У
далекому Кривому Розі вже тривалий час живе спільнота УГКЦ. Вжила слово
живе, бо життя прихожан, не закінчується у храмі. Розумію, що для
парафіяльних спільнот Галичини це звичне. А тут, я вважаю, справжнє
чудо! І, можливо, це і є та жива парафія, про яку так багато говорять
останніми роками. Бо переносити те, що чуєш і бачиш у храмі десь у
Львові чи в Тернополі у своє щоденне життя значно легше, ніж у Кривому
Розі.
Чесно кажучи, коли розмовляла з парохом парафії Пресвятої Трійці
о. Ігорем Дмитришиним, то хотіла написати простий банальний прес-реліз.
Але, коли поспілкувалася зі священиком, то усвідомила,
що не маю права просто написати пару сухих речень про життя ще однієї
парафіяльної спільноти на Сході. Читайте і робіть висновки самі.
Отче Ігорю, то як Ви опинилися на цих теренах?
Тут я служу вже 14-й рік. А взагалі-то ця парафія заснована дуже
давно. Я би сказав, що вона одна з найстаріших в екзархаті. Звичайно,
після першопроходця на цих теренах греко-католицької парафії
Дніпродзержинська. Тодішній отець був «піонером», відкриваючи такі
осередки, де міг. 1998-го року була заснована ця парафія і тут служили
два священики. З часом трохи все це розпалося, коли душпастирі переїхали
до Луцького екзархату. Довший час вірні не мали духовної опіки. Потім
тут душпастирював молодий священик з Івано-Франківська, близько двох
років. А вже з літа 2002-го я почав тут служити. Щиро кажучи, спочатку
тут нічого не було, крім священичого будинку. А зараз, дякувати Богові, у
Кривому Розі діють дві парафії: Святих рівноапостольних Володимира та
Ольги і Пресвятої Трійці.
То, виходить, що храму УГКЦ тут ще не збудували?
Будинок для священика ми адаптували під храм. Так, наша церква
Пресвятої Трійці має вигляд будинку з куполом. Єдиний недолік в тому, що
наш храм невеликий. Він вміщає максимально сотню прихожан. Із цієї
причини в іншій – парафії Святих рівноапостольних Ольги та Володимира –
ми звели капличку і плануємо на її місці збудувати храм. Капличку ми
звели фактично своїми силами. Наш єпископ був здивований, що на вигляд
вона така маленька, а в ній розміщено навіть комплекс катехитичного
класу. Додам, багато було перепон щодо виділення місцевою владою
земельної ділянки під храм. Тож ми її просто-напросто придбали.
Отче, а чим живуть Ваші парафії?
У нас діють повноцінно два катехитичні класи при парафії Пресвятої
Трійці. Дітей не дуже багато. Однак є така молодь, яка змалку приходила
до церкви, і ми з ними працювали. То ж вони самі тепер катехизують
дітей. А, головне, мають бажання це робити. Найбільші спільноти, які
діють – «Матерів в молитві» та вівтарна дружина. Двоє хлопців із моєї
парафії вступили в Київську Трьохсвятительську семінарію. Цього року
готується до вступу ще один.
А на якій мові спілкуються парафіяни?
Усі вони україномовні, бо в основному це покоління тих, які були
депортовані до Сибіру. Після повернення вони оселилися у Кривому Розі.
Але є багато й місцевих.
Мені цікаво, чим живуть парафіяни поза стінами храму? Чи ходять на каву один до одного?
Знаєте ще давніше, років 10 тому, до нас завітав владика Степан і був
здивований, що парафіяни так добре знають один одного. Коли ми мали
спільну трапезу, то всі вільно спілкувалися. А тепер наша спільнота –
одна велика християнська родина. Мені немає потреби телефонувати до
того, хто був відсутній на молитві у храмі. Парафіяни одразу мене
повідомляють про те, що хтось захворів чи потребує допомоги. Було якось,
що в жінки, росіянки за походженням, яка продає в нас у храмі свічки,
тяжко захворіла донька. Парафіяни зібрали дуже велику фінансову допомогу
– вона, дякуючи, плакала й казала, що попри те, що люди зараз самі
грошей не мають, а так допомагають. І, знаєте, ті, хто вперше до нас
приходять на богослужіння, бачачи таке спільнотне життя, не хочуть вже
далі йти з духовними пошуками.
Молодь… Наша парафіяльна молодь щотижня збирається, щоби прогулятися
парком. А ще юнаки та дівчата гуртуються в парафіяльному приміщенні і
вивчають англійську мову.
Я бачу, як люди не тільки живуть своїми проблемами, а й проблемами
один одних. Разом їх легко долати. Бо Господь творить направду величні
чудеса, коли люди спільно моляться. Пам’ятаю, парафіяни довго молилися
за онкохвору, в якої вже пішли метастази. Як з'ясувалося, повторні
аналізи хвороби не показували більше ускладнень. Фактично людина
зцілилася. Але, зауважу, це була не просто молитва, до якої я закликав
як священик. А парафіяни направду перейнялися горем тієї людини і самі
збиралися на молитву у храмі.
Які барви привнесла ця війна у спільнотне життя парафії?
Спочатку людям було важко прийняти цю дійсність. І, щиро кажучи, вони
відкрито говорили про свою ненависть до окупантів. Я ж старався їх
навчати тому, що так не можна. Бо якщо народжується ненависть, то тяжко
тоді ділитися тим, що божественне. Ми почали більше молитися за окремих
наших воїнів та мир.
Руслана Ткаченко, прес-служба Донецького екзархату УГКЦ
Джерело: Департамент інформації УГКЦ
Немає коментарів:
Дописати коментар