24.06.2014р. Б. / Патріарх Святослав перебуває з робочим візитом у Ватикані

Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, цими днями перебуває з робочим візитом у Ватикані для участі у 87-й зустрічі Ради організацій Конгрегації для Східних Церков (РОАКО). У центрі уваги зустрічі ситуація в Україні, Румунії, Сирії та у Святій Землі. Її учасники матимуть аудієнцію у Святішого Отця Франциска, Папи Римського. В асамблеї бере участь також архиєпископ Томас Едвард Ґалліксон, Апостольський нунцій в Україні.

Сьогодні вранці на гробі святого Івана Павла ІІ, разом з представниками інших Східних Церков, Глава УГКЦ співслужив Літургію, яку очолив кардинал Леонардо Сандрі, Префект Конгрегації для Східних Церков,- повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Департамент інформації УГКЦ.

Після обіду розпочнуться робочі засідання, на яких особливу увагу буде звернено на життя Греко-Католицьких Церков в Україні та Румунії.

Додамо, що РОАКО є органом, який діє при Конгрегації для Східних Церков та об’єднує різні доброчинні організації, які підтримують душпастирську діяльність Східних Церков. Одним з пріоритетних напрямків діяльності цієї організації є надання стипендій для закордонних студій семінаристам Східних Церков та розвиток соціальних структур.

Джерело:   КІРІОС

23.06.2014р. Б. / Владика Діонісій (Ляхович): «Маємо не лише брак священичих і монаших покликань, але також брак покликань бути християнином»

У неділю, 22 червня 2014 року, Преосвященний Владика Діонісій (Ляхович), Апостольський візитатор для українців греко-католиків в Італії та Іспанії, звершив Архиєрейську Божественну Літургію в українській парафії свв. Сергія і Вакха у Римі.

Нижче подаємо текст проповіді, виголошеної Владикою Діонісієм під час Святої Літургії.

У сьогоднішньому Євангелії від Матея (див. Мт 4,18-23) ми чули, як Господь кличе дві пари братів, які ловили рибу на Генезаретському морі.

Першими були Симон Петро і його брат Андрій. Христос іде вздовж моря, бачить їх і каже: «Ідіть за мною!». І вони, залишивши все (сіті, рибу), пішли. Господь, ідучи далі, бачить інших двох братів – Якова та Йоана, синів Заведея, і каже: «Ідіть за мною!» І вони також залишили все (батька, сіті) та пішли за Христом.

Маємо покликання двох пар братів: Петра, який став головою Церкви, Андрія, якого ми вшановуємо як того, хто згідно з легендою, зайшов, пливучи Дніпром, аж до Київських гір, Якова та Йоана, які були «синами грому», як їх назвав Ісус Христос. Можемо сказати, що вони були націоналістами, які захищали свій нарід, воюючи проти римлян-завойовників. Однак вони абсолютно змінилися. Апостол Йоан, який написав святе Євангеліє, став Євангелистом любові, саме він об’являє, що Бог – це Любов, Істина і Дорога.

Тут бачимо початок Церкви, коли Господь кличе цих дві пари братів, а також кличе інших, кажучи: «Ходіть за мною!» І вони пішли за Ним. І так ця справа покликання продовжується в історії Церкви і буде продовжуватися до кінця віків. Історія міняється, проблеми наступають різні, навіть і в Церкві. Як каже Папа Франциск, інколи в Церкву заходять скандали, інколи Церква переходить через кризи, але вороги пекельні її не подолають.

Зараз Церква переходить через кризу покликань. Подорожуючи часто Італією і Іспанією, я зауважую кризу покликань: мало молодих священиків, монахів і монахинь… Чому так? Чому маємо кризу покликань? Нещодавно в Іспанії катехитка-мирянка на заняттях запитала дітей, хто з них ходить до церкви. Всі мовчали і одна дівчинка підносить руку і каже: «Я ходжу до української церкви». Усі інші діти почали з неї сміятися. Ця історія виявляє, якою є сьогоднішня культура. Ходити до церкви для дітей не є в моді, є чимось, що вже пройшло. Церкви на Заході порожніють, а подекуди взагалі їх закривають. Бачимо, що маємо не лише брак покликань до священичого і монашого стану, але також брак покликань бути християнином. Чому так стається? Чому Європа переживає кризу віри? Все це почалося з настанням так званої модерної епохи, яка поставила в центрі всього особу, людське «я», суб’єктивізм. Таке думання сильно пропагував французький філософ Рене Декарт, який твердив: «Я мислю, отже я існую». Якщо я мислю, то я існую; отже, то я паную, я знаю, я повинен мати славу. Це «я» постійно зростає, так що воно стає на місце Бога, стає богом. Тому повертаємося до тієї первинної спокуси, яка сталася у Раю: «Ви будете як Бог і будете мати знання добра і зла». Ця спокуса є в людині і сьогодні: ставити себе в центрі всього. Навіть є змагання науковців, щоб генетичну інженерію удосконалити так, щоб людина не вмирала, щоб людина була паном життя і смерті. Але що тоді станеться? Не буде місця для нових людей, пануватиме самолюбство, яке дійде до самої вершини, де не буде місця для іншого, буде панування Люцифера, диявола. Саме самолюбство не позволяє, щоб хтось посвятив себе для Господа Бога. Як людина може посвятити, віддати своє життя для інших? Не може, бо вона сама вважає себе центром всього. Як вона може сьогодні залишити все: батька, матір, човен, рибу і так далі, та піти за Христом?

І тому саме тут бачимо кризу покликання. Людина сконцентрувалася в собі, а в собі людина має тільки смерть, не має бо життя у собі. Життя є тільки тоді, коли людина віддає себе для іншого через союз любові і доброти. Саме тому сьогодні панує атеїзм, тобто заперечення Бога. Заперечується існування Бога тому, що «я» існую, «я» є центром. Заперечення Бога – це найбільша дурнота, яка лиш може бути. Заперечити Бога – це означає заперечити Любов, Доброту, Світло, Правду. А що ми сьогодні маємо? Панує верховодство неправди, постійно говориться неправду, вбивається іншу людину, панує насильство, злоба та егоїзм. Тому і немає сьогодні покликань. Хто сьогодні віддасть своє життя? Сьогодні важливо панувати, мати славу, багатство, чутися добре, а натомість забувається про інших.

В Україні, дякувати Богові, сьогодні ще маємо покликання, маємо тих, які жертвують себе для інших; жертвуються наші сини, які віддають своє життя за Україну. Вони не панують, а жертвуються, проливають свою кров для того, щоб іншим було добре. Ми маємо і сьогодні своїх героїв у духовному і національному житті. Однак треба вважати, щоб ми не впали в спокусу Адама і Єви – стати як боги, які мають знання добра і зла. Дякуймо Богові за дар життя, за те, що маємо людей, які себе посвячують Богові та народові. Дякуймо Богові, що ми маємо наших героїв. Однак вважаймо, щоб ми не зцентрувалися у собі і не думали тільки про себе.

Каже Христос, що жнива великі, але робітників мало. Просімо, щоб Господь дав робітників на свої жнива, дав покликаних на служіння своїй Церкві та своєму народові, і тоді буде життя. Коли не відповідається на поклик Божий, наступає смерть, починає панувати царство диявола в нашому житті.

Нехай Господь допоможе нам це зрозуміти через Духа свого Святого та ділитися даром нашої віри і даром нашого життя, відповідаючи завжди на покликання нашого Господа.

Джерела:   http://www.ukr-parafia-roma.it

Воїни Христа Царя

23.06.2014р. Б. / Про гуманізм і мій приватний погляд на Бога

Одна з моїх улюблених фраз — не пам’ятаю, як вона виникла, але блатняка я не слухаю, так що десь із літератури прийшло, — звучить так: «Бог не фраєр».

 

Це примітивізована форма для донесення до різних моїх співрозмовників катехизмової істини, що «Бог за правду винагороджує, а за зло карає», ну і ще що «Бог є Істина». 

Бог є Істина, Правда, Суть, і це інколи важкувато зрозуміти, ну бо всі ми люди і я теж. Ім’я Бога це суть Бога, тобто всі єговісти разом узяті можуть іти найближчим лісом, бо ім’я Бога це Бог, а ще Його ім’я це Правда, бо суть Бога — це те, що Він є Правда. 

З приватної розмови я дізналася: у середовищі російських католиків активно моляться «за навернення України», ну і взагалі дуже сильно переживають за нашу Неньку, яка просто-таки гине під владою київської хунти. 

Буття католиком саме по собі не робить людину вільною від мисленнєвих стереотипів країни проживання, ну а тим більше під таким інформаційним тиском, як зараз у Росії. 

Але Бог, як ми пам’ятаємо, — не фраєр. Правду знає. Тому я, за всього співчуття до російських католиків, які залишаються на імперських позиціях (а двом панам не можна служити, і це не я сказала), дуже рада їхній молитві. І нехай далі моляться, і більше, і активніше!!! За навернення України. Бо Бог слухає не так, як люди. Прохання до Бога «навернути Україну в лоно Росії» повернеться до молільників приблизно з таким повідомленням: 502 Bad Gatewey. Якщо взагалі не 404… Натомість молитва за навернення України, як на мене, нам зараз дуже і дуже потрібна. Бо до істинного предстання перед Богом Всевишнім нам як державі й нації ще далекувато. Принаймні, якщо вийти поза коло інтернет-спілкування з однодумцями і роззирнутися на вулицях. Там люди «їдять, п’ють, женяться і виходять заміж, як було за часів Ноя», і їм принципово по барабану, що 23 роки незалежності державу розкрадали і дожовували, що відрізали шмат території, що гинуть найкращі — ті, хто прокинувся. І саме їх нам найбільше бракуватиме, коли поточні події бодай якось завершаться: не охлосу, який продовжує гигикати під примітивні сіткоми, а тих, хто відірвав-таки сідалище від дивану і пішов робити реальну справу. 

Навернення потребують ті, хто носить хрестики разом зі знаками зодіаку, хто не відрізняє Бога від «космічних енергій», хто вважає цілком нормальним жити без шлюбу, захищатися від дітей таблетками і вбивати їх абортами, хто погоджується, що «не підмажеш — не поїдеш» і відкладає гроші не на покупки, а на хабарі, ну і тим більше ті, хто впевнений, що посада дає їм повне право «збирати урожай» на свою користь. Навернення потребують ті, хто звик, що «все одно нічого не зміниться, хоч за кого голосуй», і тим більше ті, хто вже десятиліттями (так!!!), приїжджаючи на свою виборчу дільницю як у свою «вотчину», презирливо каже: голосуйте як хочете, а підрахунок буде на мою користь. Навернення потребують ті, хто сидить по вищих кабінетах і все ще «повернутий» у бік СССР, душею і розумом перебуває там, продовжуючи існування цього монстра у собі. Ви взагалі в курсі, що «де скарб твій, там і серце твоє»? Що які думки ти в собі несеш, то таку реальність і твориш? І що чимала частина наших співгромадян НАСПРАВДІ ще живуть у Радянському Союзі??? 

Ось тому я дуже радію всім повідомленням про те, що хтось молиться «за навернення України». Хай моляться. Бог не фраєр, правду бачить. Його не надурити ідею «русскава міра». Його не переконати, що Москва, яка виникла пізніше Києва, є «матір’ю» стосовно нього. Бог не дивиться геббельс-ТВ і в Нього немає кисельова головного мозку (тм). 

Що ж до гуманізму, то це думка, яка безпосередньо пов’язує (для мене) 137 псалом і Гімн України. Той, хто погано вчив історію, несе в собі переконання, що християни — це вогнища інквізиції, грабунки Хрестових походів і приниження жінок, бо їх не дозволяють висвячувати. Ну і взагалі, опіум для народу. Натомість якщо роздивитися історію нашої цивілізації розумно і спокійно, то стає цілком очевидним, що у старому законодавстві й мови не було про права жінки і тим більше права дитини, це «заслуга» проникнення у суспільну думку християнського культу Діви Марії (а відповідно, жінки як такої) та культу Дитятка Ісус (а відповідно, поваги до дитини як особистості). Прагнення до скасування смертної кари теж походить із християнського вчення про любов і прощення. Обстоювання правил справедливого самозахисту і засудження війни — так само. Бо у давніх законах війна була цілком собі «Божим ділом». Український гімн каже «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці», так майже любовно, вороженьки. А згаданий 137 псалом, «туга за рідним краєм», містить у собі рядки, які з Літургії годин викинуто. Туга за покинутим Єрусалимом залишається, але — гуманізована християнством. Бо в старозавітному варіанті радості від перемоги над ворогами ідеться не тільки про те, що «нехай прилипне язик мій до піднебіння, якщо я не винесу Єрусалим понад найвищу мою радість», але також і «щасливий той, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб’є їх об скелю». 

Те, що зараз діється в інформаційній війні між Україною і Росією, дуже сильно нагадує оці вилучені рядки. Ненависть, яка заливає простір спілкування, сходить до цього рівня «ламехової помсти», який за тисячоліття розвитку цивілізації християнство зуміло подолати.  Висновок із ситуації насувається простий: коли хтось піддається ненависті, висловлює прокляття, палає жадобою «нищити майдаунів», «салоїдів» і «укропів», — так само як шле прокляття «рашистам», «ваті», «путіноїдам» — це все ще ДОхристиянське воювання. Це все наше впадання у стару пастку сатани: розділяй і пануй. Час від часу, коли переглядаю такі, гм, «розмови» в інтернеті, не можу позбутися враження, що правди немає ні по одній стороні, бо всі співрозмовники сичать і плюються отрутою. 

У моїх улюблених (і вже цитованих) Стругацьких, у «Населеному острові», який зараз збувається просто на наших очах, є болісна сцена, коли Мак стоїть над тілом Гая і розуміє, що тут щойно був смертельний бій: «схватились два рычащих и воющих пса», кожний на славу свого хазяїна. Тобто — двоє насправді однакових. Однаково хворих і однаково правих… 

Але в нашій нинішній ситуації є одна (щонайменше) суттєва відмінність. А саме: Бог не фраєр. Ми не на Саракші, й за нами не йдуть танки-випромінювачі, які перетворюють людей на зомбі. Принаймні, у Росії цю функцію прекрасно виконує телебачення — що геніально передбачили Стругацькі, а в Україні з цим набагато простіше, бо в нас не розроблено системи державницької пропаганди. Ми маємо шанс вистояти у цих війнах, що інформаційній, що фізичній, бо Бог є Правда, а Він знає, що напали на нас, а не ми. Багато в чому іншому ми з Росією схожі й справді походимо зі спільного (імперського, радянського, посткомуністичного) простору, нам є що лікувати, а крім того, ми так само схильні впадати в пропагандистську гарячку. Але Бог завжди по стороні кривджених, а не кривдників. Це наш шанс. І ми потребуємо навернення: як кожна окрема людина, як нація і як держава.

Тому — нехай моляться за навернення України. Це хороша молитва, я сама до неї долучаюся. А всілякі молебні проти «фашизму» в Україні будуть безрезультатні бай дефолт, ну бо фашизму в нас немає, дякувати Богу. Це тільки ганьба для тих, хто намагається використовувати Бога у своїх цілях, і нічого крім ганьби. 

Молімося чесно, і Бог нас вислухає. Не піддаваймося спокусі ненависті, бо тоді ми все одно програємо, рано чи пізно. Бог не фраєр: не тільки вони «дістануть своє», але й ми теж, якщо не вистоїмо в правді перед Богом-Істиною. 

Джерело:   КРЕДО  (Блог Ірини Єрмак)