За іронією долі вслід за святкуванням "Дня перемоги" Україна вшановує жертв політичних репресій. Зокрема, згідно з указом попереднього президента, вшановування має відбуватися в кожну третю неділю травня.
Проте в наш час цю дату можна назвати "святом" цинізму.
"Переконаний, що пам'ять про невинно убієнних не згасне ніколи, бо це потрібно не тільки близьким, рідним, це потрібно всім нам, живим... Закликаю згадати тих, хто був знищений каральною системою... Повсякденну турботу держави мають відчувати громадяни, які пережили часи терору", - йдеться у зверненні Януковича з нагоди Дня пам'яті жертв політичних репресій, оприлюдненому на його сайті.
Цю "повсякденну турботу" на повну силу влада показала буквально тиждень тому, спробувавши повернути Україну в комуністичне минуле.
Ще тиждень тому ніхто із влади не згадував про "каральну систему", "репресивну машину" І, головне, про колір прапора, під яким правили ті, хто призвів до "невинно убієнних".
Як готувався скандал до 9 травня (хронологія день за днем)
Провідні телеканали тиждень тому старанно прикрашали свої логотипи георгіївськими стрічками. Окремі з них 15-го травня (в День пам'яті жертв репресій) уже почепили траурні стрічки.
Дехто відзначився особливо: жалобна символіка "майоріла" на тлі КВНу та іншого продукту комедійного жанру. Хоча вищезгаданим указом розважальні програми в цей день мають бути зняті з ефіру.
У випусках основних телеканалів не вдалося побачити бодай якихось сюжетів про комуністичні репресії. Не кажучи вже про, здебільшого, відсутність репортажів із Биківні, де відбувалась панахида за тисячами невинно загиблих.
Кому цікава картинка без бійок...
Усі вечірні випуски новин за 15 травня були присвячені підсумкам 9 травня у Львові. А саме пошукам тих, хто завадив гарно відзначити "День перемоги" в Галичині.
Але ані 15-го, ані 9 травня провідні телеканали не показали інший бік "Дня Перемоги".
Зокрема, сюжетів про тих людей, які з досвіду власної історії не можуть вважати цю дату святом. Заодно, пояснили би, чому у Львові так болісно сприймають червоні прапори.
Майже типова історія зі Львова
Марта Цегельська пережила польську, німецьку й радянську окупацію. Її життя - це готова книжка на сотні сторінок.
Для неї червоний прапор і "прапор Перемоги" є символом покаліченого життя, адже найжахливіші спогади починаються саме з 1945 року. Її історія - одна із сотень тисяч тих, хто відчув за радянського правління тюрми, заслання, переслідування, убивства, катування, смерті близьких.
Зі своїм майбутнім чоловіком Артемієм Цегельським Марта познайомилася в музичній школі у Львові. Вона грала на піаніно, він - професійний скрипаль із вищою освітою. Однак скрипка була не головним покликанням Артемія. Бачив себе, насамперед, священиком. Це духовне стремління згодом покалічило і його долю, і долю його сім'ї.
Висвячував Артемія на греко-католицького священика сам Андрій Шептицький в 1942 році. До 45-го року отець разом із дружиною Мартою працював у Стрийській єпархії УГКЦ на Львівщині.
"У 45 році ми приїхали до Львова. Чоловік працював в оперному театрі в оркестрі. Крім того, викладав у богословській академії, а ще мав парохію на Замарстиневі, там була велика каплиця святого Йосафата.
Але тут почалося переслідування після так званого лжесобору. Тоді 50% священиків згодилися перейти на православ'я. А 50% вважали, що не можна міняти присягу, бо то не є рукавички, що присяга - справа совісті. Між цими людьми був і мій чоловік", - розповідає Марта Цегельська.
Почалися виклики в Комітет державної безпеки (КДБ), вимагали відмовитися від греко-католицької віри. Обіцяли за це будь-яку посаду в музичній галузі. Так тривало півроку. "Зрештою йому сказали, що якщо не підпишеш, ми тебе арештуємо".
17 січня 1946 року на святвечір Цегельського арештували в його власній квартирі.
Рік він сидів у тюрмі на Лонського у Львові. Потім його засудили на п'ять років каторжних робіт у Воркуті.
"Я лишилося із трьома дітьми й старою мамою. Я могла працювати музикантом, але з моїми незакінченими музичними студіями - лише в дитячих садочках, де була мінімальна плата. Так я шила, продавала". Щоб не стояти за прилавком і отримувати більшу зарплатню, пішла навчатися на товарознавця.
Минуло чотири роки, жінка зігрівала себе думками про швидке повернення чоловіка. Якось вона йшла з роботи, її по дорозі зупинив слідчий. Відвів Марту в найближчий відділок міліції. "Там за столом сидить воєнний і зачинає мені говорити - признайтеся, хто вас привів в організацію ОУН".
Марта була шокована, запевняла, що ніколи не мала стосунку до жодних організацій, у неї фізично на це часу навіть не було - голова завжди була зайнята тільки одним: як прогодувати дітей.
На допит привели її колишнього однокласника. Той сказав, що вона йому давала заборонену націоналістичну літературу. "Я як то почула, то як крикнула: Ромко! Як ти брешеш!"
Жінку протримали в райвідділку цілу ніч і наступний день. Не отримавши від Марти потрібних зізнань, відправили в ту ж тюрму, що її чоловіка чотири роки тому. "Для мене то була страшна трагедія. Мама стара лишилася з дітьми. Немає кому допомогти, що вони їстимуть", - згадує Марта.
Внутрішні страждання посилювали фізичними: "Те, що вони мене били, я вже не дивилася, нехай б'ють. Але вони мене морально хотіли вбити. Сказали, що моя мама померла й дітей пороздавали в інтернати. Думали, тоді я вже точно в чомусь зізнаюся. Я дістала шок - не знала, для чого мені тепер жити, без чоловіка, мами й дітей. Потім дали мені підписати папір, що я їду на Білий Медведь, на Сибір".
У Марти Цегельської лише одне припущення, чому її запідозрили в співпраці з ОУН. Священик Стрийської єпархії, де працював її чоловік, був одружений із рідною сестрою Степана Бандери.
Сам провідник ОУН не раз заходив у гості до сестри, з якою Марта мешкала по сусідству. Особисто Цегельська не мала зі Степаном Бандерою жодного контакту. Але це вже нікого не цікавило.
На Сибір Марта поїхала разом із мамою й дітьми. Історія про смерть матері виявилася звичайним шантажем.
"Їхали два місяці. Діти мучилися, дуже хворіли. Так нас довезли до Томська. У Томській області висадили найбільш хворих, бо боялися, що не виживуть. Потім посадили на корабель із гарною назвою "Хмельницький". У вантажне відділення".
Поселили Цегельську в селі Красний Яр у Красноярському краю. Жили в бараках із жахливих антисанітарних умовах. Найбільше докоряли воші. "Що ми мали із собою? Усе, що ми нажили із чоловіком, у нас пограбували, все забрали. Люди потім розповідали, як машинами з нашої хати речі вивозили".
Каже, що тамтешні мешканці їм дуже допомагали. Бо насправді були такими ж переселенцями, але з більшим досвідом. У них умови були ще гірші - коли їх привезли в Красний Яр, не було ні бараків, ні магазинів. "Вони нас дуже жаліли, щось помогти, може молоко дитині принести. Дуже були гарні люди, але то все були люди з Полтавщини, Херсонщини".
Одним із найяскравіших спогадів - зустріч із чоловіком. Після п'яти років таборів, йому дали чистий паспорт і гроші на квиток до Львова. Але він хотів знайти свою сім'ю. "Були страшній морози, ріка замерзла, а він собі купив санчата, поставив там дерев'яний куферок, якісь лахи, скрипку й із тим пішов нас шукати. Пройшов 100 кілометрів і знайшов... Питав людей і допитався".
Жили Цегельські в Красному Яру до 1956 року. Там народився ще один син.
Працюючи музикантом, Артемій Цегельський не полишив на Сибіру духовне життя. Щонеділі в будинку Цегельських відправлялися таємні церковні служби.
"І були литовці, і була бабця старенька німкеня, і був православний професор зі східної України, і був дід-старообрядець. Усі вони дійсно були щасливі на тій літургії, і кожний хрестився по-різному, по різному молився, але це була радість", - згадує дочка Марти, Леся Цегельська-Крип'якевич.
Після смерті Сталіна й реабілітації, Цегельські вернулися до Львова, їх поновили там, де вони працювали раніше. Але у велику квартиру, з якої їх забрали в заслання, давно вже вселили інших людей.
Але найважчим було усвідомити, що тоталітарна система нікуди не зникла. Чоловіка знову переслідували. У дворі будинку, де мешкала сім'я Цегельських, постійно перебувала людина з органів, яка пильнувала, хто йде до них у гості.
Регулярними були й обшуки, шукали все, що могло вказувати на зацікавлення Цегельського релігією. "Мій чоловік страшно любив книжки, то була ходяча така енциклопедія, він мав прекрасні богословські книжки, німецькі, і ми мали бібліотеку. Вони приходили до нас, робили ревізії, усе, що тільки можна було, усе забирали.
Я не раз грішила думками, бо думала собі: Боже, чи не краще нам було сидіти на Сибіру, бо там уже люди нас знали, ніхто нас не чіпав. А тут приїхали і йому далі погрожують - як ми тебе ще зловимо раз, ми тебе арештуємо".
Отець Артемій дійсно продовжував займатися підпільним служінням. Хрестив дітей, давав шлюби, учив дітей молитов, власноруч переписуючи молитовники.
"Ми знали, що наше життя було подвійним, ми знали, що того не можна говорити в школі, що, коли говориш по телефону, то думай добре, бо кожне слово слухають, не називали ніяких прізвищ, говорили шифрами. Ми ту практику конспіративну засвоювали з дитинства.
Тому як приходив до нас обшук, то брат відразу з вікна на шнурочку звішував якісь там цінні фотоплівки. А мама сідала на кріслі, яке мало такий верх, що піднімався, а там були всі зошити, за якими тато вчив семінаристів і в яких мама переписувала ручкою історію України. Сховок був також у піаніно", - розповідає Леся Цегельська-Крип'якевич, донька.
За годину розмови Марта Цегельська і її донька не пролили жодної сльози. За своє складне життя навчилися витримки. Тільки під кінець оповіді 91-річна жінка не втримала емоцій. Почала згадувати, як її особисто благословляв Шептицький.
"І то пан Бог і митрополит Шептицький дав опіку моїм дітям і родині. Я маю стільки років, я стара людина, я не знаю, чому досі живу, адже скільки молодих умирає від страшних хвороб. Але Бог мене так винагородив, що маю добрих дітей і я щаслива, що я пережила таке життя".
І от, переживши таке життя, Марта Цегельська отримує нові удари.
У розпал обговорення закону про "червоні прапори" запитую в нардепа-регіонала, родом з Галичини, Ярослава Сухого: "А як же ті літні люди, які пережили тюрми та заслання, червоний прапор - це символ їхньої особистої трагедії?"
Сухий відповів у притаманному йому стилі:
"Це їхні проблеми, якщо їх лякає червоний прапор, хай закриються в хаті й пересидять той страшний день 9 мая".
"Когда я слышу, что на западной Украине молодые и сопливые, предлагающие отменить этот праздник, у меня одно желание - перегнуть через коленки и дать ремнем по жопе", - уже пояснював іншим журналістам необхідність святкування річниці 9 травня 45-го року Сухий.
"Прапор - це є реліквія, прапор перемоги треба шанувати, якщо ти не хочеш того шанувати, то дай іншому можливість", - апелювала в телеефірах Ганна Герман.
Хто ж вшанує пам'ять таких людей, як Марта Цегельська?
Без цинізму, лукавства та червоних прапорів у рідному місті.
Мар'яна П'єцух
Джерела:
ІСТОРИЧНА ПРАВДА
Мандрівники Христа Царя
"...прапор "перемоги" треба шанувати, якщо ти не хочеш того шанувати, то дай іншому можливість", - апелювала в телеефірах Ганна Герман..."
На цю хворбу нашої владної бидлоеліти є дуже влучна приказка: "Вище себе не стрибнеш!" Отже, а чи не забагато ми, Мар'яночко, хочемо від цих істот, які ще вчора позлазили з дерев? Чи не забагато ми вимагаємо від тих людців, які ще й нині прагнуть одержати від білокам'яної - "...дульку чи хоч пів-дульки аби під самую пику..." за своє ревне служіння російській імперії зла? І те що для всіх людей є огидним цинізмом, для них - найбільша чеснота.
Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.
