У
другій частині інтерв’ю, яке владика Браян (Байда) дав для VaticanNews,
ідеться про те, як Заключний документ Синоду Єпископів
застосовуватиметься в його єпархії. Він ділиться роздумами про участь у
Синоді з перспективи єпископського служіння та розповідає про власний
досвід розпізнавання покликання.
Спілкуючись із владикою Браяном, Правлячим єпископом
Саскатунської єпархії УГКЦ в Канаді, про молодіжний Синод, стає
зрозумілим, що Церква прагне не тільки спрямувати нові сили на звіщення
Доброї Новини молодим людям, а й запросити їх брати активну участь у
цьому процесі, супроводжуючи їх і ділячись досвідом. Про ці та інші теми
– у другій частині нашої розмови, яка завершується несподіваним творчим
подарунком.
Учасники Синоду працюють над Заключним документом. Наскільки
теми цього документа співзвучні з проблемами молоді у вашій єпархії?
Заключний документ Синоду, над яким ми працюємо, призначений усьому
світу і ми маємо справу з різноманітними ситуаціями та людьми: у деяких
країнах люди позбавлені елементарних речей, вони щодня змушені шукати
їжу, щоб вижити, інші живуть у країнах, спустошених війною, позбавлених
миру, а в інших країнах люди думають про новий комп'ютер і про те, як
покращити технологічні комунікації.
Отже, існують дуже різні питання, але ми не можемо оминути увагою
нікого. Тому Заключний документ Синоду буде призначений для всіх, проте я
повинен потім застосувати його до конкретної ситуації моєї єпархії,
впроваджуючи фундаментальні рекомендації документа про те, як,
наприклад, залучати молодь до прийняття рішень та до планування, як
допомагати молодим людям і запрошувати їх допомагати мені, моїм
консультантам та старшому поколінню в нашій Церкві, як планувати наше
майбутнє, міркувати про те, куди прямуємо, яким чином це здійснюватимемо
і як це можна найкраще зробити. Я хочу опрацювати певні конкретні кроки
застосування документа для нашої єпархії щодо спільної молитви,
євангелізації, що є не тільки одностороннім, а двостороннім процесом. І,
можливо, ці кроки не можна буде застосувати в інших дієцезіх чи
єпархіях світу, а тільки в нашій. Я планую створити робочу групу, яка
разом зі мною перечитає Заключний документ і ми зможемо відкрити
майбутні дари, які Бог хоче дати нам завдяки цьому всьому процесові.
Яким чином досвід єпископського служіння у вашій єпархії допомагає вам під час Синоду?
З одного боку, уже на самому початку Синоду я усвідомив, наскільки
багато я і всі ми в нашій єпархії отримали від Бога. Дивлячись на дуже
важкі ситуації, які переживають інші єпархії та дієцезії, відчуваю
вдячність за все те, що ми маємо.
З іншого боку, знайомство з іншими ситуаціями спонукає думати про те,
до чого ми покликані, як можемо допомагати іншим, іншим єпархіям. Це
означає, що мова йде не про те, щоб повернутися до своєї єпархії і
намагатися робити для неї все найкраще, а йдеться про те, що ми повинні
виходити за її межі. Послання надії, любові та Божої присутності ми
покликані нести не тільки своїм вірним, а виносити його за власні межі,
до спільнот, до суспільства, в якому живемо, до наших сусідів. Отже,
весь процес Синоду, з одного боку – вдячність, яка, з іншого – спонукає
до розуміння того, наскільки це послання є важливим не тільки для нас, а
для всього суспільства.
Одним із головних понять Синоду є розпізнавання покликання. Як це відбулося з вами? Як ви зрозуміли, до чого вас кличе Бог?
Уперше, коли я відчув покликання, мені було десь 15-16 років. Я тоді
мав деякі проблеми із стосунками. І саме в той час я почав ревно
молитися до Матері Божої Неустанної Помочі. Моє місце в храмі було
безпосередньо перед Її іконою і ми довго розмовляли. Вона стала моєю
Матір’ю і я вільно говорив до Неї так, як зараз з Вами. Я звіряв Їй свої
проблеми. Це не було автоматичне промовляння «Богородице Діво» 10
разів; я детально Їй все пояснював і відчував мужність просити в Неї
благословення та допомоги. Вона була дуже щедрою і багато мені
допомагала. Я хотів віддячитися і сказав: «Як я можу Тобі допомогти?» Я
запропонував і Вона була рада, що я запропонував. Тоді я подумав, що,
можливо, мені варто стати редемптористом.
Насправді, я не задумувався про ніякі інші чини чи згромадження. На
цьому шляху були різні перепони, і це добре, бо якщо тобі не потрібно
від чогось відмовлятися, тобто казати «ні», то твоє «так» не має жодної
вартості. Отже, незважаючи на те, що раніше я хотів стати фермером і
зустрічався з деякими жінками, які мені подобалися, у своєму серці я
говорив: «Перед тим як я стану на цей шлях, я повинен бути чесним із
собою і задуматися над тим, чи Бог справді хоче, щоб моя відповідь була
стати редемптористом, прийняти целібат. Якщо ні, тоді я буду думати про
інші шляхи». Але в глибині серця я бажав повністю відповісти на це
покликання. Це нелегко. Іноді трапляються падіння, невдачі, звичайно,
іноді ти не відповідаєш цьому на сто відсотків, як і в будь-яких
стосунках. Але це шлях до цілісності, шлях до чесності із самим собою,
це шлях до чесності з Богом, який для інших може набирати різних форм,
але мій шлях – такий.
Що вам допомагало в хвилинах помилок і труднощів зрозуміти, що ви на правильному шляху, що саме це є вашим покликанням?
Я поясню вам через порівняння: Ви бачили під час Олімпійських ігор
спортсменів, які катаються на сноуборді. Вони катаються на площині, що
має форму дуги (англ. Half-pipe – половина труби). Вони спускаються
донизу і на швидкості піднімаються вверх з одного боку, виконують деякі
трюки і можуть бачити весь ландшафт, потім повертаються вниз до підніжжя
дуги і знову вгору. Щоразу, коли в глибині душі я запитував себе, що
хочу робити, що вмію робити, до чого я здібний, які маю таланти, це
можна було порівняти з цією дугою сноубордингу: я міг підніматися з
одного боку, щось робити, потім до другого… але я завжди повертався до
центра. Наприкінці дня моє серце завжди поверталося до одного: «Я хочу
любити Христа в такий спосіб і так хочу виражати свою любов до Бога». І
це є тим моїм «підніжжям дуги», до якої я завжди повертаюся.
Покликання вимагає часу, іноді років, щоб спостерігати, думати,
отримувати реакцію і підтвердження інших. Отже, все це є складовими
процесу. Але, безсумнівно, потрібно відчувати, що саме ми хочемо робити,
усім своїм єством. І потрібно також вміти чекати, бо це може бути щось
привабливе на декілька місяців, а потім набридне. Я ж знову і знову
повертався до цієї думки: «Ввважаю, що готовий до цього». Я був
впевнений на 75 відсотків, що я хотів стати священиком, не на сто
відсотків. Якщо б це було сто відсотків, я б подумав, що щось не так. Я
не знаю, чи цей відсоток придатний також для інших, але для мене він
підходив. Бувають дні, коли з’являється охота робити щось інше, але це
нормально, це проходить.
Владико, наскільки я знаю, ви пишете пісні. Як виникають ідеї написання пісень?
Я не дуже здібний до писання, я не пишу багато статей, не пишу
книжок. Але я зрозумів, що мені дуже корисно співати і писати пісні, бо я
можу виконувати їх знову і знову й заглиблюватися в їх сенс кожного
разу, коли їх чую. Я б хотів запропонувати послухати пісню, що має назву
«Мій мир – це Мій дар, що даю вам». Я створив її ще в 1986 році, коли
мені запропонували написати тематичну пісню для з’їзду молоді. Зазвичай я
пишу спокійні, повільні пісні, і для мене було великим викликом
написати жваву й енергійну пісню, коли мова йде про мир. Набагато
пізніше, десять років тому, я записав її в студії і подарував кожному,
хто взяв участь у святі, з нагоди мого єпископського рукоположення.
Світлана Духович, Ватикан
www.vaticannews.va
Джерело: Департамент інформації УГКЦ
Немає коментарів:
Дописати коментар