05.03.2016р. Б. / “Єдність з наступником апостола Петра – це не деклараційна угода. Це ісповідь віри, засвідчена мученичою кров’ю наших батьків”, - Глава УГКЦ (+VIDEO)

3 березня в базиліці Санта Марія Маджоре, одній з найбільших  папських базилік Рима, відбулась Архієрейська Божественна Літургія, яку очолив Блаженніший Святослав у спіслужінні владик Постійного синоду УГКЦ.  Богослужіння відбулось в рамках проведення Постійного синоду, який проходить цими днями у Вічному місті.

Коментуючи євангельський уривок про засуд і розп’яття Ісуса Христа, Блаженніший Святослав  зазначив: “Євангельську розповідь про засуд і крик “Розпни” ми читаємо як Добру новину. Для нас це є приклад, як найбільшу людську злобу Бог може перетворити у милосердя. У драмі публічного відкинення людиною Бога Він відповідає спасінням цілого людства”.

Саме в світлі цих євангельських подій Блаженніший Святослав пояснив головну мету приїзду єпископів Постійного синоду УГКЦ до Рима та зустрічі із Святішим Отцем. “Ми захотіли зустрітися із Святішим Отцем, щоб згадати одну з найсумніших подій в історії нашої Церкви – 70-річчя львівського псевдособору, публічного судилища і засуду на розпяття УГКЦ”. Предстоятель УГКЦ переконаний, що “всі ісповідники і мученики Христової Церкви проходили через судилище, через яке пройшов сам Ісус Христос. Той самий вирок почула наша Церква на псевдособорі 8 березня 1946 року, коли почалось тотальне знищення нашої Церкви, коли з трьох тисяч священиків до 90-х років залишилося лише триста”.

Подібні спроби приниження і засуду, за словами Блаженнішого Святослава, УГКЦ переживає і в сьогоднішні часи. “За те саме, за що нас карали 70 років тому, у більш диявольський і хитрий спосіб нас хочуть висміяти перед усім світом у сумнівних текстах”. Саме тому, наголосив він,  “ми захотіли стати голосом страждаючої України, щоб з найбільшого престолу християнського світу заявити перед усім світом про біль нашого народу”. 

Глава УГКЦ також наголосив, що “єдність з наступником апостолом Петра для синів і дочок української Церкви не є питанням точності чи неточності якоїсь декларації. Це ісповідь віри наших батьків, які засвідчили її мученичою кровю”.

Додамо, що разом з єпископами Постійного синоду  Літургію співслужили владика Діонісій, Апостольський візитатор для українців в Італії та Іспанії, та владика Йосафат, Єпископ-помічник івано-франківський. Разом з єпископами співслужили близько 60-ть священиків, душпастирів українських громад в Італії та Іспанії, представники української папської колегії св. Йосафата та монаших чинів і згромаджень. Участь у богослужінні взяли також посли України та Канади при Апостольській Столиці.

Прес-служба товариства “Свята Софія”

Джерела:    chiesaucraina.it

Воїни Христа Царя

04.03.2016р. Б. / Владика Венедикт розповів про піст, нейтральність та агресію до Церкви

Учора, 3 березня, у Львові відбувся сніданок журналістів з єпископом-помічником Львівської Архиєпархії УГКЦ, владикою Венедиктом (Алексійчуком). Як зазначив владика Венедикт, для того, щоб розуміти один одного, люди повинні спілкуватися і зустрічатися в першу чергу в реальному житті, а не лише у соцмережах. Він розповів про співвідношення людини і Церкви у сучасному житті.

Владика Венедикт розповів про час Великого посту та наголосив, що піст – це не лише час утримання від споживання їжі, але це ще й перемога над собою в частині відмови від певних звичок. Так само, як пожертва – це не лише гроші, але й жертва свого часу на добру справу чи на допомогу людині, яка її потребує.

«Час посту – це час здобуття свободи. Навіть якщо в наших очах якась людина не є цінною, то слід пам’ятати, що в очах божих ми є цінними завжди», - сказав він.

Владика Венедикт також наголосив, що часто до Церкви та її духовенства є завищені критерії суспільного очікування. Водночас він нагадав, що священики – це теж люди.

«Серед апостолів був Юда, а отже і серед священиків може бути хтось не зовсім добрий. Якщо священик зробив щось не так, хай навіть порушив правила дорожнього руху, то його осуджують більше, бо він священик. Але варто пам’ятати, що є площина божа і є людська», - сказав він.

Також владика пояснив, чому люди часто мають агресію до Церкви.

«Чому люди часом мають агресію до Церкви? Бо сподіваються, що Церква презентуватиме святе та праведне. Люди хочуть від священиків, щоб вони були взірцем. Але ми живемо стереотипами, а при зустрічі стереотипи зникають, тому людям потрібно частіше зустрічатися в реальному житті», - сказав владика Венедикт.

Він також наголосив, що коли Церква входить у якісь державні структури, то вона може бути загрозливою: «Церква має єдине покликання – не мовчати. Але увійшовши в якесь середовище, справджуються слова «З вовками жити по-вовчому вити. Церква повинна бути нейтральною, і коли наш священик пішов капеланом у Львівську міську раду, нашою умовою було те, щоб він не отримував зарплату чи премію за це. Отримаючи винагороду, людина вже не зможе бути нейтральною».  

Джерела:     galinfo.com.ua

Воїни Христа Царя

03.03.2016р. Б. / Львівський псевдособор 1946 року

Якщо в сучасному Львові мирно співіснують безліч християнських конфесій, то в часи атеїстичного комуністичного режиму така ситуація була недопустима. Після перетворення РПЦ на свою маріонетку радянське керівництво мало намір встановити релігійний контроль над усією територією СРСР, а тому Західну Україну та УГКЦ, що діяла в її межах, чекала трагічна доля. Апофеозом активної діяльності радянських спецслужб щодо цієї церкви став так званий Львівський Собор 1946 року, на котрому фактично було ліквідовано УГКЦ. В березні цього року виповнюється 70 років від тих похмурих подій.

^{Президія Львівського Собору – А.Пельвецький, Г.Костельник та М.Мельник. 8 березня 1946 року}

Починаючи від 1944 року, коли Галичина знову опиняється під радянською владою, однією з мішеней для радянських спецслужб стає Українська Греко-Католицька Церква. Очевидно, що радянське керівництво одразу розуміло, що обернути цю церкву на свою маріонетку їм не вдасться, а тому була обрана тактика помірного наступу. Початково відбувався ідеологічний наступ на УГКЦ, виражений в провокаційних статтях. Кульмінацією цього початкового наступу можна вважати публікацію статті Я.Галана «З хрестом чи з ножем?» 10 квітня 1945 року. З її тексту можна було зрозуміти, що доля вищого духовенства УГКЦ уже вирішена. І справді, вже вночі 11 квітня було заарештовано Митрополита Й.Сліпого, єпископів Н.Будку та М.Чарнецького і 20 активних священиків. Інших єпископів також було “вилучено” в короткий час. А 14 квітня була оточена Духовна Семінарія. Було заарештовано священиків-викладачів, а теологів і семінаристів призовного віку насильно мобілізовано на військову службу.

^{Виступ о.Дрелиха на Львівському Соборі про мотиви “возз’єднання”. 8 березня 1946 року}

Після арешту митрополита та єпископів УГЦК була фактично обезголовлена, однак не знищена. Це розуміли й радянські спецслужби, а тому мали намір і далі продовжувати свою боротьбу. Розуміючи, що навіть після арешту хоч усіх священників, віряни від своєї віри добровільно не відмовляться, було розроблено план про так зване «возз’єднання» греко-католицької церкви з православною церквою. Для його втілення необхідно було створити ініціативну групу з середовища самих же греко-католицьких священників, котра повинна була, згідно з інструкцій радянського керівництва, декларативно заявити про розрив із Ватиканом і переконати уніацьке духовенство до переходу в православ’я. Уже на кінець травня – початок червня 1945 року така ініціативна група була створена в складі трьох осіб, а саме пароха Преображенської церкви Гавриїла Костельника, а також священників Михайла Мельника та Антона Пельвецького з Перемиської та Станіславівських єпархій відповідно.

^{Голосування учасників Львівського Собору. 8 березня 1946 року}

Діяльність ініціативної групи тривала майже рік. Її зусиллями, в поєднанні з терором радянських спецслужб, вдалося переманити до російського православ’я близько тисячі священників, більшість з котрих змушені були здійснити свій перехід не з власної доброї волі. Проте, ще більше греко-католицьких священників було арештовано. По завершенню діяльності ініціативної групи назріла ще одна проблема. Для проведення собору необхідні єпископи, але таких серед його прихильників не було. Для виправлення цієї ситуації в лютому 1946 року делегація ініціативної групи у складі 13 священників вирушила до Києва, де православний митрополит Іоан висвятив на єпископа А.Пельвецького  та М.Мельника. Цікаво, що Г.Костельник сан єпископа так і не отримав, оскільки був одружений.

^{Прибуття екзарха України Іоана до храму Св. Юра. 9 березня 1946 року}

Однак, скликаний на 8-10 березня 1946 року в храмі Святого Юрія собор канонічним все одно не став, оскільки скликали його священнослужителі уже РПЦ, а не УГКЦ. Цікавий той факт, що багато учасників собору були доставлені на нього безпосередньо радянськими спецслужбами, та й сам перебіг усього дійства відбувався під їхнім пильним наглядом та контролем. Як наслідок, збережених фотографій Львівського Собору практично не має, однак є документальний кінофільм, спеціально знятий з метою пропаганди. Завдяки зусиллям дослідниці Тетяни Ємельянової, котра провела кропітку працю з цим кінодокументом, ми маємо можливість побачити кадри з перебігу славнозвісного Собору.

^{Екзарх України Іоан зачитує учасникам Собору телеграму Патріарха московського і всієї Русі Алексія. 9 березня 1946 року}

Президію Собору складали отці Г.Костельник, А.Пельвецький, М.Мельник; секретаріат Собору – отці Ю.Ванчицький і М.Павлосюк, яких, до речі, ніхто не обирав. Очевидці цього дійства стверджували, що хоч за офіційними підрахунками делегатів було 216, насправді ж їх було значно менше, приблизно 140. 8 березня собор одностайно прийняв рішення анулювати постанови Берестейської унії з 1596 р., відірватись від римської (папської) Церкви, повернутися до прадідівської православної віри та возз’єднатися з Всеросійською Православною Церквою в Радянському Союзі.

^{Учасники Львівського Собору співають “Многая літа” Патріарху московському і всієї Русі Алексію. 9 березня 1946 року}

На другий день, 9 березня, Собор розглядав питання «канонічного оформлення» прийнятого рішення про «возз’єднання» з РПЦ. Засідання розпочалося спільною відправою літургії єпископами Макарієм, Нестором, Антонієм і Михайлом. Владика Макарій здійснив чин «приєднання до Православної Церкви» учасників Собор. Всі учасники зібрання мали підписатися під двома основними документами – зверненням до патріарха Московського і всієї Руси Алексія і телеграмою до голови Президії Верховної Ради УРСР Михайла Гречухи.

^{Єпископи Макарій і Нестор несуть до храму Св. Юра ікону Божої Матері, привезену з Києво-Печерської лаври. 10 березня 1946 року}

Третій день Собору – Неділя Торжества Православ’я – розпочався Архиєрейською Божественною Літургією, яку відправив митрополит Іоан у співслужінні чотирьох православних єпископів, у т. ч. Антонія Пельвецького і Михаїла Мельника. Це стало першою відкритою для сторонніх очей подією на Соборі.  На ознаменування «возз’єднання» патріарший екзарх подарував до храму Св. Юра ікону Богородиці з Києво-Печерської лаври.

^{Митрополит і Іоанн у супроводі єпископів і священиків з балкону архієписькопського дому благословляє вірян, котрі вперше дізнаються про “самоліквідацію” УГКЦ. 10 березня 1946 року}

Мешканці Львова дізналися про офіційну «самоліквідацію» УГКЦ тільки 10 березня. З того часу майже пів століття Українська Греко-Католицька Церква змушена була діяти у підпіллі, аж поки наприкінці 1980-х рр. не було відновлена її офіційна діяльність.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:
Львівський церковний собор 1946 року у світлі документального кіно / Т. Ємельянова // Архіви України. — 2009. — № 5. — С. 168-179.
Львівський псевдособор 1946 р. // http://naub.oa.edu.ua/2013/lvivskyj-psevdosobor-1946-r/
Ліквідація УГКЦ // http://territoryterror.org.ua/uk/history/1945-1953/ugcc-liquidation/

photo-lviv.in.ua

Воїни Христа Царя