Святих мучеників Памфила, Валента, Павла, Селевка, Порфирія, Юліяна,
Теодула та п’яти єгиптян: Іллі, Єремії, Ісаї, Самуїла і Даниїла
Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях
своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость
Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства
безсильні. * їх молитвами спаси душі наші.
Кондак, глас 4: Перед страшними муками, мужні страдники
Господні, безстрашному раділи мудруваню і його маючи співбесідником, не
дбали про тілесне, тому й наслідували вічну славу, молячись завжди за
нас, подвиги їх возхваляючих.
Діялося це близько 307 року. В Кесарії палестинській жив
священик, чоловік глибокої науки, великого красномовства та ще більших
чеснот. Називався він Памфил. Хто глянув би на його убогий одяг, той і
не здогадався б, що колись цей священик був одним з найбільших
достойників, відомий великим багатством і мудрістю. Родом він був з
міста Вириту, навчався сам, а потім навчав інших в Олександрії, та
найбільша мудрість, яку він осягнув, – що слід погордити всім задля
Імени Ісуса. Він осів у Кесарії, тут тлумачив писання Оригена і ревно
вивчав Святе Письмо, тут заклав він також бібліотеку, яка ще за часів
святого Єронима була при кесарійський церкві. За губернатора Палестини
Урвана святого Памфила поставлено було перед судом, а коли він прилюдно
визнав Спасителя, то тяжкі муки – биття, шматування тіла гаками – не
зламали його. Святого кинули до в’язниці, де сидів він разом з двома
іншими ісповідниками, святими Павлом і Валентом.
Ким був святий Павло? В минулому – хоробрий воїн і великий
достойник, а тепер він незламний ісповідник розіп’ятого Христа, за якого
катували його вогнем і кинули до в’язниці. Родом був він із Ямнії.
Святий Валент був старець, єрусалимський священик (властиво Єрусалиму
вже не було, на його місці і на його звалищах повстала за імператора
Гадріяна (135 р.) римська оселя “Єлія Капітолина”, до якої доступ жидам
був заборонений під карою смерти. Лиш імператор Костянтин Великий
повернув назву “Єрусалим”). Був Валент мужем великої побожности, він
ціле Святе Письмо знав напам’ять. Усі троє просиділи у в’язниці два
роки. Тим часом мучитель Урван загинув за свої злодійства від меча, а на
його місце прийшов ще лютіший катюга, що звався Фірміян.
Переслідування християн ставало щораз жорстокішим. У муках гинули
тисячі, одних спалювали, інших шматували дикі звірі, а ще інші,
заковані в кайдани, вмирали від тяжкої праці, голоду і знущання катів.
Якось через Кесарію поверталося п’ятеро братів з Єгипту, які
супроводжували до рудних копалень в Киликії засланих туди 130 християн,
їх земляків. У воротах Кесарії сторожі спитали їх, хто вони, а ті вголос
стали ісповідувати Христа Спасителя, за що їх приведено було на суд. На
суді вони назвали свої імена: Ілля, Єремія, Ісая, Самуїл і Даниїл.
Після тяжких муках, вони прийняли смерть від меча.
Фірміян довідався, що у в’язниці сидять троє християн, Памфил,
Павло і Валент, що всіх їх мучили, однак вони не зреклися Христа. Він
велів привести їх, а вони знову визнали свого Спасителя, Ісуса Христа, і
мучитель наказав їх стяти мечем. Святий Памфил виховував юнака на ім’я
Порфирій, якому тоді було 18 літ. Той, почувши про вирок смерти для
свого добродія, сміливо став перед мучителем і попросив його, щоб
дозволив йому поховати тіло Памфила.
“Чи і ти, може, християнин?” – спитав його Фірміян.
“Так, я християнин і за Христа, за святу віру готовий на муки!” – відповів юнак.
Мучитель наказав його спалити у вогні. Кати прив’язали юнака до
стовпа, обклали дровами і запалили. З Іменем “Ісус” на устах святий
Порфирій загинув в той самий час, коли кати вели на смерть його опікуна
святого Памфила. Про смерть Порфирія святого священномученика повідомив
один вояк, християнин на ім’я Селевк, який став прилюдно цілувати окови
братів, ведених на смерть. Сторожі схопили його і передали мучителеві, а
той казав його стяти мечем. Слід сказати, що святий Селевк одного разу
вже був потерпів за Христа; його позбавили високого військового уряду і
публічно відшмагали жилами, після чого відпустили на свободу. З того
часу святий став ревним опікуном бідних і сиріт та утішителем усіх
переслідуваних за Христа. І Христос тепер призвав його, щоб він дав
свідчення правді й отримав найбільшу небесну нагороду, яка чекає кожного
мученика.
Жив у домі губернатора старець-невільник на ім’я Теодул,
християнин. Донесено мучителеві, що той його слуга християнин і що він
проводжав на смерть святих мучеників. Як кару за це Фірміян наказав
розіп’яти святого Теодула на хресті, бо була це найнегідніша смерть,
призначена для невільників. У той день прибув до Кесарії один християнин
з Кападокії на ім’я Юліян. Він побіг на те місце, де лежали тіла святих
мучеників і став їх прилюдно цілувати, за що удостоївся вічної нагороди
– його живцем кинули у вогонь, що проковтнув його тіло та допоміг душі
його з’єднатися з її найбільшим добром – з Ісусом Христом. Так 12
мучеників дали свідчення вірности Христу і Його правді. Імена їх
записані в подіях святої Церкви, а душі їх сяють, як сонце. Вони
моляться за нас, вони просять, щоб і ми були витривалі на добрій дорозі,
і щоб колись разом з ними прославляли і величали Сотворителя. Святі
мученики прийняли смерть близько 309 р. Мучитель їх Фірміян також
загинув від меча, однак не за правду, а за злобу і злочини, і не життя
вічне отримала його душа, а вічні муки.
__________
У той самий день
Преподобного отця нашого Флавіяна, архиєпископа Царгородського
На царгородському престолі сидів цісар Теодоcій Молодший і мудра
та побожна сестра його Пульхерія, яку всі любили за її справедливість,
окрім лиш жінки Теодоcія, Євдоксії. Свята Пульхерія була правдивою
цісаревою і мала у своїх руках владу, а Євдоксія була лиш жінкою цісаря,
при чому облесливою, мстивою і скритою (за що згодом багато спокутувала
у своєму житті). На боці Євдоксії стояв впливовий дворянин Хрисафій,
чоловік дволичний і захланний, та такий вертлявий, що з імператором
робив усе, що хотів. Тоді-то, близько 447 р., патріярхом Царгорода став
муж великої побожности і ревности святий Флавіян. Хрисафій зажадав від
нього подарунку, або, інакше сказати, – хабара, за те, що не противився
його обранню, та святий Флавіян послав йому в дар білі хліби, бо золота
не мав, а церковні доходи були не його власністю, а вбогих. І Хрисафій з
того часу став ворогом патріярха, і спільницю знайшов – Євдоксію.
Цісар, за намовою жінки і Хрисафія, попросив Флавіяна, щоб він умовив
Пульхерію вступити в монастир, бо хотів сам-один бути володарем держави.
Патріярх повідомив про цей намір Теодосія Пульхерію, і вона вибралася з
царської палати. Цісар дуже розлютився на патріярха, що той зрадив його
таємні злі наміри і що не хотів йому бути помічником. У тому часі
архимандрит Євтихій почав голосити в Царгороді єресь про одну природу
Христа Спасителя, і Хрисафій став на його бік. Патріярх Флавіян скликав
до Царгорода місцевий собор єпископів (прибуло їх 32, а також 23
настоятелі монастирів), на який покликав Євтихія. Той відкинув два перші
запрошення, і прибув лиш на третє, зі свитою своїх прихильників і
військовою охороною, що надав йому Хрисафій. Він гордо, без крихти
сорому, виголосив перед собором свою єретичну науку. Мудрі повчання й
упоминання отців собору не допомогли, і вони змушені були засудити єресь
Євтихія, а нього кинути клятву (анатему). Однак Хрисафій придумав
спосіб, щоб захистити Євтихія і погубити святого Флавіяна, тим більше,
що імператор Теодосій не приховував свого ворожого ставлення до
патріярха. В Олександрії патріярхом тоді був Діоскор, безбожник і
прихильник Євтихія. Теодосій, за намовою Хрисафія, написав до нього, щоб
він скликав собор до Ефесу і там розсудив справу, бо Євтихій, прилюдно
очорнюючи патріярха Флавіяна, пожалівся імператорові на несправедливе
відлучення всіх євтихіянців від Церкви. Від себе Хрисафій написав
Діоскорові, щоб той будь-якою ціною усунув з престолу святого Флавіяна, а
за це може сподіватися на винагороду і цісарську ласку. Діоскор скликав
собор до Ефесу 1 серпня 449 р. Апостольський престол у Римі займав тоді
папа святий Лев Великий (його пам’ять вшановуємо 18 лютого). Він вислав
на собор своїх трьох леґатів, а до патріярха Флавіяна написав послання,
в якому засудив лженауку Євтихія і попередив, якщо той не відкличе її і
не покається, то запропонує соборові підтвердити клятву, яку на нього
вже кинено було в Царгороді.
Та не собор це був, а зборище нечестивих. Діоскор зібрав 130
єпископів, багато з яких були його прихильники і схилялися до єресі
Євтихія. Крім того, він покликав ще Барсуму, начальника монастирів у
Сирії, котрий привів зі собою до 1000 монахів, людей далеких від
правдивої святости і правдивого монашого життя. Діоскор проголосив себе
головою зібрання, не зважаючи на посланців папи. На знак протесту леґати
не прийшли на собор і не взяли участи в нарадах. Послання папи Діоскор
не дозволив прочитати, Євтихія ж прийняв з почестями, а святого Флавіяна
став уважати винуватцем. Протоколи нарад сфальшували, правовірних
єпископів не допустили до слова. А під кінець Діоскор оголосив, що наука
Євтихія є добра і правдива, а святого Флавіяна викляв і засудив на
вигнання до міста. Коли це почули правовірні єпископи, стали впоминати
Діоскора, виявляти всю безбожність його суду, деякі навіть клякали перед
ним і просили не заводити єресі у Христовій Церкві. Тоді-то зухвалий
лжепатріярх силою війська заставив 90 єпископів підписати свій
злодійський засуд. Святого Флавіяна велів закувати в тяжкі кайдани.
Раптом до церкви вдерлися монахи Барсуми і, поваливши святого на землю,
стали його страшно бити.
І тут Діоскор виявив свою звірячу натуру, він, зійшовши з горного сідалища, сам став копати ногами святого ісповідника в груди.
На третій день святий Флавіян помер від побоїв. Його смерть стала
початком поразки єретиків. Папа Лев Великий, ще не знаючи про його
смерть, написав до імператора, щоб справу поділу Царгородської Церкви
залишив на розгляд Четвертого Вселенського собору, який папа скликав до
Халкедону (451 р.). Собор кинув клятву на Євтихія і Діоскора, а до
вірних у Царгороді писав, що їх єдиним пастирем є патріярх Флавіян.
Однак їх пастир на той час уже отримав вічну небесну нагороду. А
Хрисафій загинув на лобнім місці; за свої злочини він був покараний
смертю. Цісарева Євдоксія згодом гірко оплакувала свою сліпоту, яка
спричинила Христовій Церкві багато страждань.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких
Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає".
Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Немає коментарів:
Дописати коментар