Неділя про Митаря і Фарисея
Заки жовнір піде на фронт, то тривалий час проходить він
військовий вишкіл, мета якого фізично і психологічно приготувати
чоловіка до воєнної штуки та загартувати на всі труди й невигоди
військового життя.
Подібно чинить і свята Церква, наша добра
Мати. Вона заки нам, своїм дітям, поручить спасенну практику строгого
Великого посту, то спершу намагається приготувати нас душевно на подвиги
40-денного посту. Цій меті слугують якраз чотири передпісні неділі, що
їх починає неділя Митаря і Фарисея, а закінчує неділя Сиропусна. Під час
богослужень цих неділь свята Церква наводить нам кілька біблійних
образків: гордого фарисея і покірного митаря, навернення блудного сина,
сцену страшного суду та вигнання наших прародичів з раю. Ці драматичні
образки мають силу зворушити нас до глибини, показати Боже милосердя і
Божу справедливість та переконати нас у важливості навернення, покути і
спасення душі. Розважання про ті події має викликати в нас серйозне
ставлення до посту, переконати в його необхідності та приготувати нас до
самого посту.
Згадані передпісні неділі історично ввійшли до
нашого церковного календаря в пізніших віках, тоді, коли Великий піст
уже став таким, як і сьогодні. Спочатку перед Великим постом додані
неділі М'ясопусна й Сиропусна, а щойно відтак десь у VIII-IX віках
прийшли ще неділі Митаря й Фарисея та Блудного Сина.
Притча про митаря й фарисея
Ісус Христос у своєму навчанні досить часто послуговувався
притчами, цебто оповіданнями, які легко й доступно пояснювали слухачам
якусь моральну науку, правду чи чесноту. Притчу ми легко слухаємо і
легко запам'ятовуємо її зміст.
Неділя Митаря і Фарисея одержала
свою назву від притчі про митаря і фарисея, яку записав нам святий
євангелист Лука у главі 18, 10-14. Тут Ісус Христос наводить дві
протилежні постаті: гордого фарисея і покірного митаря. І на тих двох
прикладах показує нам зло гордости і значення покори.
Фарисеї за
часів Ісуса Христа становили релігійну секту, що відстоювала строге і
легалістичне дотримання Мойсеєвого закону і традиції. Для них більше
значила буква, аніж сам дух закону, їхня праведність полягала радше у
показному дотриманні Закону та різних дрібничкових приписів, аніж у
практиці чеснот, до яких зобов'язував Закон. Вони вважали себе за
ревнителів Закону, гордилися своєю фальшивою ревністю і дивилися згори
на тих, що не належали до їхньої секти. Ісус Христос часто картав їхню
дрібничковість і облуду та прилюдно викривав їхнє лицемірство. "На
катедрі Мойсея, — казав Христос, — розсілись книжники і фарисеї. Робіть і
зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо
вони говорять, а не роблять... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри,
що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите і не дозволяєте
ввійти тим, які бажали б увійти... Сліпі проводирі, що комара
відціджуєте, а ковтаєте верблюда... Назовні здаєтесь людям справедливі, а
всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня" (Мт. 23).
Наша
притча показує якраз типового фарисея. Хоч він прийшов до храму
помолитися, та властиво він славить не Бога, а себе самого. Він не
перепрошує Господа Бога за свої провини, але радше, будучи певним своєї
праведності, навіть дякує Богові, що не належить до грішників. Він
хвалиться своїм постом та чваниться своєї десятиною, яку дає на Божий
храм. А проте дивиться з погордою на митаря, як на великого грішника.
А
митар у почутті своєї грішності не смів навіть очей піднести до неба,
тільки покірно молився і бився в груди, кажучи: "Боже, змилуйся надо
мною грішним" (Лк. 18, 13). Його коротенька, але повна жалю й покори
молитва до сьогодні служить за найкращий і щирий акт жалю за наші гріхи.
Ісус Христос закінчує цю притчу словами: "Кажу вам: Цей
повернувся виправданий до свого дому, а не той, бо кожний, хто
виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений" (Лк. 18,
14).
Митарі — від слова "мито", що значить оплата, — це були
збирачі різних державних оплат за римської окупації Палестини. Римська
держава мала двоякого роду податки: прямі й непрямі. Прямі податки
збирали від земельної посілості і від прибутків, а непрямі — від продажу
і закупів, від вивозу і ввозу з-за кордону. Прямі податки збирала сама
держава, а непрямі вона виставляла на ліцитацію і продавала багатим
купцям, які вже ті оплати збирали. Такий спосіб збирання оплат відкривав
широку дорогу до всякого роду здирств, кривди і несправедливості тому,
що ті купці, звані митарями, маючи від держави право збирати оплати,
стягали їх без усякого милосердя. А все, що вони зібрали понад те, що
заплатили державі, було їхнім особистим зиском. Тож нічого дивного, що в
очах народу митарі не мали доброї слави, їх загалом вважали за
нечесних, прирівнювали до грабіжників, грішників і поганів та
погорджували ними. Митарі не могли бути свідками в суді, бо їхнє слово,
як нечесних людей, не мало ніякої сили.
Духовне значення притчі
Ця притча свідчить, що Господь Бог не дивиться на особу чи її
стан, але дивиться на її серце й душу. Тут розуміємо правдивість слів
Святого Письма, в якому сказано: "...Бог гордим противиться, а покірним
дає ласку" (1 Пт. 5, 5).
Тож зрозуміло, що Бог не прийняв молитви
чванькуватого й гордого фарисея, зате вислухав молитву покірного
митаря. Гордість належить до головних гріхів і є найбільшою перепоною до
навернення і покути, а покора — це початок справжнього навернення і
основа правдивої покути й посту.
Отже, свята Церква бажає, щоб і
ми, наближаючись до Великого посту, готувалися до нього великою покорою
та свідомістю нашої грішності, бо тільки тоді буде в нас добра воля до
скрухи серця, посту й покути. Без покори нема навернення, нема жалю за
гріхи й нема повороту до Бога.
У тому дусі складені й наші
літургійні відправи й молитви на неділю Митаря й Фарисея. Богослужбові
тропарі, стихири й утренній канон багато разів підкреслюють і вихваляють
чесноту покори, а ганять фарисейську гордість. "Душе моя, — співаємо на
стихирах вечірні, — зрозумівши різницю між фарисеєм і митарем,
зненавидь гордовитий голос першого, а наслідуй сокрушенну молитву
другого і взивай: Боже, очисти мене грішного і помилуй мене".
"Тікаймо
від фарисеєвої хвальби, — сказано в кондаці, — і навчімося митаревої
величі слів смиренних, і кличмо у покаянні: "Спасителю світу, очисти
рабів Твоїх".
Покутні тропарі — символ правдивої покори
У богослужбі на неділю Митаря і Фарисея три тропарі заслуговують
на окрему увагу з огляду на свій молитовно-покутний і повний покори
настрій. Ці тропарі свята Церква співатиме на кожній недільній утрені
від сьогодні аж до п'ятої неділі посту. Вони задають тон не тільки
передпісним неділям, але й цілому Великому посту. Ось їхні слова:
"Покаяння
двері отвори мені, Життєдавче! Бо дух мій зрання підноситься до Твого
святого храму, маючи храм мого тіла увесь осквернений. Але Ти, будучи
щедрим, очисти мене Твоєю добросердечною милістю".
"На стежку
спасення настав мене, Богородице! Бо заплямив я душу поганими гріхами та
в лінивстві провів я все моє життя, але твоїми молитвами визволи мене
від усякої нечистоти!".
"Роздумуючи, окаянний, над безліччю
вдіяних мною гріхів, дрожу на згадку про день Страшного Суду. Та
надіючися на ласку Твого милосердя, як Давид взиваю до Тебе: Помилуй
мене Боже, по великій Твоїй милості!".
__________
У той самий день
Преподобного Павла Тивейського
Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом, * і
чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Павле. * Постом,
чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши, * зціляєш недужих і
душі, що з вірою прибігають до Тебе. * Слава Тому, що дав Тобі кріпость,
* слава Тому, що вінчав Тебе, * слава Тому, що діє тобою всім зцілення.
Кондак, гл. 3: Як світило незахідне мисленного сонця,
зійшовшись нині восхвалімо у піснях, возсіяв єси сущим у темряві
нерозуміння, все возводячи до висоти божественної, Тив окрасо, Павле
преподобний, отців і постників осново непорушна.
Святий Павло народився в Нижній Тиваїді близько 228 р. Його
батьки були дуже багаті, але рано померли, так, що залишився він зі
сестрою, тоді вже заміжньою. Молодий Павло покінчав усякі школи і
славився великим знанням грецьких і єгипетських книг. І прийшов 249 рік,
коли в горішнім Єгипті, де лежить Тиваїда, за правління Деція і
Валеріяна почалося люте переслідування християн. Павло перебував тоді
більше в селі, де читав Святе Письмо та інші побожні книги, та часами
навідувався до сестри. Чоловік його сестри задумав загарбати весь
великий маєток Павла і хотів донести мучителям, що юнак є християнином.
Довідавшись про це, Павло полишив усе, що мав, а сам пішов за голосом
свого серця, котре вже давно прагнуло віддатися цілковито службі Божій, і
він пустився углиб пустелі. Юнак знайшов глибоку печеру, а в ній
джерело водиці, і, призвавши на поміч великих святих пустинножителів і
пророків Іллю та Йоана Хрестителя, замешкав в тій пустелі, невідомий
людям, а через це ще миліший Богу. їжею його були дактилі, що росли біля
печери, напоєм – вода, одежею – пальмове листя, а весь маєток – хрест,
знамено спасіння нашого, зроблений з двох уламків дерева. В пустелі він
осів близько 253 р. і прожив там 90 літ. Помер святий на 113 році життя.
З того часу, коли святий Павло юнаком зрікся світу, минуло
чимало, близько 100 літ. Жив у Тивейській пустелі старий
дев’яностолітній пустинножитель святий Антоній (пам’ять його вшановуємо
17 січня), якого вважали першим пустинножителем тих сторін. І прийшла
йому якось така думка: “Чи є ще чоловік, який би так, як я, жив на
самоті впродовж багатьох літ і лишень у церкві зустрічався з іншими
братами відлюдниками?” А вночі явився йому Господь і об’явив, що в
глибокій пустелі живе муж, подвиги якого перевищують життя всіх інших
слуг Божих, в пустелі живучих. Щойно надворі заясніло, як святий Антоній
пустився шукати того мужа. Два дні він ішов, шукаючи в молитві Божої
розради і вказівки. Третього дня побачив вовчицю, що шукала води, і,
пішовши слідом за нею, натрапив на темну печеру, в глибині якої
мерехтіло слабке світло. Та коли наблизився до печери, хтось каменем
засунув вхід. Тоді святий Антоній впав на коліна і став уголос просити:
“Відчини мені, слуго Бога живого, бо Він напевно об’явив тобі, хто я
такий і чому прийшов. Шукав я тебе — і знайшов, тому прошу тебе, впусти
мене; а якщо не впустиш, то вмру тут, біля порога, і ти поховаєш моє
тіло”.
Тоді вийшов до нього муж, старий літами, з довгою бородою.
Був то святий Павло, і вони поцілувалися, і назвали себе взаємно, з
об’явлення Божого на ім’я. Після спільної молитви, святий Павло запитав
Антонія: “Скажи мені, чи є ще такі засліплені, котрі покланяються
божкам? Хто є царем, бо я живу тут близько 90 літ і за весь цей час не
бачив жодного людського створіння”. Коли вони так розмовляли, прилетів
ворон і поклав перед святим Павлом цілий буханець хліба.
“Уже 60
літ минуло, – сказав слуга Божий, – як всенфдрий Отець небесний посилає
мені щодня по пів буханця хліба, сьогодні Він пам’ятав і про тебе, гостю
мій, і прислав нам цілий буханець”. Помолившись, вони розламали той
хліб, поблагословили Бога і стали їсти, а потім решту дня і цілу ніч
перебували в молитві.
Наступного дня святий Павло сказав так:
“Знав я, що ти є в пустелі, і не раз хотів разом з тобою служити Богу,
але Його воля була інакша. А тепер, коли надходить година моєї смерти,
Бог послав тебе, щоб ти поховав моє тіло і порох передав порохові!”
Гірко
заплакав святий Антоній, почувши ці слова, і попросив преподобного
Павла, щоб, за його молитвами, вони разом віддали душу в Божі руки. Та
преподобний сказав йому, що, згідно з волею небесною, святий Антоній має
ще жити, аби утвердити братію свою в усяких чеснотах, і попросив його,
щоб поспішив додому і приніс йому на похорон мантію (монаший плащ), яку
святий Антоній отримав від святого Атанасія, єпископа Олександрійського
(пам’ять його вшановуємо 18 січня). І радив йому поспішати, бо може вже
не застати його живим. Преподобний Павло так говорив до святого Антонія,
бо не хотів, щоб той, бачачи, його смерть, засмутився. Святий Антоній з
плачем поцілував руки і очі святого Павла і скорився його волі. Коли ж
свя-тий повернувся додому, і браття спитали його, де він так довго був,
так відповів їм: “Горе мені, грішному, бо негідний я називатися
пустинножителем! Бачив я Іллю, бачив Йоана в пустелі, і направду бачив я
Павла в раю”. І, б’ючися в груди, взяв плащ той і зразу ж вирушив до
святого Павла. На другий день дороги, близько 9 години ранку, святий
Антоній побачив, як ангели Божі несли в небо світлу душу преподобного
Павла. Упав святий старець на коліна, піском посипав голову свою і
заплакав: “Чому полишаєш мене, Павле, чому відходиш без останнього
цілування? Так пізно я пізнав тебе, а так скоро ти полишив мене!”
Коли
ж він прийшов до печери, побачив святого Павла навколішках з руками
піднесеними вгору. Однак було то лишень мертве тіло; душа його осягнула
вже вінець вічного блаженства. Обмив святий Антоній сльозами тіло
преподобного, загорнув плащем і виніс перед печеру, співаючи похоронні
псалми і молячись Богу. А коли роздумував, як поховати святе тіло, нараз
прибігли два леви, прилягли в ногах покійного, а потім, лапами виривши
гріб, підійшли до святого Антонія й стали лизати його руки і, за його
велінням, повернулися в пустелю. Поховав він тіло великого Божого
подвижника, побув ще одну ніч біля могили і повернувся додому. На
пам’ять узяв він одяг святого Павла, зроблений з пальмового листя.
Одягав його святий Антоній лишень два рази в рік – на Великдень і на
Зелені свята.
Смерть преподобного Павла припадає на 341 рік, хоч
це не відповідає рокам життя святого Антонія. Та не йдеться тут про
точне подання літ, а про користь для душ наших, яку маємо отримати,
читаючи про такі великі подвиги святого слуги Божого.
Житіє
преподобного Павла описав учитель Церкви святий Єронім (його пам’ять
вшановуємо 15 червня), і закінчив його так: “Поспитаю всіх, що мають
розкішні палати, багаті одежі, і розкошують усе життя, що маєте більше,
ніж той старець? Ви п’єте із золотих чарок, а він у потребі пригорщею
набирав води. Ви ходите в одежах, розшитих золотом, а він не мав і такої
одежі, яку має останній ваш слуга. Ви споживаєте усякі марципани, а він
жив на хлібі, що йому ворон носив. І живий був, як ви, і жив довше і в
ліпшому здоров’ї. Однак, з іншого боку, він мав більше від вас. Він в
одежі з листя пішов до неба, а ви в золоті – до пекла. Він одежі
Христової, тобто невинности, котру прийняв на хресті святому, не втратив
у своїй наготі, а ви, так багато зодягнені, обділені тією ласкою. Він, у
поросі похований, возстане у великий славі, а ви з гробами вашими
прикрашеними повстанете в неславі на вогонь вічний”. Так пише святий
учитель Церкви. Не один раз, а сто разів слова ті слід перечитати.
Місце,
де поховано тіло святого Павла, було у великому почитанні серед
пустинножителів Тиваїди. Мощі преподобного за правління імператора
Емануїла Комнина (1143-1180) було перенесено до Царгорода, до церкви
Пресвятої Богородиці. У 1240 р. їх перенесено у Венецію, а опісля – в
Угорщину, до міста Буди. Частина голови святого Павла зберігається в
Римі.
У той самий день
Преподобного Йоана Кущника
Тропар, гл. 4: З дитинства гаряче Господа возлюбив ти,
світ покинува і всю красу світу і повчився кращому і збудував ти намет
перед воротами батьків твоїх і демонські полчища переміг ти,
всеблаженний, тому тебе, Йоане, Христос достойно прославив.
Кондак, гл. 2: Полюбив ти вбогість неокрадну, батьків
твоїх багатством погордив ти і євангеліє в руках тримаючи, послідував ти
Христові Богу, Йоане, молячись безперестанно за всіх нас.
У славному, за чудо світу уважанім місті Царгороді жив за часів
цісарства Теодосія Молодшого один його полководець на ім’я Свтропій, з
жінкою Теодорою і трьома синами, з яких два старші шукали слави у
військовій службі. Третій, 12-літній Йоан, відзначався великою охотою до
наук і своїми здібностями дивував усіх своїх учителів. Та був ще один
Учитель, якого Йоан полюбив понад усіх і науку Його підносив понад усіма
іншими. Учитель той був Ісус Христос, а наука Його – святе Євангеліє,
котре хлопець вивчив напам’ять. Родичі замовили для нього переписати
книгу святого Євангелія (книг друкованих тоді ще не було) і оправити в
золото і шкіру.
Сталося так, що через Царгород проходив до
Єрусалиму один з монахів монастиря “неусипаючих” у Витанії. Побачив його
Йоан і почув розповідь монаха, як то там, у монастирі, день і ніч
служиться церковне правило, і служба не припиняється ані на хвилину, а
монахи міняються, по черзі ідуть до церкви – тому-то монастир той
називається монастирем “неусипаючих”. Серце хлопця запалало такою
любов’ю до Спасителя і такою спрагою служити Йому, що монах, бачачи це,
пізнав Божу волю і, повертаючись до Єрусалиму, взяв з собою Йоана,
котрий потай залишив батьків і дім свій, бо знав, що інакше вони не
відпустили б його від себе.
Ігуменом монастиря “неусипаючих” був
тоді святий Маркел (його пам’ять вшановуємо 29 грудня). Святого
зворушили просьби хлопця і він постриг його в монахи. Невдовзі всі не
могли надивуватися святості життя молодого подвижника; до молитви він
завжди був перший, а постив так строго, що цілими днями, крім святого
причастя, до уст нічого не брав.
Та через кілька років диявол
почав його мучити тяжкими спокусами; малював йому перед очима багатство і
розкіш в домі його родичів і запалив його серце спрагою побачитися з
ними. Преподобний Йоан знав, що це спокуса; він подвоїв молитви та
умертвлення, а в кінці рішився, з дозволу святого Маркела, на новий
подвиг, який мав цілковито здолати диявола. Попрощавшись з браттями
монахами, взяв на себе одяг жебручого діда і пішов до Царгорода.
Побачивши вітцівський дім, упав на коліна і молився цілу ніч. Вранці він
виблагав у старшого над слугами свого батька, щоб дозволив йому сидіти в
кутку при брамі як жебручому дідові. Того ж дня побачив він своїх
родичів, які йшли до царської палати. Батько змилосердився над нуж-
дарем, що стояв при брамі його палати, і наказав приносити йому страву
зі свого столу, яку святий Йоан зразу ж роздавав бідним, а сам морив
себе постом так, що крізь шкіру було видно його кості.
Однак його
мати не могла дивитися на пройдисвіта, якого вважала за неробу і
ледаря. Її вразило страшне, знищене лице і смердюче лахміття, яке мав
він на собі; і вона наказала прогнати його від брами, в інший закуток,
але таки біля їх палати. Слуги поставили йому там маленьку кучку (намет)
на мешкання, звідси і називається цей святий “Кущник”, а з грецького
“Каливит”.
Так минали літа, аж прийшов час вічної заплати для
добровільного мученика, і Господь об’явив йому, що наближається година
його смерти. Тоді попросив св. Йоан, щоб властителька палати, а була то
його рідна мати, прийшла до його кучки. Для неї це була велика
прикрість, однак не хотіла відмовити в проханні вмираючого і пішла до
нього. А він подякував їй за все добро і сказав, що хоче їй залишити
пам’ятку про себе, та під клятвою попросив, щоб тіло його поховали в тій
самій кучці і в тій самій одежі, бо ліпшого похорону він не достойний. І
дав їй те Євангеліє, котре хлопцем дістав від родичів і котре завжди
носив зі собою. У палаті мати впізнала, що то за книга, сказала про це
мужеві й обоє, здивовані, поспішили до кучки, щоб спитати вмираючого,
звідки він має ту книгу. Тоді-то він сказав їм так: “Я син ваш Йоан, а
Євангеліє, яке ви мені дали, навчило мене любити Христа Спасителя понад
усе”. Заплакали родичі, припали до ніг сина, збіглися слуги і тисячі
вірних, а він, благословлячи Бога, в Його руки передав свою душу.
Поховали тіло, згідно з його волею, в кучці, а на тому місці поставлено
було величаву церкву. Пізніше його мощі було перенесено до Риму, а
голову його хрестоносці перенесли до міста Безансон у Франції. Помер св.
Йоан при кінці правління цісаря Теодосія Молодшого або на початку
правління імператора Маркіяна – після 450 року.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких
Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає".
Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
Немає коментарів:
Дописати коментар