30.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.2,14–3,3:  «Наш лист – це ви»

Напевно, раніше люди більше писали листи, тепер через сучасні засоби комунікації відвикли від цього. Знаємо, що лист передавав усе те, що людина хотіла передати, можна символічно сказати – передавав цілу людину через її слова, стиль і думку. 

Так само і наше життя – немов би лист. Важливо, чи ми – той добрий лист, який Господь пише в нас. Чи інші можуть у нас прочитати про Бога. Каже Господь, що по ділах наших пізнають, чиї ми діти. Задумаймось, чи інші зможуть відчитати живе і «ходяче» Євангеліє в кожному з нас?

* * *

Мт.23,23-28:  «Занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру»

На полицях книгарень часто можемо побачити дуже багато книжок про правила поведінки, правила етикету, про розв’язування конфліктних ситуацій і багато подібного. Усі ці знання певною мірою допомагають людині функціонувати в суспільстві, налагоджувати суспільні стосунки. Але однаково завжди залишається слабке місце тих книжок, бо кожна ситуація не подібна на іншу. Правильніше сказати: кожна життєва ситуація є цілковито нова й неповторна, ніколи ситуації й обставини не є ідентичними. Тому не завжди можна мати незмінне правило етикету чи якісь норми поведінки. 

Дуже часто, коли виникає складна ситуація, – людина вмить забуває все, чого навчилася, як має чинити й поводитися. В одній книжці про життя в концтаборі описано, що до трьох тижнів з людини спадало все культурне нашарування. Тому в концтаборі людина могла виявитися або великим героєм, або в якійсь гіршій людській якості. 

Так відбувається і в нашому житті, яке має конкретні обставини, ситуації. І що вони складніші, то більше показують нам та іншим, наскільки наше життя є глибоким у Бозі, наскільки воно духовне, наскільки ми живемо з Богом. Адже зовнішні обставини – це ті ситуації, де виявляється наша особистість. Чим ми наповнені всередині, те в конкретних обставинах нашого життя показується назовні.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.08.2016р. Б. / Святого мученика Мирона та Святих мучеників Павла і Юліянії

Святого мученика Мирона

Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Мирон,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші.

Кондак, глас 4: Від юності Христа полюбивши, Преславний,* і зберігаючи Його божественні заповіді,* до Нього прийшов ти, Мироне всечесний.* І з ангелами усердно молишся,* просячи відпущення гріхів тим,* які вшановують пам’ять Твою. 

Як і тисячі інших святих мучеників, святий Мирон власною кров’ю запечатав своє святе, боговгодне життя. Був він священиком в Ахаї, походив з багатої і славної родини. Та не так походження, як чисте, невинне життя, віддане на службу Богові і вірним, прославило його і вчинило гідним мученицької смерти. Настали часи жорстокого переслідування християн за імператора Деція. На саме Різдво Христа Спасителя, коли святий Мирон навчав вірних, до церкви увірвався староста Антипатер з військом, багатьох вірних убив, а священика велів поставити перед своїм судом. І почалися жорстокі муки. Тіло святого слуги Божого шматували гаками і палили свічками, а потім мученика кинули в розпалену піч, та вогонь не завдав йому жодної шкоди. Побачивши це, староста наказав дерти шкіру з живого тіла. Святий Мирон усе це зносив дуже терпеливо й у найбільших стражданнях вголос молився до Бога. Це так розлютило Антипатера, що він геть втратив глузд і власним мечем себе убив. Святого Мирона відвели на суд до міста Кизика, в Мисії, і там його стяли мечем. Сталося це 251 р. 

У той самий день

Святих мучеників Павла і Юліянії

Житіє святого мученика Павла і його сестри Юліянії

“Великий Бог християнський!” – так кричали погани, коли бачили, як християни задля Імени Христа Спасителя переносили найтяжчі муки, а Бог численними чудами хотів навернути засліплених поган до пізнання правди. А однак кров християнська текла струмками, на місці одних замучених ставали інші і нахиляли свої голови під меч, а тіла свої віддавали на вогонь, щоб дати свідчення Христовій правді. У Птолемаїді Палестинській жив проповідник Божого слова Павло, зі своєю благочестивою сестрою Юліянією. Коли імператор Авреліян в’їжджав до міста, щоб чинити суд над християнами, то святий Павло, на очах самого царя, осінив себе святим хрестом. За це його схопили і привели на суд. На суді він сміливо ісповідав свою віру в Христа Спасителя. 

“Чи не знаєш, що законом заборонено визнавати Христа?” – запитав його лютий Авреліян. 

“Не знаю твоїх безбожних законів, а знаю, що закон мій велить мені честь віддавати Спасителеві моєму”, – відповів святий Павло. 

Мучитель наказав його мучити так довго, поки Христос не визволить його, а Спаситель тримав постійно в опіці слугу свого і той не відчував жодного болю від мук, таких лютих, що лиш від самого їх споглядання погани самі тремтіли. 

І ось серед тих мук стає перед Авреліяном Юліянія і каже: “За що ти мучиш брата мого, котрий нікому не зробив нічого злого?” Мучитель наказав їй поклонитися божкам, бо інакше жорстокі муки чекають і її, та свята відповіла йому, що задля Христа всі страждання для неї є ніщо, бо Спаситель осолодить їх своєю благодаттю. Тоді кати стали мучити і Павла, і його сестру, а святі заохочували себе взаємно до витривалости, прославляли Отця небесного і співали в честь Імени Його. І Бог об’явив силу свою, бо коли їх кинули в котел з розтопленою смолою, то вона лиш охолодила їх тіла. Злобний мучитель наказав принести два залізні ліжка, розпалити під ними вогонь, покласти на них святих мучеників і тіла їх поливати розтопленим смальцем – а вони і тих мук цілком не відчували. Свята Юліянія у час тих катувань упоминала Авреліяна, щоб той увірував в Ісуса і спас свою душу. Та не зм’якло серце засліпленого, натомість два кати, Квадрат і Акакій, увірували і голосно закричали: “Бог християнський – то Бог правдивий!” Аврелій зразу ж засудив їх на смерть, а вони стали голосно призивати Спасителя і самі нахили свої голови під меч, прийнявши хрещення крови і вінець нев’янучий отримавши з рук Отця небесного. 

Наступного дня, після ночі, проведеної у в’язниці, Павло і Юліянія, оздоровлені чудесним способом, знову стали на суді. Їх тіла нещадно шматували залізом, а наслідком цих мук стало те, що новий кат Стратилат увірував в Ісуса, зруйнував поганський жертовник, що стояв там, і за віру свою загинув від меча. Увечері того дня кинули святих мучеників до ями, повної гадюк, однак ангел Божий став біля них на сторожі і гадь не сміла їх доторкнутися. Однак і це не навернуло Авреліяна; він наказав взяти їх на нові муки. Святого Павла велів бити розжареними в вогні залізними прутами, а тим часом намовляв святу Юліянію принести жертву божкам, і він візьме її за жінку, та, осоромлений, мусив визнати своє безсилля. Потім у глибокій ямі розвели великий вогонь, і святі мученики, перехрестившись, з піснею на устах увійшли в полум’я, і цього разу ангел Господній охороняв їх і вогонь не шкодив їм. Упродовж семи днів, заковані в тяжкі кайдани, сиділи Павло і Юліянія у в’язниці, а коли вивели їх на суд, то Авреліян наказав палити залізом їхні обличчя, аж народ, хоч і поганський, став бунтувати. Тоді мучитель велів їх стяти мечем. 

Не прощалися брат із сестрою, бо вони знали, що розлука їх триватиме одну лиш хвилю. Першою свята Юліянія нахилила свою голову під меч, а за нею і святий Павло віддав Богові свою чисту душу. Сім днів тіла їх не хоронили; потім кинули їх на поживу псам, однак ані пси, ані хижі птахи навіть торкнутися їх не сміли. Щойно через сім днів християни змогли забрати мощі святих мучеників і поховати. Діялося це близько 270 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.2,4–15:  «Тому благаю вас: Покажіть йому любов»

Рідко натрапляємо на те, щоб апостол благав когось. Тут він дає нам гарний приклад, що людину, яка у гріху, яка відпала від Бога, можна повернути до Бога лише тоді, коли вона досвідчить Бога не через чиїсь гарні слова, а через праведне життя тих чи інших осіб. 

З прикладу життя дуже багатьох святих бачимо, що люди, коли зустрічались з ними, змінювались, бо вони зустрічались немов би з самим Богом. Зустрічались з їхнім милосердям, любов’ю, вони самі чули цю переміну навернення. То ж найважливіше свідчити цю любов, дарувати її людям, бо через це показуємо і даруємо їм Бога. 

* * *

Мт.23,13-22:  «Лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне»

У нашому щоденному житті, християнському житті, у житті Церкви, в духовному житті ми часто усвідомлюємо, що перебуваємо з Богом лише в храмі на Службі Божій, коли сповідаємося та причащаємося. Ще трохи спілкуємося з Богом, коли вранці та ввечері молимося, читаємо Святе Письмо чи духовну літературу. Але це дуже мало, якщо поглянути на наш день. Це інколи лічені хвилини, інколи години – все одно небагато порівняно з тривалістю доби. Інший час ми проводимо, не пам’ятаючи про Божу присутність. Але нейтрально жити не можна: ми або є з Богом і свідчимо про Нього, або не свідчимо. Якщо ми Бога досвідчуємо і пізнаємо, тоді в будь-яких обставинах, в яких ми б не перебували, являємо Його. Не обов’язково промовляти слова молитов, але бути в тому молитовному стані, бути в Божій присутності, у Божій благодаті, бути з Богом. І тоді ціле наше життя стає свідченням про Бога. А коли наші стосунки з Богом обмежуються лише певними релігійними практиками, це не є свідченням про Бога. Я є людиною 24 години на добу. Я є українцем 24 години на добу. Християнином я теж є або 24 години на добу, або не є. Не можу я бути 3 години на добу українцем, а потім особою якоїсь іншої національності. Так само не можу бути християнином лише хвилини чи години на добу. 

Тому мусимо розуміти ці тверді Христові слова, які Він каже про лицемірів. Лицеміри – це ті, котрі вдають, що вони кимось є. Не можемо бути християнами лише якийсь час, а тоді в тих чи інших обставинах немовби взяти відпустку від християнства. 

Насправді ж ми всюди й повсякчас покликані вказувати людям на Бога. І, врешті, чим ми живемо, на те й вказуємо. Якщо ми живемо Богом, то всюди про Нього свідчимо.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР