Преподобного Мартиніяна і святих жінок Зої і Фотини
Тропар, глас 8: Полум’я спокус потоком сліз погасив ти,
блаженний, і світські печалі і напади звірів приструнивши, взивав єси:
«Прославлений єси, Всесильний, від вогню і бурі спас Ти мене».
Кондак, глас 2: Як вправного подвижника благочестя і
страдника добровільного і чесного і пустельного жителя і громадянина у
піснях достойно возхвалімо Мартиніяна всечесного, він бо змія подолав.
Близько 450 р. в пустелі неподалік Палестинської Кесарії жив
пустинножитель на ім’я Мартиніян. У віці 18 років він зрікся світського
життя і вже 25 літ служив тут Богу, а за свою святість наділений був
даром творити чуда. Злий дух, намовив одну молоду й багату жінку з
Кесарії, що звалася Зоя, звести святого з дороги чесноти. Та,
переодягнувшись в убогий одяг, зав’язала в клунок свої дорогі убори і
пішла до святого. Увечері вона постукала в двері печери Мартиніяна і
попросила його, щоб він впустив її, жебручу жінку, переночувати, інакше
дикі звірі розшматують її вночі. Святий Мартиніян впустив її в печеру,
дав їй кілька фініків на вечерю, а сам пішов до іншої печери, де, після
вечірніх молитов, приліг, як звичайно, на голу землю, щоб у короткому
сні набратися сил.
Вранці Зоя переодягнулася в багатий одяг. Коли святий Мартиніян
побачив перед собою красиву молоду жінку, а та стала намовляти його, щоб
покинув печеру і оженився на ній, то спокуса затуманила його розум і
грішна думка почала знаходити в його душі уподобання. Однак в ту ж хвилю
святий подумав про свою душу і про те, яке це велике зло – гріх. Він
вийшов з печери, а за хвилю приніс оберемок хмизу, запалив його і запхав
свої руки і ноги у вогонь. А коли вогонь пообпікав їх, він сказав до
себе так: “Мартиніяне, якщо ти не можеш знести цього маленького вогню,
то як знесеш вогонь пекельний, в якому буде вічно мучитися твоя душа?”
Почула ті слова Зоя і взяв її страх, а Божа благодать заповнила
її серце. Вона вкинула у вогонь свій дорогий одяг і з гарячими сльозами
припала до стіп святого, благаючи про науку, що має робити, аби спасти
свою душу, бо не хоче більше повертатися до міста, де вела грішне життя.
Святий сказав їй іти до жіночого монастиря, що поблизу Вифлеєму, і все
розказати ігумені. З плачем розкаяння пішла туди Зоя, і в тому монастирі
в нечуваній покуті прожила 12 літ. Спокутуючи свої гріхи, вона осягнула
таку святість, що перед смертю Бог наділив її даром творити чуда. Ось
так правдивий жаль і сильна постанова виправитися привела каяницю до
святості.
Однак повернімося до святого Мартиніяна. Сім місяців гоїлися рани
його на ногах. А були ці місяці часом тяжкої покути, плачу і зітхань за
один-єдиний гріх, вчинений у думці. Щоб уникнути надалі всякої нагоди
до гріха, він попросив одного рибалку перевезти його на одиноку скелю
посеред моря, а ще попросив двічі на рік привозити йому хліба і
пальмового листя, з якого святий плів для нього кошики. Шість літ прожив
тут святий слуга Божий без даху над головою, в пості і молитві. Так
сталося, що біля тієї скелі розбився корабель. Усі, хто був на ньому,
загинули, лиш одну дівицю на ім’я Фотина, викинуло на скелю. Святий
залишив їй хліб, який мав, і сказав, що за два місяці прибуде сюди
рибалка на човні, той, що привозить для нього хліб, і забере її зі
скали. А сам перехрестився, стрибнув у воду і щасливо, з Божою поміччю,
доплив до берега. Святий тепер уже не хотів осісти десь на тривалий час,
він мандрував святими місцями і по церквах, споживав те, що давали йому
добрі люди, спав під голим небом там, де спіткала його ніч. Так минуло
два роки.
Прийшов він якось до міста Атени, і тут Бог об’явив йому, що
наспіла година його смерті. Святий Мартиніян попросив, щоб покликали до
нього єпископа цього міста, а той мав видіння про життя святого, прийшов
й уділив йому святі таїнства. Прийнявши їх, святий Мартиніян віддав
душу в руки свого Сотворителя.
Діва Фотина, та сама, що залишилася на скелі посеред моря, на
самоті пізнала марноту цього світу і вирішила присвятити своє життя
Богові і спасінню власної душі. Шість літ вона прожила на скалі, а
рибалка довозив їй хліба. А коли одного разу він приплив зі своєю жінкою
до скали, то побачив, що свята Фотина вже упокоїлася. Її тіло він
перевіз до Кесарії, де було воно чесно поховане. Церква 13 лютого
вшановує пам’ять святого Мартиніяна, святої Зої каяниці і святої Фотини,
а вони всі там, на небі, вимолюють для нас прощення гріхів наших і
Божого помилування.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська
Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів,
Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
Немає коментарів:
Дописати коментар