Минулого тижня більшість християн відсвяткували Різдво Христове.
Насправді, 25 січня Різдво Христове святкують не тільки римо-католики,
його святкує більшість православних, протестанти (які Різдво святкують)
та греко-католики Заходу. Фактично 7 січня Різдво святкують
греко-католики України, Сербська православна церква, Московська
православна церква, церкви, які виникли в Україні розколом московського
православ’я та сектанти старостильники на Заході.
У Ватикані цього року Різдво пройшло під знаком папського заклику до
миру в світі. У традиційному привітанні «Місту і світу» (Urbi et orbi)
Святіший Отець побажав миру для регіонів, охоплених конфліктами,
наголосивши, що мир й істина (правда) взаємно пов’язані: «Правда з землі зійшла, несучи любов, справедливість і мир».
Істина і справедливість не є продуктами миру, як це прагне тлумачити
сучасна цивілізація. А цілком навпаки: істина і справедливість є
необхідними передумовами тривкого миру. А вони є нереальним при
відсутності Того, Хто є сама Любов, Істина і Справедливість.
Саме про те, що тільки Христос є правдивим Миром, Папа наголосив в часі Святвечірніх чувань в соборі св. Перта у Римі.
І проблема сучасного світу полягає властиво у трагізмі слів св. Івана,
які стосуються Христового приходу на цей світ: «Прийшов до своїх, а свої
Його не прийняли» (див. Ів 1, 11). Фактично Святіший Отець вказав на
саму суть проблеми нашої цивілізації – відсутність Бога у повсякденному
житті. Наша цивілізація старається витурити Бога з усюд: з дитячих
садків, зі шкіл, з усіх установ, зі своїх законів та звичаїв. Навіть ті,
хто себе називає християнами часто живуть і діють так, ніби Бога не
існує. Ми, як цивілізація, відкидаючи Бога, самі себе прирікаємо на стан
перманентних конфліктів і криз.
Цікаво відзначити, що чи не найбільшою трагедією нашої цивілізації,
одним з основних інструментів, яким запущено її самознищення є
підривання устоїв сім’ї. Це вже не є просто «нападом на Церкву»,
«нападом на християнство» - це просто таки напад на саму суть людського
суспільства.
В часі Христа в землі Ізраїльській стикнулися два народи, два світи –
Ізраїльтяни і Римляни. Одні стогнали під ярмом, не тільки в країнах
діаспори, але й у власній Батьківщині Ізраїльтяни були предметом
презирства і ненависті. Слабкий народ, який не мав впливу навіть на
власну політичну долю. Інші – Римляни, створили небачене царство,
створили досконалу юридичну систему, досконалі шляхи комунікації. Одні,
хоч і розпорошені по цілому світі, переслідувані й гнані, вижили. І не
просто вижили, вернули собі свою Батьківщину. Інші щезли з історичної
арени.
Багато є причин такого розвитку подій. Але однією з вирішальних причин
такої різної історичної долі є різна історична доля сім’ї в Римлян й
Ізраїльтян. В часі перед приходом Христа римська сім’я як така практично
вже не існувала. У Римі слово «univira», яким означали жінку, яка
всього один раз вийшла заміж і залишилась до кінця вірна чоловікові,
стало синонімом відсталості, мракобісся. Як патриційські, так і
плебейські сім’ї заледве взагалі мали потомство і максимально одну
дитину. Гомосексуалізм перестав бути чимось ганебним, а став ознакою
цивілізованості. Оргії, блуд, насильство стали нормою поведінки. І Рим,
навіть прийнявши християнство, уже не зміг вилізти з демографічної і
моральної ями, в яку сам вліз.
Ізраїльська сім’я ж, збудована на слові Божому, була і є до
сьогоднішнього дня центром і осердям суспільного та релігійного життя
Ізраїльтян. Діти для них не тягар, не прокляття, а дар Всемогутнього. І
не в останню чергу, саме завдячуючи такому відношенню до сім’ї, до
певної міри сакралізацією сімейних устоїв Ізраїль вистояв і серед
найтяжчих переслідувань.
Наша цивілізація так наче б прагне повторити долю Риму. Ми вже зараз
перевершили його. В Римі ніколи не було юридично введено гомосексуальний
«шлюб», Рим ніколи не узаконив аборт, як «право» жінки розпоряджатися
власним тілом. Але Рим впав, знищивши себе самого. Наскільки ж більші
шанси впасти у нашої цивілізації…
Виглядає усе без просвітку.
Але вихід з цього зачарованого кола є і Папа вказав на нього: «Сьогодні
Бог не належить до нагальної реальності. Божі справи, так ми собі
гадаємо і кажемо, можуть зачекати. І все ж Він є найважливішою
реальністю, Він – Єдиний, хто в кінцевому підсумку є дійсно важливим.
Чому також і ми не можемо перейнятися тою цікавістю, аби побачити
зблизька і пізнати те, що сказав нам Бог? Молімося до Нього, щоби свята
цікавість і свята радість пастухів торкнулися в цій годині також і нас, і
ходімо, отже, з радістю туди, до Вифлеєма – до Господа, який також і
сьогодні знову приходить до нас.»
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар