Може, ти належиш до тих, хто втратив усе, що було важливе:
кохання, працю, здоров’я, — так, що мучишся питанням, чи — і як — без
«цього всього» можеш далі жити.
Чи ти втратив УСЕ? Може, з плином часу ти почувся змученим від надміру
поразок? Може, ти позбувся надій, що також і ти міг би колись відчути,
куди належиш і де твій дім? Може, вважаєш, що життя тебе кинуло?
Інколи непогано на деякий час просто опустити руки, дати втомі місце,
якого вона потребує, і більше нічого від себе та інших не очікувати.
Інколи наша душа залишається позаду, як не встигає нас наздогнати на
життєвих поворотах… Тоді немає іншого виходу, як почекати, доки вона до
нас долучиться і знову нас наповнить. Це очікування припустиме. Воно
навіть необхідне, бо ж внутрішній світ керується законами, часто зовсім
відмінними від законів світу зовнішнього, налаштованого на успіх.
Але, може, ти скажеш, що твоє життя було завжди позбавлене сенсу.
Завжди? Ти ще ніколи не відчував сенсу? Все, що ти переживав, ти
відчував як позбавлене сенсу? Не знаєш жодних друзів, не пам’ятаєш
жодного хорошого часу? Це було би гнітюче.
Той, хто каже, що ніколи ще не переживав сенсу, повинен запитати себе
самого, чи він насправді думає так, як каже, і чи правдою є те, що він
думає.
Люди, чиє життя було важким, мають схильність генералізувати свій
сумний досвід: через впертість, через приховану або виражену злість, а
також через ненависть до всього, що живе. Однак нерідко під цим
негативним ставленням до життя криються іскорки сповненої сумнівів
любові до нього.
Той, хто каже, що ще ніколи не переживав відчуття сенсу життя, повинен
також запитати себе, чи він хоче того, що робить, а саме — невпинного
тривання у впертості, в злості, у ненависті, і згоди на те, щоби згасла
та остання, прихована під ними іскорка любові. Я все ще чую в пам’яті
слова мого вчителя Франкля: «Можна відкинути також і сенс…»
Однак є також люди, які «все» втратили, але навчилися панувати над своїм болем, і завдяки цьому осягнули глибокий досвід сенсу.
Ні, ці люди не люблять того, що в їхньому житті тяжке; вони люблять
життя. Вони люблять життя всупереч тому, що в ньому тяжке, і вони
безсумнівно потребували багато часу, перш ніж їм вдалося виробити в собі
цю позицію. Як вони цього навчилися?
Вони зрозуміли, що вирішальне значення має те, на що дивишся: чи на те,
чого (вже) немає, чим ти (вже) не є, чого ти (вже) не можеш, — а чи на
те, які можливості все ще маєш або які саме зараз перед тобою стоять.
Наше життя визначається тим, що ми робимо в ньому головним. Якщо ми
зробимо головним страждання і пов’язані з ним обмеження, переживання чи
втрати, то наші думки, почуття та дії, всі наші зв’язки з життям будуть
детерміновані цією однією темою. Тоді також більшість привабливих
можливостей, які попри все можуть перед нами постати, будуть перекриті
тінню страждань і залишаться недосяжно далеко.
Натомість якщо головним у житті для нас буде саме життя, то ми будемо
тут і тепер черпати з конкретних життєвих ситуацій стільки цінностей,
скільки можливо з них узяти. Того, що тяжке, ми не зможемо зовсім не
бачити, але воно поступово втрачатиме свій трагічний вимір.
Вдале життя чи ні; можна панувати над стражданням чи ні — все це
залежить від того, чи ми хочемо існувати, жити, видобувати зі свого
життя те, що в ньому найкраще, чи ні. Рішення — хочемо ми дивитися на
одне чи на друге — за нас ніхто не прийме. У цій свободі й полягає наша
гідність.
Уве Бьошемеєр, deon.pl
Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар