10.02.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,23–28:  «Усе дозволене, але не все корисне»

Людський світ має різні закони, одна держава – одні, друга – інші. Невиконання законів у кожній державі карають різними покараннями, можуть позбавити волі, а в деяких країнах і життя. Будь-яка людська система завжди обмежує свободу людини, людина завжди перебуває в певних рамках. Але ми рідко про це говоримо, сприймаємо як належне. Хоча обмеження, які нам встановив Бог, значно частіше викликають незадоволення. 

Однак у стосунках із Богом якраз все відбувається навпаки: хоч Господь дав нам Заповіді, дав нам Святе Письмо, але ми завжди вільні. Вільні ухвалювати рішення, вільні жити чи не жити за Євангелієм. Бачимо, у тій свободі Бог завжди любить людину, як би вона не жила, як би не чинила. 

Задумаймось над тим, що Бог все мені дозволяє, я маю свободу, але, як каже сьогодні апостол: «Чи це мені корисно?» Погляньмо на своє життя, придивімося до тих проблем, які маємо. Дуже часто вони виникають тому, що у своїй свободі ми робимо неправильні вчинки, яких ніколи б не зробили, слухаючи Бога!

***

Лк.21,8-9; 25-27; 33-36:  «Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжирством, пияцтвом та життєвими клопотами»

Часто обставини, в яких ми живемо, події, навіть несподівані ситуації є для нас дуже важливими, бо в них можемо побачити, ким ми є насправді і яке місце в нашому житті займає Бог. Господь застерігає, щоб ми не обважніли від обжирства, пияцтва та життєвих клопотів, – значить, щоб не перейнялися буденністю, бо все це може зайняти Його місце в нашому серці. 

Звичайно, людина, поки живе тут, на землі, не може зовсім віддалитися від щоденних справ, бо мусить ходити на роботу, їсти, одягатися, дбати про здоров’я, але коли все це стає метою життя, а не засобами, тоді особа втрачає глибину свого буття – життя в Бозі. 

Тому не важить, які обставини є навколо нас, вони завжди є тільки тлом, лише наші особисті рішення можуть нас віддаляти від Бога або наближати до Нього. Не даймо собі перейнятися будь-чим настільки, щоб воно заволоділо нашим серцем, нашими думками, завжди стараймося понад усе жити в Бозі!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.02.2018р. Б. / Преподобного Єфрема Сирина

Преподобного Єфрема Сирина

Тропар, гл. 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив * і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди, * і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Саво, отче наш. * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 2: Час судний завжди бачучи, ридав ти гірко, Єфреме, як любитель безмовності, діяльністю ж був ти учителем діл, преподобний, тому, отче всесвітній, лінивих заохочуєш до покаяння. 

Церква зачисляє святого Єфрема до найславніших пустинножителів і до найбільших своїх світил і учителів. Народився він близько 338 р. в Нисибії, в Месопотамії. Батьки його були люди бідні, однак дуже глибокої віри, за яку багато страждали за часів гонителя Діоклетіана. Святий Григорій Ніський оповідає, що преподобний Єфрем вже з дитинства відзначався великим благочестям. Сам святий Єфрем про своїх молодечі літа пише так: “Від предків моїх хліборобів я навчився пізнавати Христа, а батьки мої залишили мені в спадок страх Господній. Я бачив сусідів, що жили дуже побожно. Я чув про багатьох, що постраждали за Христа. Отці при мені визнавали Ісуса перед судами – я свояк мучеників”. 

Його учителем був святий Яків, єпископ Нисибії (пам’ять його вшановуємо 31 жовтня). З молодих літ звик святий Єфрем до постів, спання на голій землі, до убожества, так, що ніколи не мав нічого власного, зате зростав у чеснотах, зокрема у смиренні, милосерді і доброті, а ще він відзначався надзвичайним знанням Святого Письма. Ще в дитинстві він бачив видіння: з його язика виросла виноградна лоза, а на ній повно китиць плодів. Прилітали птахи і ті ягоди їли, а натомість виростали нові. Було то знаком незвичайних дарів, які малися сповнити у ньому. 

У 18 років Єфрем пішов у пустелю, де віддався цілковито молитві і розважанню про смерть і суд, при згадці про який потоки сліз лилися з його очей. “Плакати для Єфрема, – пише святий Григорій Ниський, – було те саме, що для інших вдихати повітря, день і ніч в його очах були сльози”. Однак не менше було й уповання його на Бога, у всіх ділах і думках з його серця виривалися слова псалма: “На нього уповає серце моє!” От що читаємо в його письмах: “Коли вкладаюся я на відпочинок, любов Твоя до людей, о Господи, приходить мені на думку, і я встаю посеред ночі, щоб дякувати Тобі. Однак згадка про гріхи мене лякає і я починаю проливати сльози, готовий навіть упасти духом, якщо б не поспішили укріпити мене, напівмертвого, розбійник, митар, блудниця, жінка ханаанянка, самарянка та інші!”

А в іншому місці він пише так: “Одного разу, вставши дуже рано, возніс я очі на небо, котре, подібне на чисте дзеркало, зі славою осявало зірками землю. І я з подивом сказав: якщо зірки сяють з такою славою, то чи не ще більше засяють невимовним світлом Спасителя праведні і святі, які творять Божу волю; засіяють вони тоді, коли прийде Господь? Та лиш згадав я про той страшний прихід Господа, як стряслися мої кості, душа і тіло затрепетали, я заплакав у серці і сказав з тихим зітханням: яким стану я, грішний, в той страшний час? Як предстану перед престолом страшного Судді? Як мені стати біля досконалих? Як мені безплідному ставати в ряди тих, котрі принесли плоди правди? Що мені робити, коли святі в небесній оселі будуть впізнавати один одного? Хто мене впізнає? Мученики покажуть свої рани, подвижники покажуть свої чесноти, а я що покажу, крім лінивства і недбальства?” Якби-то всі християни так думали!

Згодом, коли слава про його святість рознеслася дуже широко, одного разу, розважаючи про смерть і суд, він розплакався і сказав до своїх учнів: “Дуже боюся, браття мої, щоб ті, які нині називають мене блаженним, колись не сміялися з мене, як побачать мене у вічному вогні. Я бо знаю свою лінь!” Смирення його було таке велике, що коли хотіли зробити його єпископом, він навмисне вдавав розумово неповносправного, щоб лишень мати погорду серед людей. 

Пробувши тривалий час у пустелі, вирушив він до міста Едеси, щоб поклонитися мощам святого апостола Томи (пам’ять його вшановуємо 6 жовтня). Тут сталося таке: навпроти його вікна зупинилася одна грішна жінка і спитала його, чого йому не вистачає? “Мені бракує цегли і вапна, щоб замурувати це вікно, аби не дивитися на тебе”, – відповів святий.

В Едесі єпископ висвятив святого Єфрема на диякона, і він почав проповідувати слово Боже з такою ревністю, що наверталися найбільші грішники, а віра Христова скріплювалася так, що навіть імператор Юліян Відступник не наважувався тут переслідувати когось за віру і намовляти до відступництва. А єретиків поборював він не тільки науками, виголошеними у церквах, писав він проти них мудрі листи і прекрасні вірші, якими утверджував Христову віру. 

Так на ділі сповнилося його видіння, яке він мав у дитинстві. Чувши багато про святого Василія, Єфрем пішов до Кесарії, аби послухати його науку. Одного разу він побачив у церкві голуба, що сидів під час проповіді святого Василія на його рамені, і стовп вогненний, що возносився над проповідником, що означало дар Святого Духа, премудрість, якою відзначався великий пастир Кесарії. Святий Василій висвятив преподобного Єфрема на священика; той, однак, в покорі своїй ніколи не наважився правити Службу Божу. Повернувся святий Єфрем до Едеси, а коли тут настав великий голод, своїми проповідями зворушив серця багачів так, що ті свої статки передавали в його руки, щоб він роздав бідним. Коли ж після голоду настав врожайний рік, то святий Єфрем залишив місто і повернувся до монастиря, де через місяць помер. Перед смертю він попросив, щоб поховали його там, де хоронять чужинців, бо грішник не вартий величавого похорону. Натомість просив про молитви, а тих, котрі мали причинитися до його похорону, просив, щоб замість цього пам’ятали про бідних. Помер близько 373 р.

Заслуги преподобного Єфрема вдалося стисло висловити святому Григорію Ниському в таких словах: “Годиться прославляти того, хто живе в устах всіх християн, – Єфрема Сирина, того Єфрема, життя якого і науки сяють на цілий світ”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.02.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Йо.1,1–13:  «Любімо одні одних!»

Дивно, що таку заповідь ми отримуємо від Бога, таку вказівку, щоб ми любили одні одних. З одного боку, це цілком логічно, а з іншого – ми часто сприймаємо, що любити ближніх – наше право, бажання чи не бажання, і не свідомі того, що це нам доручив сам Господь.

Кожен із нас прагне й очікує любові від інших, але рідше замислюємось про те, чи ми любимо інших. Але любити іншого, воістину, значно більше, ніж тільки бажання, це наша місія! Люблячи когось, даруючи комусь любов, ми обдаровуємо його Богом, бо Бог є Любов, так ми уприсутнюємо Бога.

Бог закликає нас, щоб ми любили одні одних, щоб уприсутнювали Його в нашому житті, у наших стосунках. Уявімо собі, коли б любов завжди була присутня у всіх стосунках та ситуаціях, наскільки іншим став би цей світ! Бог перебував би серед нас, саме Бог сприяв би і допомагав нам та іншій особі, саме Бог просвітлював би наше розуміння, як ми маємо жити і чинити.

***

Мр.15,22-25. 35-41:  «І з беззаконними полічено Його»

Коли ми приходимо до храму, то все там виглядає благоговійно, мило, у храмі порядок, чистота, лине мелодійний спів, між парафіянами панує повага. Через обряди і традиції ми здобуваємо досвід присутності Бога. Зовсім не так було, коли жив Ісус Христос і апостоли, чи, тим паче, в останні години Ісусового життя. Бичування, кров, терпіння, муки, несправедливість, біль, емоції, людські пристрасті – тоді все змішалося настільки, що годі було побачити Бога чи божественність. Усе захлиснуло надто людське, надто приземлене, надто емоційне, пристрасне… але бачимо, що саме в такому людському бруді приходить наше спасення.

У «бруді» нашого життя, якщо так можна сказати, посеред наших проблем, наших падінь, наших невдач водночас приходить і наше спасення. Будьмо впевнені, що крізь наші падіння, невдачі та помилки простягається шлях до нашого спасення. Якщо ми прагнемо пройти через усе з Богом, то, знаючи це, Він обдаровує нас спасенням й освячує навіть у тих обставинах, у яких ми своїм людським розумінням не можемо на це сподіватися.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР