КАТЕХИТИКА-I

ЛЮБОВ

ЛЮБОВ – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 11 травня 2013 р.

11.05.2013р. Б. / «Радість християнина – не веселість на мить»

Християнській радості присвятив Папа Франциск свою проповідь під час ранкової св.Меси, правленої в каплиці Дому св.Марти. Він зазначив, що ця радість є не веселістю, яка випливає з благополучних життєвих обставин, а даром Божим, що виповнює людину зсередини.

Євхаристію з Папою співслужили ординарій Меріди (Венесуела) архиєпископ Бальтазар Енріке Поррас Кардосо, абат – предстоятель бенедиктинців о.Ноткер Вольф OSB. У Службі Божій взяла участь група працівників Ватиканського Радіо на чолі з генеральним директором папської радіостанції о.Федеріко Ломбарді SJ.

Наголошуючи на радості учнів, про яку говорить літургія поміж Вознесінням та Зісланням Святого Духа, Папа сказав, що християнин має бути свідком істинної радості, яку дає Ісус.

«Християнин – це людина радості. Цього нас навчає Ісус, цього нас навчає Церква, зокрема у цей період. Чим є ця радість? Чи це проста веселість? Ні, це не те саме. Веселість – добра, веселитися добре. Але радість є чимось більшим, чимось іншим. Вона є чимсь, що не випливає з кон’юнктурних мотивів, благополучних зовнішніх обставин поточної миті: вона є чимсь глибшим. Вона є даром. Веселість, якби ми хотіли нею жити щомиті, зрештою замінюється на легкість, поверховність, а ще й провадить нас до якогось стану браку християнської мудрості, робить нас трохи глупими, наївними, правда? Все є забавою… Радість є чимось іншим. Радість є даром Господа. Вона виповнює нас зсередини. Це немовби помазання Святим Духом. Цю радість ми знаходимо в упевненості, що Ісус є з нами і з Отцем», – сказав Папа Франциск.

Разом із цим Папа спитав: чи можна якось затримати цю радість, законсервувати, щоб вона супроводжувала нас завжди?

«Ні, бо якби ми хотіли мати радість тільки для себе самих, то зрештою вона слабшає, наше серце стає трохи збайдужіле, а наше обличчя не переказує вже великої радості, а тільки ностальгію, нездорову меланхолію. Часами такі християни мають більш меланхолійні обличчя, ніж перець в оцті… ніж обличчя людей, власне, радісних, які мають красиве життя. Радості не можна затримати: треба постійно йти вперед. Радість – це чеснота-паломник. Це дар, який слідує шляхом життя, слідує за Ісусом: через проголошення, проповідування Ісуса радість продовжує і розширює дорогу. Це, власне, чеснота людей великих, тих великих, хто стоїть вище за людську малість, на дає вплутати себе у малі внутрішні справи спільноти, Церкви – вони завжди позирають на горизонт!» – зазначив Святіший Отець.

Радість є чеснотою паломника, повторив Папа. Християнин співає з радості і йде вперед, несучи свою радість. Це чеснота просування вперед; більше ніж чеснота – це дар.

«Це дар, який провадить нас до чесноти великодушності. Християнин – великодушний, він не може бути малодушним. Саме великодушність є чеснотою дихання, чеснотою постійного прагнення вперед і повноти Святого Духа. Радість – це благодать, про яку ми повинні просити Господа. Особливо ж цими днями, коли Церква нас заохочує, щоб ми просили про радість. Це також і прагнення, яке штовхає християнина вперед. Що більшим є твоє прагнення, то більшою буде радість. Християнин – людина прагнення: прагнення завжди більшого на дорозі життя. Просімо Господа про цю благодать, цей дар Святого Духа: християнську радість. Далека від суму, далека від простої веселості… вона є чимсь інакшим. Це благодать, про яку треба просити», – сказав Папа Франциск.

На завершення він зазначив, що великим приводом для радості є сьогоднішня присутність у Римі коптського патріарха Александрії Тевадроса (Теодода) ІІ. Це привід для радості, підкреслив він, бо то брат, який прибуває, аби відвідати Церкву Рима, розмовляти і спільно пройти частину шляху.

За матеріалами: deon.pl

Джерело: КРЕДО

пʼятниця, 10 травня 2013 р.

10.05.2013р. Б. / Важкі питання. Чому ставлення Церкви до смертної кари є суперечливим?

ПИТАННЯ: Представники Церкви останнім часом засуджують страту. Але в минулому і зараз її допускало церковне учительство. Чому ставлення до смертної кари є суперечливим?

ВІДПОВІДЬ: Щоби зрозуміти значення документів церковного учительства, треба пам'ятати, що вони завжди поміщені в контекст певної епохи, в якій були опубліковані. В іншому випадку, витлумачуючи їх, ми ризикуємо впасти у фундаменталізм. Такий спосіб прочитання справді може навести на думку про протиріччя в учительстві Церкви.

Уже в Священному Писанні, в Старому Завіті, знаходимо передумови для подолання смертної кари як крайньої міри покарання. Так у випадку з Каїном Бог каже: «Якщо хтось уб'є Каїна, то зазнає помсти всемеро» (Бут. 4, 15).

У Новому Завіті Ісус не виступає відкрито проти смертної кари, проте у Своїх висловлюваннях Він також створює передумови до подолання цієї кари. «Хто з вас ніколи не грішив, нехай першим кине камінь» (Ів. 8, 7), – говорить Ісус.

Традиційне вчення Церкви полягало в тому, що смертна кара не суперечить Божественному закону, але разом з тим не є приписом закону: її необхідність оцінюється залежно від обставин. Аналізуючи ці обставини, католики впродовж історії висловлювалися «за» чи «проти» смертної кари.

До того ж варто пам'ятати, що Божественне одкровення є одкровенням історичним: не тільки в тому сенсі, що воно відбувалося в історії, а й у тому сенсі, що його супроводжувала історія людей і їхнього сприйняття. Від Мойсея (з якого почалося письмове свідоцтво Одкровення) до Ісуса пройшло 1200 років.

Слово Боже освічувало народи, які сприймали смертну кару як щось само собою зрозуміле і вважали її необхідним засобом для захисту невинних. Особлива видовищність страт в Середньовіччі була відображенням менталітету того часу: смертну кару вважали уроком для всіх, публічним застереженням від вчинення злочинів.

Сьогодні ми живемо в зовсім іншу епоху, з іншою сприйнятливістю, що визначається багатовіковою історією християнства. Цим можна пояснити і те, що дискусії довкола прийнятності смертної кари зародилися саме в християнському середовищі.

З часом церковне учительство не змінилося, а все більше розвивалося відповідно до євангельського духу. Зрозуміло, впродовж століть це учительство було виражено не завжди в одних і тих же термінах. Звернімося до останніх документів учительства Церкви, в яких порушується безпосередньо тема смертної кари.

В енцикліці «Evangelium Vitae» блаженний Іван Павло II називає серед знамень надії, що закладають фундамент «цивілізації життя і любові», все більш широке громадське протистояння смертній карі, нехай навіть застосовуваної лише як інструмент громадської «необхідної оборони»: це протистояння випливає з впевненості в тому, що сучасне суспільство здатне успішно боротися зі злочинністю методами, які знешкоджують злочинця, але не остаточно позбавляють його можливості змінити своє життя »(27).

Папа Войтила зауважує також те, про що ми говорили: вже в Старому Завіті досить чітко проявляється чуйність до цінності людського життя, хоча вона ще на володіє гостротою Нового Завіту. «Свідченням тому, пояснює Папа, – залишаються деякі аспекти старозавітного законодавства, що передбачало болісні тілесні покарання і навіть смертну кару. Але загальне послання, яке стане досконалим у Новому Завіті, – рішучий заклик дотримуватися принципу непорушності фізичного життя та особистої цілісності, а його кульмінація – позитивна заповідь, що вимагає відчувати відповідальність за ближнього, як за себе: "... люби ближнього твого, як самого себе "» (Лев. 19, 18).

У параграфі 56 енцикліки «Evangelium Vitae» Іван Павло II розглядає питання смертної кари у світлі вчення про необхідну оборону, яка повинна бути пропорційною благу, котре захищається. «Як усередині Церкви, так і всередині громадянського суспільства, все ширше лунає вимога обмежити її застосування або навіть зовсім її скасувати, – пише Папа про смертну кару. – Цю проблему треба розглядати в контексті кримінального правосуддя, яке має все більше відповідати гідності людини, а значить, в підсумку – і задумам Бога про людину і суспільство. Справді, покарання, що накладає суспільство, насамперед має на меті «виправити безлад, викликаний правопорушенням». Громадська влада повинна протидіяти порушенню прав особи і суспільства, караючи винного, відповідно до злочину, як умова того, щоб він заново отримав право користуватися своєю свободою. Таким чином влада одночасно досягає своєї мети, що полягає в охороні громадського порядку та особистої безпеки, а для злочинця покарання стає стимулом і допомогою у виправленні та розплатою за гріхи».

Катехизм Католицької Церкви узагальнює викладені міркування: «Традиційна доктрина Церкви не виключає застосування смертної кари, після цілковитого визначення тотожності та відповідальності того, хто винуватий», – свідчить Катехизм Католицької Церкви. Але – увага до наступної фрази: «якщо це єдиний можливий шлях дієво захистити життя людей від несправедливого агресора» (ККК 2267).

Зараз не можна сказати, що смертна кара – це єдина міра захисту людей від агресора: існує система виправних установ, які ретельно охороняють та ізолюють найнебезпечнішого злочинця від суспільства. Читаємо далі в Катехизмі: «Якщо, однак, для безпеки і захисту людей від агресора достатньо безкровних засобів, то влада користуватиметься тільки такими засобами як більш відповідними конкретним умовам загального добра і гідності людської особи. А втім, у наші дні, коли держава має можливість успішно приборкати злочин і знешкодити винуватця без того, щоб відібрати в нього можливість спокутувати провину, обставини, за яких абсолютно необхідно усунути винуватця, «трапляються доволі рідко, якщо взагалі трапляються».

Не можна заперечувати, що в минулому і в лоні Церкви страту вважали допустимою. Але таке ставлення було також і до рабства. Свідчення про це є і в Новому Завіті, де про рабство згадується як про існуючий факт.

Слава Богу, впродовж історії розуміння гідності та цінності людської особи розвивалося, і значною мірою – саме завдяки християнству. А сьогодні все більше поширюється розуміння покарання злочинця в світлі його виправлення і реабілітації, а також у суспільстві.

У 1999 році блаженний Войтила відвідав Міссурі, штат США, жителі якого в переважній більшості виступали за смертну кару. Звертаючись до американців, Папа сказав: «Гідність людського життя в жодному разі не можна заперечувати навіть щодо того, хто скоїв величезне злодіяння. Сучасне суспільство має кошти для захисту, не відмовляючи злочинцям у можливості виправитися. Тому відновлюю заклик до скасування смертної кари, – жорстокої і марної».

четвер, 9 травня 2013 р.

ХРИСТОС ВОСКРЕС! (А ми?)

ХРИСТОС ВОСКРЕС! (А ми?)

Cвяткування Воскресіння Господа нашого, Ісуса Христа, прихожанами парафії Преображення Господнього, м. Кам'янське, 5 травня 2013р. Б..

Не знаю, чи то парафія померла, але не воскресла разом з Христом, чи то я, негідний раб божий, помер для парафії, але ніхто, жоден парафіянин, не заходив і, навіть не телефонував до мене, щоб бодай привітати зі святом, чи принести, як "новини" з парафіяльного життя, коментарі, відео і світлини для сайту про перебіг такої величної події, як святкування Великого Дня - Воскресіння Господнього.

Мабуть, все ж таки, це я помер для парафії і, ба, який "я" значний для неї, що вже забули, як про "давно померлого". Ну, що ж, аби лише не для Бога я помер і не був Ним забутий. Та все ж, мова йде тут не про мене, а про парафіяльну електронну газету, як офіційний орган надання інформації про життя, діяльність і потреби "Парафії Преображення Господнього м. Кам'янського", яка, в свою чергу, є складовою частиною Донецько-Харківського Екзархату, а він - УГКЦ, яка унійно з'єдинена з Христовою Церквою в Римі.

Отже, гаразд, оте моє "я" не таке добре, як хотілося б парафії, але воно, зокрема, на мій великий жаль, поки-що (чи все ще, вже кілька років), займається наповненням змісту парафільного сайту http://preobrazhennja.org.ua/ і не тільки. То хай би хтось інший з прихожан взявся за цю марудну й часо-вбивчу справу, якщо воно, оте моє "я", таке огидне для неї...

Наразі, якщо ви помітили, парафіяльних новин, як таких, не було вже понад кілька місяців, ще з минулого 2012 року. Але й ті, які були, далеко не завжди містили, власне, "новини", а так, ніби колишні, історичні факти з життя парафії чи приходу.

Отже ми вам збрехали, коли запевнили, що "робимо сайт кращим". Він не може бути "кращим" допоки не буде зв'язку з парафіянами та подіями, які там відбуваються, щоб висвітлювати на сайті парафіяльне життя у вигляді "анонсів" і "новин", а не історичних оповідань...

Так, я здогадуюсь, що багатьом з вас, відвідувачів нашого парафіяльного сайту, подобається підбірка моїх "чужих" новин і статей тут розміщених, але вони показують мої власні вподобання і обличчя, а я хотів би, щоб вони висвітлювали вподобання й обличчя саме парафії Преображення Господнього. Бо я маю кілька (4) своїх приватних блогів, яких є більше, ніж достатньо, щоб задовольнити мені своє "его" і показати вам таке ж їх "вподобання й обличчя", яке притаманне моїй особистості, хоч я й ніщо.

Але парафія мала би подбати про те, щоб "переобразившись", тепер воскреснути з Христом і жити з Ним і в Ньому, не лише у віртуальному світі своїх марень та ілюзій, а й в повсякденному житті, переповненому буденним досвідом наслідування Спасителя - в думках, помислах і вчинках, а потім ділилася своїми ВІРОЮ, НАДІЄЮ, ЛЮБОВ'Ю з усіма, хто є поруч, але поки-що назовні Церкви Божої, а також не занедбувала тих, хто є тут, у віртуальному просторі, як відвідувачі сайту, чи потенційні жертводавці на будівництво храму Преображення Господнього...

Ну, що ж, Бог нам усім Суддя!

Христос воскрес, а ми?!

З повагою і любов'ю р.Б. Леонід.

(Цей текст встановлено тут, на моєму приватному блозі, свавільно, тобто без згоди і дозволу адміністратора парафії о.Ігоря Пагулича, який нині, під час телефонної розмови зі мною, заборонив ставити цю, гірку правду, на парафіяльний сайт тому, що він вважає не прийнятним "виносити сміття з хати" на прилюдний осуд, бо це, на його думку, "не принесе користі для парафії, а хіба лише шкоду..." Ну, що ж, а хіба не зізнання у скоєному грісі є кроком до очищення й правдивого навернення?)