26.05.2011р. Б. / Вночі почали будувати Десятинну церкву для УПЦ МП?

Біля фундаменту Десятинної церкви в Києві, де УПЦ Московського патріархату хоче збудувати храм, почалося вивантаження будівельних вагончиків.

Про це "Українській правді" повідомив депутат Святослав Олійник, який став випадковим свідком цих подій

За словами Олійника, у середу близько 23 години на місце під'їхало шість вантажівок з будівельними вагончиками, після чого кран почав їх вивантажувати на землю.

"На місце прибув наряд міліції, однак на їх прохання пред'явити документи їм нічого не показали", - розповів депутат.

За словами Олійника, коли один з присутніх почав фотографувати ці події, на нього напав один з тих, хто був задіяний при вивантаженні вагончиків.

Далі, за словами Олійника, з дерев'яного зрубу, встановленого поряд з фундаментом Десятинної церкви, вийшов піп. "На питання, що відбувається, він у хамській манері пояснив, що вагончики привезли для початку будівництва Десятинної церкви", - зазначив Олійник.

Водночас минулого тижня повідомлялося, що Київська міськдержадміністрація не змогла вибрати найкращу концепцію реставрації Десятинної церкви.

Головний архітектор Києва, голова конкурсної комісії Сергій Целовальник зазначив, що протягом декількох днів планується провести ще одне засідання комісії, де буде проведено відкрите голосування для уникнення лобіювання чиїхось інтересів.

За словами архітектора Лариси Скорик, йдеться про два принципово різні варіанти майбутнього проекту відновлення Десятинної церкви.

"Перший - побудувати на цьому місці новий храм і перекреслити можливість подальшого археологічно-історичного використання цього місця та друга концепція - це зберегти можливість археології та забезпечити всі умови конкурсу", - зазначила Скорик.

Джерела:

Українcька правда

Мандрівники Христа Царя

25.05.2011р. Б. / Завершення чергового етапу беатифікації мучеників ІІ світової війни

Сьогодні в єпархії міста Пельплін завершується черговий етап беатифікаційного процесу другої групи мучеників часів ІІ світової війни. Серед них є священики, монахи, монахині та миряни, замучені за віру.

В складі цієї групи є священики, вбиті в концентраційних таборах, розстріляні монахи, котрі не хотіли знімати габітів, а також миряни, що рятували євреїв. Вони не піддалися атеїстичному нацизмові і були вбиті тими, хто ненавидів віру. «Свідчення, яке вони показали на славу Ісуса, є знаком перемоги добра над злом, пробачення над терором» - зазначається у виданні “Nasz Dziennik”.

Як зазначив отець-єпископ Ян Бернард Шлаґа, пельплінський ординарій, про мучеників слід пам’ятати не тільки, встановлюючи їм пам’ятники, прибиваючи пам’ятні таблички, але і через культ, на який вони заслуговують.

13 червня 1999 року у Варшаві Святіший Отець Іван Павло ІІ беатифікував першу групу з 108 польських мучеників, вбитих за віру під час ІІ світової війни. Коли виявилось, що достойних бути піднесеними на вівтар є набагато більше осіб, Конференція єпископату Польщі постановила долучити їх кандидатури до процесу, що розглядався у пельплінській єпархії.

За матеріалами Nasz Dziennik

Джерела:

Nasz Dziennik

Мандрівники Христа Царя

...а також миряни, що рятували євреїв...

Бог мені за свідка в тому, що я ніколи не страждав і нестраждаю ні на які фобії, але щоразу, коли бачу як викривляють справедливість, то мене це, як мінімум ображає. Якась вона та правда у вас виходить крива, бо якщо ти врятував єврея від загибелі, то ти святий і герой, а якщо так само, з ризиком для власного життя та своїх дітей, ти врятував, наприклад, грузина, татарина чи українця, то що ж у тому надзвичайного чи геройського, а тим більше це не привід, щоб беатифікувати тебе на святого мученика... До речі, моя бабуся теж одна з тих мучениць, яка у часі ІІ-ї Світової Війни, наражаючи на ризик своє життя та життя своїх трьох доньок (і моєї мами), врятувала від розстрілу жидівку з дитиною і... не свята. Та коли за десять років перед тим у 1932-33рр, вона з моєю мамою немовлятком на руках, пухла від голоду влаштованого і сумлінно виконаного в тому числі й представниками жидівського походження, то чомусь ніхто не поспішав їх рятувати... Ба, більше, ще живою (забравши від неї мою маму) хотіли класти в могилу й казали їй в очі: "Віддай нам свою дитину, бо ти вже не жилець, всеодно ж незабаром помреш, а так бодай дитина залишиться живою..." Отаке ось, християнське милосердя, з боку одної з представниць там-того народу... І ту сусідську бабу Домаху, яка не віддала тоді ні моєї бабусі, щоб заживо закопали в могилу, ні мами до сиротинця, а забрала до себе і не дала померти годувавши м'ясом щурів та лободою - ніхто її не беатифікував на святу мученицю за такий подвиг.

Якось воно у вас вже так виходить, що жиди, це - праведники світу, а інші народи, це лише погній для тих праведників.

Отже, як бачите, це не справедливо, одних вважати за "богоносців" (не відомо тільки, якого саме бога вони носять), а інших за худобу, яка "тільки на те й родиться, щоб її били й убивали"...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

24.05.2011р. Б. / Блаженний Іван Павло ІІ – небесний заступник проти совка

Травень-червень кожного року в пост-комуністичних країнах завжди проходять під знаком ІІ Світової війни. І це абсолютно не дивно. Адже ІІ Світова до сьогоднішнього дня залишається відкритою раною цих народів. Початок тієї війни приніс для них незліченні страждання, а завершення не принесло жаданого визволення – одного кривавого звіра замінив інший, ще кривавіший. Один режим хотів знищити християнство, замінивши його фанатичним атеїзмом, інший докладав зусиль, щоб християнство замінити відроженим культом германських божищ. І на вівтар цих ідей принесено масові жертви. Що більше, усі злочини комуністичного та нацистського режимів до кінця так і залишилися не розкриті. І якщо один режим був гостро засуджений, інший не лише не був засуджений, але й його злочини залишаються засекреченими в архівах. І саме цей совок сьогодні протестує проти римо-католицької церкви у Севастополі.

Практично не існує родини у Східній та Центральній Європі, члени якої не постраждали б від большевицької орди. І що найприкріше, багато з них і досі не можуть вшанувати могил своїх родичів так, щоб не наразитись на небезпеку істеричного ґвалту духовних спадкоємців кривавого комунізму.

Незаперечно, що ІІ Світова війна була найбільшим злочином і найбільшою трагедією в історії Європейського континенту дотепер. Але хіба цьому злочинові не дорівнює червонопрапорний шабаш, що його майже постійно влаштовують на кістках загиблих прихильники кривавого совка?

Падіння злочинного комуністичного режиму сприяло у багатьох країнах розкриттю комуністичних злочинів й гідному вшануванню їхніх жертв. Так хорвати щорічно поминають жертв трагедії ІІ Світової на Блайбурзькому полі в Австрії, де британські союзники передали в лапи югославських комуністів сотні тисяч біженців, які потім практично усі були замордовані. Не потрібно себе тішити ілюзією, що британці не знали, що роблять. Добре знали і добре усвідомлювали, яка доля чекає нещасних. А оскільки і американці, і британці сприяли комуністичним злочинам, то і в їхньому інтересі, щоб звірства комуністів не вилізли на поверхню у всьому їхньому масштабі. Робиться усе, щоб жертви, які вижили, мовчали. Лише цього року німкеня Ґабріела Кепп, одна з чисельних жертв червоноармійської солдатні, відважилася опублікувати книгу про ці жаливі злочини.

Блайбурзьке поле як символ страждань хорватського народу в ІІ Світовій війні кожного року стає місцем молитовного поминання усіх жертв цього народу. Цього року на Блайбурзькому полі Службу Божу за загиблими відслужив Преосвящений владика крижевацький Нікола Кекіч, греко-католицький владика з Хорватії. «У своїй проповіді владика наголосив, що Блайбурґ став символом трагедії хорватських католиків, яких комуністичний режим переслідував з особливою жорстокістю. Він також зауважив, що Католицька Церква, яка стала оборонцем хорватського народу в тяжкі часи його історії, і зараз просить хорватський народ об’єднатися і припинити політичних чвари, закликає до прощення, але також і до пам’яті про усіх жертв тоталітарних режимів, які закарбувалися у ХХ столітті» Властиво, вшанування жертв обох тоталітаризмів і є тим необхідним кроком очищення історичної пам’яті європейських народів і християнського примирення. Червонопрапорні закони вказують не лише на брак культури у теперішньої влади в Україні, як про це висловився Блаженніший кардинал Любомир Гузар, але і на злочинний характер таких законів і такої влади. Оскільки саме розмахування прапором, який для мільйонів людей є символом знущань, провокування громадянських конфліктів, підтримування людиноненависницької комуністичної символіки та ідеології назвати інакше як злочинним неможливо. Це є продовженням оправдання геноциду народів, який провадився під червоними стягами, байдуже, чи свастикастими, чи серпкасто-молоткастими.

Якщо демократичний світ у скорботній тиші молитовно поминає жертв ІІ Світової війни, то комуністичний совок влаштовує знавіснілі шабаші на кістках ним же ж закатованих мільйонів. Таку злочинну вакханалію може зупинити лише повна заборона нацизму та комунізму з усіма їхніми символами, як це цього тижня й зробив грузинський парламент, оголосивши одночасно початок люстрації, що й викликало незадоволення залишків совка у цій країні.

Якщо українське суспільство буде неспроможне отримати таке ж законодавче засудження обох найстрашніших у людській історії тоталітарних систем, загроза повернення совка завжди залишатиметься. І не тільки теоретична… Останні події довкола червоного прапора, довкола закритих, як у 30-х роках у СССР, судів над опозицією, цькування української інтелігенції вказують на те, що така небезпека залишається дуже реальною для України. Святий Апостол Павло недурно діяльність Антихриста пов’язував з містерієм беззаконня, адже ніщо так не сприяє злочинові, як аморальні, практично беззаконні закони і вседозволеність влади.

У нашій українській ситуації народний трибунат Церкви є життєвою необхідністю українського народу. І хочеться вірити, що минулотижневі заяви Блаженнішого Патріярха Святослава вказують на те, що УГКЦ має це розуміння: «Голос церкви дуже часто є голосом скривджених і вбогих. Священик має бути духовним батьком, докладатися до народотворчої ідеї. Це також завдання нашої праці у стратегічному альянсі з православними, зокрема Київським патріархатом.» На це вказує і активна позиція Блаженнішого Святослава стосовно питання переслідування Юрія Луценка. Здається, що і Верховний Архиєпископ-емерит Блаженніший Любомир своєю позицією і стосовно того ж таки переслідування Юрія Луценка, і щодо дикості цієї влади в Україні, і червонопрапорної істерії теперішньої влади, і сутичок у Львові 9 травня цього року вказує на таку позицію УГКЦ. Хочеться сподіватися, що УПЦ КП розділятиме таку позицію УГКЦ, і що зустріч предстоятелів УПЦ КП та УГКЦ є знаком нової співпраці цих Церков в обороні нашого народу.

Знаковим є те, що саме в часі спроб відродження совка Боже Провидіння дарувало народові Божому нового небесного заступника – блаженного Папу Івана Павла ІІ, адже він, як ніхто, розумів небезпеку совкового тоталітаризму, і тому, як заступник народу Божого перед небезпекою совка, особливо близьким є до народів, які усе ще не вирвалися зі зловісної тіні кривавого марксизму-леніно-сталінізму. Недурно троянські коні московського імперіалізму – догналівці – такою ненавистю бризкають при самій згадці про цього святого Папу. І головний екзорцист Римської єпархії о. Ґабріел Аморт підтверджує, що диявол страшенно боїться блаженного Івана Павла ІІ.

Тому в нелегкому часі, коли в Україні відроджується совок, а агенти «русскаго міра» пробують внести замішання серед католиків, коли англікани призначають єпископом масона, а лютерани «шлюбують» гомосексуалістів, у той час як християни в новому Екзодусі полишають Єгипет, в Індії ґвалтують і вбивають християн, християни Пакистану стають особливою метою антихристиянських переслідувань, а європейські правозахисники підтримують утиски християн, і європейці голосують за евтаназію, нам, як ніколи, треба об’єднуватися під прапором Христа. І особливо потрібен нам небесний заступник, який би з власного досвіду знав усі жахіття комуністичного режиму, який і сам був ціллю антихристиянської ненависті, якого диявол боїться – блаженний Іван Павло ІІ.

о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Мандрівники Христа Царя