07.02.2015р. Б. / Звернення до священиків про душпастирство в умовах війни

Звернення Блаженнішого Святослава, Глави УГКЦ, до священиків про душпастирство в умовах війни

Дорогі співбрати у Христовому священстві!

Протягом останнього року в душпастирській практиці перед нами часто постають виклики і запитання, з якими ми досі не мали справи: масові смерті активістів на Майдані, війна на Сході України, атмосфера тривоги, непевності та страху, а відтак – симптоми депресії і зневіри в суспільстві. Проте водночас простежуємо в українському народі потужне автентичне пробудження людського духу і солідарності, бажання працювати заради загального добра, вияви гідної подиву самоорганізації та жертовності.

Довіра до Церкви в суспільстві залишається найвищою. А це означає, що люди очікують від духовного проводу орієнтирів у цей складний час. Адже в кожній парафії є ті, які беруть участь у воєнних діях, їхні родичі чи знайомі; багато родин пережили втрати рідних і близьких. Війна зачепила всіх мешканців нашої країни. Навіть ті, що спостерігають за подіями на Сході перед екранами телевізорів, опосередковано втягнуті в них, а тому – теж травмовані.

Церква не має швидких, готових відповідей на всі запитання. Ми повсякчасно повинні просити Духа Святого, щоб у світлі Божественної Мудрості допоміг нам чинити Божу волю в нашому пастирському служінні. Водночас хочемо виокремити кілька проблем і запропонувати ключові повідомлення та можливі рішення щодо них – у світлі Божого Слова та соціального вчення Католицької Церкви.

Інформаційна війна та протидія їй

Сучасні війни недарма називаються «гібридні», бо ведуться відразу на багатьох рівнях. Про цей тип воєн говорив уже Другий Ватиканський Собор і пізніше навчала Церква: «…складність сьогоднішнього стану і заплутаності міжнародних відносин дає можливість затягувати замасковані війни, використовуючи нові методи, підступні і руйнівні. У багатьох обставинах, як новий спосіб воєнних дій використовуються терористичні акти» (Gaudium et spes, 79); «мішенями терористичних атак стають не воєнні об’єкти в умовах оголошеної війни, а місця, де точиться повсякденне життя» (Компендіум соціальної доктрини Церкви, 513).

Ще одною прикметою цього нового типу воєн є «інформаційна війна» – множення повідомлень, часто суперечливих, які глибоко вражають емоційну сферу людини, пригнічують її стан, дезорієнтують, сіють паніку. Ми стали свідками, як військовим діям на Сході передувала і надалі їх супроводжує небувала інформаційна атака, скерована на різних адресатів: у країні-агресорі, в Україні та західному світі. Ця тактика агресора не є новою. Свого часу св. Іван Павло ІІ писав у своєму листі з приводу 50-ї річниці закінчення Другої світової війни: «Під час Другої світової війни, окрім звичайного, а також хімічного та біологічного озброєння, широко застосовувався ще інший смертоносний інструмент, а саме – пропаганда. Перш ніж атакувати супротивника фізичними засобами знищення, намагалися зруйнувати його морально через зневагу, очорнення, наклепи, фальшиві звинувачення, скерування публічної думки до найбільш ірраціональної нетерпимості за посередництвом різноманітних форм агітації, орієнтуючись передусім на молодих».

Слід визнати, що українське суспільство виявилося абсолютно не готовим та занадто довірливим, некритичним до медіа та нездатним протистояти інформаційній війні. Існують випадки так званих «смертей перед телевізором». Звичайно, що Церква в стислі терміни не навчить людей медіа-грамотності, проте може запропонувати деякі рецепти використання ЗМІ, які наводимо нижче:

-       Інформація – це потужна зброя, яка вбиває легковірів, тому ставлення до неї має бути дуже обережним. Надмірна кількість інформації, особливо негативної, є однією з головних причин апатії, розчарування і паніки.

-       Потрібно дотримуватися певної «інформаційної гігієни»: не переглядати всі можливі канали і випуски новин, не поширювати чутки, відповідально користуватися соціальними мережами (які є одним із найбільш маніпулятивних комунікаційних засобів).

-       Важливо захистити дітей від травмування медіа-повідомленнями. Батькам можна порадити не залишати дітей наодинці з потоком руйнівної інформації з війни, а в довірливій розмові пояснювати їм, що відбувається в країні, та запрошувати їх до спільної родинної молитви за загиблих і поранених, за припинення війни та Божий мир в Україні.

-       «Смертоносній» інформації, котра є елементом пропаганди та маніпуляції, як рівно ж різного роду новинам, просякнутим елементами насилля і смерті, ми, віруючі люди, можемо й повинні протиставити Слово Боже, яке навіть серед, здавалося б, безнадійних ситуацій, несе благовість надії і обітницю спасіння. Подумаймо, скільки духовної сили місять у собі такі слова Священного Писання: «Заcпокойтеcь і пізнайте, що я – Бог. Я проcлавлюcя між народами, проcлавлюcя на землі». Гоcподь cил із нами, заcтупник наш – Бог Якова» (Пс. 46, 11-12); «…станьте твердо, стійте й побачите, що перемога Господня буде з вами. Юдо та Єрусалиме! Не бійтесь і не лякайтесь! Завтра виступите їм назустріч, і Господь буде з вами» (2 Хр. 20, 17); «Ті колісницями, ці кіньми, а ми ім'ям Господа, Бога нашого - сильні. Ті похитнулися й упали, ми ж стоїмо й тримаємось міцно!» (Пс. 20, 8-10). «Перемога на війні не в безмежнім війську, а в силі, що походить з неба» (1 Мак. 3. 19);  «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рим. 8, 31); «З Богом учинимо ми подвиг, і він розтопче противників наших» (Пс. 108,14). Тому настійливо заохочуємо до читання Божого Слова в родинному колі, яке стане для нас опорою під час бурі та спонукатиме до молитви – особистої та спільної – за мир і благословення для нашої Батьківщини. 

Мобілізація і пов’язані з нею питання 

Передусім звертаємо окрему увагу на цінність і важливість капеланського служіння наших священиків – чи то на передовій, чи у військових госпіталях. Висловлюємо глибоке визнання та щиру вдячність усім нашим священикам, дияконам і богопосвяченим особам за приклад мужності й душпастирської жертовності, яку вони виявляють у теперішніх важких умовах. Водночас пригадуємо, що покликання духовної особи лежить винятково у духовній, релігійній площині, а тому священик не може бути активним учасником бойових дій, не може використовувати зброї, пам’ятаючи, що наша зброя – насамперед духовна: «…правда, справедливість, ревне проповідування Євангелія миру, непохитна як щит віра і меч духовний, тобто Слово Боже» (пор. Еф. 6, 13–17). Ця «Божа зброя», підкріплена постійною і витривалою молитвою, ділами покаяння і постом, здатна подолати першопричину будь-яких конфліктів – людський гріх, тому вона в руках духовної особи не менш дієва для досягнення жаданої перемоги, ніж гаряча зброя в руках воїнів.

Захист Батьківщини – це право і обов’язок кожного свідомого та відповідального громадянина. А визначення доцільності мобілізації, оголошення її та забезпечення мобілізованих усім необхідним для захисту Вітчизни – це компетенція державної влади. У час проведення мобілізаційних заходів у країні потрібно пам’ятати про таке:

-       Священики не можуть бути інструментом проведення мобілізації. Водночас вони не сміють закликати до її уникнення, навіть опосередковано. При цьому душпастирі і Церква загалом оточують неустанною молитвою та конкретними справами наших воїнів, людей, постраждалих від агресії, опікуються пораненими, родинами загиблих тощо.

-       Церква, визнаючи право і обов’язок народу захищати свою землю, не прагне переймати функції держави чи її оборонних відомств щодо організації та проведення цього захисту. Натомість ми духовно підтримуємо мобілізованих, їхні родини та виявляємо вдячність усього Божого люду тим нашим співгромадянам, котрі готові життя своє покласти за своїх друзів, відповідно до заповіді Христа (пор. Ів. 15, 13). Щоденно Церква заносить свої молитви за «правління і все воїнство», а в нинішніх драматичних обставинах ця молитва стала ще ревнішою і наполегливішою.

-       Разом із молитвою Церква організовує і практикує діла милосердя щодо всіх, хто захищає нашу Батьківщину та хто постраждав від воєнного лиха. Висловлюючи щиру вдячність усім знаним і незнаним жертводавцям, настійливо заохочуємо наше духовенство, монашество та мирян і надалі виявляти діяльну солідарність із постраждалими та по змозі сприяти зменшенню терпінь наших співвітчизників через діла милосердя. Необхідно підтримувати, зокрема, поранених, вимушено переселених осіб, родичів загиблих, особливо матерів, дружин і дітей, людей похилого віку тощо.

-       Священики, як  благовісники миру і добра, повинні дуже відповідально ставитися до того, які заклики вони скеровують до своїх вірних із традиційних амвонів та за посередництвом новітніх засобів, як-от соціальних мереж. Неприпустимо, щоб душпастир, піддаючись своїм людським невпорядкованим і неочищеним почуттям, проповідував нетерпимість, зневіру, агресію чи ненависть супроти будь-кого. Христос заповідає нам любити навіть ворогів (пор. Мт. 5, 44), і вірність цій заповіді показує, наскільки ми є Його учнями, наскільки справді віруємо в потугу Божої любові, котра сильніша за ненависть і за саму смерть. Тут доречно згадати слова великого митрополита Андрея, який у не менш драматичних обставинах початку Другої світової війни писав до свого духовенства: «Ненависть лиш нищить – ніколи нічого не збудувала і не збудує. В праці нашій, проте, мусимо стерегтися всього того, що до тої ненависти могло би провадити, і боронити людей, як перед правдивими ворогами, перед людьми, що ненавистю воюють і ненависть розширяють. Прапор наш – се прапор любови. Ніколи не входить в союз з прапором якої-небудь ненависти. Християнська любов навіть тогди, коли боронить перед реальною кривдою ворога, не може перестати бути любовію, не може зближатися ані стати подібною до ненависти. Любов загальнолюдська, що обнімає всіх без винятку людей, буде все так сущною ціхою християнства, що кожна праця правдивого християнина мусить бути нею націхована» (Пастирське послання до духовенства «О квестії соціальній»).

-       Священики мусять бути вкрай обережними також у висловлюваннях щодо питань військових дій і мобілізації. Потрібно глибше вивчати соціальну доктрину Католицької Церкви, зокрема критерії моральної поведінки християн-католиків і духовенства в умовах війни, щоб і самим не заблукати, і інших не звести на моральні та духовні манівці.

-       Наголошуємо, що душпастирі, які вирушають здійснювати капеланське служіння в райони бойових дій, повинні це чинити з виразного дозволу і благословення свого правлячого архиєрея та суворо дотримуватися вказівок і правил, розроблених Департаментом душпастирства силових структур у співпраці з Міністерством оборони України.

Подолання паніки, травм і ненависті 

Травми в людей бувають різні: хтось травмований інформацією, хтось дезорієнтований складною економічною ситуацією і не знає, як пережити складні часи, хтось переживає біль втрати близької людини або просто трагедію всього народу – заміщена провина («я сиджу в теплій хаті, а хтось вмирає на передовій, я винен у його смерті»). Травма породжує в серці людини паніку і може призвести до агресивності чи навіть ненависті. Мусимо і в цьому випадку сягати до «духовної аптечки», щоб отримати необхідну допомогу і для себе, і для наших ближніх. Тож слід пам’ятати:

-       Війна, в яку втягнута Україна, має вестися задля життя, а не задля смерті: ми беремо в ній участь не з ненависті до ворогів, а захищаємо життя, рідну землю від позбавленого моральних принципів агресора;

-       Події, які переносимо, – це випробування для нас усіх. Вони є тимчасовими, незважаючи на брутальність і рівень насилля. Війна закінчиться, і ми зможемо з Божою допомогою відновити нашу державу і залікувати рани на тілі нашого народу.

-       У жодному разі не можна втрачати з поля зору майбутню перспективу, – перспективу миру і відбудови нашої Батьківщини. Що більше, уже тепер – кожен на своєму місці – маємо будувати нашу державу, про яку мріємо, яку прагнемо передати в спадок нашим дітям і внукам. Перемогу ми здобуваємо всі разом, одні великими, інші маленькими кроками: хтось ризикує життям, а хтось займає принципову позицію щодо хабарництва чи просто мирним співжиттям із сусідами, підтримкою постраждалих тощо. Війна йде всюди: можна сидіти і боятися, а можна і треба продовжувати жити й працювати для спільної перемоги.

-       Щирий жаль за жертвами (військовими і мирними) не має перекреслювати оптимізму і автентичної радості життя. Військові помирають, щоб народ міг жити, а тому належить, пам’ятаючи про їхню жертву задля порятунку багатьох, цінувати кожне життя і не марнувати жодної його хвилини.

-       Перед лицем агресії та ненависті, котрі сіють смерть і спустошення на нашій землі, ми не повинні допускати, щоб до нашого серця закралися такі негативні почуття, як ненависть і бажання помсти, навіть щодо ворогів. Ще гірше відчути упередження і нетерпимість до тих наших братів та сестер зі Сходу, котрі втратили свої помешкання, були змушені покинути рідну сторону і тепер перебувають серед нас як вимушено переселені особи. Виявами солідарності, гостинності та любові мусимо дати їм зрозуміти, що вони є бажаними мешканцями в нашому спільному домі, ім’я якому «Україна». Свого часу наші вірні, будучи засудженими за свої переконання до тюрем Радянського Союзу, після відбуття строку покарання не мали змоги повернутися до Галичини, а тому знаходили в інших регіонах України другу малу батьківщину. Новітній досвід нашої еміграції до країн Західної Європи також показує, наскільки важливою є відкритість і гостинність місцевої християнської спільноти до новоприбулих. Тепер настала черга нам, що живемо на мирних територіях, виявити солідарність стосовно тих, кого воєнні дії чужоземного агресора змусили покинути домівку. У таких ситуаціях, як нинішня, позиція упередженості, нетерпимості, агресії відносно внутрішньо переселених осіб, була б не виявом справжнього патріотизму, а навпаки, - означала б співпрацю з ворогом, котрий хоче розділити наш народ, щоб його остаточного знищити. Святе Письмо попереджає: «Через те що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне» (Мт. 24, 12). Не дозвольмо, щоб жорстока дійсність війни вбила в нас почуття любові й доброти, передусім щодо наших співгромадян, які є нашими єдинокровними братами і сестрами, а не просто безіменними «переселенцями». Закликаємо наших пастирів та вірних у цей трагічний час проявити всю свою християнську зрілість і бачити в людях, котрі покинули свої домівки, стражденного й вигнаного Христа. Пропонуючи їм людський і духовний супровід, даймо пізнати цим нашим братам і сестрам нову ментальність, нову Україну, в якій усі прагнемо жити. Використаймо ці важкі обставини, щоб втілити в життя чудовий клич, під яким ми впродовж останніх років виборювали і утверджували нашу соборну країну: «Схід і Захід разом!» Не зважаймо на те, що часом ще роз’єднує нас, а шукаймо й утверджуймо все те, що нас єднає, зближує, ріднить! Бо всі ми не лише діти однієї землі, а й – і передусім – діти одного Бога, до котрого звертаємося словами Господньої молитви «Отче наш».

Перемагати зло добром: практичні поради душпастирям

Нашою відповіддю на ситуацію в країні має бути подвоєна душпастирська ревність, священича послуга, до котрої ми покликані як пастирі в Христовій Церкві. Серед практик християнського життя слід наголосити на найважливіших – молитві, пості та милостині:

-        «Коня готують на день бою, але від Господа перемога» (Прип. 21, 31). Знаючи це, духовна особа, віруюча людина завжди й у всіх обставинах на перше місце ставить молитву, – взивання до Бога про милість і визволення від зла. Окрім виконання вказівок єпархіальних єпископів, пригадуємо нашим душпастирям розпорядження щодо молитви за Україну, які видавалися раніше. Ідеться, зокрема, про щоденну молитву за Україну о 21.00, котру слід творити в наших храмах, монастирях і домівках наших вірних. Після кожної Літургії продовжуймо молитися церковний гімн-молитву «Боже великий, єдиний». Похвальною і такою, яку належить поширювати, є практика неустанної молитви, коли парафіяльні, монаші чи молитовні спільноти розподіляють між учасниками молінь період доби так, щоб молитва за Україну творилася безперервно. Пам’ятаймо, що вірність у молитві є нашим святим обов’язком і християнським боргом перед воїнами, котрі життя своє готові віддати за рідний народ і державу.

-       Молитву належить підсилювати постом, жертвуючи для цього один день на тиждень, відповідно до раніше проголошеного розподілу днів посту в єпархіях та екзархатах в Україні.

-       Слід чинити діла милосердя і запрошувати до них вірних. Той порив доброти і християнської любові, який останнім часом проявився серед дорослих та молодих у широкому волонтерському русі, є великим даром для нашого народу і знаком надії на перемогу сил добра над силами темряви, що вдерлися на нашу землю. Важливо, щоб душпастир був тим, хто вміє запалити людей до безкорисливого служіння, сам дасть приклад такої благородної позиції і показуватиме різні можливості волонтерства там, де є найбільша потреба.

-       Святий Павло закликає адресатів одного зі своїх послань: «Радуйтеся з тими, що радуються; плачте з тими, що плачуть» (Рим. 12, 15), показуючи важливість спільного переживання радісних і сумних подій у житті християнської спільноти. Справді, у нинішніх обставинах особливо важливо дати відчути потребуючим нашу близькість, підтримку і щире співчуття. Тому в контексті молитовних зустрічей чи після них треба створювати нагоду людям бути разом, висловлювати свої журби, щоб вони відчували цілющу силу молитви, Божого Слова і співчутливої присутності братів у вірі. Водночас належить давати тим, кого війна зачепила безпосередньо, можливість невимушеного спілкування (наприклад «за чаєм»), але священик має провадити такі розмови, щоб вони не перетворювалися на механізм для поширення паніки.

-       Важливо проводити панахиди за загиблими, щоб люди спільно, а не на самоті, переживали жалобу.

-       Потрібно звернути особливу увагу на стрімке поширення в цей тривожний час зловживання алкоголем. Особливо вразливими до цього лиха є ті, хто брав участь у бойових діях. Душпастир повинен пам’ятати, що алкоголізм є невиліковною смертельно небезпечною хворобою, яка завдає залежній особі не менше шкоди, ніж ворожа куля, і стає великим лихом для її родини та всього суспільства. Вживання алкоголю не тільки що не є засобом усунення посттравматичного стресового розладу, а й навпаки – його поглиблює. Ми всіляко повинні пропагувати тверезий спосіб життя, надавати адекватну допомогу узалежненим, поширювати рухи тверезості в нашій Церкві, заохочувати жертвувати задля добра ближніх особисте відречення від вживання алкоголю записуванням до парафіяльної Книги тверезості.

-       Актуальною є ще одна проблема, стосовно якої належить бути пильними. Ідеться про схильність людей, слабких у вірі, вдаватися до різного роду окультних практик задля «з’ясування невідомих питань»: місцезнаходження пропалих безвісти, прогнозу щодо закінчення війни тощо. У разі небезпеки й тривоги деякі люди шукають за легкими відповідями на важкі запитання, за дешевими розв’язками непростих ситуацій. У зв’язку з цим пригадуємо, що жодні, навіть найдраматичніші, обставини особистого чи суспільного життя не можуть виправдати вдавання до злих сил, бо такі дії – це  пряме спілкування з дияволом, і вони аж ніяк не сприяють перемозі над злом, а навпаки – примножують його. Натомість нині як ніколи потрібне звернення до єдиного Бога, у повному довір’ї до Нього та в упованні на Його визвольну силу й цілющу благодать.

Душпастирська опіка учасників бойових дій

Хоч наші воїни здійснюють свій святий і громадянський обов’язок захисту невинного життя перед несправедливим агресором, їхнє сумління зранене трагічним досвідом. Тому окремо хочемо звернути увагу на деякі моральні аспекти, пов’язані з воєнними діями та їхніми безпосередніми учасниками.

-       Святе Письмо показує особливе ставлення Ісуса Христа до воїнів. Варто пригадати римського сотника, котрий бажав зцілити свого слугу і настільки довіряв Христовій силі, що міг сказати: «Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає» (Мт. 8, 8). Крім того, першим наверненим серед поган був сотник Корнилій та його родина (пор. Ді. 10). Тож Боже Слово завжди з пошаною представляє воїна, який вірно виконує своє служіння на захист миру і невинного життя. Вірно зберігаючи ці та багато інших свідчень Священного Писання, Церква засуджує несправедливі війни, однак ніколи не перестає виявляти турботу про тих, хто зі зброєю в руках виконує служіння від імені законної і справедливої влади, задля служіння миру та захисту життя. Тому будь-яке вчення, яке вважає покликання до військової служби не відповідним Євангелію, є безпідставним.

-       Покликання воїна не суперечить покликанню християнина. Навіть більше: можна бути воїном і святим! Святий Папа Іван Павло ІІ, звертаючись свого часу до військових, зібраних на аудієнції, зауважив: «Хто краще від вас, найдорожчі військові, може посвідчити про насилля і згубну силу зла, присутнього у світі? Ви боретеся проти нього щоденно: ви бо справді покликані захищати слабких, піклуватися про чесних, підтримувати мирне співжиття поміж народами» (Промова 19 листопада 2000 року з нагоди Ювілею військових і сил поліції).

-       Католицька Церква вчить: «Законно є вимагати поваги до власного права на життя. Хто захищає своє життя, не є винним у вбивстві, навіть якщо він змушений нанести своєму супротивникові смертельний удар: «Якщо для самозахисту хтось вдається до більшого насильства, ніж необхідно, його дії протизаконні. Якщо від насильства відбивається помірковано, то це дозволено законом... І не обов'язково для спасіння душі відмовлятись від такого поміркованого захисту, щоб уникнути вбивства напасника; бо людина більше зобов'язана захистити своє власне життя, ніж життя іншого» (св. Тома Аквінський. Сума теології, 2-2, 64, 7)» (Катехизм Католицької Церкви, 2264). Тому «законний самозахист може бути не лише правом, а й вагомим обов'язком того, хто відповідальний за життя інших» (там само, 2265).

-       Бувають обставини, в яких вживання зброї для захисту від несправедливого агресора є не лише припустимим, а й єдино можливим (тому морально виправданим) засобом, щоб зупинити зло і не допустити поширення смертоносної для багатьох людей агресії.  Тут варто нагадати умови законного захисту за допомогою військової сили. Отже, щоб застосування зброї проти несправедливого агресора було морально виправданим, потрібно водночас: 1) щоб шкода, завдана агресором нації чи спільноті націй, була тривалою, важкою і безперечною; 2) щоб усі інші засоби для покладення цьому краю виявилися неможливими або безуспішними; 3) щоб були обґрунтовані можливості успіху; і 4) щоб використання зброї не спричинило лиха і безладдя, важчих, ніж лихо, яке слід усунути. Оцінювати ці умови моральної законності повинні ті, які несуть відповідальність за загальне добро (пор. ККЦ, 2309). У цих випадках публічна влада має право та обов'язок накладати на громадян зобов'язання, необхідні для національної оборони. Ті, хто присвячує себе служінню Батьківщині через військове служіння, є слугами безпеки і свободи народів. Якщо вони вірно виконують свій обов'язок, то насправді сприяють загальному добру і миру (пор. Gaudium et spes, 79) (ККЦ, 2310).

-       Для зцілення сумління потрібне Боже діяння, яке проявляється, зокрема, у таїнстві Примирення. У зв’язку з цим душпастирі мають виявляти терпеливість у слуханні сповідей учасників бойових дій, підбадьорюючи та розраджуючи воїнів і всіх постраждалих від війни, вказуючи на Боже милосердя як на джерело зцілення тілесних і душевних ран та заохочуючи до дотримання моральних правил також посеред жахіть війни.

-       Слід пам’ятати усім, що перемогу на полі бою випереджує моральна і духовна перемога над ворогом, яка базується на свідомості здійснення благородного діла – захисту миру перед агресором, на гуманному ставленні до полонених та поранених, на неприпустимості будь-якого насилля супроти мирного населення. Святість людського життя і відданість його захистові всюди, де це лише можливо, – це перше і найважливіше правило. Навіть найважчі обставини війни мають стати нагодою до прояву гуманності та морального подвигу, а не провокувати вивільнення сліпих інстинктів мстивості і ненависті. Нехай для всіх будуть пересторогою і орієнтиром слова апостола Павла: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21).

Поручаємо нашу Батьківщину, провідників нашої держави, наших воїнів, душпастирів-капеланів і весь наш многостраждальний український народ могутній опіці святих і праведних української землі, а особливо – заступництву Пресвятої Богородиці, взиваючи до неї з глибини душі: «Не маємо іншої допомоги, не маємо іншої надії, крім тебе, Пречиста Діво! Ти нам допоможи, на тебе надіємося і тобою хвалимося, бо ми твої слуги, щоб ми не посоромилися».

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
5 лютого 2015 року Божого

Джерело:    Воїни Христа Царя

07.02.2015р. Б. / Коментар Апостола на Неділю про блудного сина

Неділя про блудного сина

Перше послання апостола Павла до Коринтян 6,12-20

1. Текст 1Кор 6,12-20

12. «Все мені можна», та не все корисне. «Все мені можна», та я не дам нічому заволодіти надо мною. 13. «Їжа для живота, і живіт для їжі!» Бог же одне і друге знищить. Тіло ж не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла. 14. Бог же і Господа був воскресив – та й нас воскресить своєю силою. 15. Хіба не знаєте, що тіла ваші – члени Христові? Узявши, отже, члени Христові, – зроблю їх членами блудниці? Хай так не буде! 16. Чи не знаєте, що той, хто пристає до блудниці, є з нею одним тілом? Бо «будуть, – каже, – двоє одним тілом.» 17. Хто пристає до Господа, є одним духом. 18. Утікайте від розпусти! Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла. 19. Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. 20. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!

1. Слово «тіло» (сома) – це ключ до розуміння богослов’я Апостола Павла

Розуміння значення слова «тіло» становить ключ до богослов’я Павла. Даний термін Апостол використовує аж 91 раз, і в більшості випадках, він є вжитий у важливих контекстах, отримуючи богословський наголос та трактування. Саме за допомогою слова «тіло», яке має різні відтінки значень, що є пов’язані між собою, Апостол розвиває великі тематики в своїх посланнях. Він говорить про:

1. фізичне тіло людини (Гал 6,17);
2. цілу людину як особу (1Кор 6,12-20; Рм 12,1);
3. воскресіння тіла і духовне тіло (1Кор 15,44);
4. тіло гріховне і смертне тіло (Рм 6,6.12; 8,10-11);
5. тіло Христа розп’ятого (Кол 1,22);
6. євхаристійне Тіло (1Кор 10,17);
7. тіло Христа яким є Церква (Еф 1,23).

В історії екзегези постійно велись дискусії в якому сенсі розуміти і пояснювати значення слова «тіло» в посланнях Павла: чи на основі грецької дуалістичної філософії, де душа вважалась добром, а тіло було злом, чи на базі семітської культури і біблійної традиції, де людина сприймалась як одність? Аналізуючи послання Апостола сьогодні більшість біблістів є одностайні, що він думав та писав послання, продовжуючи біблійне бачення Старого Завіту, де людина не поділяється на частини дух, душа і тіло, але ціла людина водночас є і духом, і душею, і тілом. Саме через моністичне сприйняття людини Павлу вдається «нести» Євангеліє поганам, проповідуючи їм про Христа воскреслого тілом, і показуючи їм нове позитивне бачення тілесності, тобто людини, яка в цьому світі знаходиться і діє за посередництвом тіла: «Тож прославляйте Бога у вашому тілі!» (1Кор 6,20); «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рм 12,1).

1. Контекст 6 розділу Першого Послання до Корінтян

Перше Послання до Корінтян своїм змістом є дуже багатогранне. У ньому Апостол розглядає різні теми, які торкаються майже усіх практичних сторін життя християн. Як в 5 так і в 6 розділах Павло порушує проблематику морального життя та гріха розпусти. В 5 розділі він безпосередньо говорить про конкретний випадок кровозмішання, коли хтось із християн співжив із своєю мачухою. Апостол перший раз використовує «екскомуніку» – виключення публічного грішника з Церкви задля духовного добра спільноти і закликає християн Корінту до життя в святості.

На початку 6 розділу у віршах 1-11 Павло дає зауваження щодо позивання християн Корінту на поганські суди. Вже сама думка про те, що між християнами може бути кривда та несправедливість, зворушує та засмучує Апостола. Він виразно заявляє, що для них йти на суд до поган – є пониження, і дії такого роду є неприпустимі. Немає тоді сенсу називати себе християнином, якщо хтось веде грішний спосіб життя. Навіть, якщо можуть виникати між християнами непорозуміння, то Павло закликає настановити між собою суддю, який би помирив обидві сторони у справедливості і любові. У 9-10 віршах він подає перелік гріхів і стверджує, що хто їх чинить, то не зможе спастися. В 11 вірші Апостол говорить про велике покликання до святості, яке отримує кожний християнин у Таїнстві Хрещення.

Далі у 6 розділі у віршах 12-20 Павло продовжує розглядати тему святості та розпусти, проте тут він вже роз’яснює та аргументує її християнам Корінту на рівні засад. Апостол спростовує міркування деяких “вільніших” християн, які хотіли оправдати аморальні дії, базуючись на свободі в християнському житті від закону Мойсея та схильності людської природи до їжі. Павло пояснює, що гріхи розпусти – є справжнім рабством, і вони не становлять ніякої свободи. Тіло людини, тобто вся людина, є призначена для воскресіння і життя вічного. Християнин в своєму тілі є покликаний прославляти Бога, тому що Господь заплатив за нього “високу ціну”, щоб спасти цілу людську особу, у тому числі й тіло. Згідно бачення Апостола, життя кожного християнина окреслюється у наступний спосіб:

1. пункт виходу – Хрещення;
2. теперішнє життя – постійне єднання з Господом;
3. пункт прибуття – повне уподібнення до Христа воскреслого.

Через прийняття Таїнства Хрещення християни не стають повністю застраховані та збережені від спокус і небезпек, проте Павло закликає їх (вірші 12-19) бути завжди вірними Богові у цій дорозі, яка почалася з Хрещення. Для підсилення своєї аргументації вкінці, він подає слова, які показують високу вартість людської тілесності «…ваше тіло – храм Святого Духа» (19), через яку людина може прославляти Бога, щоб могти осягнути вічне життя «…прославляйте Бога у вашому тілі!» (20).

1. Структура уривку 6,12-20

Уривок 6,12-20 є одним з головних та найважливіших в Павлівському корпусі щодо розгляду тематики тілесності людини. Він складається з двох частин:

1. вірші 12-14

Дані вірші творять одну літературну єдність, яка є побудована на двох афоризмах, які були присутні в Корінтській спільноті: «Все мені можна» (12) та «Їжа для живота, і живіт для їжі!» (13). Павло оголошує їх, потім представляє свої аргументи і вкінці подає ясне богословське пояснення цим двом позиціям.

1. вірші 15-20

Друга частина уривку розпочинається риторичним питанням «Хіба не знаєте…» (15), тобто означає, що корінтяни мали б знати, і завершується закликом «Тож прославляйте…» (20). У віршах 15-19 повторення три рази «Хіба не знаєте…» (вірші 15.16.19) творить три окремі єдності, в яких Апостол подає одна за другою мотивації вже відомі християнам Корінту від його попереднього відвідання. Вірш 20, в якому міститься заклик до кожного християнина прославляти Бога у власному житті та у своїй тілесності, завершує уривок.

1. Пояснення окремих віршів 1Кор 6,12-20

12. Все мені можна – вислів такого роду свідчить про ментальність, спосіб думання, життя і поведінки жителів Корінту того часу. Також і деякі християни, як зазвичай їх називають “вільніші”, прийняли цей вислів і намагалися застосувати його в житті спільноти.

Після кожного цитування вислову «Все мені можна» Апостол подає відповіді «та не все корисне… та я не дам нічому заволодіти надомною». У даному випадку він не повністю заперечує зміст цієї ідеї «Все мені можна» як такої, але як мудрий пастир подає своє поправлення до такої думки, а потім направляє думання корінтян в правильне русло. В християнському житті, яке є позначене дією Святого Духа, Який провадить людину згідно новозавітного закону любові, вже більше мова не йде про те, щоб знати, що є дозволено, а що є заборонено. Навпаки, християнин має визначати, що допомагає, а що перешкоджає духовному зросту нової людини, яка є відкуплена Христом Спасителем. Рівно ж не всі речі будують спільноту християнську, деякі її руйнують (Гал 4,9), тому завжди є необхідно робити крок на вибір морального життя, тобто духовного добра.

13. Їжа для живота, і живіт для їжі! Другий вислів “вільніших” християн Корінту показує їхнє розуміння щодо призначення їжі та органу травлення: споживання їжі зводиться до простого тільки органічного процесу; їжа не залишається в людині, тому немає різниці, що споживати. У такий спосіб слухачі Павла стверджують, що існує взаємне відношення між їжею та шлунком. Проте, в наступному кроці свого думання вони пішли значно далі, роблячи неможливе і недозволене порівняння між їжею та статевим життям: два процеси – споживання їжі та сексуальні відносини – підлягають фізичним природнім процесам і тому не мають жодної ваги для етично-релігійної сфери, бо не зачіпають духовну складову людини. В такий спосіб вони виправдовували своє аморальне життя. Апостол подає богословське пояснення і говорить, що хоч Бог і створив шлунок для життєдіяльності людини, проте в царстві небесному людина вже більше не буде потребувати споживати їжу «Бог же одне і друге знищить». А от призначення тіла, тобто цілої людини є зовсім інше «Тіло ж не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла» – людина в своїй тілесності перебуває у відношенні до Бога, а вислів «Господь для тіла» подає нам на думку образ Спасителя, який дарує себе самого в євхаристії, стаючи поживою для людини.

14. Бог же і Господа був воскресив – та й нас воскресить своєю силою. Особливість 14 вірша полягає в тому, що він становить продовження думки висловленої у 13 вірші, де Апостол говорить про тіло. Проте в 14 вірші замість очікуваного згідно логіки «та й [наші тіла] воскресить своєю силою» Павло подає особовий займенник «нас»: «та й нас воскресить своєю силою». Взаємний обмін між словом тіло та особовим займенником нас провадить до думки, що тіло (сома) тут означає не лише фізичний вимір, але цілу людину, яку Апостол представляє в її релігійному відношенні (вертикальний рівень – з Господом) та сексуальному (горизонтальний рівень – де бере участь людина у своїй тілесності).

 – та й нас воскресить своєю силою. Павло врешті подає головний аргумент корінтянам проти розпусти, говорячи, що тіло людське не буде знищене, бо воно є призначене для участі у вічному житті і Бог його воскресить.

15. Хіба не знаєте, що тіла ваші – члени Христові? Узявши, отже, члени Христові, – зроблю їх членами блудниці? Хай так не буде! У 15 вірші Апостол знову продовжує говорити про моральне життя християн Корінту і використовує для цього образ організму, який складається з різних членів. Він показує помилку “вільніших” християн, які бажають бути з’єднаними з Христом і в той же самий час допускатись різних гріхів. Є неможливо бути членами двох різних організмів і, властиво, це і є неправильність їхнього думання. Павло закликає корінтян, а з ними й усіх християн, щоб бути відповідальними за власні дії. Висловом «Хай так не буде!» Апостол відкидає можливість будь-якої протилежної думки.

16. Чи не знаєте, що той, хто пристає до блудниці, є з нею одним тілом? Бо «будуть, – каже, – двоє одним тілом». У 16 вірші Павло для своєї аргументації використовує текст з Старого Завіту 2,24. На основі цієї цитати він бажає показати, що так як єдність між чоловіком і жінкою в подружжі творить одне тіло, тобто один живий організм, подібно в негативному значенні зв’язок з блудницею творить одну тілесну єдність як на рівні фізичному так і духовному. Через гріх розпусти християнин входить на всіх рівнях свого буття (ціла особа) в зв’язок з блудницею і в такий спосіб розламує зв’язок з Христом. 

17. Хто пристає до Господа, є одним духом. У 17 вірші, який є продовженням 16, знову ж очікується, що Апостол скаже «є одним тілом», проте він наголошує «є одним духом». У даному випадку Павло бажає уникнути представлення фізичної дійсності єдності з Христом у спосіб дуже примітивний, тому подає «є одним духом». Вірші 16-17 пояснюють як відбувається єднання між християнином та Господом: в той час коли чоловік та жінка досягають єдності через контекст щоденного життя і тілесного єднання, то єдність між християнином і Господом настає через сакраментальне життя, через прийняття Святих Таїнств, зокрема Євхаристії. Говорячи про один дух з Господом, Павло приготовляє християн Корінту до проголошення нової дійсності віруючих як тіло-храм Святого Духа (6,19).

18. Утікайте від розпусти! Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла. Спокуси щодо розпусти в Корінті були настільки великі, що тільки засуджувати такого роду поведінку було недостатньо. Щоб уникати цих гріхів потрібна була протилежна дія, тому й Павло гостро закликає: «Утікайте від розпусти!»

            Цікавим є запитання чому Апостол робить розрізнення між розпустою та всіма іншими гріхами, наголошуючи, що усі гріхи є поза тілом, а розпуста – це гріх «супроти власного тіла». Результат гріха – це є розрив зв’язку з Господом. Якщо це все є дійсне для будь-якого гріха, то для розпусти – значно більше, тому що наслідки цього гріха заторкують усю людину, як сферу фізичну так і духовну. З гріхом розпусти міняється повністю ідентичність людини як особи, яка є сотворена на образ і подобу Божу; через цей гріх вона віддалює саму себе від правдивого покликання бути членом Тіла Христового і дару спасіння.

19. Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? В 19 вірші Павло показує новий статус життя християн, які через сакраментальне життя стають храмом Святого Духа. Згідно Апостола слово «тіло» тут означає цілу людську особу, яка перебуває в конкретному відношенні з ближніми та Господом і це відношення є завжди живе та динамічне. У всій реальності людського існування та його відносин перебуває Дух, а не в якійсь частині, як це вважали стародавні греки. Святий Дух в свою чергу в усі сфери людського існування несе самого Христа і тільки в такий спосіб є можливо розуміти, як уся людина в своїй тілесності є ведена Духом і вона є його храмом.

20. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі! У 20 вірші завершується уривок 6,12-20, в якому Апостол подає богословський синтез щодо тілесності людини не на рівні теоретичному, а практичному: «…прославляйте Бога у вашому тілі!»

            Через метафору купівлі-продажу «Ви бо куплені високою ціною!» Павло бажає показати, що християни вже не мають права власності на своє тіло, тобто використовувати його для здійснення гріха, тому що Христос на хресті звільнив усе людство від сили зла і смерті. Як наслідок охрещені вже стали слугами Бога і мають чинити Його волю.

Вислів «Тож прославляйте Бога у вашому тілі!» є абсолютно неприйнятним та скандальним для грецького думання, для євреїв не має якогось визначеного значення, натомість для Павла у світлі Христового воскресіння означає багато, тому що пояснює як саме має реалізуватись християнське життя в прямому зв’язку з Богом і з світом. Людина–християнин, через своє тіло, яке є місцем та засобом дії особи, звершує «літургію щоденного життя» (Рм 12,1-2), тобто живе тими цінностями, які Бог подає вірним для освячення, для зростання в святості і в такий спосіб прославляє Бога.

1. Позитивне бачення тілесності в Апостола Павла

Поняття «тіло» (сома) для Павла означає не просто фізичне тіло, але насамперед цілу людину, яка знаходиться у визначеному часі та просторі, тобто в конкретному моменті історії спасіння. У тілі, яке згідно навчання Апостола є добрим від сотворення, і через нього кожна людина реалізує свої можливості мати відносини щодня з іншими: з Богом, з другими людьми.

Подія воплочення Сина Божого повертає всьому людству правдивий образ людини, тому що Христос Господь сам прийняв і об’явився в людській тілесності. Через смерть та воскресіння Бог робить тілесність місцем в якому людина відкриває та реалізує в повноті саму себе і своє покликання.

            Християнин в моменті Хрещення входить в тісний зв’язок з Христом, стаючи членом Тіла Христового і через це є покликаний, щоб перейти від теперішнього життя до есхатологічного царства, щоб могти брати участь в прославленому тілі Господа воскреслого, «який перемінить наше понижене тіло, щоб було подібним до його прославленого тіла…» (Фил 3,21).

            о. д-р Іван Січкарик

Джерела:  Патріарша катехитична комісія

Воїни Христа Царя

07.02.2015р. Б. / Лист до доньки

Ти знову це зробила. Десь поміж 3 і 4 ранку незаперечно проголосила кінець ночі. Інколи хотілось би повернутися на бік, затулити голову подушкою і заперечити реальність. Але чомусь саме тоді ти особливо домагаєшся моєї присутності. А я — твій Тато.

 

Майже щоночі переконуєш мене, що кількість способів описання холодильника, пральної машини і кухонного начиння — невичерпна. Дивишся, перевісившись через руку, а я розповідаю, чекаючи на перші ознаки твоєї втоми. Коли ти вже засинаєш, постійно на руках, я усвідомлюю, яке ж прекрасне наше життя. 

Сьогодні тобі знадобилося півтори години. Занадто пізно, щоби повернутися в ліжко — і занадто рано, щоб іти на роботу. Тому я трохи розмовляю з Богом, ми сідаємо в кухні за столом і трохи сваримося, бо Він постійно твердить, що знає краще. Я завжди багато говорю Йому про тебе і маму. 

Пам’ятаю мить, коли довідався, що ти вже є. Мама подзвонила і зуміла тільки вимовити, що не впевнена, чи це телефонна розмова. Цього вистачило. Я обіцяв, що ще нікому нічого не казатиму, а вже за п’ять хвилин мимоволі вислав СМС до о. Гжегожа. Написав: «Я став татом». То був перший раз, коли я плакав через тебе. Ти стала цілим світом. 

Я пишу тобі про це, бо знаю, яким важливим є безумовне прийняття. Любов, яку неможливо виразити, яка «ну просто так собі» відбувається. Ми прагнули тебе, як ніщо і ніколи. 

Не забуду моменту, коли я приклав долоню до живота твоєї мами і кинув жартома: «Дай п’ять!» Ти вдарила так сильно, що я аж перелякався. То було вперше, коли я через тебе танцював, як ошалілий. Дивом ніхто не постраждав, ні я, ні квартира. 

За кілька днів по цьому ми поїхали подивитися, як тобі там усередині. Під час УЗД я дуже старався стримати зворушення. Ми, чоловіки, маємо якусь дурнувату потребу приховувати любов. Це було ще до роботи, і хоч пізніше я провів в офісі кілька годин, то, чесно кажучи, мене там не було. 

Твоя мама каже, що в школі пологів я був смішний, а інколи набридливий. Не вір усьому, що вона про мене каже. Я тільки не міг зрозуміти, чому, коли ти вирішиш вийти, вони кажуть нам їхати до шпиталю так пізно. З мене сміялися, бо коли нам показували, як тебе сповити і як змащувати, то я хотів знати все, одразу, і найкраще з десять разів. 

Ми потрапили до шпиталю, але з’ясувалося, що ти не бажаєш виходити. Ну ніби таке буває, але вирішено, що ви з мамою там залишитеся. Я покинув усе, а мій світ раптово став малесеньким. Ми чекали п’ять днів, і я ще ніколи так сильно не боявся. Персонал знав, що не буде спроможний виставити мене звідти. Ніхто й не пробував. 

 

А пізніше прийшло життя. Твоя мама — герой. Дванадцять годин, із моментами, коли вона перехилялася з моїх рук, аби за мить крикнути, що хоче померти. Не померла. Ти з’явилася й моментально потрапила до нас. Я запитав, захоплений, чи можу тебе торкнутися. То був другий раз, коли я плакав. 

Сьогодні, коли ти не хочеш злазити з моїх рук, усі кажуть, що я сам собі винен. У ті перші дні, коли мама оговтувалася, я не міг тебе покласти. Медсестри й акушерки казали, що в чомусь, схожому на велику мильницю, тобі буде краще. Я не вірив. Тримав тебе й невідривно дивився на 3,3 кг буття татом. 

Це було п’ять місяців тому. Кожний день цього часу — надзвичайно цінний. Інколи буває важко і мені здається, що ще трохи, і я вискочу крізь вікно. А потім ти знову близько, і виявляється, що втоми як і не було. 

Знаю, що з перших днів тобі потрібно почуватися безпечно. Ще трохи, і цю безпеку визначатимуть межі, які ми тобі поставимо. Я б хотів, аби наш дім був місцем, куди ти можеш прийти завжди і з усім. Без страху та незалежно від обставин. 

Мудріші від мене люди переконують, що діти вчаться через моделювання: наслідують те, як живуть їхні батьки. Кожне слово має бути підтверджене мудрим прикладом. Отже, ти — моє мале-велике зобов’язання. 

Зобов’язання до того, щоб жити добре.

Твій Тато.

Конрад Кручковскі, deon.pl  

Джерело:     КРЕДО