ЛЮБОВ– довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ!(І Кор.13,4-8)
Йо. 8, 42–51:«Був би Бог ваш Отець, любили б ви Мене»
Знаємо, що діти подібні на своїх батьків: на маму, на тата. Іноді,
навіть дивлячись на дітей можемо впізнавати, хто їхні батьки. І подібна
річ, мала би бути з нами, християнами: «По ваших ділах пізнають, чиї ви
діти».
Саме наше життя, а як каже сьогодні Євангеліє, наша любов, яку ми
маємо до інших показує, наскільки ми близькі до свого Бога, наскільки ми
носимо Його в собі. Те, наскільки ми маємо любов у собі: любов до
кожної людини в кожній ситуації, показує, наскільки це божественне життя
наповнює нас.
Постараймось усвідомити, що у всіх наших життєвих ситуаціях
Бог потребує, щоб ми виявляли і давали людям любов, а, остаточно, несли
їм Бога!
Апостол
Ді. 12, 12–17:«Господь вивів його з в’язниці»
Як часто в нашому житті кажемо, що добре, що мені пощастило в тій чи
іншій ситуації, добре, що так склалися обставини, добре, що з тією
людиною зустрівся. Але маємо бути свідомі, як християни, що ніщо не
діється випадково. Все діється в свій час, за Божою волею і з любові
Божої.
І тому дуже важливо бачити за всім, що діється, присутність
Господню, лише тоді нас сповнить велика радість і великий мир, ми
зрозуміємо, наскільки Бог завжди близький в житті кожного з нас.
9
травня, у Львові, в приміщені храму Климентія Шептицького, відбулася
зустріч паломників, котрі відвідали Святу Землю у 2014 році. Духовним
провідником прощі був Преосвященний владика Венедикт, єпископ-помічник
Львівської архиєпархії УГКЦ.
Після молитви у храмі, присутні зібрались на теплу розмову-ділення
плодами тих прохань до Господа, які вони складали на Святій Землі.
Звертаючись до учасників прощі, владика Венедикт наголосив на
важливості зустрічі. «Кожен носить свій досвід, свої переконання,
відчуття, а коли ми зустрічаємося разом, ми ті свої досвіди, здобутки
робимо спільними. Коли ми зустрічаємося, то немовби приносимо свій
«пазл» у спільну картину на той момент зустрічі і чимось збагачуємо
себе».
«Бути на Святій Землі – це немовби прочитати п’ятого євангелиста,
написати Євангеліє в самому собі», - сказав владика Венедикт і додав, що
досвід пережиття Бога ніколи не забувається і ми носимо його в собі.
«Сьогодні ми зустрілися разом, щоб поділитися, що за рік відбулося,
повернутися думками до тих наших пережиттів, щоби знову зустрітися, щоби
знов бути разом», - додав духівник прощі.
Під час спільної трапези учасники поділилися своїми пережиттями
прощі та подіями, котрі сталися в їхньому житті рік опісля паломницва.
«Ми все чекаємо, що має відбутися чудо, як якийсь спалах у
фотоапараті, а воно все просто так приходить і тебе просвічує, і ти
знаєш: це – чудо».
«За цей рік я дізналася, що немає нічого неможливого в Бога. Божа
відповідь може бути: не зараз, або тобі того не треба. На все решту Він
завжди каже: «Так». Бажаю вам відчути той голос».
«Рік тому я стояла перед страшним діагнозом онкозахворювання. Рік
минув - і я стою перед вами, Богу дякувати. Є ласка Божа і на мене.
Отримала чудо зцілення».
«Моє життя змінилося. Я ходжу до церкви, слухаю проповіді, проектую
на слово Євангелія те, що побачила там, – і це, звичайно, зовсім інакше.
Молюся тепер набагато щиріше, ніж раніше».
«Така зустріч дуже потрібна, бо ми звільнились від всього того, що
нашарувалось у буденному житті. Тут нас об’єднали спільні пережиття.
Така зустріч незабутня. Там, на Святій Землі, ми мали ті скарби, які
складали у скарбниці сім днів. А тепер ми це все добуваємо, коли
слухаємо читання Святого Письма».
«Приїхавши з прощі додому, у мене було величезне бажання донести
Христа до людей. Я зібрала своїх рідних, друзів, сусідів - і свідчила.
За той рік я відірвалася від роботи, яку виконувала з-під палки, і була
її рабом».
«Є духовні речі, які є дуже важливими. Не потрібно було зайвих слів,
наук, просто йти поруч, чути, що хтось відчуває краще за мене, і цей
хтось є сіллю усієї прощі. Так для себе я викристалізувала особу
владики Венедикта. Це сіль – чиста, без домішок».
«Коли приїхав на Святу Землю - ніяких представлень собі не робив. Не
думав про те, що я маю там почути, чи побачити. Я просто хотів там бути.
Від кожної людини, з котрою побував на Святій Землі, я щось почерпнув, і
це мені пригоджується в житті, це я використовую і згадую».
З уст кожного паломника водноголос звучали подяки владиці Венедикту
за ту благодать і дар Духа Святого, яка виходила від нього і спонукала
зосереджуватись на основному. «Бути на Святій Землі, молитися до Бога,
мати такого провідника – яка це велика радість, яке це фантастичне
пережиття», - засвідчив один із учасників прощі.
Йо. 4, 5–42:«Віруємо не з-за самого твого оповідання - самі бо чули й знаємо, що направду він - світу Спаситель»
Коли роздумуємо над зустріччю Ісуса Христа з самарянкою, то виникає
кілька різних аспектів. По-перше, жінка приходить за водою в обідню
пору. У цей час життя у цьому континенті вирувало або вранці або
ввечері, вдень була спека. Ніхто не робив тяжкої роботи і не приходив за
водою.
І вона приходить, сподіваючись, що нікого не зустріне, бо всі знали
її і як вона живе. Але вона зустрічає там людину, і не просто людину а
Бога. І бачимо, що ця зустріч з Христом, цей діалог з Христом, який
почався, як звичайний, переходить у пізнання того, хто є Христос.
Так і наше пізнання Бога є поступовим: лише крок за кроком з
розумінням і довірою можемо пізнати Його. Бог має велику педагогіку, яку
застосовує до нас, і ніколи не тисне на нас, щоб ми відразу змінились,
так як тоді не примушував самарянку. Він поволі відкриває нам правди про
життя, правди про себе. Вміймо бути терплячі й до себе в тривалості
своїх змін. Не біймося, коли не можемо змінитися одразу. Будьмо витриваліші, бо Бог також потребує часу, щоб працювати над нами.
Апостол
Ді. 11,19–26, 29–30:«Тож учні, кожний з них за спроможністю, ухвалили послати братам»
Бачимо наскільки була великою солідарність між її членами, від самих
початків Христової Церкви. Коли одна частина Церкви знає, що інша
частина перебуває в потребі, то відразу робить все, що в її силах, щоб
допомогти. Кожному з нас важливо також цього не забувати, що ми є єдині в
Церкві. То ж маємо усвідомлювати, що є люди навколо нас, які в потребі.
Так ми не можемо всім допомогти, однак це лише на перший погляд. Бо
якщо не можемо допомогти фінансово, то можемо допомогти своєю працею,
увагою, молитвою.
У кожній ситуації, яку нам дає Бог, Він знає, на що ми здатні і не очікує від нас того, що не є в наших силах і спроможностях. Завжди запитуймо себе, чого Бог хоче, в який спосіб я маю простягнути руку допомоги людям, які навколо мене.
