10.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Понеділок одинадцятого тижня 

Євангеліє

Мт.23,13-22:  «Лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне»

У нашому щоденному житті, християнському житті, в житті Церкви, в духовному житті, ми часто маємо свідомість, що перебуваємо з Богом лише в храмі на Службі Божій, коли сповідаємося, причащаємося. Ще з Богом є, коли вранці чи ввечері  молимося, читаємо Святе Письмо чи духовну літературу. Але це дуже мало, якщо поглянути на наш день. Це не раз лічені хвилини, нехай години – це небагато в порівнянні до тривалості доби. Інший час ми для себе якось так переживаємо. Але нейтрально переживати не можемо: або ми є з Богом і свідчимо про Нього, або не свідчимо. Якщо ми Бога досвідчуємо і переживаємо, тоді в будь-яких обставинах, в яких ми б не перебували, являємо цього Бога. Необов’язково промовляти слова молитов тих чи інших, але бути в тому молитовному стані, бути в присутності Божій, бути в благодаті Божій, бути з Богом. І тоді ціле наше життя стає свідченням про Бога. А коли наші стосунки з Богом обмежуються лише тими релігійними практиками, це не є свідченням про Бога. Я є людиною 24 години на добу. Я є українцем 24 години на добу. Християнином я теж або є 24 години на добу або не є – не можна взяти собі якусь відпустку. Не можу я бути 3 години на добу українцем, а потім особою якоїсь іншої національності. Так само не можу бути я лише християнином хвилини, чи години на добу.  

Тому ми мусимо розуміти ці тверді слова Христа, що каже про лицемірів. Лицеміри – це ті, котрі вдають, що вони кимось є. Не можемо ми вдавати християн лише на якийсь час, а тоді в тих чи інших обставинах взяти відпустку від християнства.

Насправді ж ми всюди і повсякчас покликані вказувати людям на Бога. І, остаточно, чим ми живемо, на те й  вказуємо. Якщо ми живемо Богом, то всюди про того Бога свідчимо.

---

Апостол

2Кор.2,4–15:  «Тому благаю вас: Покажіть йому любов»

Рідко зустрічаємо, щоб апостол благав когось. Він показує нам, що людину, яка є в гріху, яка відпала від Бога, можна повернути до Бога лише тоді, коли вона Бога досвідчить не гарними словами, але життям.

Бачимо з прикладу життя дуже багатьох святих, якщо не всіх, що люди, зустрічаючись з ними змінювались, бо вони зустрічались немов би з самим Богом. Зустрічались з їхнім милосердям, любов’ю, вони самі чули цю переміну навернення. Вміймо свідчити цю любов, показувати людям, дарувати людям, бо через це показуємо і даруємо їм Бога.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

09.08.2015р. Б. / Коментар Євангелія на Неділю 10-ту після Зіслання Святого Духа

14 Коли ж прийшли до народу, тоді приступив до нього один чоловік і, припавши йому до ніг,
15 каже: “Господи, змилуйся над моїм сином, бо він причинний і тяжко нездужає: часто кидається в огонь, часто й у воду.
16 Я був привів його до твоїх учнів, та вони не могли його зцілити.”
17 “Роде невірний та розбещений”, – відповів Ісус, – “доки мені з вами бути? Приведіть мені його сюди!”
18 Ісус погрозив йому, і біс вийшов з хлопця; тож видужав юнак тієї ж миті.
19 Тоді підійшли учні до Ісуса насамоті й спитали: “Чому ми не могли його вигнати?”
20 Ісус сказав їм: “Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого.
21 А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом.”
22 Як вони зібралися в Галилеї, Ісус мовив до них: “Син Чоловічий має бути виданий у руки людям,
23 і вони його уб’ють, але третього дня він воскресне.” І вони тяжко зажурились.
(Мт.17,14-23)

• Контекст

Євангелія не є біографіями Ісуса Христа у вузькому значенні, вони не мають на меті детально і послідовно передати нам історію земного життя Спасителя. Ціль євангелістів – донести до читачів, ким є Ісус з Назарету (пор. Ів. 20,31). Тому автори євангелій часто не дотримуються хронології подій та чудес, які чинив Христос, чи повчань, які Господь виголошував. Так, для прикладу, в синоптичних[1] євангеліях можна виділити загальну схему діянь Ісуса, щодо території: 1 – в Галилеї, 2 – на північ від Галилеї (поганська територія), 3 – по дорозі до Єрусалиму, 4 – в Єрусалимі. А Іван Богослов подає кілька відвідин Ісусом Єрусалиму.

Подія, про яку розповідає сьогоднішній уривок, сталася після переображення Ісуса на горі. Євангелисти Марко (9,14-29) та Лука (9,37-42) це чудесне оздоровлення юнака теж розповідають саме після події переображення. Тому більшість екзегетів притримуються думки, що тут історична послідовність збережена детально: Ісус повертається з гори і стикається з проблемою, з якою не змогли справитись його учні.

• Короткий синоптичний аналіз

Якщо ми порівняємо сьогоднішню розповідь про оздоровлення юнака (Мт. 17,14-18) до паралельних місць в інших євангеліях (Мк. 9,14-29 та Лк. 9,37-42), то відразу помітимо, що наш уривок дещо коротший, ніж Луки і майже втричі коротший, ніж Марка.

Матей подає тільки основу історії, опускаючи такі подробиці, як суперечка учнів з книжниками (Мк. 9,14-16), опис симптомів одержимості хлопчика (Мк. 9,18), довгий уривок розмови з батьком до зцілення (Мк. 9,20-24) та опис самого екзорцизму (Мк. 9,25-28).

Крім того, навіть не вдаючись в аналіз грецького тексту, а з самого перекладу можемо зауважити також відмінності в деталях, як, наприклад, різне звертання батька до Ісуса, різне визначення хвороби та ін.

Відрізняється також у Мт. 17,19-21 і Мк. 9,28-29 розмова учнів з Ісусом на самоті. Євангелист Лука взагалі опускає цей момент.

Виникає запитання: чому існують ці різниці в євангеліях?

Щоб дати відповідь на це запитання, мусимо зауважити такі речі:

-     головним автором Святого Письма є Бог;

-   всі тексти Святого Письма є Словом Божим, яке записали люди під натхненням Святого Духа;

-     Бог вибрав певних людей, яких називаємо священнописцями, і діяв у них і через них так, що вони записали тільки те, що хотів Господь Бог;

-    водночас Господь Бог не позбавляв священнописців їхньої волі, не «диктував» їм текст, а давав можливість проявити свої таланти і здібності, тому їх можемо назвати справжніми авторами;

-    кожен з священнописців писав свої книги до конкретних людей чи спільнот певної епохи, певних обставин, доносячи до них об’явлену Богом правду.

Виходячи з вищесказаного, можемо зрозуміти, що причинами відмінностей в описі тих самих подій можуть бути різні здібності авторів, їхній характер, виховання, освіта, професія, оточення, історичні обставини… Але головною причиною є те, яку саме об’явлену Богом правду вони хотіли донести читачам: своїм і нам.

Так євангелист Матей звертає увагу на малу віру учнів Ісуса; Марко – на малу віру батька хлопчини; Лука ж більше відмічає христологічний аспект, зауважуючи, що «всі були захоплені величчю Божою» (9,43). Читаючи кожен з варіантів розповіді, ми можемо споглянути на суть події, наче з висоти пташиного польоту, або насолодитися деталями; можемо поставити себе на місце учнів Христових, намагаючись «чинити добрі вчинки» з не надто вдалими результатами, чи на місце батька, випрошуючи у Бога певних ласк, а чи на місце людей, які бачать «дивні діла Божі» і славлять Господа.

Основна увага в сьогоднішньому читанні звертається на важливість віри. На даному етапі загальної розповіді євангелія, коли Ісус розпочинає шлях до Єрусалиму, тема віри, зокрема віри учнів, які ідуть за Ним, має особливе значення.

• Структура уривку

Читання 10-ї неділі після Зіслання Святого Духа (Мт. 17,14-23) складається з двох уривків: вилікування біснуватого з наступною наукою про віру (17,14-21) та передвіщення страстей (17,22-23).

Для кращого засвоєння можна поділити розповідь наступним чином:

Перший уривок:

А. Зцілення (17,14-18):

1) чоловік благає Ісуса за свого сина:

а) прохання (14-15а);

б) хвороба і симптоми (15б-в);

2) невдача учнів (16);

3) відповідь Ісуса (17);

4) зцілення (18).

Б. Подальше обговорення (17,19-21):

1) питання учнів (19);

2) відповідь Ісуса (20-21).

Другий уривок:

А. Звістка про передання в руки людей (22).

Б. Оповіщення про смерть і воскресіння Ісуса (23а-б).

В. Реакція учнів (23 в).

• Форма

За формою перший уривок є сумішшю розповіді про зцілення (якій в порівнянні з іншими бракує реакції людей або христологічного висновку) та навчання про віру з апофегмою. На думку деяких екзегетів, Матей використовує розповідь про оздоровлення лише як вступ чи рамку для науки про віру, а саме для повчальної сентенції Ісуса: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться».

• Читання тексту

14-15. Чоловік, який звертається до Ісуса про допомогу, є людиною віри. Він не просто приходить до Нього, а «припадає Йому до ніг». Грецька фраза γονυπετων αυτον буквально означає «став перед Ним на коліна». В євангелії від Матея це єдиний раз, коли в такий спосіб вшановують Ісуса. Ще раз це слово вживається у Мт. 27,29, але вже як насмішка. Крім того чоловік звертається до Ісуса «Господи» (гр. κυριε). Наступне слово «змилуйся» (гр. ελεησον) занурює нас у літургійну атмосферу. Адже саме ці слова «Господи, помилуй» (гр. κυριε ελεησον – киріє елеісон) незчисленну кількість разів ми повторюємо на богослужіннях, як клич до Бога в будь-якій потребі, з будь-яким проханням.

«Причинний» (гр. σεληνιαζεται) буквально «вражений місяцем», «лунатик». У Мт. 4,24 це слово перекладене, як «сновида». Згідно думки багатьох екзегетів, тут не йде мова про «лунатизм», а радше про форму епілепсії, загострення та приступи якої пов’язувались з фазами місяця. Щоб підкреслити стан хлопчика, Матей додає κακως πασχει «тяжко страждає», «сильно мучиться».

16. Чоловік розказує, що він приводив сина до учнів Ісуса (дев’ятьох, які не були на переображенні), але вони ουκ ηδυνηθησαν «не спромоглися», «не були здатними» зцілити його. Неспроможність учнів ставить під сумнів силу Господа, адже це Він дарував їм владу творити чуда (Мт. 10,1 і 8). Та в Ісуса немає проблем з екзорцизмом.

17. Звернення Ісуса «роде невірний та розбещений» адресоване не стільки чоловіку, який, як виглядає, вірить в силу Ісуса, і не учням, а невіруючому натовпу, який вірогідно згрішився, побачивши безсилля апостолів. Ісус у стилі пророків ставить подвійне риторичне питання «доки ще», «як довго» (пор. Чис. 14,11; Прип. 1,22; Вих. 16,28). В цих словах відчувається певне розчарування від учнів, які ще отримають докір у 20 вірші, а ще більше розчарування від твердосердя людей.

Іван Золотоустий вважає, що словами «доки буду з вами», Ісус «показує, що для Нього смерть жадана і переселення звідси становить предмет бажання, і що Йому не розпинатися важко, а жити з ними» (Іван Золотоустий, Бесіди на книгу Матея, 57,3).

18. Виходячи з граматики, неможливо визначити, хто є об’єктом Ісусової погрози (наказу): хлопчик чи біс. Євтимій Зігабен пояснює так: «Наказав обом: біснуватому – бути при здоровому розумі, а демону – відійти» (Євтимій Зігабен, Тлумачення євангелія від Матея, част. 2, розділ 17).

Наказ Ісуса приводить до негайного зцілення хлопця. Цей вірш відрізняється прямотою і лаконічністю, хоч складається з трьох частин і має трьох дійових осіб: Ісуса, біса і хлопця.

19. Учні вибирають момент і на самоті (гр. κατ ιδιαν) підходять питатись Ісуса, чому вони не змогли вигнати біса. Це вказує на їхнє занепокоєння. Вони здивовані своєю неспроможністю, адже справді Господь дав їм владу над нечистими духами (10,1 і 8) і, безсумнівно, вони вже виганяли бісів (пор. Лк. 10,17). Може вони щось зробили не так, як треба?

20. Пряма і проста відповідь Ісуса: «Через вашу малу віру». Можливо, що їхню впевненість підірвали особливо сильні прояви хвороби хлопця або великий натовп, або відсутність Учителя чи апостолів Петра, Якова та Івана. Як наслідок – вони не змогли прогнати біса. «Мала віра» хоч і не повна відсутність віри, але наслідки, як читаємо у посланні Якова, практично ті самі: «Тільки ж хай просить із вірою, без жадного вагання; бо хто вагається, той подібний до морської хвилі, що її здіймає і коливає на всі боки вітер. Така людина нехай собі не уявляє, що прийме щось від Господа; – людина з подвійною душею, непостійна у всіх своїх дорогах» (Як. 1,6-8).

Євтимій Зігабен так пояснює, чому Ісус «наодинці засуджує невіру учнів»: «Отже, мудро перед багатьма засуджує невіру багатьох, а наодинці – невіру Своїх; і не слід було перед юрбою осоромлювати вчителів всесвіту» (Євтимій Зігабен, Тлумачення євангелія від Матея, част. 2, розділ 17).

Формула «істинно кажу вам» вказує на авторитет і важливість подальших висловів. «Віра, як зерно гірчиці» – символ найменшої величини. Але це не є «мала віра» з першої половини 20-го вірша. Подібно як насіння, що може стати деревом, навіть така невелика кількість віри має необмежений потенціал і Божою силою робить все можливим..

«Скажеш: де вони [апостоли] зрушили з місця гору? Я скажу, що вони зробили набагато більше: воскресили тисячі померлих. Воістину, не стільки потрібно сили, щоб пересунути гору, скільки, щоб вигнати з тіла смерть. Кажуть, втім, що після них жили святі набагато менші за них, але які пересували гори, коли була потреба. Звідси очевидно, що і апостоли могли б перенести, якби тільки потрібно було, але так як тоді не було потреби, то не слід і звинувачувати їх. Та й Господь не сказав: пересунеться неодмінно, але: можете пересунути. А якщо вони не переставляли гір, то не тому, що не могли (інакше як же могли вони здійснювати більш важливі дива), але тому, що не хотіли; а не хотіли тому, що не було потреби; а можливо і це траплялося, але ніде не згадується, оскільки не всі чуда описані. До того ж вони тоді ще були не стільки досконалі. Чому? Невже не мали такої віри? Не мали; вони не завжди були однаково досконалі. Так Петро то називається блаженним, то картається; і інші отримують від Христа закид у нерозумінні, коли не зрозуміли слова про закваску» (Іван Золотоустий, Бесіди на книгу Матея, 57,3).

«Горою можна назвати і диявола за висоту його зарозумілості, якого святі легко віддаляють від себе, коли бажають» (Євтимій Зігабен, Тлумачення євангелія від Матея, част. 2, розділ 17).

«А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом» Святий Іван Золотоустий так коментує цей вірш: «Чи бачиш, як і апостолам вже говорить про піст? 

…Той, хто молиться, як належить, і притому постить, небагато потребує, а хто потребує трохи, той не буде грошолюбний, а хто не грошолюбний, той любить подавати і милостиню. Хто поститься, той стає легким і окриляється, і з бадьорим духом молиться, вгашає злі пожадливості, умилостивлює Бога і гамує гордовитий свій дух. Тому-то й апостоли майже завжди постили. Хто молиться з постом, той має два крила, легші за вітер. Такий не дрімає, не говорить багато, чи не позіхає і не розслабляється на молитві, як то з багатьма буває, але він швидший за вогонь і вищий за землю; тому-то такий особливо є ворогом і воїном проти демонів, так як немає сильніше людини, ніж та, що щиро молиться . Коли ж жінка могла схилити жорстокого начальника, який ні Бога не боявся, ні людей не соромився, – то тим більше може схилити Бога той, хто невпинно предстоїть перед Ним, приборкує живіт і відкидає втіхи» (Іван Золотоустий, Бесіди на книгу Матея, 57,4).

22-23. Це друге провіщення страждань підтримує напруження, створене першим сповіщенням (16,21-23) та орієнтує другу половину євангелія до центральних подій в служінні Ісуса, які стануться в Єрусалимі.

Хоча Ісус говорить не лишень про смерть, але й про воскресіння, та в той час ці слова були понад розумінням апостолів. «Не цілком розуміли, але про смерть Його знали, оскільки досить часто чули про неї, і через неї сильно засмучувалися. Про воскресіння ж, хоча також часто чули, проте не могли зрозуміти, що це за воскресіння. Марко каже (9,10) між іншим, що вони питали один одного, що означає воскреснути з мертвих. Вони припускали, що це – якась притча» (Євтимій Зігабен, Тлумачення євангелія від Матея, част. 2, розділ 17).

Слова Ісуса нагадують учням та читачам, що вони мають бути готові слідувати за Христом крок-у-крок, залишаючись вірними своєму покликанню.

о. Захар Михасюта

Джерело:   ПАТРІАРША КАТЕХИТИЧНА КОМІСІЯ

09.08.2015р. Б. / Коментар Апостола на 10-ту Неділю після Зіслання Святого Духа (1 Кор 4, 9-16)

9 Мені бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям. 10 Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж без чести. 11 До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось. 12 Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; 13 нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі. 14 Не щоб осоромити вас я це пишу, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум. 15 Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі. 16 Отож благаю вас: Будьте моїми послідовниками. (1 Кор 4, 9-16)

Вступ

Сьогоднішній Апостол (1 Кор 4,9-16) справляє враження дуже ретельно підібраного уривку. Насправді, як різні видання Святого Письма, так і численні коментарі не відокремлюють ці вірші в такий спосіб. Дехто бачить цілий 4 розділ як одну цілість, називаючи його «Апостольким служінням», або «Невідрадним становищем апостолів»; дехто натомість ділить 4 розділ на три менші частини: 1) Апостоли як «слуги Христові і завідувачі тайн Божих» (вв.1-5); 2) «не несіться гордо один над одним» (вв.6-13); 3) багато «учителів», але батько – один (14-21); дехто бачить тісніший зв’язок з попереднім розділом і об’єднує під одним заголовком «Правдива роль проповідників» 1 Кор 3,5-4,13, а 4,14-21 називає «Пересторогами». До цього слід додати, що наш уривок починається з в.9, тим самим уникаючи іронію з в.8 і закінчується в.16 запрошенням бути послідовниками апостола. Одним словом, сьогоднішній Апостол бажає представити життя «слуг Христових і завідувачів тайн Божих» як приклад до наслідування, незважаючи на можливі критики (див. вв.3-5), чи навіть те, що в якомусь моменті вони можуть для когось вже здатися непотрібними (див. вв. 6-8).

Можливо саме сьогоднішній Апостол являється такою своєрідною апологією апостолів, яких маловірство знову підкреслено в сьогоднішньому Євангелію (див. Мт 17,14-23; зокрема в. 20: «Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого»), що нав’язується у свою чергу так само на «малу віру» Петра з Євангелія минулої неділі («Маловіре; чого засумнівався?», Мт 14,31). Так, апостоли не завжди були зразковими віруючими, але їхня близькість з Ісусом, їхня готовність слухати його, але зокрема їхнє наслідування його життя в покірності і служінні іншим і для інших (див. вв. 9-13), зробила їх тепер правдивими батьками віри (як Авраам) яких не тільки можна поважати, але треба і наслідувати.

Стиль апостольського життя

Статус «пастирів», поставлених на служіння Христові для здійснення Божого задуму спасіння, переводиться у стиль життя, властивого подорожуючим проповідникам Євангелія. Очевидно, що умови життя апостолів не надаються, щоб виправдати тенденції деяких християн з Коринту самовихвалятися їхнім християнським досвідом, уважаючи себе «мудрими» і «сильними». Павло закликає коринтян застановитися на абсурдності поведінки тих, хто «несеться гордо» (гр. φυσιοῦσθε, дослівно: надувається, надимається), використовуючи Божі дари, наче б вони були їхнім правом або власністю. Вистачить лише трохи самоіронії щоб «здутися». Саме отим дієсовом φυσιοῦσθαι (надуватися), Павло охарактеризовує поведінку деяких християн з Коринту, які, на основі власного духовного досвіду, схиляються до того, щоб вивищуватися над іншими або самовихвалятися, без того, щоб звернути увагу на Божу дію і моральні вимоги Божих заповідей.

Апостол закликає коринтян «не нестися гордо, не надуватися» один над одним проти іншого (1 Кор 4,6). Попереджає тих «які несуться гордо», що він скоро прийде і перевірить на ділах те про що вони вихваляються словами (1 Кор 1,18.19). В оскарженні кровозмішання якогось християнина, який взяв собі за жінку батькову жінку, Павло виставляє на яв протиріччя між цим аморальним випадком, засудженим навіть невіруючими, і «вихвалянням, надуванням» християн з Коринту (1 Кор 5,2). Усім тим, які чваняться їхнім духовним «знанням», Павло відкрито каже, що «знання» роздимає, коли натомість справжня любов «не надимається» (1 Кор 8,1; 13,4).

Щоб зробити свою аргументацію жвавішою апостол Павло дається до іронічної драматизації. Він звертається до тих, які надимаються (несуться гордо) в наступний спосіб: «Ви вже наситилися! Вже збагатилися! Без нас зацарювали! Коли б то вже зацарювали, щоб і ми разом з вами царювали!» (1 Кор 4,8). Але Бог назначив апостолам інший шлях, щоб дійти до царства. Павло представляє в контрасті теперішній стан апостолів, які займають найнижчу сходинку в суспільстві. Так як засуджені на смерть, які виходять на арену, вони виставлені перед світом наче в якомусь публічному видовищі. Відтак закінчує оце антитичне порівняння між коринтянами і апостолами в наступний спосіб: «Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж без чести» (1 Кор 4,10).

На цьому місці Павло знову повертається до представлення апостольського стилю життя серією нестач – голод, спрага, брак одягу – принижень і зневаг, пов’язані також з їхнім подорожуючим способом життя. Характерною рисою стилю життя Павла і його співпрацівників є фізична праця, «власними руками» (в.12), щоб забезпечити самих себе найбільшпотрібним. До цього переліку лих, які спіткали апостола, він додає ще і три антиномії, в яких розглядається логіка хреста: «нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося» (в. 13). Вкінці підсумовує у двох словах найвищий рівень приниження:  «ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі» (в.13). До написання цих рядків Павла спонукає більше як самооплакування бажання представити християнам з Коринту – тим, яких батьком він себе відчуває – приклад, який може стати для них взірцем, щоб оцінити власний спосіб думання, власні вчинки і все життя.

Коментар до поодиноких віршів

В. 9: Мені бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям.

Поведінка апостолів, натхненна вірою і любов’ю, надходить настільки всі закони суспільної поведінки і раціональної моралі, що робить їх видовищем перед очима світу та навіть самих ангелів. Але що не йдеться про якийсь славний і втішний образ, можна зрозуміти з епітету немов призначених на страту,якого деякі кодекси Vetus latina перекладають tamquam bestiarios (дослівно: цирковий борець, що вступає в бій з дикими звірами; найманець (= гладіатор) – зі зброєю, а засуджений – без зброї), що змальовує арену і боротьбу зі звірами для всенародної розваги.

В. 10-12: Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж без чести. 11 До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось. 12 Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо;

Усі ці антитези містять тихий закид: коринтяни показують, що не бажають нічим ризикувати заради віри.

У кінці цього уривку (вв.6-10) Павло іронічним тоном повертається до тем із розд. 1-2: ви є, або такими себе вважаєте, розумні, сильні, достойні; це не по-Божому, а по-світськи, за логікою світу, що вважає нас нерозумними, немічними, без честі й тому нас переслідує (вв. 11-13); а дійсність є цілком інакша в Божих очах.

Ап. Павло часто згадує страждання і переслідування, що спіткали його в апостольській праці, але також і те, як Бог допоміг йому перенести їх (2 Кор 4,7-12; 6,4-10; 11,23-33; 1 Сол 3,4; 2 Тим 3,10-11). На його думку, слабкість апостола виявляє силу того, хто його посилає (2 Кор 12,9н; Флп 4,13), тому що величина здійсненого діла не може бути приписана тільки завзятості посланця (2 Кор 4,7).

Писаний текст не може передати всіх відтінків інтонації. Було б дуже цікаво прочитати собі в.10 не як ряд тверджень: «ми – нерозумні, а ви – розумні, ми – немічні, а ви – міцні, ви – славні, ми – без честі», а спробувати надати йому дещо іронічної інтонації за допомогою риторичних питань: «виходить, що ми то нерозумні, а ви – такі розумні? Що ми немічні, а ви – міцні? Ви то славні, а ми, на вашу думку, без честі?». Іншими словами, Павло б не стверджував, що апостоли нерозумні, немічні чи без честі, але що їхня мудрість, їхня сила, їхня честь не є за критеріями цього світу, а у Христі, бо насправді у ньому вони бо мають і мудрість, і силу, і честь, які набагато надходять людські.

В.13: нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі.

Сміття і покидьки були в народній мові словами найбільшої зневаги. Походження цих назвищ ймовірно бере свій початок від звичаю, якого дотримувалися в давнину в деяких іонійських місцевостях, для того, щоб очистити місто людською жертвою, для якої вибирали якогось нещасного, що його уважалинепотребом суспільства. Сьогодні, можливо не приносять у жертву людей, але дуже часто суспільство продовжує трактувати чимало осіб – зокрема хворих, бідних, тих що мало заробляють – як сміття і непотріб, про ще і теперішній Папа Франциск наголошує у своєму Апостольському повчанні «Радість Євангелія».

В. 14: Не щоб осоромити вас я це пишу, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум.

Пересторога, яка випливає з усього дотепер сказаного і буде сформульована у в. 16 стосується основної вимоги відмови і умертвлення, вкорінені глибоко в кожне християнське буття, відповідно до Ісусових слів: «Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мр 8,35).

В. 15: Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі.

Відповідно до тогочасних звичаїв (але і сьогоднішніх), учитель (грецькою педагог) вчив і виховував дітей за зарплату. Св. Павло показує, що також в християнському середовищі є особи, які здійснюють свій авторитет на зразок учителів. На противагу до них, апостол ставить саме взірець батька, тобто спонтанного і беззастережного дарування в любові.

В. 16: Отож благаю вас: Будьте моїми послідовниками.

Ніжні батьківські стосунки, які в’яжуть Павла до його духовних дітей, повинні самі по собі перерости в його наслідування з боку цих останніх: який батько, такий син. Існує прямий зв’язок між Богом Отцем, Ісусом Христом, Павлом, проповіддю Євангелія, народженням духовних дітей і поведінкою цих останніх. Ця лінія конкретизується в любові, що є даром себе для інших. А оскільки ап. Павло формує свою місійну діяльність у цілковитому даруванні самого себе і власного життя на зразок Христа, він так само може представитися як конкретна норма поведінки для неофітів.

Для роздумів

Чи не кожне слово, а тим більше, речення, можуть бути вихідним пунктом нашого розважання над Божим Словом. Але хочу запропонувати тільки деякі, які мені самому, приготовляючи цей коментар-розважання, видалися найцікавішими і найважливішими.

1. Ризик віри. Чому ап. Петро почав тонути? Чому учні не могли вигнати біса з хлопця? Відповідь – одна: через малу віру! А ми – ходили б по воді? Ми – вигнали би біса з того хлопця? Чому ні? І та сама відповідь: через малу віру! Але як можемо збільшити нашу віру? Так, молитвою і постом також. У в. 10 ми побачили, що ап. Павло закидає Коринтянам те, що вони не бажають «ризикувати» нічого заради віри. Що таке «ризик» віри? Кинутися в осліп в щось що не знаємо, а «може з цього щось вийде», чи, навпаки, відважитися піти дорогою хреста, яка на перший погляд здається безглуздою, слабкою, безчесною? Як відкрити в нашій немудрості і слабкості Божу мудрість і силу? Чи не правда, що «чим менше нас», тим «більше Бога» у нашому житті? Одним словом, а ми готові «ризикувати» заради віри? Готові виявитися немудрими, слабкими перед світом, щоб прийняти мудрість і силу від Бога?

2. Батько віри. Святе Письмо називає Авраама батьком віри. Чому? І що означає бути «батьком віри»? Апостол Павло так само каже про себе, що він породив своїх віруючих через Євангелію в Христі Ісусі. І що тоді означає «бути послідовниками» Павла? Чи ж не так само, як і він, народжувати інших в Христі Ісусі через Євангеліє? І багато в нас вже тих, кому ми принесли Слово Євангелія, даючи їм змогу стати дітьми Божими? А у свою чергу, чи пам’ятаємо ми і про тих, які нас привели до віри, наших духовних батьків? Кінець кінців, чи готові ми, одного дня, з духовних дітей, якими ми є, вирости і стати також духовними батьками? Взяти на себе відповідальність за інших, а не тільки вимагати її по відношенню до нас самих (саме як діти)?

Для молитви

Закінчім це розважання молитвою подяки за тих, які нас привели до життя віри, а так само помолімся за всіх тих, яким ми принесли Слово Євангелія. І попросім Бога, щоб відігнав від нас усякий страх бути не такими як світ, думати не так як світ, робити не так, як світ і дав нам відвагу вірити в неможливе для людей, але можливе для Бога, зокрема у ці важкі часи для нашої батьківщини.

о. Тарас Барщевський

Фото: о. Іван Мисів

Джерело:   ПАТРІАРША КАТЕХИТИЧНА КОМІСІЯ