Преподобного Симеона Перського
Тропар преподобним, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш
завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, *
але молитвами їх у мирі направ життя наше.
Кондак, глас 1: Як сонце, засяяла нам свята Ваша пам’ять,
вірних просвітлюючи, премудрі святителі Симеоне й Акакіє. Її ж ми
сьогодні звершуємо, кличучи: моліть за нас єдиного чоловіколюбця.
Діялося це в Персії за царя Сапора II (Саворія), який 40 років,
починаючи з 339 р., люто переслідував християн. Тоді загинуло понад
16000 мучеників, не враховуючи тих, імена яких залишилися невідомі.
Христова Церква в Персії зростала і множилася, і тоді погани, які тут
покланялися сонцю, підбурили царя розпочати жорстоке переслідування
християн, тим більше, що він воював з грецьким імператором, а жиди звели
наклеп на християн, що вони є ворогами царя і підтримують стосунки з
Царгородом. Сапор велів накладати на християн великі податки, грабувати
церковне і монастирське добро, а далі мучити й убивати єпископів,
священиків і вірних.
У 341 р. цар наказав ув’язнити Симеона, єпископа Селевкії і
Ктесифона (два міста, котрі розділяла ріка Тигр). Став святий Симеон
разом з двома священиками, старцем Ананією та Авделом, усі в оковах,
перед царем. А коли той наказав йому поклонитися сонцю, бо інакше накаже
жорстоко переслідувати всіх християн, єпископ відповів: “Дотепер я
завжди, царю, виявляв тобі послух, але коли наказуєш мені речі, противні
моїй вірі, то знай, я ніколи не зречуся Христа Спасителя, навіть муки
не вирвуть з мого серця найбільшого скарбу – святої віри”. Цар наказав
його кинути до в’язниці.
У притворі королівської палати святого Симеона зустрів старий
учитель царя Устазан, в минулому християнин, який перед погрозами царя
зрікся святої віри. Побачивши Симеона в кайданах, низько вклонився перед
ним. Та святий єпископ відвернув своє лице від відступника, і той у цю
хвилю пізнав усю свою злобу, роздер на собі дорогий одяг і став голосно
плакати: “О, горе мені окаянному! Святий єпископ відвертається від мене,
а як же я зможу на суді глянути в лице справедливого Бога?”
Цар покликав Устазана до себе, бо думав, що хтось з його двору скривдив старця, але той сказав, що оплакує власну злобу і гріх.
“Я заслужив на смерть, бо запродав святу віру і зрікся Бога, та
від цієї хвилі я більше не поклонюся сонцю, а буду каятися перед Христом
Спасителем, Імені якого нехай вічна буде слава, бо Він один – правдивий
Бог ”.
Не помогли ні прохання, ні погрози, і цар засудив свого учителя
на смерть від меча. Устазан радісно йшов на лобне місце, однак боліло
його те, що через відступництво дав згіршення християнам і хотів те
виправити. Тож перед самою смертю він так просив одного з королівських
дворян: “Скажи цареві, що я вірно служив його батькові і йому з його
дитинячих літ. Тож в нагороду за мою вірну службу нехай накаже оголосити
всюди, що я гину за ніщо інше, як лишень за те, що є християнином –
гину за святу правдиву віру!”
А потім нахилив голову під меч і прийняв вінець мученицької
смерти. Цар виконав його волю, бо думав, що християни злякаються, коли
почують, що цар не по- жалів навіть свого вчителя. А коли святий Симеон у
в’язниці довідався про навернення Устазана, благословив за це Господа і
величав Його Ім’я. Наступного дня, а було це у Велику п’ятниця, цар
наказав привести святого Симеона та сто інших християн, серед яких були
Ананія і Авдела, і велів їх стяти мечем. Вони радісно прийняли той
присуд, а святий Симеон так промовив до них: “Така смерть – це
найбільший Божий дар. Не дай же Господи, щоб ми зреклися Імени Твого, бо
щойно тоді насправді померли б. Смерть має прийти, і не уникне її ні
добрий, ні злий, а нам треба пам’ятати про те, що буде після смерти. А
чи є якийсь ще кращий спосіб виявити нашу любов до Господа і отримати
те, що Він обіцяв усім, хто любить Його, як умерти задля Нього?”
Після тих слів святі мученики один за одним ішли під меч задля
Христового Імени і задля вічної слави для себе, а святий Симеон дивився
на їх смерть, молився Богові і дякував Йому за ласку – а під кінець сам
нахилив голову під меч.
Однак на цьому не закінчилося. Коли прийшла черга старця Ананії,
він став дрижати усім тілом, а один з королівських урядників сказав: “Не
бійся, чесний отче, зімкни на одну хвильку очі, і враз побачиш
світлість небес!” За цими словами всі пізнали, що той урядник на ім’я
Пусик, є християнином, і поставили його перед царем. Той наказав пробити
йому горло і вирвати язик, а потім живцем здерти з нього шкіру – у тих
муках святий мученик помер. Того ж дня замучили його доньку, святу
дівицю Аскитрею.
Число святих мучеників ставало щораз більше. Наступного (342)
року, знову ж у саму Велику п’ятницю, Сапор замучив тисячі християн.
Двох сестер святого Симеона і одну їх слугиню перерізали пилою навпіл.
Однак Христова віра поширювалася щораз далі і далі, кров одних кликала
до життя інших, а святий хрест пригортав до себе цілі народи, і
славлено, і прославлено було, є і буде Ім’я Спасителя нашого, Ісуса
Христа.
У той самий день
Преподобного Акакія, єпископа Мелитинського
Акакій – означає “незлобний”. У Малій Вірменії, в місті Мелитині,
був дуже благочестивий і ревний єпископ, що звався Отрій, який на
Другому Вселенському соборі в Царгороді (381 р.) разом зі святим
Григорієм Богословом найревніше боронив чистоту Христової віри від єресі
духоборців. Одна благочестива родина привела до нього свого сина
Акакія. Батьки просили, щоб владика прийняв його для прислуговування в
церкві, бо ще з лона матері був він присвячений Богу. Хлопець був
взірцем невинности та благочестя і з літами став клириком та провідником
для душ братів своїх. У нього навчався письма святий Євтимій Великий,
бо ж і цього святого виховував єпископ Отрій. З часом Акакія висвятили
на священика, а після смерти Отрія його вибрали на єпископа Мелитини.
Життя його було таке святе, що Бог дав йому ласку творити чуда. Так, за
його молитвою відступила страшна засуха, а іншого разу велика повінь – і
діялося це в такий чудесний спосіб, що всі в тому бачили незвичайну
Божу ласку. Милосердний до вбогих, святий Акакій зробив зі свого дому
шпиталь, в якому сам і прислуговував хворим. Він брав участь у Третьому
Вселенському соборі в Ефесі (431 р.). Помер 440 р. у великій святості,
проживши довгий вік. Тіло його поховали при гробі святого Полієвкта.
У той самий день
Святого Агапита, папи Римського
Святий Агапит, римлянин з роду, був архидияконом Римської Церкви.
4 травня 535 р. він вступив на престол святого Петра. Імператор
західної частини держави Теодат, боячися, що війна з грецьким
імператором Юстиніяном I (527-565) закінчиться для нього зле, послав
святого Агапита до Царгорода, щоб залагодити цей роздор з Юстиніяном.
Посольство не допомогло Теодатові, однак папа Агапит повагою свого
уряду, як намісник Христа, зробив у Царгороді дуже багато для святої
Церкви. Патріярший престол в Царгороді займав тоді тайний
єретик-євтихіянин Антим, в минулому єпископ Трапезунту. Його
підтримувала цариця Теодора і сам цар, який разом з жінкою постійно
думав, як би то примирити євтихіян з істинними християнами. Коли ж до
Царгорода прибув папа Агапит, імператор наказав йому, під загрозою
вигнання, підтвердити Антима на патріяршому престолі. Але святий папа
рішуче відповів, що не може бути згоди між Христовими вірними та
єретиками і змусив Антима признатися в єресі, за що святий Агапит,
зібравши присутніх у Царгороді єпископів, прокляв лжепатріярха, а на
його місце поставив святого Мину.
Бог за життя дав святому Агапитові ласку творити чуда. Святий
Григорій Великий пише, що святий Агапит, ідучи до Царгорода, в Елладі
оздоровив одного чоловіка, що був калікою на ноги та ще й німий. А в
самому Царгороді за його молитвою прозрів один сліпий від народження.
Святий Агапит помер у Царгороді 22 квітня 436 р. Церквою Христовою він
управляв усього лиш 11 місяців. Того ж року його тіло перевезли до Риму і
поховали в храмі святого Петра.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська
Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів,
Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
Немає коментарів:
Дописати коментар