахомію хрест терпіння, бо
348 р. впала на його монахів страшна пошесть, від якої померло понад
сто братів. Святий Пахомій у молитві доручив Богу їх душі і далі молився
ще гарячіше, цілими ночами він не припиняв бити земні поклони. Він уже
15 років не лягав до сну, а спав лиш сидячи або стоячи. Й у своїй
старості він не втомлювався постити. Одного разу, коли святий Пахомій
хворів, йому скропили страву олією, та він підлив страву водою так, що
вся олія сплила зверху, і заплакав він за тими часами, коли вони з
Паламоном додавали до своєї страви попіл. Інший монах приніс йому
пригорщу дактилів і хотів накрити його мішком, та і цього не дозволив
преподобний. Остання його хвороба тривала 40 днів. Бог об’явив йому, що
настануть тяжкі часи для заснованих ним монастирів, що з часом строгість
заведеного ним правила ослабне, та все-таки з-поміж його монахів вийде
багато світил, які засяють, мов великі Божі подвижники та ісповідники
святої віри, за яку приймуть тяжкі страждання.
Помер святий Пахомій 15 (28) травня 348 р. Понад 7000 монахів
супроводжувало до гробу тіло святого, якого і до нині називаємо одним з
отців монашества.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких
Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає".
Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
Немає коментарів:
Дописати коментар